Гетьманські найманці: як діяла контрактна армія у Козацькій державі

Ця дилема – стара як світ: яка армія краща? Масова, до якої примусово призивають чоловіків, чи професійна, заснована на службі вояків, які беруть до рук зброю в обмін на винагороду. У нашій історії це питання виникало неодноразово

Лицарі за гроші

Професійні армії найманців дуже часто з’являлися там, де основою збройних сил були загальні ополчення громадян – жителів країни, регіону чи окремого міста. Народне військо починало втрачати бойові якості – через нехіть обивателів до служ­­би, дорожнечу озброєння, брак професіоналізму тощо. І врешті такі ополчення поступалися професійним воякам

Утім не кожне професійне військо було найманим. За часів Середньовіччя суспільна структура практично кожної європейської країни передбачала мілітарну спеціалізацію соціальних груп – найчастіше рицарства, а іноді й містян та селян. Саме рицарство мало обо­в’язок захищати свою землю та монарха. Воїни натомість одержували чималі привілеї: доступ до політичної влади, звільнення від податків, право носити зброю, суд за особливим правом тощо.

Водночас існували й інші типи професійних вояків, радше навіть військових заробітчан. Найвідомішими були вікінги (варяги, нормани).

Двори київських князів теж залучали варязьких найманців до служби. У літописі є згадка про те, як Ярослав Володимирович 1116 року відпускав до Новгорода норманську дружину, котра допомогла йому посісти київський престол. Князь дав воякам спеціальну "Правду" – ту саму, котру згодом іменуватимуть "Руською правдою". Кодекс мав стримувати свавілля чужоземних дружинників у стосунках із місцевим людом.

Згідно з тогочасними нормами, рицарська служба була сезонною. Решту часу володар мав оплачувати васалам із власної кишені.

Найманці Нової доби

Поступово військова служба демонополізувалась. До цього спричинився поступ воєнних технологій, а передовсім поширення вогнепальної зброї. А також соціальні зміни в суспільстві, зокрема, розшарування й збіднення частини рицарства. Служба перестала бути становим привілеєм рицарів.

Спосіб укладати контракти теж змінився. Простолюд, який пішов до європейських армій на зміну шляхетним рицарям, уже не покладався на чесне слово монархів. Рекрути воліли укладати з правителями письмові угоди. А володарі, підписуючи з найманими вояками договір, змушували їх присягати, що вони дотримуватимуться зобов’язань. Так зародилася військова традиція присяги.

Пожвавлення то­вар­но-грошових відносин разом із підвищенням мобільности населення посприяли розвитку контрактної армії. Королі та князі, жадаючи розширити свій вплив, вирішували одразу кілька політичних проблем. Вони отримували боєздатне і професійне військо та водночас позбувалися опіки з боку заможних аристократів, які часто володіли приватними арміями, численнішими за королівські. Це був шлях до цілком державних збройних сил. Вояків вербували й вони служили в інтересах спочатку правлячої династії, а згодом і всієї країни.

Зачинателями сучасних кон­­т­­­­рак­­т­­ників можна вважати італійських кондотьєрів XІV століття. Їхня назва походить від слова соndotta – договір, контракт. Таку угоду укладали між наймачем і командиром озброєного загону. За подібним принципом рекрутували вояків у швейцарських кантонах.

В Україні–Русі військові заробітки закордоном були пересічною справою. Руські князі й бояри брали участь у гуситських війнах, воєнних кампаніях Габсбургів, в обороні генуезьких колоній у Криму.

Один із найяскравіших слідів в історії контрактного війська залишило українське козацтво. На початках козацьку службу трактували як волонтерську, добровільну, на відміну від шляхетської. Згідно з грамотами, які видав польський король Стефан Баторій, козаків-добровольців уперше прийнято на державну службу й переписано у спеціальний реєстр у другій половині XVI століття. Ці грамоти датовані 1570–1572 роками.

