Кожна людська спільнота обмежує волю і права особи, щоб сама громада могла існувати і допомагати своїм членам. Народи, що їх культура заснована на вірі в Бога і в Божу справедливість та кару, виробили свої закони моралі, права, самообмеження стосунків.
Справді культурну, побожну людину стримує від злочину не лише страх людської кари, а власне сумління, етичні засади, власна мораль, самоконтроль, коротко – культура. Москвини розуміють єдиний стрим – страх перед більшою фізичною силою, тобто владою, державою.
СТАНИ
Європейська шляхта виховувалася на багатій культурі Еллади та Риму. Вона знала і розуміла ідеї обов’язку, права, свободи, власної гідності, життєвої мети. На цих ідеях зродилося і виросло в Європі лицарство, що присвячувало своє життя боротьбі за вищі ідеї та ідеали, поширення християнства, та насамперед – служіння своєму народові. Один з представників європейського лицарства високоосвічений наш князь Дмитро Вишневецький саме на тих засадах заснував у ХVІ ст. славну Запорізьку Січ.
Власний почин (ініціатива), власна свобода, власні зусилля виховували у європейців почуття сили, гідності, гордий, незалежницький дух. І європейські стани: аристократія, шляхта, торгівці, ремісники власними силами і боротьбою здобували станові і особисті права та вольності, навчилися їх боронити. Український народ від передісторичних часів творив з іншими європейську культуру та цивілізацію. Українська провідна верства жила тими самими ідеями та ідеалами, що й західно-європейська. У ІХ–ХІІІ ст. український народ створив найбільшу, наймогутнішу, найбагатшу і найкультурнішу державу в Європі. Втративши у ХІV–ХV ст. переважну більшість старої аристократії138, український народ створив у ХVІ–ХVІІ століттях нову – козацьку. Вона мечем і пером боронила народ від поневолення з півночі, сходу і півдня та заходу. І цю боротьбу вела не тільки шляхта, а й усі стани українського народу. Навіть селянський, бо він століттями орав степ з мечем при боці і не раз за життя одного покоління кидав плуг і хапався за шаблю. Орачі-лицарі – визначали наше козацьке селянство європейські історики. Ця кривава, безупинна БОРОТЬБА кількох поколінь всіх станів народу за вищі національні та людські ідеали зміцнила в українців успадковану від попередніх поколінь волелюбність, самостійність і критичність думки, національну і особисту гідність. Зміцнила настільки, що Московщина не змогла асимілювати Україну за триста років азійського нищення. Навіть московщена школою та літературою українська інтелігенція не денаціоналізувалася аж до ХІХ ст., доки драгоманівці зловили її на соціалістичний гачок. Ніхто інший, як Україна заб’є осиковий кіл у могилу московської імперії. Така сила українського національного духу.
Ми ухилилися вбік, щоби дати тло до малюнку московської провідної верстви та станів. У Московщині перша провідна верства ІХ–ХІІ ст. походила з київських князів та їхнього оточення. Змішуючись з тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї влилася ХІІІ–ХVI ст. велика ріка татарської провідної верстви. Малий гурт українців розчинився в фінно-татарському морі. У ХVIII ст. домішалося багато балтійських німців139, а в ХІХ ст.– інших змосковщених немосквинів (найбільше малоросів). Ті європейці домішувалися лише до аристократії та дворянства (О. Грибоєдов пише: „Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би напевно подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілковито різних народів“). Всі інші стани (понад 90 % населення) лишалися азіатами. Отже, європейська домішка не могла, певна річ, змінити угро-фінно-татарської духовності москвина.
