Командир нескорених

Його називають командиром армії безсмертних. Вже більше 50 років пройшло від його загибелі, але його ім'я досі на слуху – його прізвище називають то з ненавистю, то з пошаною. Роман Шухевич вже повернувся на Батьківщину, полум’ям у серцях кращих представників української молоді і бронзовим пам’ятником на малій батьківщині – у Краковці на самому польсько-українському кордоні. 

Вже близько 200 років на Галичині живе рід Шухевичів.

Будь який етнограф чи історик Гуцульщини знає ім’я письменника Осипа Шухевича та його сина Володимира – автора капітальної семитомної праці «Гуцульщина». Під час боротьби за волю Західної України під час перших визвольних змагань уславився командир УСС Степан Шухевич. Після окупації Галичини Польщею Степан працював адвокатом і доклав чимало зусиль у захисті молодих і гарячих хлопців з УВО-ОУН, серед котрих був і його племінник Роман. Так що Романові, який народився 1907 року, було кого наслідувати і брати приклад. 

Майбутній командир УПА був надзвичайною людиною і це безперечно для всіх. Він ріс серед музики і мистецтва. Дядько Степан з батьком розповідали Роману про важку війну з поляками 1918-1919 років. І Ромцьо подався до пластунів, де «гартував душу і тіло», як співалося у відомому пластунському марші. У складі пластового куреня «Лісові чорти» він 1923 року став чемпіоном Західної України з бігу, відзначався у лижному спорті, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Згодом, коли йому доводилося перебувати переважно в лісах, його фізичне загартування відіграло добру службу. В недовгі хвилини відпочинку він сідав за рояль. 

З „Пласту” українська молодь плавно переходила до Української Військової організації, яка в 1929 році влилася в ОУН(Організацію Українських Націоналістів). Популярність ОУН в Галичині була колосальна. Роман вступив до УВО і відразу ж став болем у голові для поліції. Потім він став тим же для ґестапо і НКВС. Досі ім'я Романа Шухевича викликає такі ж асоціації у тих, хто виступає проти України. 

Роман вчиться у Львівській Політехніці на інженера і здійснює акції проти польської влади. 1926 року він власноруч вбиває шкільного куратора Собінського, засудженого українським підпіллям до страти за заборону шкіл з українською мовою навчання. Тоді ж у студента розкривається неабиякий талант організатора, який він без залишку віддає справі. Фактично всіма великими і гучними бойовими акціями УВО-ОУН керував саме Роман Шухевич (або просто „Шух”). Після успішного замаху на резидента ОДПУ у Львові (він же працівник консульства) Майлова, Шухевич потрапив на очі ОДПУ-НКВС. Потім поляки представили можливість „Шуху” „відпочити” 4 роки за казений кошт у тюрмі. Але дядько Степан постарався – 1938 року Романа амністували. 

Наприкінці того ж 1938 року з уламків Чехословаччини стрімко утворювалась Карпатська Україна, яка згодом проголосила незалежність. Для її оборони від хижих угорців патріоти створили Карпатську Січ – прообраз власних збройних сил. Роман подався до Закарпаття на лижах і працював у штабі Січі у званні чотара під псевдо “Бориса Щуки”. Чудом врятувавшись від угорців, які розстрілювали січовиків на місці, Щука-Шух подався до Кракова. Війна в Закарпатті дала розуміння необхідності будувати власну армію. Цій проблемі Шухевич присвятив себе до кінця життя. Він розбудовує мережу військової підготовки. А навесні 1941 року німці погодились на створення української військової частини — Дружини українських націоналістів (ДУН). Шухевич під псевдо «Тур» очолив курінь «Нахтігаль» („соловей», бо його вояки добре співали). 

Завдяки «Нахтігалю», який 30 червня 1941 року ввійшов до Львова, ОУН вдалось проголосити Акт відновлення Української держави. Це не входило в план німців і весь новопроголошений уряд опинився у концтаборі. Вояки «Нахтігалю» на знак протесту відмовилися від служби в вермахті, тим паче, що вони з самого початку настояли на тому, щоб складати присягу на вірність Україні та Проводу ОУН, а не Німеччині й Гітлеру. Серед звалища розстріляних більшовиками у тюрмі на Лонцького Роман Шухевич знайшов тіло рідного брата Юрка. 

