Чому майже ніхто не знає про грізну козачку-воїна, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк. Олександра Соколовська – отаман Маруся

Скажи мені, хто твій кумир, і я скажу, хто ти. Рівень нації визначається рівнем її знаменитостей.

Сонячна, ніжна непорочна юнка-гімназистка. І водночас – грізна козачка-месниця-воїн, поряд з якою блякне слава Жанни д’Арк.

Навіки 16-літня, діва-легенда Саша Соколовська – отаман Маруся!

Олександра Соколовська народилася 14 грудня 1902 р. в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині – Черняхівського району Житомирської області) у родині псаломника Свято-Миколаївської церкви Тимофія Соколовського та його дружини Євдокії Данилівни.

Це була одна з сімей української патріотичної сільської інтелігенції, які стали головними ідеологами й організаторами Національно-визвольної війни українства 1917-20-х років, а згодом були нещадно винищені імпер-більшовицькими загарбниками.

Як не вистачає зараз нам от таких родин! Нам їх ще довго бракуватиме.

Саме зусиллями родини Соколовських Горбулівське земське парафіяльне училище у 1917 році було переформоване в україномовну гімназію. Її директором стала дружина старшого брата Дмитра Соколовського Надія.

Першим цю священну війну в повіті очолив наймолодший син Соколовських – Олекса (народився 24 лютого 1900 р.). Придушуючи більшовицький заколот у Коростишеві, у ніч з 4 на 5 січня 1919 р. він загинув.

Боротьбу продовжив Дмитро (5 листопада 1894 р. н.), колишній прапорщик царської армії, активіст Радомишльського осередку Української партії соціалістів-революціонерів. 67-річний батько отаманів Тимофій очолив штаб селянсько-козацької армії Соколовських.

А наймолодша дочка Саша стала зв’язковою і, кажучи сучасною мовою, агітпропагандистом. Вона виступала в селах, підіймаючи людей на праведну війну, залучаючи чоловіків у загони.

Разом з побратимами (чисельність постанських формувань досягала 8000) у березні 1919 р., після зайняття більшовиками Радомишля, вони продовжують важку боротьбу.

Перемогами соколовців захоплюються на Київщині, Волині, Поділлі.

Загони Дмитра Соколовського “як вихрі, перекидались від м. Бишова на Київщині до Новгорода-Волинського на заході, і з півночі од с. Кухарів до Корніна на південь. Бойовий район … отамана розлягався на 150 верст в довжину і на 75 верст щодо ширини. Тут отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг” – зазначала газета “Трудова громада” 21 серпня 1919 р.

“Соколовський по селах Радомиського повіту зорганізував сотні. Зброя була похована, кулемети, густо наоливлені, переховувалися у криницях, гармати в річці Тетереві у Камяннім Броді. Селяни займались своєю працею і на поклик свого отамана протягом кількох годин творили армію” – писав хорунжий 27-го кінного Чортомлицького полку Микола Фещенко-Чопівський.

Повстання народу проти більшовиків охоплює все Придніпров’я. Кожне містечко, село організовує свій отаман.

“В районі Мотовилівки, поміж Фастовим і Васильковим (у волостях: Мотовилівській, Оленівській, Мар’янівській, Оскерівській, Сквирській, Кортнівській, Димівській, Чорноградській і инш.) – Гончар (Батрак) … , а так само в районі Білої Церкви якийсь Орловський…” – нарікала харківська маріонеткова Рада Народних Комісарів у постанові “Про оголошення поза законом Соколовського, Гончаря (Батрака) і Орловського”.

А це були не найбільші з’єднання народної армії. Північ Київщини захищав Ілько Струк (дві дивізії), південь – отаман Зелений (Данило Терпило, до 36 тис. бійців), навколо Києва – Орлик, Лівобережжя – Ангел…

Після багатьох поразок більшовики кидають проти Соколовського 21-й і 22-й піші полки, 5-й кінний полк ім. Троцького та інші регулярні частини.

Його загони виручає подільський отаман Ананій Волинець (230 піших та 100 кінних козаків з 10 кулеметами), який за наказом керівників Армії УНР, відколовшись від регулярних частин, пробився у тил більшовиків до Радомишля.

25 квітня вночі у Горбулеві відділи Соколовського та Волинця розбили ворога і здобули чималі трофеї. 11 травня війська Соколовських знову оточують Радомишль і 25-го займають його, тут вони ледь не впіймали наркома держконтролю Скрипника.

У липні-серпні загони Соколовського, Колесниченка, Палієнка громлять ворога на Новоград-Волинщині. На сторону “бандітов” переходять червоноармійські частини. “8 июля, – згадував М. Сегал, – армия из 3000 организованных крестьян из окрестных деревень, вооруженных палками, напали на “ревком”, знищивши 115 більшовиків.