Азійські народи розвивалися за дуже відмінних від європейських географічно-господарських обставин, і тому духовність азійських народів має дуже мало спільного з європейською. Москвини не могли мати, хоч би й хотіли, нічого подібного до європейської аристократії та шляхти. Навіть сама назва „дворянин“ вказує на те, що це придворний, що служить при дворі, тобто слуга. Коли найвищий стан був і хотів бути рабом, то чого ж можна сподіватися від нижчих станів. В Московщині стани творив цар. Цар давав їм „права“, які сам хотів, а отже, і відбирав. Французький посол Демурьє у розмові з Павлом І висловився: „Одна з Ваших визначних осіб...“. Павло зауважив йому: „Знайте, пане, що тут ніхто не є визначною особою, крім тої, до якої я мовлю, і лише доти, доки я до неї мовлю“. Ці слова не означали тільки пиху, а точно окреслювали „права“ станів. А життя та добробут нижчих станів залежали навіть не тільки від царя, а й від місцевих урядовців. Навіть дворянський стан залежав від ласки губернаторів. Зрештою, як пише В. Ключевський, освітній і моральний рівень московського дворянства XVIII ст. не був вищим за рівень московського селянства. Селян же навіть закони мали за безправну худобу. І не лише за кріпацтва, але й після 1861 року.
Від першопочатків історії в Московщині існували замкнені касти. Перехід з нижчої до вищої: духовенства, дворянства не дозволявся аж до 1865 року, а з селянства – до 1906 р., хіба винятково, за великі заслуги. Таких випадків траплялося мало. До 1917 року важливі державні посади в московській імперії обсаджувалися лише дворянами. Бути офіцером мав право лише дворянин. Кожна панівна верства дбає, щоб владу передати своїм нащадкам. Для цього їх треба з дитинства виховувати, прищеплювати почуття вищості над іншими. Так виховати можна лише в окремих, панських школах. І в московській імперії існували окремі школи для дворянських дітей: пажеські і кадетські корпуси, дворянські ліцеї, інститути благородних дівиць тощо.
Московські більшовики, встановивши свою імперську диктатуру в СРСР, наслідували традицію старої аристократії, організувавшись у привілейований, панівний клас „номенклатури КПРС“, без належності до якої ніхто не може зробити життєвої кар’єри.
ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ
Московська централізація державної влади походить не з розуму, а з почуття. Інстинктом самозбереження відчув москвин загрозу своєму особистому життю від державної децентралізації. Особистому, бо від злочину його втримує страх перед карою жорстокої влади. А такою є лише влада деспотична, неможлива без надцентралізації. Центральна влада не могла допильнувати життя на всьому величезному обширі імперії. Місцева ж московська влада чекала наказів імперського уряду. Такий лад не лише гальмував, але убивав усе життя країни. Всюди, куди приходила московська влада – життя завмирало. Багатющі країни (як Україна), опинившись під московською владою, ожебрачувалися не лише тому, що москвини грабували, а й через те, що вони накладали кайдани на всі почини місцевого населення, підозрюючи підступ і зраду.
Щоб не допустити надмірного зосередження всієї влади в уряді, диктатури уряду, європейці поділили державну владу на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд), судову (незалежний суд). Такого поділу ніколи не було в Московщині, немає і в СРСР. За теперішнього розвитку науки і техніки всі царини так взаємопов’язані, що зміни в одній впливають на життя в інших. Отже, державна децентралізація, коли вона є, мусить охоплювати ВСІ галузі життя, бути тотальною. Створюється дуже багато міністерств. В окремих „республіках“ СРСР є „міністерства“ тої самої назви, що й у Москві. Республіканських „міністрів“ призначає Москва. Фактично під владою уряду СРСР перебувають навіть і ті царини життя, що за конституцією є під владою республіканських „урядів“.
ХАБАРНИЦТВО
Хабарництво взагалі поширене в азійських народів, отож і в московському. Датський посол Й. Юст пише (1712): „Московські суди можна підкупити дуже легко. Навіть Найвищий Суд можна, давши канцлерові якихось 20 тисяч руб. хабара. І сам цар бере з того хабара свою пайку“140. Австрійський посол Й. Корб писав (1701), що немає такого москвина, якого не можна підкупити. Кожний з них за пару рублів складе яку хочте кривоприсягу в церкві на св. Євангелії та хресті141. Те саме свідчать й інші чужинці, що були в Московщині у XV–XX ст. Петро І наказав „сечь розгами“ прилюдно сенаторів князів Г. Волконського й А. Апухтіна за те, що крали державні гроші та брали хабарі.
