Битва за Київ 1918 року

Битва за Київ. Перша радянсько-українська війна, що тривала з грудня 1917 по червень 1918-го року, закарбувала власний слід в довгій історії протистояння України та Москви. Протистояння, що розпочалося задовго до початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну в лютому 2022-го, задовго до окупації Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році.

Минуло 104 роки звідтоді, коли армія Української Народної Республіки дала бій у протистоянні з нестримною силою більшовиків, що наступала на українські землі з одним-єдиним гаслом: «Дайош Кієв! Смєрть Центральной Радє і єйо защітнікам», а командуючий російськими військами Михайло Муравйов, що пізніше влаштує терор в українській столиці напише: «Ету власть ми нєсьом на остріях своіх штиков». У російських військах, після революції, увійшло в звичай давати коротеньке гасло, яке виразно характеризує мету наміченої операції. Як же Київ зустрів війну з московськими посіпаками та подальшу окупацію у далекому 1918 році? Та як більшовики нещадно тероризували містян. Читайте нижче.

Битва за Київ. Конфлікт

У грудні 1917 року відносини між радянським та українським урядами надзвичайно загострилися. 5 грудня голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко на засіданні Центральної Ради заявив, що більшовики «своїм чоботом хочуть роздушити український рух і затягти нас у своє гниле петербурзьке багно». Є чутки, що більшовики ведуть на Україну своє військо і скоро оповістять нам війну, – додав голова українського уряду. – Але нехай же вони знають, що вони руйнують не тільки росію, а самих себе».

Винниченко був правий, бо 8 (21) грудня 1917 року більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова, де встановили власну маріонеткову радянську владу.

Військовий секретар УНР Симон Петлюра коротко описав історію конфлікту і розповів про протидію більшовиків діяльності українських військових організацій:

«Граючись з нами чудесними словами, на нас готовили похід. І ми відчували, що нам, українській демократії, у спину хтось готує ніж (…) Разом з ультиматумом більшовики концентрують своє військо для розбиття Української Народної Республіки. У Староконстянтинові, Гомелі і Брянську збираються ті кулаки, що мають знищити всю нашу роботу національного відродження. Перші ешелони з Гомелю підходять до Бахмача… Фронт оголяється, щоб виступити проти України. Першим мав виступити гвардійський корпус. Ви вже знаєте, що він роззброєний. Каральні експедиції ідуть на нас з усіх боків. Але всіх заходів, щоб не пустити насильників, мною вжито. З дозволу Генерального Секретаріату я мусив оповістити частину мобілізації Вільного козацтва для внутрішньої охорони.»

Новий 1918-й рік Україна зустріла з окупованими більшовиками Черніговом, Полтавою, Харковом та Катеринославом (м.Дніпро), на черзі був Київ.

Битва за Київ. Київська січа

«В ніч з 15-го на 16-те січня (1918 р.), біля години ночі, вартовий старшина прибіг до мене в (київський) отель “Ермітаж” Військового Міністерства, яке містилось в той час на Фундуклєєвській вулиці (нині вул. Богдана Хмельницького) в будинкові Колегії Галагана, розбудив і доклав, що «частина козаків Сагайдачного полку пішла в арсенал, захопила його і подала гасло до большевицького повстання». На окраїнах теж небезпечно – звідти сподіваються, що скоро почнеться наступ большевицьких повстанців.»

Так, у власних спогадах за січень 1918 року пише Олександр Жуковський – заступник генерального секретаря військових справ (1917 р.), полковник Армії УНР та в майбутньому військовий міністр і міністр флоту УНР (1918 р.).

Жуковський прибувши до Міністерства нашвидкуруч став роздавати писарям та урядовцям зброю, а опісля приступив до формування сотні. Розбивши усіх на чоти та рої військовий став вчити володінню зброєю, формуючи аналог Тероборони міста.

«Розбирали зброю. Зброї було досить, – я як передбачав, що вона потрібна буде і загодя наказав, щоб заготовили її. Крім гвинтівок, були кулемети, набої та ріжних сортів ручних гранат.»

Виславши розвідку в різні райони міста та сповістивши військове командування про стан речей, полковнику Жуковському довелося заспокоювати озброєних писарів, охорону, команду, урядовців, через відсутність старшин вищого рангу, що викликало бурю незадоволення.