Захопивши Звягель на місяць, повстанці організували “трудові ради”, а також скликали повітовий селянський з’їзд для впорядкування життя у повіті.

“Бандами руководили старые офицеры и интеллигенция. Активно проявили себя гимназисты и учителя”, – писала газета “Известия” у серпні 1919 р.

Налякані розмахом народної війни, загарбники застосували випробуваний засіб: за обіцяних 7 мільйонів “купили” зрадника (рідного кума – справа “тушок” живе і діє дотепер!), який вночі з 7 на 8 серпня у приміщенні горбулівської гімназії вбив Дмитра Соколовського.

Дослідники К. Завальнюк і Т. Стецюк твердять, що і досі двері кімнати, де сталося це підступне вбивство, зберігають слід від кулі зрадника…

12 жовтня 1919 р. Директорія УНР затвердила постанову Ради Народних Міністрів, в якій, зокрема, зазначалося:

“Призначити щорічні пенсії та одноразові допомоги нижчезазначеним особам:

1) За великі послуги перед Україною забитого большовиками Отамана повстанців Дмитра Соколовського – вдові його – Надії Соколовській – пенсію в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень на рік, починаючи з 7 серпня 1919 року і одноразову грошову допомогу в розмірі шістьнадцяти тисяч восьмисот (16.800) гривень”.

Неймовірно, але земляки Дмитра навіть у час остаточного встановлення більшовицької окупації підняли питання про вшанування справжніх, а не нав’язаних героїв.

Витяг з протоколу №47 засідання бюро Радомишльського партійного комітету КП(б)У від 9 травня 1921 року:

“§12. Заслушав заявление Горбулевского волпаркома за №55 … от 22 апреля, постановили: … 2) относительно памятника бывшему бандиту Соколовскому, созвать сход или съезд комнезамов, на котором вынести постановление о том, что Соколовскому памятника не нужно ставить, а необходимо его снести, как памятники царей и бандитов”.

Святу справу Олекси і Дмитра за визволення народу продовжив старший брат Василь. Саша, гімназистка “4 кляси”, зміцнювала свою славу “сурмача” й організатора народних загонів.

Під час серпневого наступу Армії УНР на Київ повстанська бригада імені Дмитра Соколовського прилучилася до І-го Українського корпусу. Повстання селян провадилося з великою урочистістю, молебнями, освяченням зброї.

Повстанці знову здобувають Радомишль, 25 серпня – допомагають війську УНР взяти Житомир, 27 серпня – Брусилів.

В час цього тріумфу і найбільших перемог гине отаман Василь Соколовський. Знову ті ж агенти-зрадники підступно схопили Василя і передали ворогові…

Останній брат, священик Степан, міг воювати словом, а не шаблею. Настав час наймолодшої сестри – Олександри.

Юна амазонка Саша Соколовська пройшла своєрідний ритуал посвячення у козацьке лицарство на вершині Дівич-гори, давнього горбулівського капища. Ставши там отаманом Марусею на чолі повстанського загону із 300 шабель, 700 багнетів,10 кулеметів та 3-х гармат.

Добре, що у повстанських загонах Соколовських воював поет, письменник Клим Поліщук (1891-1937), якого все життя хвилював “граціозний образ гнучкої, золотокосої, синьоокої панни Марійки”. Він залишив нам оповідання “Отаманша Соколовська”, видане 7 вересня 1920 р.

Тому ми і майже через століття можемо почути голос отамана Марусі:

“Життя мене змусило стати отаманшею. Всі люди, що знаходяться зараз біля мене, дісталися мені в спадщину після мого брата, якого замордували червоні.

Якийсь час людьми керував мій батько, але коли і його спіткала та сама доля, тоді вже я мусіла взятися за діло. Нічого було робити, коли всі в один голос кричали: “Немає Соколовського, так хай Соколовська отаманствує! Інших отаманів не хочемо!..”

… Ви думаєте, що мені потрібна війна? Що мені у ній? Я жінка ще молода, я хочу жити, але що робити? Все, що тільки було у нас, розбито і розграбовано. Спалили навіть ту школу, де ви колись учителювали. … Нині, як бачите, мене оберігати нікому, а навпаки… Я оберігаю…

Майте на увазі, що починаючи від цього села і аж до самого Радомисля, скрізь і всюди мої села і мої люди. Вже не один раз нападали на них червоні, але нічого з того не вийшло. Тепер вони готують напад на моє рідне село, будучи впевненими, що я там, а я тим часом готую на них пастку тут”.

Якою була ця 16-літня дівчина? Всі захоплювались її золотисто-сонячним волоссям, Р. Коваль відзначав родимку над її верхньою губою.