Московські соціалісти в СРСР усуспільнили все, навіть хабарі. Стала платня, високі нагороди, що їх платить уряд СРСР,– це ніщо інше, як хабарі. Бо платить лише тим, які хвалять, прославляють „великого, геніального вождя“, премудру непомильну Партію (комуністичну), „щасливе життя“, передовий московський народ і т. п. Хабарництво в СРСР поширене – від найвищого урядовця до найнижчого поганяйла в колгоспі – його всі вважають за цілковито природне. Уряд СРСР знає ліпше за будь-кого, що він не лише не має сили винищити хабарництво, а й не хоче, бо історичний досвід показав: хто підносить руку на московські історичні традиції – губить свою голову.
ДОНОС
Москвин нікому не вірить. Сусідові, братові, батькам, власним дітям. Кожного підозрює в підступі, у зраді, і тому сам повсякчас готовий зрадити, обмовити, знищити будь-кого, аби порятувати себе. Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині. Ніякий уряд у світі, крім московського (монархічного й соціалістичного), не узаконив офіційно доноси.
Москвин ненавидить усіх, хто ослаблює державу, насамперед – „расчленителей“, а найбільше – українців. З цілковитою певністю можна сказати, що не народився ще такий москвин, який не виказав би владі „мазепинця“, „петлюрівця“, „бандерівця“.
„У ХVII ст. донос у Московщині поширився на всі стани, на родину, на церкву. Доносили бояри і жебраки, священики і ченці, виказували батьків діти, чоловіків жінки. Було багато донощиків, що зробили донос ремеслом і лише з нього жили. Вони пролазили на весілля і похорони, на учти і в приватне життя, підслуховували і доносили. Багато тисяч невинних людей вигубив уряд на брехливий донос, бо виказникам добре платив“142.
„У Московщині існує закон, за яким половину майна злочинця одержує той, хто виказав владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім доносу, не вимагається. За брехливий донос не карається. Охочих одержати половину маєтку жертви ніколи не бракувало. Коли ж нема злочину, то його вигадують („пришивают“, як кажуть в СРСР.– П. Ш.). Ув’язнюють невинну людину, катують її у в’язниці і за ціну звільнення вимагають, щоб та людина посвідчила проти небажаної урядові особи. Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати у них у крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Навіть за малі гроші москвин складе кривоприсягу“143. Так писав англійський посол в Москві 1588 року. Про це саме в СРСР написано сотні книжок з тисячами фактів: про брехливі доноси, про „пришивання“ провин, про катування в’язнів, щоб посвідчили проти небажаної людини. Найбільший знавець цього всього – уряд СРСР сам офіційно це визнав по смерті Й. Сталіна.
„Донос був головним способом державного контролю, і уряд всіма способами його заохочував в ширину і глибину по всіх землях імперії і в усіх установах. „Фіскал“ (донощик) одержував половину гривни. Петро І наказав усім людям усіх станів виказувати державних ворогів, зрадників, шкідників. Зробив донос патріотичним обов’язком. Для заохочення донощиків віддавали половину майна злочинця та всі його титули і права. Петро запровадив донощиків навіть у церкві, назвавши їх не „фіскалами“, а „інквізиторами“. Петро наказав почепити на зовнішніх дверях кожної державної установи скриньку для листів, щоб донощики могли вільно кидати до них доноси. Підпису й адреси не вимагалося, хіба що донощик хотів одержати нагороду. Павло І 1798 р. наказав зробити те саме144.
