Чи була колись Україна імперією? Здобутки Святослава

Доктор юридичних наук, професор Сергій Валерійович Пєтков підготував до перевидання науково-популярну монографію «Империя Святослава: мифы, загадки, поиски и открытия» — про часи правління князя Святослава.

Оскільки Сергій Валерійович за першою освітою історик, книжка вийшла цікавою та з нових, нетрадиційних позицій показала деякі факти існування Київської Русі, зокрема створення під орудою князя Святослава імперії слов’ян. Це друге видання книжки (перше було видано в Сімферополі під назвою «Життєпис великого київського князя Святослава І Славного»).

Щоб познайомити з цікавими фактами про життя князя Святослава читачів  «Гетьманату», ми звернулися до Сергія Валерійовича з низкою запитань.

— У літературі багато говорять про миролюбність українців. У вашій монографії ви стверджуєте, що свого часу так само, як і низка інших країн, Україна була імперією. Отже, й українці не були такими миролюбними, мабуть, як зараз. Будь ласка, розкажіть детальніше про час і засновника цієї української імперії.

— Про миролюбність усіх наших пращурів говорити, звісно, не буду. А от один із її засновників миролюбним явно не був. Маю на увазі, зрозуміло, князя Святослава І.

Із раннього дитинства Святослав, як майбутній правитель, брав участь у державних справах. Княжич виховувався під наглядом свого «годувальника», досвідченого воїна — Асмуда. Майбутній володар учився керувати великою країною: вивчав порядки, які панували при княжому дворі, спостерігав за діяльністю визначних людей Київської держави: бояр, воєвод, княжих ратників-гриднів, на яких спиралася князівська влада.

Виховання княжича нічим не відрізнялося від виховання західних лицарів і синів північних конунгів. Передусім він повинен був уміти володіти мечем, списом та іншою зброєю. Окрім того, князь мав бути обізнаний із політичним станом у сусідніх країнах, насамперед у Хазарському каганаті, Візантійській імперії, Волзькій Булгарії, Польщі й Болгарії, знати мореплавство, бути добрим вершником, уміти орієнтуватися на місцевості. Невтомність воїна і мисливця теж мали стати у нагоді майбутньому правителю.

Мабуть, здобуття освіти князем передбачало вивчення грецької, болгарської та інших мов. Свідченням цього є той факт, що під час зустрічі з візантійським імператором Іоанном І Цимісхієм на березі Дунаю, біля стін Доростола, Святослав І говорив із ним без перекладача.

Ми можемо констатувати високий рівень підготовки князя. Для нього були рідними мінімум дві мови. Перша — мова батька, норманська (варязька), це була мова військової дружини. Друга — давньослов’янська (руська), мова переважної більшості населення Київської Русі, мова всього війська, мова матері. Князь, очевидно, вмів і писати, адже писемність серед слов’ян була розповсюджена рівноапостольними братами Кирилом та Мефодієм.

Військовий талант Святослава І розвинувся дуже рано. Адже військо в ті часи досить часто очолювали ще зовсім юні полководці. Так, один із нащадків Святослава І — Володимир ІІ Мономах — почав здійснювати походи проти половців у 13 років.

Не раз ще до повноліття доводилося Святославу І відбивати напади степових наїзників — печенігів. Після досягнення зрілості Святослав для боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів Київської держави зібрав власну дружину, яка складалася з підпорядкованих Києву, але досить самостійних земель, управління якими здійснювали місцеві князі.

Військо було гідне юного князя: хороброго і легкого, наче барс. Дружинники не брали у похід ні возів, ні казанів, не варили їжі, а, нарізавши тоненько конину або вполювавши звірину, пекли її на вугіллі. Навіть шатер вони не брали, а спали під відкритим небом, поклавши під голови сідла. Вирушаючи в похід, Святослав І виявляв шляхетність, посилаючи до ворога послів зі словами попередження: «Іду на ви!»