Армія поза політикою

Ядром збройних сил у створеній під час Хмельниччини державі – Війську Запорозькому – стало козацьке ополчення. Утім потенціал станового війська був обмеженим. Козацькі підрозділи надто повільно збиралися на війну, не могли довго перебувати в походах. Принцип самозабезпечення, який передбачав наділення козаків землею і звільнення від податків, теж не виправдав себе. Значна частина вояків не мала ресурсів для ефективної служби, тому мусила періодично повертатися додому, аби підтримувати господарство. До того ж негативний вплив мали коливання політичних симпатій козацтва, що шкодили дисципліні й організованості.

Альтернативою козацькій армії стали контингенти найманців, котрі з'явилися в гетьманській армії за часів Хмельницького. Поступово вони сформували військо, окреме від козацького.

Перевагою найманих формувань були професіоналізм, сталість служби, політична лояльність. Контрактників контролювала й фінансувала гетьманська влада й вони не залежали від старшинських кланів і партій.

Перші наймані формування складалися з татарської кінноти й солдатів коронних військ "чужоземного автораменту" (німецької та угорської піхоти, драгунів). Гетьманський уряд намагався перевербовувати західноєвропейських найманців. Це було непросто. До того ж іще й дуже дорого. Тому більшість найманого корпусу формували з місцевого населення, а іноземці служили на офіцерських посадах.

Гадяцький трактат 1658 року освятив створення 10-тисячного "затяжного" (найманого) війська. Його мали фінансувати з ¼ державних доходів. Трактат передбачав, що для контрактних сил складуть окремий збірник військових правил (статут).

За правління Івана Виговського (1657–1659) та його наступників найманий корпус організовували за "німецькими" взірцями та поділяли на кавалерію (драгунів) і піхоту (мушкетерів).

Охочі до зброї

Підтримання найманих формувань за західним зразком обходилося надто дорого для скарбниці. Їхня чисельність залишалася порівняно незначною. Альтернативою стали наймані полки, зорганізовані за козацьким взірцем, але укомплектовані “охотниками” (волонтерами, добровольцями). Переважно вони складалися з покозачених селян, містян, запорожців і почасти декласованих елементів, котрим не знайшлося місця в мирному житті й яких вабило вояцьке щастя.

Гетьманський скарб забезпечував охотницьким полкам грошове жалування, а також зброю, боєприпаси і “барву” – одноманітний одяг, попередник уніформи. У мирний час полки розташовувалися у містечках і селах постоєм – “лежами”. Для них постачали продовольство й фураж – “стація”.

Набирати найманців могли лише з дозволу гетьманів. Володарі прагнули позбутися силової монополії старшини, яка маніпулювала політичними та майновими інтересами рядового козацтва. Тому  командирами призначали особисто відданих людей.

Чисельність охотницьких полків зросла у період Руїни. У військах Павла Тетері (1663–1665) й Петра Дорошенка (1665–1676) чисельність підрозділів коливалася від 4 000 до 10 000, а в Лівобережній Гетьманщині часів Івана Мазепи сягала 12 000 вояків.

На відміну від козацьких полків, наймані іменували не за територіальною ознакою, а за прізвищами командирів – сердюцький полк Кожуховського, компанійський полк Новицького тощо.

В універсалі Івана Самойловича компанійцям полку Новицького зазначено: "Жеби рицерство, глядячи на тих знаках вираженний хрест, могли значне, відважно й охоче на услугах наших войскових показоваться и над неприятелми Хреста святого щасливо жаданої перемоги узнавати".

"В трезвости заховуючися"

Охотницький корпус поділявся на піхоту (сердюків) та кінноту (компанійців). Сердюцькі полки мали від 500 до 1200 осіб, поділялись на сотні сталої чисельності – приблизно 100 вояків. Компанійські були менш чисельними – від 200 до 700 осіб.

