1941-й: спроба відновлення Української Держави

30 червня згадуємо річницю з дня видання Акту проголошення Української Держави, більше відомого як Акт відновлення Української Держави 1941 року. Ця подія, організатором якої було бандерівське крило Організації українських націоналістів, сприймається у нашому суспільстві неоднозначно.

З одного боку, вона стала важливою віхою у боротьбі за незалежність і суверенітет України у XX столітті. З іншого – відбулася в умовах німецької окупації, що у подальшому стало одним із приводів для звинувачень українських націоналістів у колабораціонізмі, співпраці з нацистською Німеччиною. Численні кліше на кшталт “зрадники”, “колабораціоністи”, “вороги народу”, “нацистські/фашистські кати”, “поплічники окупантів” і нині можна почути на адресу оунівців, які проголосили Акт 30 червня 1941 року.

Як відомо, після вбивства лідера ОУН Євгена Коновальця, організація розкололася на дві фракції, якими керували Андрій Мельник і Степан Бандера. ОУН(Б) критикувала нацистську політику стосовно “українського питання” і вважала, що співпраця між Німеччиною і Україною можлива тільки на засадах взаємоповаги життєвих інтересів обох народів, зокрема забезпечення економічної самостійності України та існування повноцінних українських збройних сил.

Напередодні початку війни проти Радянського Союзу за домовленістю між ОУН(Б) і німецьким командуванням у складі абверу (органу військової розвідки і контррозвідки) було створено два українські батальйони: “Нахтігаль” (нім. Nachtigall – “Соловей”) і “Роланд” (Roland). За задумом бандерівців, німецька військова підготовка і досвід мали стати у нагоді для здобуття незалежності України, а батальйони вважалися основою майбутньої української армії.

Крім того, обидва крила ОУН створили низку похідних груп загальною чисельністю понад 5 тисяч осіб. Вони повинні були просуватися одразу за німецькою армією територією України, аж до Криму і Донбасу. Метою їхньої діяльності було встановлення української влади у кожному населеному пункті. Такі дії, на думку лідерів ОУН, мали завадити німцям перетворити Україну на свою окуповану колонію і поставити їх перед доконаним фактом відродження української державності.

То чи є правильним вважати ці дії ОУН у 1941 році проявом колабораціонізму? Колабораціонізм (від фр. collaboration – “співробітництво”) у широкому сенсі означає добровільну або вимушену співпрацю з ворогом, в його інтересах і на шкоду власній державі. Переважна більшість учасників похідних груп, бійців батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, та й самі керівники ОУН ніколи не були громадянами Радянського Союзу. Для них це була зовсім чужа і ворожа держава. Отже, участь у війні проти СРСР для них не можна вважати зрадою Батьківщини і колабораціонізмом.

Оунівці вважали допустимою співпрацю з Німеччиною, оскільки станом на середину 1941 року ще не існувало повного уявлення про ступінь злочинності та всі жахи нацистського режиму. У Німеччині існував тоталітарний диктаторський режим і розгалужений репресивно-каральний апарат, відбувалися переслідування євреїв, циган, політичних опонентів.

Однак такі рішення, як “остаточне вирішення єврейського питання” були прийняті пізніше – на Ванзейській конференції 20 січня 1942 року. Сумнозвісні на весь світ табори смерті, спеціально призначені для винищення населення (Хелмно, Треблінка, Белжець, Собібор, Майданек і Освенцим), були створені також дещо пізніше, восени 1941 – влітку 1942 років. Не існувало і чітких уявлень про кінцеву мету німецької експансії у Східній Європі, оскільки так званий “генеральний план Ост” детально розроблявся вже у другій половині 1941 – 1942 роках. До того ж, він залишався засекреченим.

З іншого боку, у середовищі ОУН добре знали про злочини сталінського тоталітарного режиму – примусову колективізацію, Голодомор 1932 – 1933 років, масові репресії 1930-х, депортації населення. Саме більшовицький режим знищив Українську Народну Республіку у 1917 – 1921 роках і контролював більшу частину території України. Тому з точки зору українських націоналістів, Радянський Союз був ворогом № 1, нітрохи не кращим від Німеччини. Не зайвим буде нагадати і добре відомий факт, що у період 1939 – 1941 років СРСР активно співпрацював із гітлерівською Німеччиною.

