100 років рабства: трагічна історія українських кріпаків

Епоха кріпосного права в Україні – це один з найбільш описаних в літературі періодів нашої історії. Завдяки, в першу чергу, Тарасу Шевченку, який сам натерпівся кріпосного життя та написав про це чимало і віршів, і прози.

Але що ми знаємо про кріпосне право, як явище? Це рабство? Або все-таки не зовсім? Спробуємо розібратися.

Що таке кріпосне право? Це рабство?

Довгі століття наші предки жили в становому суспільстві. Означало це те, що обсяг прав і свобод не гарантувався всім і кожному, а був строго прив’язаний до того соціальному стану, до якого людина выдносилась. Найчастіше, від народження.

Кріпосне право – це юридична заборона селянам залишати землю, на якій вони працюють, і феодала, на якого вони працюють. У кріпосного і у раба трохи різний юридичний статус. Раб – це річ, він знаходить в повній власності господаря. Хоча ще в античності різні закони в різних державах певним чином регулювали відносини власника і раба, іноді забороняючи господареві просто так вбивати рабів, наприклад, суть «уречевлення» людини від цього нікуди не поділася.

Кріпосний – це не зовсім річ. Його теж можна продати або купити, але чисто формально він залишається людиною, зі своїм набором прав і свобод. Просто права ці сильно урізані порівняно з іншими станами. Це, якщо міркувати з юридичної точки зору. А на практиці, звичайно, можливість відстояти свої права, наприклад, в суді, у кріпаків найчастіше була відсутня. Навіть якщо десь і був відповідальний чиновник, якому не було відверто начхати на проблеми селян, до нього ще треба було доїхати, щоб поскаржитися.

Звичайно, всякі випадки крайнього садизму влади влада Речі Посполитої або Росії намагалася припиняти. Але в цілому кріпаки залишалися безправними та забитими рабами, хай юридично від рабів і відрізнялися.

Коли ця біда прийшла в Україну?

У Польщі, Литві та Московському царстві закріпачення селян відбувалося майже одночасно – у XV столітті До того становище селян законом ніяк не регулювалося, і ситуація могла бути дуже різна в землях різних поміщиків та феодалів.

У 1447 році литовський князь Казимир видав указ про закріпачення всіх селян Литви, куди входили і деякі західноукраїнські землі. Селянам заборонялося переходити від одного поміщика до іншого, а поміщик отримував право судити «своїх» людей на свій розсуд.

У Росії аналогічний процес відбувся в 1497 році, коли право переходу було обмежено одним днем ​​на рік. Раніше за інших кріпаками стали жителі польських земель, яких почали обмежувати в правах ще Вислицьким статутом 1347 року. Це стосувалося Галичини і Поділля.

Що змінилося за часів Гетьманщини?

Багато що. Повстання Богдана Хмельницького вже до середини XVII століття зламало стару станову систему. Відтепер всі українці на території, яку контролював гетьман, ділилися на дві великі частини – козаки та посполиті.

Вважалося, що обидві групи населення мають зобов’язання перед державою, але різні. Козаки несуть військову службу, поки посполиті селяни забезпечують країну продовольством. Статус жителів міст і ремісників був в цілому аналогічний статусу селян. Посполитими стали не всі селяни, Хмельницький особистим указом зберіг привілеї за монастирями. Монастирські селяни мали особливий статус, який був в цілому схожий зі статусом кріпаків.

Посполитий селянин був, по суті, вільною людиною. Він міг легко міняти місце роботи і проживання, а головне – міг стати козаком. Для цього, правда, треба заробити чимало грошей, адже зброю ніхто не видавав, її треба було купити. Далеко не всі могли собі дозволити піти на військову службу, але законодавчо це ніяк не заборонялося.

Як відбувалося зворотне закріпачення?

Прийнято вважати, що кріпосне право в Україні остаточно повернула Катерина II у 1783 році. Воно-то так, але це тільки частина правди. Процеси закріпачення почалися майже за століття до цього і мали свої внутрішні причини.

В середині XVII століття козаки і посполиті перебували в безпосередньому зв’язку одні з одними. Козак йшов “на пенсію” і ставав селянином, а посполитий, навпаки, вирушав служити, стаючи козаком. Але поступово сформувався окремий клас козацької старшини, який взяв на себе, фактично ту ж функцію поміщиків і феодалів, великих землевласників.

І тут вийшла досить цікава юридична колізія. Згідно із законом посполитий селянин міг вільно, без узгодження з поміщиком, продати свою ділянку. При цьому поміщик свою частину права власності на ділянку не втрачав.

Тобто, ось захотів селянин переїхати. Він продає свою землю іншому селянинові, який починає там працювати і платить поміщику ту ж частку від врожаю, що і попередній власник. Здавалося, яка поміщику різниці, хто саме там працює? Нехай продають і купують на свій розсуд, аби його частку віддавали.

Але не все так просто. Адже землю міг купити не інший селянин, а, наприклад, козак. А козак вже ніякої частки зі своєї землі нікому не винен. І нічого він поміщику платити не буде.

Таким чином, українські поміщики усвідомили, що поступово ризикують втратити левову частку своїх земель і прибутків. І почали самовільно урізати посполитим селянам права та свободи. Звичайно, селяни ходили скаржитися до козацької старшини, але ж саме ці заможні офіцери і були землевласниками. Виходило, що селяни просто скаржилися одним поміщикам на інших. І ніякого ефекту від цього не було. На жаль, багатьом козацьким офіцерам російські дворяни поступово ставали ближчими, ніж українські селяни та бідні козаки.

У 1723 генеральна військова канцелярія гетьмана Данила Апостола заборонила посполитим селянам самовільно продавати або залишати землю. Почавши їх поступове перетворення на кріпаків, яке Катерина просто остаточно завершила. А козаків, які могли заступитися за селян – розігнала.