О 12 годині дня 16 січня розпочався заколот. Головним стратегічним пунктом в плані заколотників були: Телеграф, будинок Центральної Ради (Київський міський будинок вчителя), будинок Військового міністерства і управління Південно-Західних залізниць (було розташоване на вулиці Лисенка, 6), як центри зв’язку і адміністративні центри управління. Більшовики наступали через сучасні вулиці – Ярославів Вал (тоді Велика Підвальна) та Велика Житомирська (тоді вул. Житомирська) на Володимирську, де була розташована телеграфна станція. Головні частини більшовиків вже дійшли до Театральної площі.

«Моральний дух большевиків я учитував, я знав, що це військо нікудишнє, що це скопище грабіжників і людців за темними ділами, а тому неохоче кладуть свої життя. Не за ідею вони йдуть на убивство, а задля своїх власних дикунських інстинктів.»

Українські військові розпочали успішний наступ по вулиці Володимирській. Більшовики ж використали для оборони власних позицій готель «Прага» (вул. Володимирська, 36) – поставивши кулемети на горищі будівлі, де стали вести обстріл. В українців були відсутні розпізнавальні знаки, тож змішавшись з юрбою більшовиків, вони неочікувано розпочали атаку, використавши бронеавтомобіль з метою штурму готелю. З броньовика військові направили кулемети на вікна будівлі, вздовж по вулиці Володимирській, а також у бік Ярославового Валу. Успішно оволодівши готелем, українці провели вдалий наступ на телеграфну станцію, розбивши перші оплоти ворога у центрі міста.

«Зі всього району молодь стала звертатись до військового міністерства за зброєю; гуртувались в команди добровольців і під командою направлялись в ті пункти, де вимагали обставини.»

Битва за Київ. Протистояння у міністерських кабінетах

Того ж дня, 16 (29) січня Генеральний секретар військових справ Української Центральної Ради – Микола Порш залишив власну посаду. За місяці протистояння з більшовиками він запам`ятався власною нерішучістю, відсутністю твердої волі, елементарних військових знань і досвіду, а також неспроможністю керувати військами, бо раніше займав посаду міністра праці. До того ж, Порш був знаним українським марксистом.

Особливо критичним для діяча стала ініціатива ухвалення закону про демобілізацію українських частин регулярної армії у січні 1918 року, а також розпуск частини старої армії і ліквідації офіцерських чинів в армії УНР. Планувався перехід війська на міліційну систему. Очевидно, що це було не бажаним для військових, а ініціатива про формування народної міліції була додана безпосередньо Винниченком.

«Що ж торкається до його моральних здібностей, то завше він на мене робив вражіння людини, якій довірятись не слід. Микола Порш чудовий промовець, вмілий аналізатор, людина хитра і розумна. Коли він говорив, то промова його складалась з правильно построєних, наче книжних, речень. Володіє волею та рішучістю, але дуже скритна і недовірлива натура, самоулюблен і багато покладає надії на власні сили, досвід та уміннє розпізнавати людей. Сам визнає, що він не із останніх промовців, а тому на других промовців дивиться з пташиного польоту. Повна відсутність організаційного хисту, сказав би, що в нього дезорганізаційний хист. Переконаний в тому, що він все знає і що від його спостережень нічого не скриється, до фахівців не любить часто-густо звертатись, скрізь хтів все сам зробити і все сам вирішити, завдяки чому в Міністерстві ввів безглуздий централізм», – Олександр Жуковський у спогадах про Миколу Порша.

Кажучи словами Симона Петлюри: «Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди».

Щодо попередника на цій посаді – Симона Петлюри, то в останні дні 1917 року, з наближенням більшовицької загрози, рішенням Генерального секретаріату і Центральної Ради його було звільнено. Місце Петлюри посів вищезгаданий Микола Порш.