Тим часом провід ОУН сидить в концтаборі Заксенхаузен, його частина вже закатована. Старшим залишився Микола Лебідь (Максим Рубан), який більше шукав ворогів серед оточення, ніж організовував опір німцям і полякам, які почали піднімати голову. Він не хотів чути про організацію партизанських загонів – як писав у одному зверненні «Не можна розпорошувати сили на партизанку». Військовий референт ОУН Шухевич почав довгу і жорстку боротьбу з Лебедем: «Для оборони українського населення потрібна власна партизанка» - наполягає Шухевич. Наприкінці 1942 року три однодумці - Роман Шухевич, Сергій Качинський і Дмитро Грицай майже силоміць примусили Лебедя зібрати нараду, яка вирішила – українській партизанській армії бути. Створити перший загін Військових відділів ОУН (так вирішено було назвати ці загони) взявся поручник Гриць Перегійняк - “Коробка”. 

Коли у колишніх учасників куреня “Нахтігаль” закінчується контракт, за який вони рік воювали у Білорусі з радянськими партизанами, вони відмовляються продовжувати цей контракт, і їх усіх відкликають до Львова. Там ґестапо приготувало для них несподіванку – арешт і вибір: або фронт, або концтабір. Але більшість вояків, і Шухевич разом з ними, зникають. Азгодом в лісах з'явився підполковник УПА Тарас Чупринка, чиє ім'я буде наводити жах на гестапо та їхніх колег з НКВД - Командир Армії Безсмертних.

За дуже короткий час йому вдалося розбудувати велику партизанську мережу з якісною системою вишколів, чіткою організацією побуту та харчування партизанів, зі своєю медичною службою. Масштаби його діяльності вражають: УПА, поділена на чотири групи, зуміла у неймовірно важких умовах вести боротьбу проти німців і СРСР 20 років! У 1943 році Шухевича обрано головою бюро Проводу ОУН, а у 1944 році він став Генеральним секретарем Української головної визвольної ради, щось на кшталт прем2єр-міністра. У його руках концентрувалася уся влада: військова, адміністративна та організаційна. Тур (це псевдо Шухевич використовував в ОУН), Р.Лозовський (псевдо в УГВР) і Тарас Чупринка (псевдо командира УПА) завжди залишався надзвичайно скромним. На Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, яку провела УПА 1943 року, були присутні представники різних національностей. Командарм слухав доповіді, а потім непомітно зник — жоден делегат навіть не запідозрив, що це був легендарний Тарас Чупринка.

Іншого разу Шухевич із оточенням потрапив у місця перебування повстанської сотні. Коли офіцерам був приготовлений святковий сніданок — з маслом та кавою, то Шухевич наказав віддати це хворим у лазарет, а собі попросив звичайний солдатський сніданок. Таких історій про Тараса Чупринку є безліч. Боротьба УПА була надзвичайно важкою, але у 1944 році Шухевич казав: «ми зможемо втриматися в боротьбі власними силами ще три роки». Насправді боротися довелося значно довше, проте Тарас Чупринка був категорично проти покидати рідну землю. Не лише коли йшлося про нього особисто, а й про його сім'ю. І хоч сам відправляв цілі повстанські сотні на Захід, стверджував, що залишиться , щоб «хоч кістки удобрили український грунт». 

Після 1945 року Шухевич розробив тактичні основи, що дозволили ще на кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Складовими були схеми "Дажбог" (збереження кадрів і глибока конспірація), "Орлик" (створення позицій у Східній Україні) і "Олег" (підготовка молодіжного резерву підпілля). 