Микола І нагородив срібною відзнакою з написом „За усердие“ одну селянку за те, що вона виказала свого сина, який втік був із війська145. Отож не дивуймося, що в СРСР стоять пам’ятники хлопчикові Павликові Морозову, який виказав свого батька – „куркуля“.
Московська інтелігенція, т. зв. „народники“, визнавала за обов’язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.
Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі московські традиції, зокрема й доносительства, значно його вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що визначає кари за НЕвиказ146. Від Івана VI в кожному московському посольстві за кордоном є кілька агентів таємної поліції. Вони стежать за кожним рухом і словом членів посольства, включно з послом.
Московщина завозить щороку тисячі „своїх“. В Україні живе майже 8 мільйонів (18 %) москвинів. Кожний з них мав бути „оком і вухом государевим“, вважати за патріотичний обов’язок шукати „сепаратистов-изменников“ і виказувати їх. Тепер в Україні немає жодної установи, підприємства, де не було б донощиків. Навіть у маленькому селі. Про таку досконалу мережу донощиків монархічним урядам і не снилося. Хоч як гидиться українець доносом, проте може погодитися стати донощиком, якщо його добре припекти вогнем, поламати ребра, загнати голки під нігті і т. п. Але людину твердої вдачі не зломиш, катуючи її фізично. У спогадах і оповіданнях недокатованих українців та чужинців знаходимо тисячі українських імен, що гинули, а донощиками не стали. Висока мораль українця, тверда віра в Бога давали йому силу жертвувати життям своїм, але не життям інших людей. Щоб їх порятувати, українець міг погодитися на власну смерть, служити ворогові – Московщині. Своєї фізичної смерті він уже не боявся: божеволів, або накладав на себе руки. Або з великими душевними муками спускався до моральної безодні, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї духовної смерті вбила творчий дух багатьох тичин. Москвини інстинктивно передчувають розпад СРСР і в розпуці хапаються за доноси, перевірку, нагляд і кари. Московська імперія – СРСР тисячократно збільшила кількість політичної поліції. За підрахунком Інтерполу (Міжнародна Поліційна Організація) один поліцай припадає: в Англії – на 400 громадян, у Франції – на 347, у США – на 340, у Західній Німеччині – на 294, в Італії – на 238, в Австрії – на 220. Міністр поліції в СРСР І. Щолоков писав у „Правде“, що в СРСР один поліцай припадає на кожні 40 громадян.
ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ
М. Салтиков-Щедрін писав: „Самодури дуже любили наводити всюди порядок. Так що там, де колись росло жито – залишився лише порядок, де ходила всіляка худоба – лишився самий порядок, де росли колись гаї – лишився самий порядок“.
До 1917 р. державні урядовці могли спричинити лише часткову шкоду в економічній діяльності. Петро І наказав вести до Петербурга Вишневолоцьким водним шляхом дубове дерево на будівництво Балтійського флоту. Гори стовбурів гнили і засипалися піском на березі Ладозького озера, бо Петро перебував за кордоном. Довколишні селяни викопували з-під піску те напівзігниле дерево на свої потреби, але місцева влада ловила їх і карала на горло147.
В Карпатах зогнило 30 % зрубаного дерева, бо його не вивезли148. На залізничних станціях гниють у купах проти неба мільйони тонн зерна, картоплі, буряків, овочів з тієї самої причини, що й за Петра: начальство з столиці не наказало прислати до тих станцій порожні вагони. Офіційна статистика визнає, що гине 15 %149 урожаю. І так само, як за Петра, коли люди вибирають з погнилих куп щось поживне, їх засилають на сибірську каторгу за „расхищение социалистического имущества“.
БРЕХНЯ
Ми вже наводили слова Олександра І: „Хто не бреше і не краде, той – не москвин“. А ось що говорить знаний письменник: „Москвин є найбільшим і найнахабнішим брехуном у всьому світі“150. З новіших часів варто згадати: мільйони людей виморювали голодом, мерців не встигали підбирати, Москва писала: „СРСР – це єдина країна в усьому світі, де люди не знають, що таке бідність чи нестача харчів“151.