Взагалі, Петлюра з перших днів перебування на чолі військового відомства УНР докладав зусиль для створення військових частин, на засадах відновлення військової дисципліни протягом 1917-го року. Однак, діяч мав занадто багато ворогів «особливо таких, котрі хтіли б самі сісти на його місце». У Петлюри був конфлікт з головою уряду Секретаріату Володимиром Винниченком. Це першочергово була особиста неприязнь, тож Винниченко агітував, що Петлюра винен в конфлікті з Леніном та радянською росією, і що його відставка з поста військового міністра дозволить уникнути війни з більшовиками. Приводом для відставки також слугувало захоплення більшовиками низки територій на Слобожанщині.

Посада Генерального секретаря військових справ також пропонувалася Олександру Жуковського у грудні 1917. Він пригадує, що рішучо відмовився, через інтриги, які розвивалися довкола міністерських портфелів:

«Причини, через що я відмовився, полягали в тому, що біля портфелів йшла величезна гра, інтриги розвивались, сварки і т. п., що тільки мішало взяти твердий курс правління в напрямку роботи Військового Секретарства. Кожен майже із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героєм призвати, спасти отчизну і дати їй лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликаний і призвані історією до святого діла – відродити батьківщину.»

У кризовий час, врешті-решт очолив Військове міністерство Іван Немоловський, який був обраний за поданням Всеволода Голубовича – останній змінивши В. Винниченка став головою Ради народних міністрів (себто прем`єр-міністром). Тут знайшовся слід «кумівства», бо сам Немоловський був родичем Голубовича – вітчимом його дружини. Потрібно відзначити, що коли Центральна Рада і уряд відступали з Києва, то Немоловський дезертирував з поля бою, а пізніше опинився у Москві.

Придушення Січневого заколоту та штурм силами Муравйова

«З 19 січня вранці на вулицях Києва почали з’являтися барикади. Українці громили Арсенал, де засідали більшовики, останні стріляли по місту. Стрілянина, особливо ввечері, була дуже сильна.»

Так пригадує Січневий заколот на заводі Арсенал вже майбутній гетьман України Павло Скоропадський. У цей же час із півночі наступали більшовицькі війська. Нащадок козацько-старшинського роду у власних «Спогадах (кінець 1917-грудень 1918)» напише про жорстокі події наступу більшовицьких військ на Київ, масові розстріли, погроми, вбивства, а також про власне переховування від більшовицький репресій.

«Місто справляло огидне враження. Цілковита темрява, стрілянина в усіх напрямках. Важко було орієнтуватися, де свої та де більшовики. Ми пробиралися перебіжками, від укриття до укриття. Через Прорізну та Велику Володимирську перейшли на Львівську (сучасна вул. Січових Стрільців прим.), звідти дійшли до церкви св. Федора (храм на Лук`янівці зруйнований у 1930-ті роки більшовиками прим.). Неподалік Мартинович знав казарму, де жили полонені галичани. Ми вирішили там переночувати. Галичани дуже дбайливо до мене поставилися: надали ліжко, напоїли чаєм і всю ніч стерегли. На світанку до мене прийшов один із них і заявив, що він уночі ходив на розвідку і з’ясувалося, що більшовики наступають з боку Житомирського шосе на Київ, що всі городи та передмістя міста зайняті ними, і галичани рішуче радили мені йти, а то буде пізно. Я вдягся і вийшов. Було темно. Я почав прислухатися. У кількох напрямках чути було стрілянину, десь вдалині поодинокі постріли…»

У той самий час, 19 січня (1 лютого) 1918-го року до Києва прибув Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами радянських військ Михайла Муравйова. Це було першим формуванням добробрату в історії України, що й іменувався добровольчим рухом.

На додачу до гайдамак прибув Гордієнківський полк, який привів із Західного фронту полковник Всеволод Петрів. Останній, разом із полком гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка на шляху до Києва, зупинився на станції Святошино, де від місцевого коменданта дізнався ситуацію у місті. Комендант розповів, що проти повстання змагаються тільки богданівці (1-й український полк ім. Б. Хмельницького), частина полуботківців (Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козацький полк) та січові стрільці (Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців). Останні, на той момент, блискуче відбили більшовицький наступ на Щекавиці та на Подолі. Варто відзначити, що для придушення заколоту з числа богданівців були залучені рештки підрозділу (близько 300 вояків), а частину заколотників в Арсеналі (близько 100–150 бійців) становили саме збільшовичені частини цього полку. Всього богданівський полк у тих боях з повстанцями втратив близько 130 чоловік. До оборони Києва також був залучений полк імені Петра Дорошенка та загони Вільного козацтва.