Княгиня Ольга, незважаючи на щиру любов до неї сина, мала на нього не великий вплив. Вона прагнула, щоб із княжича виріс мудрий правитель, який буде в усіх тонкощах розумітися на дипломатії та мистецтві керувати державою, а натомість на її очах отрок Святослав ставав таким самим воїном, як і його гридні. Літопис 957 р. містить згадку про діалог Ольги і Святослава. Ольга намагалася навернути сина до християнської віри, але той лише сміявся з пропозиції матері й говорив: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!»

— Сергію Валерійовичу, якими були відносини імперії князя Святослава з Візантійською імперією та сусідніми державами?

— На початку князювання Святослава І Київська держава опинилася в скрутному становищі — міжнародні відносини складалися для неї не сприятливо. Візантійська імперія, вдаючись до військових і дипломатичних заходів, прагнула послабити державу русів і відтіснити її від Чорного моря. З цією метою візантійські імператори уклали мирний договір із Болгарією, а паралельно постійно надсилали дари своїм прибічникам — печенізьким ханам, вступили в союз із хазарами. Велику загрозу, і не лише військову, а й економічну, становив для Києва Хазарський каганат, що поставив перепони на основних торгових шляхах на схід і південь, закривши для Києва гирла Дону та Волги. Активно перешкоджала східній торгівлі Русі й Волзька Булгарія, яка воліла тримати цю торгівлю у власних руках.

Зав’язався тугий вузол ворожих вілносин із сусідами, розв’язати який мирними дипломатичними засобами було неможливо. У ті жорстокі часи переговори розпочиналися здебільшого після кровопролитних битв. Із хижими хазарськими феодалами можна було домовитися, лише застосувавши щодо них силу.

У Києві до часів князювання Аскольда й Діра поляни та їхні північно-східні сусіди платили данину хазарам. Збереглася легенда про те, як жителі міста, заснованого князем Києм, підпали під владу хазарських каганів. «Після смерті братів Кия, Щека і Хорива воювали поляни з древлянами та іншими сусідніми племенами. Тому, коли прийшли посли з Хазарії й зажадали: «Платіть нам данину», порадившись між собою, поляни дали їм данину — по мечу з кожного двору. І принесли хазари данину своєму князю і старійшинам. Подивилися хазарські старці на мечі полян: «Недобра це данина, княже, ми здобули її шаблями, гострими з одного боку, а їхні мечі двосічні. Будуть вони брати данину з нас і з наших земель.»

За роки регентського правління Ольги Київська держава зміцніла, всі землі беззастережно визнали владу Києва. Влада Святослава І поширилася до Карпатських гір, де інтереси його держави зазнали зазіхань із боку Польського князя Лешка І (963 — 992 рр.). Але вирішувати цей конфлікт із Польщею за «червленські городи» випало вже на долю нащадків Святослава. А на той час його інтереси були спрямовані на схід, туди, де причаїлася найбільша загроза для Київської держави — Хазарський каганат.

Сформувавши дружину зі слов’янських воїнів — полян, уличів і тиверців, княжич зміг не тільки утримати у своїх руках владу і перемогти численних ворогів. Активно використовував він і військову міць причорноморських народів, давніх ворогів Візантії та Хазарії: чорних болгар (чорних клобуків), берендеїв і торків, — зокрема під час походів на Хазарський каганат і Візантійську імперію, а також супроти нападів агресивних печенігів.

964 р. Святослав І на чолі кінної дружини вирушив на північний схід до верхів’я Оки і Волги, де мешкало плем’я в’ятичів. Тим самим він розпочав блискавичну серію волзьких походів. Ще й досі деякі дослідники намагаються їх об’єднати в один великий похід. Але правда полягає в тому, що Святослав здійснив три походи. Перший — проти племен, залежних від Хазарського каганату, другий — проти Волзької Булгарії, а третій — проти Хазарського каганату.

Тактикою війни князя був стрімкий напад на ворога, так само, як це робили загони кочівників. Для цього кожний воїн мав по два-три коня. Раптовий напад забезпечував Святославу перемогу. Кінна дружина, неначе смерч, налітала на ворога, який, незважаючи на попередження князя, як правило, до бою був не готовий. Невелика, але досвідчена дружина, багато воїнів якої раніше були найманцями візантійського імператора, була реальною грозою для ворогів Києва.