Навчений досвідом століть, український народ каже: „Бреше, як москаль“; „Ти, москалю, добрий чоловік, та руки твої злодійські“; „Москаль, мабуть, тоді красти перестане, коли чорт молитися Богові стане“; „Москаль тоді правду скаже, коли вмиється свиня в сажі“; „Коли москаль каже „сухо“, то залізеш в болото по вуха“; „Хоч би москаль з неба – вірити йому не треба“; „Варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся“; „З москалем дружи, а за пазухою камінь держи“; „Москаль ликом в’язаний, у ликах ходить та й усіх у ликах водить“; „Від чорта відхрестишся, а від москаля не відмовишся“; „Москалики поїли наші волики, як вернуться здорові, поїдять і корови“; „Тату, лізе чорт у хату.– Дарма, дочко, аби не москаль“. Сотні таких приказок має український народ152. В українських селах молодь влаштовувала таку забаву. Хлопці переодягалися на цигана, єврея та москвина, ходили по хатах та просили дати їм щось на вечорниці, жартом погрожуючи, що покрадуть з городу цибулю чи картоплю. У тому жарті роль злодіїв грали москвин та циган, а єврей – перекупника153.
Крім підкуплених московським урядом, всі чужинці, що були в Московщині XVI–XX ст., пишуть про брехливість її населення. „Москвини брешуть з неймовірною безсоромністю і нахабством. Ані трохи не зашаріються, коли зловите їх на брехні. Підліших крутіїв за московських міністрів ледве чи знайдете десь у світі. Московські торгівці та ремісники найбезсоромніші ошуканці і шахраї. У Москві злодіїв та ошуканців – юрби на кожній вулиці154.
„Москвин у брехливості не знає ні меж, ні сорому. Ошуканство він вважає за мудрість, спритних ошуканців шанує. Москвин складе в церкві на хресті кривоприсягу за пару рублів“155.
„Я бачив у кожного москвина зовні бундючу пиху, а всередині – перелякане рабство. Взагалі, зовнішність москвина найоблудніша за всі його властивості. Тому-то москвини вважають своїм найгіршим ворогом того, хто відкриє личину їхньої зовнішності. Навіть історія є власністю царя, і він її змінює за своєю примхою. Він мало не щодня подає своєму народові історичну правду, оброблену відповідно до вимог того дня“156. Це писав А.де Кюстін сто років тому. Відомо, що в СРСР час від часу викидаються старі підручники історії і видаються нові без прізвищ „вичищених“ діячів. Кілька разів уже змінювали зміст „історії“ комуністичної партії. Твори невгодних авторів нищили. Навіть перемальовували наново великі картини, прибираючи з них „єретиків“. По розвінчанні Й. Сталіна в історичних працях не згадують про його „геніальність“. По розвінчанні М. Хрущова вже не згадують його жодним словом. Наприклад, АН УРСР видала 1960 р. „Історію УРСР“ О. Касименка. В ній Хрущова підносять до неба, мало що не на кожній сторінці. Та сама АН УРСР випустила 1965 р. друге видання цієї самої книжки і за редакцією того самого О. Касименка, де вже немає слова про Хрущова. Не згадано навіть факту, що він був 10 років губернатором України. Деякі чужоземні бібліотеки (університетські, громадські) передплатили „Большую Советскую Энциклопедию“. По кожній політичній чистці Московщина надсилає всім передплатникам нововидані сторінки з вимогою видерти відповідні сторінки з старої і замінити новими.
