Феномен Гоголя

«Дуже цікавий спогад читаємо в Юрка Тютюнника. Бувши старшиною І світової війни, він, з вибухом революції, приїхав був «українізувати» частини певного гарнізону.

Зібраним в російських одностроях людям він наказав «Українці, піднесіть руки!» 3 тисячного натовпу піднеслося ледве кілька рук. Тоді він сказав: «Малороси, піднесіть руки!» Піднесла руки частина натовпу. Врешті: «Хахпи, піднесіть руки!» Піднесло три чверті натовпу. А коли він наказав: «Українці, малороси й хахли, піднесіть руки!», то підніс руки майже цілий гарнізон».

Є.МАЛАНЮК. Книга спостережень. Травень 1933 року.

Від надужитку слово «феномен» засмальцьоване, як корчмарева камізелька. Тулимо його до місця й не до міс­ця, а за великим рахунком лише кілька постатей на наших національних теренах гідні цього високого означення. Се­ред них, безумовно, а може, й насамперед Микола Гоголь. «Коли я робив доповідь про Гоголя на міжнародному сим­позіумі у Венеції, - згадував Олесь Гончар, - там європей­ські вчені казали, що Гоголь - ґеній у чистому, ідеальному вигляді. Вони його ставлять вище за Пушкіна, вище за всіх європейців, - ось такий алмаз ґенія».

Феномен Гоголя починається з його загадкової таємничої, якоїсь аж метафізичної душі, чаклунської, ґіпотетичної вдачі, в якій найхимерніше поєдналися риси характе­ру його непересічних предків». Сам Гоголь був перекона­ний, що його рід заснував якийсь козак-характерник - без цього метафоричного образу так чи інакше не обходиться жоден з гоголівських творів.

Дитячу душу майбутнього письменника збурювали сімейні перекази про Іону (Яна) Гоголя - звідси Гоголі- Яновські - архімандрита Кобринського монастиря, наставленого на цю посаду 1595 р. королем Пінським та єпис­копом Туровським, оповіді про леґендарні подвиги побра­тима Б.Хмельницького полковника подільського та могилівського Остапа (Андрія) Гоголя (згадайте імена синів Тараса Бульби!).

Що ж до батьків Гоголя, то мало сказати, що це були натури екзальтовані, імпульсивні. Василеві Панасовичу в чотирнадцятирічному віці привидівся віщий сон, у якому сама цариця небесна явила йому його майбутню дружи­ну. Нею, як небавом виявилося, була дівчинка Марійка з сусіднього хутора Яреськи. Та тоді їй виповнився лише... рік. Ведений провидінням наречений через тринадцять років попросив її руки та святого благословіння...

Від батька успадкував Микола артистичний талант. Василь Панасович був орґанізатором домашнього театру, для якого написав два водевилі з українського народного побу­ту: «Собака-вівця» та «Простак, або Хитрощі жінки, пере­хитрені солдатом». Юний Гоголь теж брав участь в аматор­ських виставах, блискуче зігравши, зокрема роль Простакової, а вже у зрілому віці навіть намагався поступати до професійної трупи, однак був забракований.

Мати, Марія Іванівна, писана красуня аж до старості, мала вдачу запальну і водночас мрійливо-лагідну. Вона володіла знахарським даром та не раз казала, що на від­стані бачить, що і як коїться з її «ґеніальним Нікошею».

Сам «Нікоша» («вследствие устройства голови моей») був свідомий свого ґенія, відчував у собі щось уже з 12- річного ріку. Але в душу до себе нікого не пускав: «Недовірливий ні до кого, скритий, я нікому не довіряв своїх таєм­них помислів, не робив нічого, що б могло виявити глиб душі моєї». Екзальтованість на межі з неврастенією не заважала йому бути блефуючим характерником, майстром розіграшів та містифікацій. Але це траплялося рідко, бо рідко Гоголь бував у доброму гу­морі. Найчастіше почував себе пригніченим, уловлював якісь таємничі флюїди «звідти», дратувався з дрібниць, передчував ранню свою смерть. І ніби сам на себе накли­кав траґічну кончину (досить пригадати моторошні сцени з «Вечорів на хуторі біля Диканьки», покручені скелети в домовинах). Заповідав не ховати його протягом трьох ро­ків, чого не було дотримано.

Надвразлива психіка письменника, його феноменальна почуттєвість стали запорукою того, що Гоголь виявився неперевершеним психоаналітиком, чаклуном слова та образу.

