Бахчисарай 1648: Українсько-Кримський союз

У 1648 році почалася Хмельниччина. Сучасні українські історики зазвичай трактують її як Національно-визвольну війну українського народу або навіть як початок Національної (козацької) революції. Очільником українських визвольних змагань був гетьман Богдан Хмельницький.

За часів російського і радянського панування українцям нав’язували типово імперське бачення тих подій – як боротьбу їхніх предків за “возз’єднання” з Росією. З висоти сьогодення ця концепція виглядає абсолютним посміховищем і не може всерйоз сприйматися жодною людиною, здатною до критичного мислення.

Головним союзником козаків протягом перших 6 років Хмельниччини було Кримське ханство – мусульманська й ворожа для Московії держава. Вона перебувала під зверхністю Османської імперії, проте користувалася широким самоуправлінням (зокрема, правом на власну династію і зовнішню політику).

Необхідно зазначити, що традиція укладення козацько-татарських союзів відома ще з початку XVI століття. А 1624 року Військо Запорозьке і Кримське ханство підписали перший з відомих наразі договорів про військовий союз.

Отже, вибір Богданом Хмельницьким кримців на роль союзників не був ані випадковістю, ані тимчасовою необхідністю. Гетьман лише продовжив і розвинув політику своїх попередників.

У березні 1648 року, ще до початку масштабних бойових дій проти поляків, Хмельницький підписав Бахчисарайський договір із Кримським ханством. Зі скупих повідомлень історичних джерел нам відомо, що йшлося про допомогу з боку кримськотатарського війська. За це козаки мали розраховуватися грошима, продовольством, фуражем і частиною військової здобичі. Зокрема, татари традиційно виявляли інтерес до військовополонених знатного походження, яких можна було за великий викуп повернути рідним.

На жаль, досі не відома ані точна дата підписання, ані сам текст Бахчисарайського договору. Документ міг зберігатися в архіві Кримського ханства, але той вважається втраченим. Утім, нещодавно історик Дмитро Гордієнко (Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України) висловив припущення, що архів можуть переховувати в Росії.

Укладаючи Бахчисарайський договір, сторони переслідували власні інтереси. Кримський хан Іслям III Ґерай прагнув зміцнити своє внутрішньополітичне становище (на півострові перед тим сталася спроба перевороту), отримати військову здобич, цим самим подолати наслідки неврожаю і голоду в Криму, змусити Річ Посполиту регулярно і у повному обсязі сплачувати данину (“упоминки”). Стратегічна ж мета полягала у створенні лояльної до татар козацької держави, яка прикривала би з півночі Крим від вороже налаштованих Речі Посполитої та Московського царства.

Зі свого боку, Богдан Хмельницький прагнув убезпечити Військо Запорозьке від нападу татар із тилу, отримати союзника (за яким стояла могутня Османська імперія!), а також за допомогою татарської кінноти нівелювати перевагу поляків у цьому роду військ. Своєї мети він досяг. Адже в союзі з кримськими татарами українці здобули яскраві перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом.

Невідомо, як складався би перебіг українсько-польської війни без участі татар. Але Хмельницький прекрасно знав і проаналізував попередній досвід: шість козацьких повстань – з 1590-х до 1630-х років, – під час яких українці не використовували допомогу кримців, завершувалися або поразкою повсталих, або лише незначними поступками з боку поляків.

Безперечно, Бахчисарай-1648 не був рівноправним договором. Військо Запорозьке ставало васалом Кримського ханства. Богдан Хмельницький – васалом Ісляма III Ґерая. Інакше й бути не могло. Уже хоча б тому, що кримський хан – це монарх, правитель напівнезалежної держави, а Хмельницький – виходець із козацької старшини або дрібної шляхти. Тобто, людина значно нижчого соціального статусу, за уявленнями XVII століття. І зрештою, не татари першими пропонували козакам укласти угоду, а козаки попрохали про це татар.
Хмельницький

Нерівноправність Бахчисарайського договору підтверджується і заявою українських послів до хана, відомою зі слів османського хроніста Мустафи Наїми (“прагнучи надалі вашого заступництва, ми душею і тілом в союзі з вами служитимемо успіху віри ісламської у наступних війнах; із ляхами ж ми абсолютно припинили всілякі зв’язки. Ми просимо вас: візьміть у нас заручників і дайте згоду укласти з нами вищезазначений союз”). І тим фактом, що Богдан Хмельницький залишив заручником у Бахчисараї свого старшого сина Тимофія. Ставлення до гетьманича у кримській столиці було люб’язним – принаймні, так повідомляв літописець Величко. Та у випадку якихось непорозумінь зі старшим Хмельницьким, Тимофія, вірогідно, могли стратити.

Серед українців досі вельми поширене переконання, що кримські татари виявилися ненадійним і підступним союзником, тричі зраджували козаків і буквально крали в них вирішальні перемоги (під Зборовом у 1649-му, під Берестечком у 1651-му і під Жванцем у 1653-му). Після чого зневірений Хмельницький розірвав українсько-кримський союз і пішов на угоду з Москвою.

Таке бачення цілком узгоджується з російською концепцією подій: “Неправильний союзник мусульманський хан – правильний союзник православний цар”. Крім того, не маючи тексту Бахчисарайського договору, ми не можемо стверджувати, чи зобов’язувався Іслям III Ґерай воювати до остаточної перемоги над Річчю Посполитою. Як сюзерен Богдана Хмельницького він мав право вступати у переговори з польським королем і укладати перемир’я.

Звичайно, ця обставина анітрохи не спростовує той факт, що своїми діями кримський хан неодноразово шкодив намірам Хмельницького і ставив у невигідне становище Військо Запорозьке. Адже у плани Ісляма III Ґерая не входило і надмірне посилення козацької держави. В усі часи велика політика не знала понять “дружба” і “безкорислива допомога”. Є лише “чіткий розрахунок” і “власний інтерес”.