Решта залоги тримала «нейтралітет». Наприклад у боях з більшовиками брали участь лише 4 полки Сердюцьких дивізій (інші проголосили нейтралітет).

«Гукнула гармата і виття стрільне закінчилось вибухом високим і невдалим над Кадетською рощею. Другий гарматний вистріл блискавкою освітив район Київської стації і йому відповів десь вибух далеко-далеко. Мені здалося, що в околицях Лаври.»

Всеволод Петрів у власних «Споминах з часів української революції (1917–1921)», доволі детально і розгорнуто розповідає про вуличні бої українських військових проти більшовицьких сил з моменту його прибуття у Київ. Полковник відзначає: «головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій.». Петрів пояснює це тим, що бої вибухали несподівано там, де починали стріляти в український військових заколотники, які могли вільно пересуватися по всьому Києву.

«(…) бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, «обивателі» пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.»

А втім, полковник виразно вимальовує основні райони та осередки, за які йшла боротьба у січні 1918 року. З боку Центральної Ради, Всеволод Петрів перераховує квартал між Великою Володимирською (сучасна вул. Володимирська), Фундуклеївською (сучасна вул. Богдана Хмельницького); Пушкінською та Бібіковським бульваром(зараз бульвар Тараса Шевченка), де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріату.

Також полковник згадує квартал між Лютеранською, Мерингівською (зараз вул. Заньковецька), Інститутською та Банковою – де містилися: Штаб команданта залоги, неподалік Кірхи (мається на увазі Лютеранська кірха Святої Катерини вул. Лютеранська 22), штаб Вільного козацтва неподалік Цирку (мова йде про кінний «Цирк Крутікова» на вул. Городецького, сучасна будівля кінотеатру «Україна»), Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці, де були розташовані Січові Стрільці та казарми богданівців, які містилися в Печерській цитаделі навпроти Арсеналу.

Тим часом, більшовицькі заколотники утримували: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні станції Київ I (нині станція Київ-Пасажирський), околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою (зараз в районі її колишнього пролягання вул. Мечникова).

Найбільшими гарячими точками протистояння були: Софійська Площа, на якій йшли бої за телефонічну централь, і район між Арсеналом та Державним Банком (нині будівля НБУ).

«Йшли змагання без перерви між богданівцями, з одного боку, які засіли у своїх касарнях (казармах прим.), і Арсеналом – з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір’ям, що найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні.»

За описом Всеволода Петріва з другого боку Арсеналу в казармах так званих “Миколаївських воріт” (казарми 3-го понтонного батальйону на вул. Івана Мазепи), якраз навпроти пам’ятника Іскри та Кочубея (зараз на його постаменті пам’ятник робітникам заводу «Арсенал» – гармата навпроти станції метро «Арсенальна»), був розташований український cердюцький імені гетьмана Сагайдачного полк, який «як і всі сердюки, оголосив “нейтралітет” і залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої».

У споминах полковника також зазначається, що “нейтральні” частини були розташовані і в гарматній військовій школі у Кадетської Рощі (знаходилась в районі тодішнього Кадетського Корпусу, Повітрянофлотський просп., 6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони України) також Сердюцька гарматна бригада, в казармах колишніх Луцького (казарми Луцького піхотного полку – знаходились на вул. Дегтярівській, 9) та Бендерського полків і в самій цитаделі неподалік головної варти, де стояв, за свідченнями Петріва – Шевченківський полк, який «приїхав з Петрограду добре розпропаґандований, з твердим наміром розігнати Центральну Раду, але, приїхавши, занявся «нейтральними справами», як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д».

Наостанок військовий відзначив, що були певні частини, які і не оголошували «нейтралітет», але «були ще більше пасивні, ніж нейтральні». Мова йде про штаб Сердюків і полки – кінний Вільної України, складений переважно з молодиків, а також піший полк імені Грушевського з міської інтелігенції.

Всеволод Петрів акцентує також увагу, що усіх нейтральних та напівнейтральних військових частин у Києві було настільки багато, що вони перевищували власною чисельність обидві сторони протистояння.

