І мистець, і мислитель, і колядар

Творчість Олександра Фисуна почала розвиватися тоді, коли він усвідомив себе українцем. Перед ним відкрилося духовне завдання, в якому він проявився багатогранно художник-графік, історик мистецтва, етнограф.

А відтак й академік Міжнародної академії оригінальних ідей.

Народився мистець 5 березня 1932 року в селі Темирівці Запорізької області. По війні закінчив училище ФЗН, здобувши професію слюсаря. Навчався в Одеському художньому училищі. В Київському художньому інституті вправлявся у малярстві, а дипломну роботу захистив за графічним портретом майстрині декоративного розпису Ганни Собачко. Працював за фахом у Києві: в управлінні залізниць, в майстернях Художнього фонду. Найяскравіше проявився в мініатюрі графіки екслібрисах. Творчо розвинув його як самодостатній жанр: книжкові знаки вирізьблював не лише для сучасників, а й для історичних та культурно-освітніх діячів України, борців за її волю й незалежність. За допомогою конфігурацій ліній, цяток витворював змістовний і пружний образ, який уособлював життєве спрямування того, для кого твір найменовано.

Вивчав творчість майстринь народного мистецтва Ганни Собачко, Марії Приймаченко. У майстерні славетного скульптора й патріота Івана Гончара сповна відкрив образну змістовність і красу народного мистецтва. З кінця 1960 років зацікавився святами й обрядами та збагнув, що вони мають таку ж образну змістовність, як і твори народного мистецтва. Бував на святкуваннях Купайла у Вишнополі, навіть вирізьбив скульптуру Світовида на цільній вербовій колоді. У Карпатах пізнавав творчість гуцулів. З 1973 року брав участь в археологічних розкопках праміст Трипільської цивілізації у Майданецькому, Тальянках. Замалював кілька альбомів декоративних оздоб на посуді трипільців-хліборобів з Майданецького праміста. Тоді відкрив, що образотворча мова і пращурів-трипільців, і майстрів українського народного мистецтва є однаковою і за символами, і за змістом. Особливо це простежується на писанках, декоративних розписах, оздобленні кераміки.

Понад 40 років творча діяльність єднала Олександра Фисуна з писанкаркою Ялиною Ратушняк із Кобринового, яка була невичерпною в народній образотворчій мові. А ще досліджував творчість майстрів керамічної скульптури Лизавети Медолиз із Громів (Уманщина), Олександри Селюченко з Опішні (Полтавщина), Олександра Ганжі із Жорнищ на Поділлі.

Цілеспрямоване вивчення писанкових оздоб дало О.Фисуну підстави у статті «Мистецькі скарби писанок» ствердити: «Писанки Черкащини один з найвагоміших набутків у царині українського декоративного розпису». У ній він розглядає творчість писанкарок із Тальнівщини: Явдохи Бадьорої із Романівки, Тетяни й Марії Баранюків, Горпини та Федосії Мициків, Теклі Дученко, Варвари Рибчинської із Вишнополя. Основними образами у них є ружа-зоря і листя явора, клена, дуба, берестка, які спрямовані на чотири сторони світу. В писанках Ялини Ратушняк всі образи й композиції неповторні. Її твори є невичерпною скарбницею орнаментики. Творчість Ялини Ратушняк, наголошує дослідник, є видатним явищем в українському народному мистецтві.

О. Фисун замальовував писанки не тільки з Тальнівщини, з інших районів Черкаської області, внаслідок чого до Всесвітнього з’їзду писанкарів 1992 року було видано альбом «Писанки», а 2007 р. його доповнено й перевидано повнокольоровим. Написав статтю про прадавність образотворчої мови писанок Черкащини, надруковану в збірнику «Музей історії хліборобства» (2006).

Кілька десятків років старостував на весіллях й вів їх за обрядовими дійства, які освячують шлюб, наснажують молоде подружжя на духовне і плідне життя. Організував ватагу «Зореносці» й на засадах народної звичаєвості колядував з нею не тільки в Києві, Карпатах, а й на Черкащині, в селах Тальнівщини. З нею він повернув у звичаєве виконання 70 колядок, як гімнів Світу білому і Сонцю красному На засадах народної звичаєвості розробив колядницький одяг, який повишивала народна майстриня Ялина Ратушняк із Кобринового, та обладунки для кожного з персонажів ватаги.

У ґрунтовній статті «Деякі аспекти образного мислення трипільців» мистецтвознавець О.Фисун аналізує розписи Трипільської культури, якими оздоблено посуд із Майданецького праміста. Колова архітектура міст з майданом у центрі, двоконічний посуд різної величини, невпинний колообіг в мальованих сюжетних композиціях, проріст життя в рослинах, тваринах, зображення сонця, місяця, небесних та земних вод «відтворюють величні картини життя у безмежному Світі». Встановив, що за символікою, композиціями вони наближені до кращих зразків декоративних оздоб українського народного мистецтва. Чотирибічне виображення світу трипільцями передалося в духовний спадок українцям. І в пращурів, і в нащадків, наголошує дослідник, є спільна мотивація потреба душі уславлювати гармонію Світу, звеличувати життєдайність Небесних Сил. Майстриня народних іграшок, коників-свистунців Лизавета Медолиз-Попова із Громів у 1970-х роках виліплювала й коників, й вершників на них завченими, успадкованими защипами, як і на трипільських статуетках. Дослідник довів, що в статуетках і трипільців, й українців втілена найбільша шана до жінки, як прародительки Роду Великої Матері. За часів Київської Русі вона мала священні назви Дана, Жива, Берегиня. Ці духовні святощі вважалися оберегом роду. Такими вони творилися й відомим гончарем із Жорнищ Олександром Ганжою (Поділля). О.Фисун стверджує, що його «витвори продовження образної мови трипільської пластики».

Звідси й вмотивований висновок дослідника О.Фисуна: «Феномен трипільського духотворення полягає в невгамовній жадобі заглиблюватися в неосяжні простори Всесвіту, здатності збагнути незнищимість краси й мудрості світобудови, у духовній потребі славити космічне буття. І таким чином утверджувати себе як народ видатної цивілізації».

На основі змістовних досліджень О.Фисун вперше в українській науці на засадах археологічних культур України від Кам’яної Могили й до Київської Русі, обрядових й історичних пісень та всіх жанрів народної культури написав фундаментальну працю, котрій нема аналогів: «Праоснови Трисуття Українського Духу» (2013). В ній мислитель розкрив духовну силу народу, який вічно живе і творить у єдності із проявами Світового ладу на своїй рідній землі. Вадим