У компанійській кінноті вояки поділялися на дві категорії – тих, хто служив самостійно (“товаришів поєдинкових”), і тих, хто служив у супроводі почту озброєних “молодиків” (“товаришів подвійних”). Ця практика була відгомоном старої річпосполитської кавалерії: шляхтич-товариш очолював почт із кількох слуг-пахолків, які виконували допоміжні функції: доглядали коней, вози, чистили зброю, готували їжу, виконували дрібні доручення. Молодиків, які успішно відбували випробувальний термін, невдовзі зараховували до полкового компуту.

Штаб полку складався з обозного, осавула, хорунжого і писаря. У XVIII столітті в компанійських полках ввели ранг підосавула. Полковий осавул часто заступав полковника і міг командувати самостійними підрозділами. Гетьманські накази веліли, аби він “в трезвости заховуючися знав, як порядок всему полкови вести”.

Командний склад сотні складався з сотника, сотенного осавула, хорунжого, обозного та курінних отаманів.

Охотницьке військо мало свої особливості озброєння. Загалом арсенал піхоти та кінноти був подібним до козацького. Втім кардинальною відмінністю була одноманітність вогнепального озброєння – мушкетів у сердюків та легких ручниць у компанійців. Гетьманський скарб постачав їх у полки централізовано, разом із порохом і свинцем.

Частина сердюцьких підрозділів була кінною – вони пересувалися верхи, але бій вели в пішому строю. Таким був, наприклад, елітний полк легендарного Дмитра Чечеля, що входив до особистої охорони Мазепи.

У найманих полках, які забезпечували централізовано, вперше з'явився й уніфікований вояцький одяг. Перші згадки про роздавання “барви” сердюкам сягають часів гетьманування Петра Дорошенка. Це були каптани з білої габи (цупкого турецького сукна білого кольору), котрі шили кравецькі цехи на замовлення гетьманського правління. Частину готових речей — шапки, чоботи, панчохи — компанійцям і сердюкам постачали на "лежах" місцеві жителі.

У XVIII столітті в компанійських полках запровадили “мундирне плаття”. Комплект складався із зеленого жупана та черкески з червоними вилогами, а також простьобаної червоної шапки з чорною смушевою околицею. У негоду поверх однострою вдягали опанчі, вовняні бурки або кожухи.

Кожен найманий полк мав великий прапор-корогву та різнокольорові сотенні прапори із зображенням хреста. У походах і на урочистостях обов'язковою була присутність музик. У сердюцьких полках грали барабанники та шипошники (гравці на рогах). У компанійських – довбиші-літавристи.

"Вдарили на орди міцним вогнем"

Наймані полки добре проявилися у війнах проти татар і турків останньої чверті XVII століття, охороні кордонів Гетьманщини, воєнних кампаніях Північної війни 1700–1721 років.

Загалом тактика охотницького війська ґрунтувалась на козацьких аналогах. Проте маневрування, вогневий бій і атаки контрактників мали більшу злагодженість і вищу керованість. А рядові жовніри та старшини мали більший бойовий досвід.

Прикладом взаємодії козацьких і охотницьких полків стала битва при Чорній Долині у травні 1689 року. Тоді війська кримського хана намагалися завадити проходженню українсько-московського війська до Перекопу. Після першого невдалого нападу хан дочекався, коли стомлені спекою і безводдям союзники закрилися в укріпленому таборі. А тоді оточив їх і зненацька атакував у тил і лівий фланг. Артилерія насилу відбила ворога. Втім на лівому фланзі, де стояли полки слобідських козаків, зчинилася паніка.

"У цьому наскоку, побачивши нелад у слобідських полках, хан міцно вдарив по них і вчинив немалу шкоду в полку Охтирському і Харківському… і зробив би більшу, коли б гетьман після нагального та слізного прохання тих полковників не послав у рятунок кількох піхотних сердюцьких полків", – писав літописець Самійло Величко.

Допомога прийшла вчасно: "Швидко поспішили до переможених полків і кількаразово вдарили на орди міцним вогнем зі своїх мушкетів", –продовжує літопис. Завдяки вчасному вступові резервістів вдалося перейти в контратаку, противники-татари відступили з чималими втратами.