«Отже, це командування, не маючи змоги повернути багнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані нейтралітету.»

Шкоди наносив і бельгійсько-французький авто-панцирний дівізіон, який «стояв на шосе, що веде до Святошина, і був головною підтримкою нейтральних».

До речі, полковник Петрів під час відвідин штабу Михайла Ковенка – командира загонів Вільного козацтва у Києві та керівника оборони міста у 1918, пригадав про переговори Олександра Жуковського і полковника генерального штабу Олександра Сливинського з військовим бельгійцем, що саме представляв вищезгаданий дивізіон.

«Тут же, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземній уніформі, здається Бельгійцем, про можливість притягнення до оборони тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху. Розмова велась по французьки, і Бельгієць рішучо заявив, що панцирників він не дасть і вмішуватись у горожанську війну він не хоче.»

Тим часом, цивільні мешканці міста потерпали від сваволі озброєних більшовиків. Василь Королів-Старий – письменник та один із засновників Української Центральної Ради, у власній книзі «Згадки про мою смерть» розповідаючи про увесь жах воєнного лихоліття у Києві, описує тогочасне місто як «стрілецьку школу», а опісля додає: «І стрілянина стала такою буденною, що вже перестала лякати. До того ж українці не бояться смерті, тільки невигідного життя.»

Видавець у власних мемуарах також пригадує, що «ввесь Київ дихав смертю», деінде озивалися «одиночні й «пачкові» постріли», а особливо страшними були людські жертви.

«Із вікна я бачив, як одного дня вранці вискочили з домів на моїй вуличці кілька жінок із жбанами по воду до ближньої криниці, бо водотяг тоді вже не функціонував. У тій хвилині просто перед них упала граната. В різні боки розбризкались жбани, частини вбрання, шматки тіла. Кілька жінок утекло, а більшість лишилась лежати на хіднику.»

Всеволод Петрів пригадує, що більшовики провадили терористичні акти проти мешканців міста. Так, вночі вороги захопили водопровідну станцію на Подолі та відібрали в Києва воду та світло. «Якби не природні криниці в театрі на Мерингівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так нічим було би напувати коней».

У той час, коли полк гордієнківців перестрілювався із заколотниками в Арсеналі, особливо важко було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо: «доводилося під вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли їм допомогти сестри жалібниці».

Бої з більшовиками тривали. Арсенальці раз-у-раз намагалися пробити оборону українських військ поза Дніпром та старалися захопити Миколаївський ланцюговий міст (існував у 1853-1920 роках на місці сучасного мосту Метро).

«З другого боку, з Подолу, весь час робили большевики виправи проти Головної Пошти та Центральної Ради, спрямовуючи свої удари і вздовж Великої Володимирської, Нестеревської (тепер вул. Івана Франка) і вздовж Малої Володимирської.»

20 січня (2 лютого) повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його головний оплот – завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого).

Петлюра, за спогадами Всеволода Петріва, не дозволив розстріляти полонених заколотників, намагаючись звернутися до юрби озброєних українських військових:

«Коли хочете розстріляти їх – і показує на юрбу – то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!»

Військові невдоволено сприйняли заклик Петлюри. Один із червоних гайдамаків, що спілкувався з полковником полку Костя Гордієнка навіть невдоволено додав: «От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали та ще як знущалися. Теж добрий!»

Опісля ліквідації заколотників бої в Києві не спинилися. Гордієнківський полк мав бойові зіткнення з армією Михайла Муравйова, що поступово насувалась на Київ, а до того військові увесь цей час вели боротьбу з окремими підрозділами цивільних, що насувалися з боку Саперної Слобідки (історична місцевість у Голосіївському районі м. Києва).

Богданівці та полуботківці оборонялися від стрілянини у районі вулиці Ділової та Великої Васильківської. Не вгавала стрілянина між Києвом II (назва станції Київ-Деміївський до 1950х) та Києвом I (нині станція Київ-Пасажирський), а також на Бібіковському Бульварі й на Подолі. Не було спокійно і на Печерську, бо: «раз-у-раз доводилося ліквідувати ріжні банди, які втікали в напрямі Лаври та Видубицького монастиря»

Українські військові продовжували героїчно обороняти позиції міста. Всеволод Петрів пригадав, що обстріли не вщухали ні на мить, часом нагадуючи стрілянину на полях бою австро-російського фронту.

