Іван Франко про християнство і рідну віру

«І великим Прологом до нової доби нашої
національної історії все чіткіше,
все виразніше вирисовується
ве­лична постать Івана Франка —

по національнім обудженні, по війні за державність,
по гірких досвідах на чужині, «на ріках вавилонських»—
ми упритомнюємо собі, що без Франка в
критичних десятиліттях 80—90 рр.
ми впали б у провансальство надовго».

Є. Маланюк

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.

Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагусвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 р. - у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875 р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка, дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла щиро ним люблена мати (1872 р.) За підтримки вітчима Іван Франко в 1875 р. закінчує Дрогобицьку гімназію.

Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою, польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.

Восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Одночасно І.Франко друкує свої перші літературні твори. Перший арешт І. Франка і звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) сформували «соціаліста по симпатії, як мужика»: поставили до лав соціалістичного і робітничого руху Галичини на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національ­ного гніту в ній.

Франко друкує програмний вірш «Каменярі», статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капі­талу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окреми­ми брошурами, пише передмови до цих брошур.

В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Ргаса» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заареш­товують у зв'язку з судовим процесом, що його вів австрій­ський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні». У газеті «Ргаса» латинськими буквами опублікував І. Франко вірш «Гімн» («Вічний революціонер»), У 1881р. І. Франко видає статтю «Причин­ки до оцінення поезій Тараса Шевченка». Виходить друком історична повість «Захар Беркут».

В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Він шукає для себе будь-якої роботи, перебуваючи в скрутному матеріальному стано­вищі.

Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т.Г. Шевченка.

Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.

1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

В цей же період галичани тричі висували сина пересічного українця до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 рр.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді.

На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується поемою «Мойсей», віршами із збірки «Sempertiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903 р.).

В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорока­ліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 рр.» вийшов у Львові 1916 р.).

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

У 1915 році здоров'я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом

Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам'ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра.

1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам'ятник.

Іван Франко глибинно дослідив християнство і Біблію, бувши неперевершеним знавцем багатьох мов (Гзбрейська, Гоецька, Асирійська, Латинська, Німецька, та інші). Одна з його найвідоміших проти-християнських робіт — «Сотвореннє Світа», де він розглядає першу книгу Мойсея в Біблії з наукової точки зору. Ось що Франко пише в кінці своєї книги: «Усе те, в що досі вірило ся як в неоспориму, бо самим Богом об'явлену правду, розсипаєть ся в порох, ...» (С.107, Іван Франка, Сотвореннє Світа)

Франко вивчає основи християнства в глибоко філософському світлі:

«Християнська етика була явним противенством поганської. Коли поганство головними чеснотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, - християнство бачило свій ідеал у покорі, податливості та незлобності. Поганин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту - християнин усе те вважав чортівською спокусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що [...] були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радості, в очах християнина - се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво, що вже найдавніші поганські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, якТаціт, або заклятими ворогами всієї людської суспільности». (Іван Франко, «Данте Алігієрі»)

І він також аналізує явний результат цієї релігії і її проповідників серед людей:

«Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою ізуїтів - на латинство, а вкінці, також за намовою ізуїтів, зробився знову право­славним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств. Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший відТерлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. І ось вони почали з'їздитися й радити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському.» («Буковинський календар», Чернівці, 1891 рік, кн. 8)

Іван Франко писав вірші на християнську тему. Вони не були спрямовані проти християнства як релігії, а проти людей, які проповідували її.

Христос і Хрест

Серед поля край дороги
Стародавній Хрест стоїть,
А на нім Христос розп'ятий
Висів тож від давніх літ.

Та з часом прогнили гвозді,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп'ятий,
Із хреста на землю впав.

Тут сейчас трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радісно в свої обійми,
М'яко приняла Христа.

Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.

Та, нових не мавши гвоздів,
Щоб прибити знов Христа,
хоч з соломи перевеслом
Прив'язали до хреста.

Силуються понад людськість
Будь що будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив'язати до хреста. 1880

( І. Франко, Вибрані Твори, с.82)

Він пише про своє бачення дій християн в політичному житті України:

«Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?» (Іван Франко, «Громадський Голос» , 1889 р., Ч. 22-24)

Значним є внесок І.Франка у розвиток нашої мовної культури, розширення простору її використання, підвищення самосвідомості носіїв святої нашої мови.

Може видатися дивним, що до 50-томника творів Івана Франка не було включено статтю «Сухий пень», спрямовану проти царської цензури. Здавалося б, якихось причин для заборони (чи для перестраху упорядників?) не повинно бути: радянська влада офіційно затаврувала і сам царизм, і його цензуру, зокрема й горезвісний Емський указ про заборону української мови. Але було в цій давній, ще 1905 року, публікації «Літературно-наукового вісника» те, чого і радянська цензура нізащо б не пропустила, а саме: українець Іван Франко осуджував не лише політику царату, не тільки Росію жандармів, чорносотенців і цензорів, а й так звану передову частину російського суспільства. Його докори останній обґрунтовані і тим докульніші — за те, що вона, за винятком «окремих, високих умом і серцем одиниць», не протестувала проти утисків української мови й української культури. Як написала згодом у передмові до збірника невиданих Франкових творів «Мозаїка» (Львів: Каменяр. - 2001) Зінаїда Франко, саме оті докори російській суспільності робили статтю «неначасною»...

Нині часи інші — можна друкувати будь-що, але чи стали іншими російські демократи? У своєму ставленні до України вони, за небагатьма винятками, вже не ЗО, як писав Іван Франко, а 100 років «на зфтом самом месте».