У травні 1941 року ОУН(Б) підготувала чорновий варіант Акту проголошення Української Держави. Завдання привселюдно оголосити його, діставшись першого ж великого українського міста, отримала похідна група під керівництвом Ярослава Стецька. Цим містом став 400-тисячний Львів, який Червона Армія залишила майже без бою у перші дні після нападу Німеччини.

28 – 29 червня 1941 року до Львова увійшла похідна група ОУН(Б) на чолі з Ярославом Стецьком і батальйон “Нахтігаль” під командуванням Романа Шухевича. Українські націоналісти сподівалися проголосити Українську Державу до підходу німецьких сил, однак протягом 30 червня у місто почали прибувати частини вермахту.

Тоді оунівці провели переговори із чільними представниками українського політичного руху і запросили лідерів української спільноти на національні збори до будинку товариства “Просвіта” (палац Любомирських, площа Ринок, 10). Там увечері 30 червня Ярослав Стецько без погодження з представниками німецької влади оголосив документ – Акт проголошення Української Держави.

Вже у повоєнний час в еміграційному середовищі за документом закріпилася назва “Акт відновлення Української Держави”. Цим самим підкреслювався історичний зв’язок Української Держави 1941 року із Українською Народною Республікою і Західно-Українською Народною Республікою, які проголосили самостійність у 1918 і об’єдналися у 1919 році.

Увагу привертає третій пункт Акту, де йшлося: “Новопостаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає Українському Народові визволитися з-під московської окупації”. Поява цього пункту була пов’язана зі вступом німців до Львова і небажанням від самого початку війни псувати відносини з ними. Однак саме цей пункт створив підґрунтя для подальших звинувачень українських націоналістів у “колабораціонізмі” і “маріонетковості”.

Одразу після проголошення Акту національні збори обрали Ярослава Стецька головою уряду – Українського Державного Правління. Рішучі дії українських націоналістів спричинили вкрай негативну реакцію німецької влади. Найближчими днями вона продемонструвала своє справжнє ставлення до “українського питання”. 5 липня 1941 року у Кракові був затриманий Степан Бандера. 9 липня у Львові гестапо заарештувало Ярослава Стецька і його помічника Романа Ільницького. На допитах Бандера і Стецько відмовилися скасувати Акт від 30 червня. Через це їх ув’язнили у концтаборі Заксенгаузен поблизу міста Оранієнбург у Німеччині.

Від 11 липня нацисти заборонили українським організаціям політичну діяльність і маніфестації на підтримку Акту 30 червня. До вересня 1941 року вони заарештували 80 % вищого керівного складу ОУН, розпочали терор проти рядових членів і учасників похідних груп. Рідні брати Степана Бандери, Олександр і Василь, були убиті у таборі смерті

У листопаді 1941 року німецькі айнзацкоманди отримали наказ негайно заарештовувати всіх членів “організації Бандери” і після ретельних допитів таємно знищувати під виглядом грабіжників. Тож не дивно, що у другій половині 1941 року ті члени ОУН, які залишилися на свободі, перейшли до підпільної боротьби проти нацистських окупантів. Що ж до батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд”, то у вересні 1941 року вони були виведені з території Україні і об’єднані у 201-й батальйон шуцманшафту (допоміжної поліції). Цю частину відправили до Білорусі для боротьби з партизанами і розформували наприкінці 1942 року.

Отже, Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року був спробою Організації українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери відродити українську національну державність в умовах початку війни між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом. Його проголосили у Львові без погодження з німецькою окупаційної адміністрацією.

Проте великою помилкою членів ОУН були сподівання на можливість конструктивної співпраці з Німеччиною в інтересах боротьби проти спільного ворога – сталінського режиму. Найближчим часом після проголошення Акту нацистська влада виявила своє вороже і безкомпромісне ставлення до самої ідеї української державності і розгорнула жорстокий терор як проти українських націоналістів, так і всього українського народу.