Більшовики спершу застосували панцирний потяг, який маневрував між Дарницею та Передмостовою Слобідкою (знаходилась в теперішньому Гідропарку). Потяг обстріляв Печерськ та пустив декілька залпів у напрямку Володимирського Собору, намагаючись влучити у будинок Центральної Ради.

«Муравйов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати, розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Києва, – забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеною залізницею амуніцією та поставивши по два-три люда до гармати казали набивати та стріляти.»

Більшовики намагалися штурмувати Миколаївський Ланцюговий міст, а до того ж, під час однієї з атак використали авто-панцирник системи “Пірліс”, а позаду неї піхоту. Дошкуляли українським військам на той момент і мешканці Печерська, які складалися переважно з родин російських військових, а також: «тих хто годувався при Лаврі та при богомольцях, отже, з елементів найбільш цареславних і найбільш «общеросійських». Ці людці нетерпляче чекали на «рускіе войска» та неґативно ставилися до наших змагань».

Урешті-решт, героїчних сил українських військових не вистачило для протистояння з трьох сторін більшовицького наступу. 26 січня (8 лютого), Михайло Ковенко оголосив евакуацію. Рано-вранці уряд та частина членів Центральної Ради з військом виїхала до Житомира.

Битва за Київ. Окупація

При штурмі міста застосовувалися отруйні гази, був проведений артобстріл, що перетворив на решето прибутковий будинок родини Грушевських, по вулиці Паньківська 9, як показовий знак і помста за проголошену у Четвертому Універсалі УЦР «самостійну, ні від кого незалежну Україну».

Пізніше, Михайло Грушевський напише: «25 січня, під час бомбардування Київа, більшовики запальними знарядами розстріляли дім, де я жив – наш фамільний дім, побудований десять літ тому за гроші, полишені батьком. Кільканадцять запальних знарядів, що влетіли оден за другим до нашого помешкання й сусідніх, за кілька мінут обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колєкції українських старинностей, що зберав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків. Довго було б оповідати, і прикро навіть згадувати. Ніякі сили вже тепер не вернуть його…»

Зайнявши Лавру, радянські вояки вчиняли там безчинства й насильства. Зокрема, 25 січня (7 лютого), був убитий митрополит Київський і Галицький Володимир.

Павло Скоропадський у той самий час переховувався на околицях Києва. Він дізнався, що більшовики шукають його та оцінили голову нащадка козацького роду Скоропадських. Навіть поширювалися чутки, що Павла розстріляли. Мешкаючи у квартирі літньої пані та її доньки на околицях міста, Скоропадський цілий день проводив за читанням практично не виходячи із кімнати, а єдиним джерелом інформації про стан речей у місті була дочка господині – вона ходила за продуктами й приносила новини про арешти та вбивства офіцерів.

«У цей час в одному Києві було перебито близько трьох тисяч офіцерів. Багатьох катували. Це було суцільне пекло. Незважаючи на моє бажання точно знати, вже за гетьманства, цифру розстріляних офіцерів і мирних жителів, я не міг встановити її. Принаймні треба рахувати тисячами. Особливо багато загинуло офіцерів приїжджих чи ліберальних й тих хто вважали, що з більшовиками можна говорити, як із людьми.»

Дмитро Дорошенко – член УЦР, чернігівський губернський комісар (губернатор) за часів Тимчасового уряду та УНР у мемуарах «Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920)» мав змогу перебувати в окупованому більшовиками Києві та під час штурму міста більшовиками.

«На ранок канонада затихла. Можна було навіть трохи заснути, і то не в якійсь ванні, куди доводилось іноді ховатись, – бо ґранати били з двох боків і раз-у-раз перелітали понад дахом, а в себе на ліжку.»

Дорошенко пригадує, що на деякий час у місті запанувала тиша. Осмілившись вийти на подвір`я, політик вирішив конспіруватися і вдягнув старе пальто та шапку, щоб не привертати уваги. Дорошенко зупинився послухати пристаркуватого чолов’ягу, що лаяв Грушевського та начебто його надмірні багатства і змову з «австріяками», використовуючи радянські наративи. На наступний день дипломат вирушив містом до родичів, які нажахано розповіли йому про більшовицькі звірства та небезпеку для урядовця:

«Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок – багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або й подорозі.»