Можливо, величезної сили провидницькі передбачен­ня були закладені Гоголем у другому томі «Мертвих душ». Такої сили, що й сам автор їх злякався.

Дуже допекла Гоголю, а в чомусь і увірвала шмат життя, істерична та брудна, сповнена отрути і жовчі лайка у відо­мому листі «неістового Віссаріона» (та що вона, перекида­ючи місток до новочасся, у порівнянні з ждановською заду­хою моральної кошари та пекельною живодернею іншого «неістового» костолома й зарізяки - «Віссаріоновича»?) Булгарін, Сенковський, Греч, вловивши в письмі Гоголя від­чутний «малоросійський акцент», закликали оберігати від «хохляцького пачкуна» російську мову...

Микола Васильович Гоголь - один з найскладніших пись- менкиків світу. Його стиль (скдадні метафори, притчі, іроні­чні алеґорії, блискучі порівняння, слова-новотвори) - най- дивовижніший та найсвоєрідніший з-поміж найвідоміших майстрів слова. Читаючи фразу Гоголя, треба бачити її прихований сенс, «незримі», невидимі світові сльози».

У певному сенсі про Гоголя можна казати як про передтечу кінематоґрафічного жанру. Темпо-ритм його творів, ряснота асоціацій, напливи, зміна ракурсу, крупні пла­ни (панорама Землі з висоти польоту у «Ночі перед Різд­вом» та «Пропалій грамоті», гра світла в сцені чаклування в «Страшній помсті») - все це могла витворити тільки нестримна уява кіномитця. А «закадровий» голос - «Скучно на зтом свете, господа!», а геніальний «стоп-кадр» - «німа сцена» в «Ревізорі»? Унікально кінематоґрафічний «Та­рас Бульба», про екранізацію якого мріяв О.Довженко.

І досі належним чином не потлумачена химерна звич­ка Гоголя, не властива, здається, жодному письменнико­ві, - переписувати, акуратно, з любов'ю, твори інших авто­рів, хоч їхні книжки лежали під рукою, на столі чи полиці. Що це було? Якесь чаклунське, алхімічне дійство - немов із чужого «матеріалу» виплавлялися, вигранювалися найкоштовніші перли.

Його працелюбності не було меж. Він багато читав та так швидко, що збоку здавалося, ніби він просто гортає сторінки. Стоячи за конторкою, Гоголь, як ніхто інший, без­ліч разів переробляв - переписував та дописував - власні твори. Аж так, що вони набували зовсім іншого звучання.

Найбільших переробок зазнала, зокрема, славнозвісна повість-епопея «Тарас Бульба». 3 її останньої модифіка­ції (1842 р.) вилучено, по суті, такий текст:

«Грубий XV век, ...во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорним, нерешенним владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защити против ТРЕХ РАЗНОХАРАКТЕРНЬІХ НАЦИЙ (виділення наше - В.Б.) - все зто придавало какой-то вольний, широкий размер по­двигам синов ее и воспитало упрямство духа».

Зате з'являються тексти з відверто великодержавни­цьким, царистським забарвленням. Тарас Бульба в свою останню годину говорить вже не про козацтво та Україну: «Постойте же, придет время, будет время, узнаєте ви, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народи: подимается из Русской земли свой царь, и не будет в мире сили, которая би не покори­лась ему!.. Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая би пересилила русскую силу!»

Той самий Віссаріон Бєлінський був у захваті від останньої редакції повісті, в якій на зміну «вірі Христовій» прийшла «рус­ская вера», «честі запорозькій» - «узи товарищества», «ко­зацькій славі» - «русская душа» та «русское чувство».

Траґічний злам, жахне омертвіння душі! Національна недокровність Гоголя, за влучним визначенням Євгена Маланюка, є тут наочно продемонстрованою. Але водно­час, за словами того ж Є.Маланюка, національна вартість «Тараса Бульби», як і всієї творчості письменника, залишається монументальною та вічною.

А перші свідомі порухи душі Гоголя були сповнені любо­ві «до нашої єдиної, нещасної України», історію якої він збирався написати після тріумфу «Вечорів». Він і до Петербурґа їхав з благородною метою - стати високим державцем та «исходатайствовать подати Украине». Домінантою його юної душі була любов до рідного краю, шаноба до козаць­кої слави, захоплення українською піснею. У статті «Про малоросійські пісні» Гоголь писав: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкри­ває усе життя народу. Якщо його життя було діяльне, різно­манітне, свавільне, сповнене всього поетичного, і він, при всій багатобічності його, не здобув вищої цивілізації, то весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народних піснях... У цьому відношенні пісні для Малоросії - все: і по­езія, і історія, і батьківська могила».