Хронічна проблема – гроші й калорії

У структурі гетьманської армії наймані відділи найчастіше підпорядковувалися генеральним осавулам. Командири контролювали вербунки, сплачували жалування та ревізували стан полків.

За часів Івана Мазепи існувала посада “єнерала військ охочопіхотного строю”. Її обіймав сердюцький полковник Петро Кожуховський. У генераловій компетенції було управління одразу кількома частинами, котрі об'єднувалися на час воєнних виправ або охорони степового кордону.

Хронічною проблемою контрактної армії був брак грошей. В умовах дефіциту готівки гетьмани дбали про те, щоб їхні жовніри вдало підживлювалися воєнними трофеями й ситно харчувалися.

Раціон пе­­ресічного українського найманця скла­­дався із пшеничного, житнього і гречаного борошна, пшона, сухарів, цибулі, в’яленої риби і, звісно, сала. Продукти хоч і були одноманітними, але ситними: вояк отримував від 3875 до 8572 кілокалорій.

Іван Мазепа, не впоравшись із фінансовим утриманням охотницького війська, виявився безсилим спостерігачем у двобої Швеції та Росії. Їхні армії були оснащені набагато краще. Єдиною ефективною та надійною силою, на яку Мазепа міг спиратися у своєму антимосковському виступі восени 1708 року, були найманці. Він утримував їх при собі всупереч царським указам. Під час переходу до шведського табору гетьмана супроводжувало два компанійських полки. Вони взяли активну участь у зимовій кампанії 1708–1709 років, а потім пішли разом зі своїм володарем у вигнання.

Чотири сердюцькі полки на чолі з полковником Дмитром Чечелем стали основою героїчної оборони Батурина. Їх винищили поголовно.

Військо, яке не стало армією

Російський уряд сприймав охотницьке військо як опертя для гетьманської влади, тому вирішив його ліквідувати. У гетьманів забрали право призначати охотницьких полковників і створювати нові полки.

Ретельний контроль Петербурга над гетьманським скарбом унеможливлював не лише відновлення війська, а й навіть утримання трьох знекровлених полків. Року 1726 російська влада розпорядилася розформувати останній сердюцький полк. Так було ліквідовано найману піхоту як рід війська. А охотницьке військо, у якому залишалися тільки кінні частини, перестало існувати як окрема частина гетьманської армії.

Року 1728 гетьман Данило Апостол (1727–1734) домігся від імперського уряду дозволу доукомплектувати компанійські полки. Апостол запроваджував нову уніформу, прапори, переозброював вояків новими шаблями й ручницями – та це виявилося косметичним заходом. Йому так і не вдалося відновити їхньої колишньої боєздатности. Чисельність цих формувань не перевищувала 1000–1200 осіб. Гетьман утворив прибічну гвардію – надвірну компанійську хоругву. Решта вояків несла караульну й кур’єрську службу при урядових установах гетьманської столиці.

Змінився й характер охотницької служби. Жовніри створили сім’ї, розбудували господарства, набули багатьох інших атрибутів цивільного життя.

За правління останнього очільника Гетьманщини Кирила Розумовського (1750–1764) козацька служба продовжила занепадати. Гетьман намагався виправити ситуацію і здійснив низку військових реформ. У реєстрових козацьких полках впровадили одноманітний одяг, прапори, військо мало зброю і статути, його регулярно вишколювали. Реформування ж охотницьких полків потребувало інших підходів. І передовсім більших витрат. Скарб Гетьманщини таких ресурсів не мав.

Компанійців, як і раніше, залучали для караульної служби при владних установах у гетьманському Глухові, конвоювання посольських кортежів. Самі полки практично не брали участи в бойових діях і перетворилися на церемоніальне військо. Залишки колишньої грізної професійної армії пережили ліквідацію гетьманства у 1764–1765 роках і були реорганізовані на регулярні полки російської армії аж 1775 року.

Як бачимо, що далі Козацька держава втрачала на своєму професійному війську, то примарнішими ставали її шанси на виживання в оточенні войовничих сусідів.