Мудрість московського народу каже: „Не обманешь – не продашь“, „С трудов праведных не наживешь палат каменных“, „Наш человек сеет ниву рожью, а живет ложью“ і т. п. Уряд СРСР удержавив та планує брехню, зокрема в личині статистики, яка цілковито служить політиці. Всі господарські явища та заходи міряються гумовою політичною мірою, яку розтягають відповідно до потреб дня, як казав 100 років тому А.де Кюстін. Так Московщина обдурює своїми статистичними „досягненнями“ чужоземних господарників і політиків. Виробничу статистику спритно фальшують керівники підприємств і колгоспів. Адже вони повинні виробити загадану їм „планову“ кількість продукції. Та загальний безлад, канцелярська тяганина численних плановиків ставлять керівникові тисячі перешкод виконати план. Рятуючи свою шкуру, керівник примушений підробляти статистичні звіти. І про це уряд знає, але вдає, що не добачає, бо й сам підробляє, щоб не виявилася правда про „вищість“ соціалістичного планування над капіталістичною „анархією“.
Арифметичний підрахунок не може показати якості. Мало що не у кожному часописі СРСР читаємо про дуже низьку якість виробів. Але й низькоякісну кількість важко виробити, бо сам Держплан тому перешкоджає. За його вказівками підприємство має одержувати потрібну сировину, частини за тисячі кілометрів, хоч те саме є за кількадесят кілометрів. Тому взаємне постачання часто порушується. Всю справу часто рятує хабар. За подвійну-потрійну ціну керівники дістають потрібне. Без тих крутійств промисловість давно зупинилася б, або не давала й чверті того, що дає. Хабарі та подвійні ціни сплачуються з кишені робітників. Ніде у світі не визискують робітників так жорстоко, як у країні здійсненого соціалізму. Лише китайські кулі та африканські дикуни одержують меншу платню. У кожній країні індустріалізація збагачувала всіх людей, зростала їхня купівельна спроможність. Лише в СРСР індустріалізація ожебрачила робітників і селян до рівня значно нижчого, ніж був до 1917 року.
Як це властиве московській владі, брехню переназвали „окозамилюванням“. Не хто інший, як Верховна Рада СРСР законом від 24 травня 1961 визнала: статистика і навіть офіційні промови керівників, ухвали найвищої влади були суцільною БРЕХНЕЮ, окозамиленням. План розбудови господарства 1957 року складався, щоб показати світові „грандіозні масштаби“ досягнень соціалістичного ладу на гучному святкуванні 40-ї річниці СРСР. Відсвяткувавши ту річницю, відкинули (в березні 1959 р.) і той „грандіозний“ план. План розвитку господарства, ухвалений 1961 року на ХХІІ з’їзді КПРС, був окозамилюванням, бо ж передбачав збільшувати промисловість на 15 % щороку. Навіть за фальшованою „статистикою“ промисловість СРСР зростала щорічно лише на 6 % (європейські та американські фахівці вирахували на підставі московських же даних, що зростала не більше як на 3 %). Окозамилювання цього плану виявилося через два роки. Уряд СРСР закупив 1963 року в Канаді 6,8 млн. тонн пшениці, в Австралії 1,8 млн. тонн, навіть у бідній Румунії – 400 тисяч тонн. У Франції купив 80 тисяч тонн борошна, у Західній Німеччині – 35 тисяч тонн. Крім того, в США 2,7 млн. тонн. Разом – 11 мільйонів 800 тисяч тонн157. А до 1917 р. Україна сама продавала 8,6 мільйонів тонн зерна щороку.
Визнавши існування окозамилювання, влада дозволила пресі писати про окремі його з’яви. „Дехто з керівників прикривав хиби та нестачі в сільському господарстві та в промисловості гучними словами, обіцянками, що їх ніколи не виконував, окозамиленням, нереально високими зобов’язаннями і подібним шахрайством“158.
„Голова колгоспу Сорокін записував до прибуткових книжок молоко, що його не мав, а потім виписував те молоко на годівлю телят, поросят, яких не було взагалі в колгоспі. Навіть записував, що 20 % молока випили доярки та скотарі. Голова райвиконкому Бризгалов дав премію цьому колгоспові за збільшення надоїв молока. Інший колгосп звітував, що засіяно 100 га кукурудзи, а перед жнивами одержав посвідку, що та кукурудза загинула“159.