«В’ятичі жили в лісі, як звірі, їли все нечисте і срамослов’я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища межи селами,» — так згадує літописець про звичаї північних сусідів наддніпрянських полян — споконвічних хліборобів. Саме перемігши в’ятичів, які до цього платили данину хазарам, Святослав І, за відомостями арабського історика другої половини Х ст. Ібн-Хаукаля, напав на володіння союзників Хазарського каганату — волзьких булгар і буртасів. Розгромивши їхні війська, князь повернувся до Києва. До речі, засновники Києва — Кий, Щек і Хорив разом із сестрою Либіддю — за літописними даними, прибули до Середнього Придніпров’я з Дунаю. Можливо, каган Кубрат, який правив у Великій Болгарії, вирішив підсилити свої північні кордони для стримання натиску лісових племен і перекинув своїх васалів із півдня, де на той час було більш спокійно.

Бойове попередження київського князя — «Іду на ви!» — долинуло до хазарської столиці, й 965 року Святослав І вирушив у похід. Хазарський каган почав збирати військо, намагаючись зустріти Святославову рать на кордоні біля міцно укріпленої фортеці Саркел (Біла Вежа). Каган чекав звістки від сторожі, а дружина русів непоміченою вже переправилася через Дон.

Блискавичним ударом Святослав І розбив вщент вороже військо. І не могли зупинити русів ані чисельність вишколених воїнів, ані найкраща арабська зброя, ані міцні мури Ітіля (де було розташоване це місто, нам зараз невідомо). Переслідуючи військо кагана, Святослав І захопив столицю хазар Ітіль. Але князь не став святкувати перемогу. Не встигли хазарські вісники дістатися зі звісткою про поразку до Саркела, як руси вже були біля Дону.

Пройшовши з вогнем і мечем землями Північного Кавказу, Святослав І приєднав до своєї держави території, на яких мешкали племена ясів (аланів, осетинів) та касогів (черкесів). Збулося давнє хазарське пророцтво — хазари та інші прикаспійські й північнокавказькі народи стануть данниками Києва.

На сході кордон держави Святослава І проходив річкою Яїк (Урал), і хоча за його нащадків ці землі не були заселені та приєднані до країни, вони все ж залишалися вотчинними володіннями київських князів.

Після повернення з походу на Волгу Святослав І, впорядкувавши внутрішні справи держави, приборкавши у 966 р. непокірних в’ятичів, обклавши їх даниною і запровадивши на їхніх землях порядки Київської держави, почав готуватися до нового походу.

Тепер погляд князя був спрямований на південь: його увагу привернули багаті землі, що розкинулися біля широкого Дунаю. Наймогутнішою державою у Північному Причорномор’ї була Болгарія, царі якої неодноразово здобували перемогу над військами Візантії. Коли 966 р. розпочалася нова війна між Візантією та Болгарією, грецький імператор Никифор Фока вирішив звернутися по допомогу до київського князя Святослава І.

Причини болгаро-візантійського конфлікту, в який було втягнуто Святослава І, остаточно не відомі. Війні передував довгий і міцний мир, укладений ще 927 року, відразу після смерті болгарського царя Симеона Великого його сином Петром. Цар Петро взяв собі за дружину доньку візантійського імператора, об’єднавши у такий спосіб дружніми й родинними зв’язками дві держави. Напередодні війни, після смерті царя Петра та його дружини, владу успадкував слабовільний син Петра — БорисІІ. Але константинопольський уряд не наважувався на пряме вторгнення до Болгарії, оскільки сили були нерівні. Болгарську армію Візантія не могла здолати навіть у кращі роки існування імперії, а в той час Константинополю потрібно було стримувати просування до Малої Азії арабських військ. А, крім того, підтримка населення і відповідне постачання армії знову-таки були на користь болгар.

Винахідлива візантійська дипломатія, зіштовхуючи болгарську державу з Київською, прагнула взаємно послабити обох ворогів. До Києва було відряджено посольство, яке очолив Калокір. Як засвідчив у праці «Історія» близький до імператорського двору сучасник тих подій — історик Лев Диякон, за допомогу імператор обіцяв 1500 фунтів золота.