“Я мовчки дивився на її стрункий стан, в сірому захисного кольору платті, на коротко підстрижене волосся і сині, з таємними вогниками, очі, і не міг вимовити жодного слова. … Вона була у чоботях з острогами, в короткій спідниці, синій чумарці, і сірій шапці з червоним шликом, вздовж якого було написано: “Смерть ворогам України!” – писав К. Поліщук.

Яким воїном? Фещенко-Чопівський згадував:

“Перед моїми очима й по сьогоднішній день стоїть постать стрункої, невеличкої ростом дівчини, що була одягнута по-мужеськи. Їздила верхи, як найкращий козак. Добре володіла рушницею. … Як і її брати, була відважного десятка, і серед повстанців користалась авторитетом … серед селян Маруся була легендарною особою, … дуже часто вона рятувала селян від большевицьких продналогів”.

Яким лідером?

“Була дуже сміливою, першою кидалась в атаку, швидко приймала рішення, миттєво оцінивши обстановку. Її накази не обговорювалися. Статечні сільські дядьки навіть побоювалися невисокої на зріст, але відчайдушної дівчини”

– переповідав спогади очевидців краєзнавець П. Лісовий.

Загони Марусі продовжують співдіяти з регулярними частинами УНР та УГА, зокрема, з І-м Галицьким корпусом. Очевидно, що разом з ними Маруся “здобула Київ і пару днів їм володіла”, як твердив член Директорії професор Опанас Андрієвський, порівнюючи її на сторінках “Батьківщини” із Жанною д’Арк.

Воювала Маруся і на Поділлі, брала участь у окружному з’їзді отаманів у Германівці разом з отаманами Лихом, Ангелом, Голубом, Кармалюком…

На початку листопада 1919 р. військо Марусі било білих під Мотовилівкою, червоних під Фастовом.

Йдучи у бій, Соколовська промовила віщі слова: “Це буде мій останній наступ”. Мабуть, недарма за силою впливу на людей, умінням виходити з критичних ситуацій та пророкувати Сашу вважали козачкою-характерницею.

5 сотень з 3-ма кулеметами та 2-ма “люїсами” на чолі із сотником Мухобоєм пішли на Мотовилівку, а сама Маруся з рештою сотень – на Фастів. 11-ту та 12-ту сотні на чолі з ад’ютантом Шабатуркою, отаман залишила в резерві при штабі у селі Тиха Балка.

“Ми йдемо не для того, щоб програти, а для того, щоб виграти!” – гукнула побратимам.

Під Фастовом соколовці оточили червоних. А біля Мотовилівки, маючи 10-тиразову перевагу, білі перейшли у контрнаступ, завдавши повстанцям великих втрат.

Маруся рушила до Мотовилівки, повернувшись через 15 хвилин. Далі даю слово воїну-письменнику К. Поліщуку, який був поряд з Сашею і зафіксував для вічності її велич:

“Мухобой убитий! Білі біля самого села. Всі до зброї! …Ви, Шабатурка, беріть із собою півсотні козаків і спробуйте затримати їх деякий час за селом, а потім я вам скажу, що робити. Ви, – звернулась до мене, – беріть під свою команду “запас” і пошліть його у село за боронами, які кинете догори зубцями в ті калюжі, що на околиці села.

Години півтори боровся Шабатурка з білими, не пускаючи їх ні на крок уперед. Коли все було готово, кинувся тікати у село. Білі пустили слідом за ним кавалерію. Здавалося, що не більше, ніж за дві-три хвилини, ми всі покладемо свої голови під їх шаблями. Але трапилось зовсім по-іншому.

Кавалерія зі всього розгону ускочила в калюжі і зараз же сіла на гострих зубцях борін. І в той момент, коли у білих виникло замішання, отаманша кинулась на них збоку і почала нещадне винищення. Кулемети наші заливалися, тріщали і сікли ворогів на капусту. Козаки, які раніше втікали, тепер повернулися назад і перейшли у наступ.

Перемога над білими була очевидною. Про це свідчили гори кінських та осетинських трупів серед колон, які зав’язли у боронах і не могли тікати назад”.

Але з боку Фастова у контрнаступ перейшли червоні. Маруся наказала збиратися всім у Велико-Половецькому лісі, сама ж залишиться на місці, доки не відступлять усі козаки…

В цей час, скориставшись метушнею, з-під варти втік арештований Марусею ад’ютант-ворохобник Найда. Він підступно вистрелив у вікно хати, де засідав повстанський штаб. Куля потрапила Марусі в ліве око. Скрикнувши, піднявши догори руки, вона упала на землю…

Так виглядають більшість версій про загибель Марусі. Є й інші. Існують свідчення і про те, що Маруся зі своїм загоном ще довго воювала і через Румунію емігрувала на Захід.

На сосновому хресті новий отаман Шабатурка написав непафосний некролог: “Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомиського повіту. Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919-го року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!”