У похмурому й непривітному Петербурзі, в «разухабистой» Москві Гоголь знаходив спочинок і душевну рівнова­гу лише в колі своїх земляків, яких називав «одноборщниками». Сам готував для них знамениті вареники й галуш­ки, переповідав дотепні придибенції, «напускав туману», просто бавився, як дитина. Проте вистояти проти відвер­тої зневаги великосвітського оточення до «хохлів», шові­ністичного пресинґу не міг. Від того тяжко мучився. У листі до Михайла Максимовича в 1833 р. висповідувався: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пере­жив, скільки перемучився!»

На початку своєї творчості Гоголь малював Україну свя­точну, ярмарково-шароварну, безтурботну й веселу - Т.Шевченко точно означив це: «Ти смієшся, а я плачу... » Зла недоля поярмленого, закріпаченого люду по-справжньо­му не зворушила і не розтривожила його. Він линув на Україну, але жодного разу надовго не затримувався. Його пер­манентне чумакування по Європі найчастіше завершува­лося в Італії, яку він називав «столицею душі». Чому саме Італія? Допускову відповідь на це запитання можна знайти у сучасного шведського лінґвіста М.Маурітсона, проповід­ника, який добре знає і розмовляє українською, носить вишиванку, багато мандрує світами, придивляючись до різ­них народів. «Разючу подібність, - каже він, - вбачаю у ментальності українців та італійців».

Гоголь ніколи не писав українською, хіба що в кількох приватних листах, але після нього, вийшовши з його «Шинелі», вся російська література забалакала з українським акцентом - найбільше це спостерігаємо у Достоєвсь кого, українця за походженням. Гідно не поцінував Шев­ченка - «забагато дьогтю», дозволяв собі переповідати принизливі для українців анекдоти, більш ніж прохолод­но ставився до колишніх своїх друзів - «хлопоманів». Але Україна переслідувала Гоголя, як «червона свитка».

Мова Гоголя - це, власне, своєрідний український «говорок» - за мелодикою, синтаксисом, словником. Тому практично неможливо здійснити рівнопотужний переклад Гоголя на українську - втрачається неповторний аромат українськості.

Витиснути Україну з душі Гоголь не міг. Його соціаль­ний та життєвий досвід був, по суті, закорінений в україн­ському ґрунті. Знову-таки мав рацію Є.Маланюк, коли стве­рджував, що «Росії-Московщини Гоголь попросту не знав... «Ревізор» є сатирою на російську імперію, але дія цієї комедії відбувається на колоніальних теренах України, і всі дійові особи - за винятком хіба жандарма з Петербурґа - є наші «любезні земляки»... Що герої «Мертвих душ» так само українці - за винятком Ноздрьова - це чудово знали самі росіяни - сучасники Гоголя... Що Подкольосін з «Одруження» (як Яічніца та інші) є типовим «хахлом», про це не може бути двох думок...»

Гоголь інтуїтивно відтворював українське «мертводушіє», а його харизматична «Русь-тройка» була запряже­на зохлялими українськими конячками. Атрофоване, ви­роджене козацтво, воскова українська еліта, зрусифіко­вана майже стовідсотково, забальзамовані старосвітські дідичі, костоїд ненажерства і скнарства, слинявого сенти­менталізму, кормига замість волі - от той український світ, який постає за пекучими рядками «справжнього знавця серця людського» (Т.Г.Шевченко).

Світ, який пізніше до самого серця вразив одного з найбільших подвижників українською духу - Івана Фран­ка. Він у вступі до виданої польською мовою книжки «Образки галиційські» аж простогнав, аж проволав: «Не люб­лю українців!» Але то був не спонтанний лемент слабодуха, а розпачливий зойк сина над поганьбленою ма­тір'ю. «Признаюсь до гріха, який мені багато «патріотів» уважають за смертельний: не люблю українців... Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи... Чи, може, маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнузда­ну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду».

Аж надто актуально звучать ці гіркі слова у наш час, у суспільстві, ще й досі поділеному на малоросів, хохлів та українців.

І художній та життєвий досвід Миколи Гоголя має при­служитися нам у роздумах над історичною долею України, її сьогоденням і прийдешнім.

Для українця пізнати Гоголя - пізнати себе.