Керівники колгоспів, районів, областей фальсифікують у звітах мільйони центнерів зерна, городини, мільйони голів худоби, свиней, курей, що їх виростили, виплекали колгоспи... лише на папері. Мільярди квадратних метрів новобудов існують лише у звітах.
Окозамилювання бачимо у всіх без винятку галузях життя: у літературі, мистецтві, науці, політиці, господарстві, законах, наказах, з’їздах. Всі „замилюють“. Поруч із хабарем окозамилювання стало головним способом врятувати голову в тому безладді, що називається „планове господарство“.
І тут можна простежити давню московську традицію. Скажімо, в Московщині був 1603 року великий голод. Цар Борис Годунов не хотів, щоб про нього дізналася Європа і заборонив голодним та голодранцям виходити вдень на вулиці в тих містах, де жили чужинці. В Москві, крім того, влаштував походи добре зодягнутих, здорових людей під вікнами іноземних посольств.
За часів голодомору України 1933 року в Москві перебував французький прем’єр-міністр Е. Еріо. В Європі ширилися чутки про голод в Україні. Отже, москвини хотіли, щоб той на власні очі переконався, що ніякого голоду нема. У Києві тисячі людей чистили, фарбували стіни будинків на Хрещатику та виставляли на вітринах усілякі товари. В день приїзду Е. Еріо влада видала комсомольцям, комуністам новенький одяг і вивела їх на Хрещатик вітати гостя. Проїхавшись Хрещатиком та поївши-попивши на розкішному прийомі, Еріо повернувся до Франції і офіційно заявив, що жодних ознак голоду в Україні не бачив. За часів голодомору не дозволялося поїхати до України жодному іноземному кореспондентові, крім тих, які продали своє перо Московщині і писали до американських газет, що ніякого голоду в Україні немає.
Коли Катерина ІІ захотіла подивитися на Україну, її фаворит Потьомкін набудував на Дніпрових берегах театральні лаштунки гарних сіл, великих мостів тощо. Катерина була дуже задоволена „достижениями“, і дала йому в нагороду 42 тисячі десятин козацької землі, обернувши вільних селян на кріпаків.
Ще одна форма брехливості в СРСР. У всьому світі новоухвалений закон стає правосильним і обов’язковим лише по його оприлюдненні. Із 7 тисяч законів, ухвалених Верховною Радою СРСР, оприлюднено лише кілька сот. З 390 тисяч указів уряду СРСР оприлюднено лише кілька тисяч160. Позначку „секретно“ мають 95 % документів уряду після 1917 р. За московськими законами і до, і після 1917 р. „секретні“, НЕоприлюднені закони є правосильні й обов’язкові. Така от „правосвідомість“.
Москвини від першопочатків своєї держави замкнули кордони, щоб європейці не дізналися про справжню Московщину. Упродовж своєї історії москвини постійно замилювали очі іноземцям. Саме цій меті слугує багато оприлюднених законів. Найліпшим прикладом є оприлюднена Конституція СРСР. У ній немає слова правди, кожне з них треба читати навпаки: якщо написано „має право“, треба читати „НЕ має права“. Наприклад, право народів СРСР вийти з Союзу. Або право вільного слова, зборів, молитви, відкритого суду та інших „прав“. Європейські та американські науковці написали тисячі книжок про СРСР, виходячи з документів, що їх Московщина оприлюднила, щоб обдурити чужинців. І дуже часто їй це вдається. Це теж давня традиція Московщини, але в СРСР значно вдосконалена. Царська і більшовицька Москва обдурила чи купила малоросів брюховецьких, кочубеїв, галаганів, яворських, ягужинських, розумовських, безбородьків, гоголів, драгоманових, винниченків, скоропадських, скрипників, чубарів, любченків, тичин, корнійчуків, шелестів, кириченків і т. п. А по Другій світовій війні зуміла надбати мільйони малополяків, малочехів, малоболгар, маломадяр, малонімців, малофранцузів, малоіталійців, малоанглійців, малоамериканців, мало-... не всіх народів, в особі отих піків, торезів, кадарів, гомулок, тольяттів, димитрових, берутів, фостерів.