Але ми не можемо стверджувати, що Святослав І виступив у похід як найманець, який ніс службу за гроші й не мав власних інтересів. Грошей у київського князя після розграбування його дружиною багатих міст «срібних булгар» і столиці хазарського каганату було достатньо.

Східні завоювання відкрили великі можливості для київської торгівлі, і тепер, коли Константинополь перестав відігравати роль «єдиних воріт» для київських товарів до Середземномор’я та Азії, можна було знехтувати пропозицією імператора. Тим більше, що на той час Київська держава своєю могутністю не поступалася найбільшим країнам Європи та Азії. Але Святослав І мав свої далекосяжні плани щодо ролі Київської держави у загальноєвропейських політичних процесах.

Виступаючи в похід, Святослав розумів, що лише з кінною дружиною навряд чи зможе перемогти численне болгарське військо, яке неодноразово долало греків. Окрім того, він не знав, на чиєму боці буде рать підступного візантійського імператора. Кіннота могла перемагати хіба що волзько-болгарські й хазарські не надто численні та малодосвідчені в боях війська. Тому до Подунав’я у 967 р. князь повів не лише кінну дружину, а й численне піше військо, сформоване зі слов’ян Придніпров’я. Ці «пішці», як називають їх у літописах, чисельністю набагато переважали кінноту Святослава І. Озброєння піших воїнів Святослава, як на ті часи, було зразковим: мечі, списи, бойові сокири, луки. Захисне спорядження — кольчуга й величезні щити. Обладунок був зроблений та придбаний, як і оснащення флоту, за рахунок скарбниці Святослава І. Казну істотно поповнили скарби хазар та «срібних болгар». Візантійські автори називали воїнів Святослава тавро-скіфами. Хто такі руси, варанги (варяги) візантійські хронографи також знали дуже добре, бо їх дружинники перебували на службі у візантійських імператорів.

Для того, щоб закріпитися у Подунав’ї, Святославу І потрібно було захопити землі пізнішої Добруджі, заволодіти економічно і стратегічно важливим гирлом Дунаю. Саме так зробив наприкінці 60-х років VII ст. болгарський каган Аспарух (Ісперіх) — засновник Дунайської Болгарії — перед початком війн на Балканах. Тому флот Святослава І не попрямував до Константинополя, як це робили його попередники — київські князі Аскольд і Дір, Олег та Ігор, а увійшов до гирла Дунаю. Не пограбування було метою великого київського князя, а політичне завдання — знищення візантійського впливу в Північному Причорномор’ї.

І тут нам необхідно більш детально зупинитися на деяких фактах з історії Північного Причорномор’я. Вони свідчать про те, що військові дії Святослава на Балканах, так само як і експедиції його попередників до римо-візантійських володінь, є не проявом бажання варварів захопити здобич у більш розвинутих містах імперії, а етапом у багатолітньому конфлікті між двома цивілізаціями: романо-германською та скіфо-слов’янською.

На правому березі Дунаю знаходилася міцна лінія укріплень з 80-ма ключовими містами, які були споруджені — за згадкою історика VI ст. Прокопія Кесарійського — ще імператором Юстиніаном для оборони від вторгнень варварів. Руси досить-таки легко прорвали болгарську оборону. Як пише Лев Диякон, «таври стрімко вискочили з човнів, виставили вперед щити і, вихопивши з піхов мечі, почали разити болгар». Захопивши Переяславець та інші міста по Дунаю, Святослав І припинив військові дії й став князювати у Переяславці, беручи данину з візантійців.

— Сергію Валерійовичу, чи можемо ми окреслити кордони імперії Святослава? Чи пишуть про цю імперію в українських підручниках з історії для шкіл і для університетів? Чи потрібно це робити?

— Сам Святослав говорив так: «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо там середина землі моєї. Адже там усі багатства сходяться з Візантії — паволоки, золото, вино й овочі різні, з Чехії й Угорщини — срібло і коні, з Києва — хутро, віск, мед і челядь».