Невловимий генерал Чупринка став об'єктом справжнього полювання з боку МДБ. Ще у 1947 році заради нього - однієї лише людини, було розроблено військову операцію. Його шукали на Львівщині. А Шухевич в цей час жив у бункері в селі Княгиничах, що в 12 км від Рогатина на Станіславщині. Наче граючись з долею, він двічі виїзджав лікуватися до …Одеси, звичайно за фальшивими документами. Але його обіклали густо, як вовка (саме під таким псевдо Шухевич фігурував у документах МДБ). Полковник КДБ Шорубалко згадував, що чекісти вбивали аж трьох «Шухевичів», але жодний з них не був справжнім.

Не в змозі захопити генерала радянська імперія помстилася його рідним. Батька Шухевича, колишнього січового стрільця, заарештували і 1947 року заслали до Сибіру, де він і помер. Така ж доля спіткала дружину генерала. Дітей вислали на перевиховання в Донбас, але син Юрко згодом втік з Рутченківського дитбудинку до Львова. 2 березня 1950 року на вулиці Львова шестеро дужих у цивільному серед білого дня напали на тендітну дівчину. Незважаючи на відчайдушний опір, її швидко схопили і обшукали. В кишені пальта у неї знайшли пістолета і отруту. Начальство львівського УМДБ радісно потирало руки: до їхніх рук потрапила особиста зв’язкова самого генерала Чупринки Дарина Гусяк („Нуся”). Але дівчина виявилася міцним горішком. Її катували, катували на її очах її ж матір, а вона мовчала. Тоді до неї підсадили агента „Розу” (знайому з нею), яку перед тим намалювали „сліди від побоїв” і та зуміла вирвати від Гусяк записку, яку вона обіцяла „передати нашим” з точною адресою перебування командарма.

Не гаючи ні години, було створено оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, прибулий з Москви генерал-лейтенант Судоплатов (вбивця засновника ОУН Є.Коновальця), начальник ВВ МГБ Українського округу генерал-майор Фадеєв і начальник УМГБ Львівської області полковник Майструк. Всього проти однієї людини було задіяно 960 вояків військ МДБ. Спочатку Шухевич, не знаючи, скільки ворогів діє проти нього, вирішив прорватися, захопивши гранату, і відкрив стрілянину з пістолета. Начальник управління 2-Н МДБ УРСР майор Ревенко, який поперся вперед, мабуть подумки приміряючи на собі погони підполковника за захоплення самого Шухевича, був вбитий на місці. Його супутника підполковника Фокіна поранено. Генерал перескочив через труп чекіста і … Починається різночитання в рапортах учасників. Всі кажуть, що Шухевича вбив чергою з автомата сержант, проте його прізвище різне – в одному Мухітдінов, в іншому – Поліщук. Але схоплений до того часу Юрій Шухевич, якого привели в гараж Львівського УМДБ для опізнання батька, побачив на грудях генерала дві рани, а біля скроні - кульовий отвір з опіками і обпаленим волоссям довкола нього. Влучити з автомата у скроню і груди одночасно неможливо. Обидва рапорти, написані для Москви, брехливі – Роман Шухевич загинув сам, пустивши собі кулю в скроню – мужньо, як і належить воякові. Але до Москви дійшла правда і тому за вбивство генерала ніхто не був нагороджений…

Тепер історики Дмитро Веденєєв і Юрій Шаповал вже багато років шукають могилу генерала. До пошуку прилучилась і СБУ. Але поки безрезультатно. У жодному з чекістських документів не вказано місце його поховання. Син генерала Юрій відчув на собі всю «людяність» «вільного СРСР», відсидівши майже 40 років, у таборах втратив зір. Минулого року указом Президента йому було присвоєно звання Героя України. 

Сьогодні генерал Роман Шухевич повертається у свідомість народу. Багато хто з українців, засліплені облудою імперської пропаганди, відкривають очі і постать Романа Шухевича стає предметом захоплення молоді, та й старшого покоління. Якщо народ може виростити подібних Шухевичам – Роману і Юрію - героїв, то він не може зникнути. Хоча зараз, аналізуючи наших політиків, стає гірко, що серед них нема такого, який мав хоч би частину державницького таланту Романа Шухевича.