Дмитру Івановичу також довелося побувати і у вищезгаданому Царському Палаці (мова йде про Маріїнський палац), де містився Ревком.

«(…) ми поїхали до Царського Палацу, де містився «Ревком». Ніколи не забуду тієї картини, що я там побачив: у середній великій залі стояло кілька відкритих домовин з тілами «жертв революції», себто вбитих у недавних боях большевиків. Біля них горіли свічки й голосили родички. Тут же поруч в бічній залі стояли просто на паркеті похідні кухні, і в них солдати варили кашу приспівуючи, а один навіть пригравав на гармоніці. А там в другій кімнаті стерегли арештованих, може мали їх зараз розстріляти, бо звичайно розстрілювали тут же поруч в саду.»

За недовгі три тижні перебування більшовиків у Києві, вони заборонили використовувати українські гроші й наказали примусово вимінювати їх на російські. «Націоналізували» банки – попросту пограбувавши та повідмикавши сейфи. Шукали «вільних козаків» і членів Центральної Ради та членів українського уряду. Знущались з портретів Шевченка та палили українські книжки. Киянам доводилося оборонятися, коли великих масштабів набули грабунки, напади та каральні акції проти «буржуїв».

Містяни, на той момент, вжили деякі заходи, як от формування домових комітетів, коли у кожному дворі мешканці по черзі несли нічну варту. Кияни конспірувалися та використовували світломаскування, задля забезпечення цілісності власних осель. Один із ініціаторів скликання Центральної Ради Євген Чикаленко, описуючи окупований Київ у власному щоденнику пригадує, що: «Київ мав тоді надзвичайний вигляд: всі ходи на вулицю були замкнені і забарикадовані всячиною, скляні двері позабивані дошками, так само і ґратчасті ворота – брусами або грубою бляхою, щоб могли довше витримати осаду грабіжників.»

Містяни, у разі чого, готові були давати опір більшовицьким бандам, як це зробили у редакції газети «Нова Рада», яку намагалися розпустити через критику більшовицького режиму: «Всім киянам, мабуть, пам’ятна оборона редакції «Нової ради», властиво того двору, де вона містилась на Інституцькій вулиці: мешканці того двору два дні відбивали напад більшовиків, поробивши собі прикриття з великих сувоїв редакційного паперу й стріляючи з-поза них з рушниць. Большевики стріляли також з рушниць і навіть з кулемета, але не змогли нічого вдіяти…»

Євген Чикаленко, пригадуючи настороженість містян у період окупації також додає, що численними були розстріли «буржуїв» за наклепом прислуги на господарів.

«Багато людей розстріляли під видом «буржуазного генерала Петлюри»; досить було швейцарові, двірникові або куховарці сказати на вулиці большевицькому патрулеві, що в такій-то квартирі живе Петлюра або якийсь український буржуй, як його розстрілювали; кажуть, що отак слуги помстилися над багатьма ненависними їм господарями.»

Члену УЦР, дипломату та публіцисту Миколі Ґалаґану, так само доводилося переховуватися від більшовицьких обшуків та патрулів у будинках та квартирах містян. За спогадами урядовця йому довелося тікати під час таких чергових обшуків:

«Прийшов до своїх давніх знайомих проситись, щоб переховали. Кажуть, що нічого проти того не мали би, але у них, мовляв, небезпечно, бо перед тим у них жила дружина С. Петлюри; про це нібито знали сусіди, так що й пані О. Петлюра мусіла від них виїхати. Обіцяли все-таки прийняти, коли нічого не станеться.»

Дипломат пригадує, що коли минув період переховування він ризикнув повернутися додому. За свідченнями Ґалаґана, опісля того як їх будинок «трусив сам начальник того бронепотяга, який спалив будинок Грушевського», то мешканці стали використовувати цю обставину і домовий комітет виставив на дверях великий плакат з написом, що у будинку проводив обшуки саме цей більшовик.

«Пізніше різні банди, які ходили з власної ініціативи трусити по домах, з пошаною читали отой плакат на наших дверях і в дім не заходили.»