Столицею держави Святослав І обрав місто Переяславець — стратегічно та економічно важливий центр на Дунаї. Адже саме до Дунаю прагнули за найдавніших часів воїни Святослава, саме Дунай був кордоном між романо-германською і скіфсько-слов’янською цивілізаціями. До теперішнього часу між істориками точиться дискусія, чи можемо ми ототожнювати Переяславець, Києвець, Доростол з сучасною Силістрою.

Такий вибір столиці для князя Святослава І є закономірним. Адже саме на Дунаї свого часу була розташована столиця гунського володаря Атіли, який став родоначальником декількох європейських королівських династій. До речі, його нащадок — Кубрат, засновник Великої Болгарії, — похований в Україні під Полтавою (це — загальновідомий історичний факт). Сини Кубрата заснували низку європейських держав: Дунайську Болгарію (Аспарух), Волзьку Булгарію (Котраг), Македонію (Кувер).

Так, великою за масштабами була держава київського князя Святослава І у 969 р. Центром скіфо-слов’янської цивілізації були землі біля Дунаю. На півночі вона сягала Балтійського й Білого морів. Східний кордон держави Святослава І проходив Волгою до Уральських гір, спускався річкою Яїк до Каспійського моря й далі морським узбережжям — до гирла річки Терек. На півдні державу Святослава І обмежували річки Терек і Кубань. Далі кордон перетинав Керченську протоку, йшов Причорноморським узбережжям Кримського півострова до Феодосійської затоки, потім передгір’ями Кримських гір до Каламітійської затоки. Далі — Причорноморським узбережжям до гирла Дунаю й потім вгору Дунаєм. Західний кордон ішов від впадіння ріки Прут до Дунаю, вгору до верхів’я річки Тиса, потім, перетинаючи Карпати, — до нижньої течії Північного Бугу і далі, перетинаючи річки Німан і Західну Двіну, — до Чудського озера.

Умовно державу Святослава І можна поділити на п’ять частин. Її ядром були землі довкола Києва з головними містами — Києвом, Любечем, Вишгородом, Черніговом, Новгород-Сіверським та ін.

Друга частина — північна: Новгородська, Полоцька, Ростово-Муромська землі. Найбільшими центрами північної частини були міста, засновані за часів варязького впливу з Прибалтики — Новгород, Ізборськ, Полоцьк, Ростов, Муром.

Третя частина — східна: землі колишнього Хазарського каганату і Волзької Булгарії, а також Північний Кавказ. Важливу роль у торгових відносинах відігравали міста Булгар, Біляр, Сувар, Ітіль, Семендер, Біла Вежа (Саркел).

Четверта частина — західна: Волинська земля і червленські міста. Найбільшими містами західної частини були Галич, Перемишль, Теребовль, Червен, Ужгород, Луцьк, Берестя та інші.

До п’ятої частини — південної — входили землі над берегами Чорного та Азовського морів: Тамань, Степовий Крим, Дикий Степ, а також Північне Причорномор’я і Нижнє Подунав’я, на яких раніше розташовувалась держава Велика Скіфія, приєднана до Київської держави у 940 р. батьком Святослава І Ігорем І. Головними центрами південної частини були Тмутаракань, Керч, Пересічен, Переяславець.

Під вплив держави Святослава І потрапила також і Болгарія. Угорщина та Чехія, землі яких після перенесення Святославом І своєї столиці на Дунай, опинилися поряд із державою могутнього князя, визнали свою васальну залежність від нього. Головним чинником для цього стала загроза для національної незалежності угрів і чехів із боку Священної Римської імперії.

Святослав I — одна з найвеличніших постатей в історії слов’ян, у світовій історії — державний діяч, політик і дипломат, полководець і стратег, надзвичайно обдарована людина, славне ім’я якої золотом викарбуване на скрижалях історії.

Думаю, що для нас, українців, Святослав І — це постать такого значення і такої самої величини, як для греків — постать Олександра Македонського.

Інтерв’ю підготував Зіновій ПАРТИКО