Московський монархічний уряд мав у світі лише кілька сотень чужинців (не рахуючи чехів, сербів, болгар), що служили Московщині, та й тим Московщина мусила платити. Московський соціалістичний уряд має десятки мільйонів таких своїх п’ятих та шостих колон. Всі брюховецькі, драгоманови, скрипники разом не варті Московщині й частки такого малоамериканця, як міністр закордонних справ США Дін Раск, з його політикою підтримки „единой, неделимой России“. І таких американців є чимало на найвищих посадах, а до них ще додамо журналістів, редакторів, професорів, радіокоментаторів, письменників, ба навіть священиків разом з єпископами, які щиро слугують „матушке России“ не гірше за самих москвинів. Уряд США дав московським емігрантам мільйон доларів на окозамилювання (московське видавництво у США). У 200 університетах США на кафедрах слов’янознавства москвини та москволюби замилюють очі десяткам американських студентів (завтрашніх політиків). Перебравши владу, президент Дж. Кеннеді одразу зняв заборону ввозити книжки, журнали, часописи з СРСР. По кількох місяцях Московщина подесятерила висилку до США свого окозамилювання. Американські університети та міські бібліотеки купують оте окозамилення за мільйони доларів. Отже, нема чого дивуватися, що Московщина так часто дурить американців.
Отже, у жовтні 1917 року відродилася, по короткому занепаді (1855–1917), стара НАЦІОНАЛІСТИЧНА Московщина з її старою традиційною державою. Це підтверджують і самі визначні москвини, кажучи: „Більшовицька реакція є закінченням доби європеїзації Московщини“161. Національний інстинкт москвинів нехибно вказав їм на джерело їхньої слабості, на їхню найбільшу державницьку помилку – Петрове „вікно в Європу“. І вони знову замурували 1917 року це вікно... „Московщина повернулася назад до XVI ст. до „Пыточного Приказа“, до опричнини, до Соловків, до шукання „измены и подноготной правды“. Кремль, що пам’ятав іванів, малют, годунових і „тишайших“, знову вступив на історичний кін у знаних візантійсько-азійських шатах соціалістичного православ’я – большевизму. І сучасні князі московські в СРСР, шукаючи нових форм старого московського імперіалізму, старанно відбудовують ідеї Івана ІV про ІІІ Рим та всілякі „електрифікації“ Петра І“162.
По 1917 році немосковські народи імперії, звільнившись з її обіймів, БИЛИ ЇЇ, доки стало сили. Вогонь ненависті до „матушки“, що горів у їхніх душах, спалахнув таким величезним полум’ям, що спалив те зненавиджене ім’я на немосковських землях імперії. Не здолавши спалити ті немосковські землі, змушені були москвини сховати стару ненависну назву за якоюсь личиною. Обрали найбрехливішу з найбрехливіших маску СРСР. Але кожна московська дитина знає, що „матушка Россия“ лишилася непорушною, незмінною. Після євреїв москвини є найфанатичнішими націоналістами-шовіністами з усіх народів. У Московщині всіх політичних барв, всіх громадських станів, і „матушка“ Андрія Боголюбського ХІІ ст. і „матушка“ Микити Хрущова були ВЛАСНИЦЕЮ не лише їхнього тіла, але й ДУШІ. Заради неї приносяться жертви людською кров’ю, муками (чужими і своїми) у всіх століттях московської історії аж посьогодні. „Ми, москвини, віримо в державу, як у Бога, і тому вважаємо великим злочином сумніватися у праві держави робити все, що вона захоче“163
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira