Депортація українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя

8 вересня,Україна згадує (чи не згадує) 75-ті роковини початку депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. Акція нібито мала бути добровільною, але більше ніж 400 тисяч осіб силою виселяли підрозділи польської армії. Загалом під час проведення акції було переселено 122 тис. 454 українські родини (482 тис. 109 осіб).

Це не просто статистика, це, зазвичай страшні та трагічні долі людей. Важливо не забувати про це. Зараз, як ніколи, ми близькі до тих подій. Хтось Україну вперто штовхає в бік федералізації. І ви добре знаєте того "хтося". В моєму романі "Сузір'я дів" бабуся головної героїні, Василини Коморовської, не може викинути з пам'яті той страшний час (записано зі слів очевидців). І ви теж не забувайте. Події розгортаються в селі Опільсько, що на Сокальщині:

"Це лихо прийде в Опільсько великодньої суботи, коли майже всі мешканці села будуть удома й готуватимуться до Паски. Великодні кошики так і залишаться неосвяченими. Село зусібіч оточить польське військо. Вулиці заблокують озброєні до зубів військові. І почнеться примусове виселення людей із теплих хат, з рідної землі — і українців, і не-українців теж. Про добровільність не йтиметься зовсім. Ніхто не запитуватиме — хочеш ти цього чи ні, поляк ти чи українець? І, звичайно ж, ніхто не пояснюватиме — за що і куди...

— Нас повантажили на машини,— веде далі бабуся,— нашу сім’ю та сім’ю сусіда Івана. І набралося нас аж шістнадцять душ, а до всього якісь тлумаки з нехитрим скарбом, зібрані нашвидкуруч. Тато наказав брати найпотрібніше. Він наївно вірив, що то помилка. Був упевнений: щойно все з’ясується — усіх, хто добровільно не хоче переселятися, відпустять. Війна ж закінчилася. Наче мир. Ми не пручалися, тому нас не били. Трохи підштовхували, щоб ворушилися швидше, і все. У селі ґвалт стояв немислимий. Діти репетували, жінки голосили, чоловіки лаялися, собаки гавкали-завивали, де-не-де пострілювали. ..Відвезли нас на залізничну станцію. На сокальську залізничну станцію. Нашвидкуруч скинули, як барахло, бо, мабуть, поспішали за новими жертвами. І ось ми всі, старі-малі, майже два тижні просто неба, потерпаючи від холоду й голоду, а ще грабіжників-наглядачів, чекали своєї участі. Про що вони, оті вершителі доль, так довго думали, я досі не розумію. Мабуть, вважали нас непотребом і тому не знали, що з нами робити. Розстріляти? Помилувати? Нас обступили кільцем охоронці й нікуди не відпускали. У відповідь на запитання тільки шкірилися та обзивали українським бидлом, свинями, лайдаками та іншими негарними словами. Тато помилявся. Про повернення додому, звісно, не йшлося. Зрештою, якби навіть з’ясувалося, що це прикра помилка й потрібно людей відпустити, то куди вертати? Опільсько лежало в руїнах. Хату нашу, як і всі цегляні будинки в селі, розібрали.

Кажуть, що цеглу разом з усім більш-менш цінним відправили в Польщу. Те, що залишилося та горіло,— просто спалили. Не зачепили тільки церкву та школу. Але не це найстрашніше. Хату можна відбудувати, як і стайню та стодолу, можна поставити нові ворота, справити новий дах.

А втрачені людські життя, поламані долі? Як із цим?...

Тато, мій рідний тато! Хіба він міг дивитися на те, як жалібно плачуть зі страху й голоду його малі діти? Братикові Михайлику — п’ять рочків, сестричкам-близнючкам Ярині та Оринці — по три. Тому він і не витримав, зчинив бучу. Хоч його мама й стримувала. Боялася, що вб’ють. Не послухався-таки. Став махати перед носом одного з охоронців течкою з метриками та королівською Грамотою. Він чомусь думав, що то йому допоможе. Бо, за тими документами, він та його діти — поляки.

Мама молила Діву Марію за батька, просила Бога дарувати йому життя. Повернення тата ми так і не дочекалися. Зате дочекалися іншого. Одного холодного ранку нас погрузили в брудні напіврозвалені вагони, які не мали вікон, а тільки двері й дірку в підлозі, щоби справляти нужду. Ці вагони називалися теплушками. І мали вони трьохярусні нари, на яких ми спали. Добре, що потеплішало і ми не мерзли у вагонах. Правда, легко можна було у них задихнутися. Але зараз не про це… Ми дуже довго кудись цим потягом їхали. На запитання не отримували відповідей. Здавалося, просто ніхто не знав, що далі з нами робити. Ані польській, ані радянській владі ми не були потрібні".

Тим, у кого дуже куца пам'ять, присвячується...