Чудь, меря, весь або звідки пішла московська єсть

У фізиці існує Закон збереження енергії згідно з яким енергія не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а може лише перетворюватись з однієї форми на іншу. Дія закону розповсюджується на всі без винятку види енергії. Подібно до цього і народи, які не були повністю знищенні внаслідок геноциду, і все ж припинили своє існування, не зникли в нікуди, але зазнали асиміляції, та стали складовою інших етносів. Така доля спіткала згадувані в «Повісті врем’яних літ» народи весь, меря, мурома та інші.

Весь

Народ з назвою весь зустрічається не лише в «Повісті врем’яних літ», а й у готського хроніста VІ століття Йордана (Vas; Vasina), арабського мандрівника Х століття Ібн Фаддлана (вісові). Адам Бременський  (Х ст.) і Саксон Граматик (ХІІ ст.) згадують про vepse (вепсі). Найвірогідніше, що літописна весь була предками сучасних вепсів.

У давні часи весь мешкала між Чудським, Білим, Ладозьким та Онезьким  озерами. Вони не були дикунами, мали міста, найбільші з яки Бєлоозеро й Ладога. Цей народ, що посідав землі від Пскова до Вологди, мабуть не поступався чисельністю предкам сучасних фінів та естонців. Але якщо в наш час фінами себе вважає майже 5 мільйонів осіб, а естонцями – 1,1 мільйона, то вепсів залишилося менше 6 тисяч осіб (за переписом 2010 року).

Народ практично зник тихо і непомітно. Утім етнографія здатна пролити світло на його зникнення. Традиційному одягу вепсів були притаманні постоли (лапті), сорочки з «косим» коміром (косоворотки), сарафани. А одним з найпопулярніших музичних інструментів середньовіччя були гуслі (як тут не згадати новгородця Садко?). Як більшість фіно-угорських народів вепси-весь шанували березу (що не притаманно слов’янам).

Перекази вепсів зберегли уявлення, що за допомогою осикового кілка можна захиститися від заложного (нечистого) мерця. Душу вепси, як і більшість фіно-угрів, уявляли у вигляді птахи. У казках росіян жінки-птахи теж чомусь досить поширений мотив: «Подземные царства» сб. Афанасьева № 130, «Елена Премудрая», сб. Афанасьева, № 237, та інші.

Вепси майже зникли, але на їх землях живе народ, у чиїй культурі можна зустріти як вищеозначені, так і не згадані елементи духовної спадщини вепсів. Але цей народ чомусь вважає себе слов’янським...    

Меря

Меря крім «Повість врем’яних літ» згадується в Йордана (merens) та Адама Бременського (mirri). Остання згадка – «Житіє Аврамія Галичського» ХVІ століття: «человеци по дубравам некрещении, наричеми меря».

Землі мері охоплювали терени сучасних Іванівської, Ярославської, Владимирської, Костромської областей повністю, і частково – Московської, Вологодської та Тверської. Меря будувала міста, найвідоміші з яких Галич та Клещин.

Народ зник, залишивши по собі багату топоніміку. Культурна спадщина мері відтворюється завдяки паралелям з іншими фіно-угорськими народами. Серед іншого варто згадати про  не притаманний слов’янам кокошник – символ «Русского мира».

Цікавий факт: залишилися археологічні пам’ятки мері, в тому числі поховання. Але народ який живе зараз на цих землях, не зробив жодної ДНК експертизи залишків людей із давніх поховань.

Мурома

Про мурому зберігалися дуже короткі повідомлення в літописах Русі. Вони жили на Нижній Оці, межуючи з мерею та ерзями (народ, що дав назву Рязані). Невідома самоназва муроми, як і їх мова, але залишився чималий шмат географічних назв, найвідоміша з яких – місто Муром, який був ключовим торгівельним центром регіону. Невже мурома – народ примара, який тихенько зник за повної відсутності значних катастроф?

Мещера

Цей фіно-угорський народ жив у межиріччі Клязьми та Оки. Мещера згадується у документах пов’язаних з Московським князівством. Князь Андрій Курбський повідомляв, що мовою мещери була мордовська. Усе добре, як би така мова існувала. Натомість існують мокшанська і ерзянська мови народу, який ми звемо мордвою.

Традиційний одяг мещери містить такі елементи як поньова, рогаті кічки, лапті з повілами (онучами), пулагай-пояс з бахромою. Так і хочеться сказати: «Десь уже бачив!»

Чудь заволочська

Аналіз давньоруських літописів дозволяє стверджувати, що чуддю називали естів та весь (вепсів). Нащадки естів – естонці, змогли зберегти свою самобутність, мову і культуру. Вепсам пощастило менше, про що вже згадувалося. Заволоччям новгородці іменували землі від Північної Двіни до Онеги, що знаходилися за волоками між Онезьким та Білим озерами і річкою Шексна. Археологічні пам’ятки цього регіону містять характерну для фіно-угрів кераміку, плащі з фібулами, сарафани,а також прикраси з кониками та качечками. Академік Борис Рибаков чомусь вважав підвіски з «качко-конями» властивим давнім слов’янам (Б. Рыбаков. Язычество древних славян. М.: 1981. – с. 236 – 237; Б. Рыбаков. Язычество древней Руси. М.: 1988. – с. 548 – 550).

Печера (печора)

Народ, що жив на берегах річки, якій подарував назву – Печора. Літописи Русі згадують народ «печера» в коротких повідомленнях від ХІ до ХІV століть. Про цей народ майже нічого не відомо, крім того що сусідив з комі та югрою. Деякі дослідники вважають, що печора належали до самодійських народів. Ненці, що могли бути спорідненим печорі народом, зберегли перекази про невеличких на зріст сиртя (сихиртя), які жили на земля до появи справжніх людей (такими вважали себе самі ненці). Деякі дослідники вважають, що сиртя – це печора. та щиро кажучи сиртя більше нагадують казкових гномів з європейської міфології, ніж реальний народ.

Як би там не було, на землях печори археологи знайшли залишки укріпленого поселення VІ – Х століттями на річці Гнілка з будинками зроблених із дерев’яних колод. Такі поселення не характерні для ненців.

Ям

Ям (єм) –  так новгородці називали народ (або навіть народи) фіно-угорської групи, що мешкали на теренах Карелії та Фінляндії. Згадуються в літописах від середини ХІ століття до початку ХІV. Повідомлення досить невеличкі, подеколи суперечливі, аби дати змогу точно локалізувати етнічні землі ямі, не кажучи вже про мову і культуру. Між новгородцями та ям’ю інколи виникали збройні сутички. Та вже у ХІV столітті про цей народ більше не згадують, хіба що залишається місто Ям (зараз – Кінгісеп Ленінградської обл. РФ) засноване на землях ямі  в 1384 році. При цьому відсутні будь-які повідомлення про факти геноциду ямі, і тим не менше вони кудись зникають.

Ерзя

Отже куди поділися літописні фіно-угорські народи? Підказку дає резолюція ІІІ Конгресу народу ерзя (2009 рік), яка відзначає що за попередні 20 літ чисельність ерзя зменшилася на 300 тисяч осіб. Без війни, геноциду та природних катастроф.

І ерзя, і і стародавні фіно-угорські народи не спіткала доля динозаврів. Вони втратили свою мову, ідентичність і стали вважати себе росіянами. Росіяни вважають себе слов’янами, обожнюють берізки, вважають лапті (постоли), кокошники, поньови та косоворотки своїм національним одягом. Традиційна російська культура містить багато фіно-угорських елементів,за винятком мови.

Вкотре можна переконатися в справедливості слів Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».