Країна Моксель. Частина 3

Продовження. Частина 1. Частина 2

Багато можна написати сторінок про князівські міжусобиці. Не було єдиної Батьківщини, не було єднання племен. Князь за гроші збирав дружину і йшов на іншого князя. Прошу лише звернути увагу — розгромлені були князі так званих молодих князівств суздальської землі та околиць. Головною причиною їхньої поразки стала неготовність фінських племен, підкорених Рюриковичами, стати на захист стороннього князя. А очолювали суздальські війська брати Юрій і Ярослав, які за 22 роки так само ганебно зустріли татаро-монголів Батия. Ясна річ, згуртована Орда розгромила поодинці всіх і всім повеліла платити данину грішми, товарами, людьми.

А тепер знову повернімося до історії великоросів, тобто до історії землі Моксель, тепер уже в XIII столітті, в умовах, коли всі князівства увійшли до складу Орди.

Полову відсіяно: немає до XIII століття ні російського народу, ні російської держави, а що являли собою суздальські князівства і княжичі — досить одного опису, хоча професор С. М. Соловйов викладає подібні факти на сотнях сторінок. Більш гидотного опису інтриг суздальських Рюриковичів знайти важко, але канва історичних подій викладена доволі містко.

Однак, перш ніж вивчати «ординський період» Московії, треба з'ясувати, як же зустрілися фінські племена з прибульцями із київських князівств, хто з'явився на фінських землях, чи справді це було переміщення слов'ян і чи багато їх було за 400–500 років.

Як зазначає професор В. О. Ключевський, «колись фінські племена були поширені значно південніше від лінії рік Москви й Оки, — там, де не знаходили їхніх слідів згодом». Певно, «згодом» хтось дуже старанно знищував «сліди» та інші нагадування про фінські племена. Однак сам факт їхньої присутності в XIII столітті на землях від Оки, Мокші й Москви до Білого моря встановлений незаперечно.

Міграція окремих представників слов'янських племен у землі майбутньої Московії в складі дружин, природно, могла відбуватися. Але то були рідкісні випадки. Не могли землеробські племена слов'ян покинути власні доглянуті землі й піти в болотисті, тайгові, заселені чужими їм племенами, місця. Не було в цьому історичної потреби.

Природно, фінські племена приймали в своє середовище будь-яких прибульців, розчиняючи їх у своїй масі. Особливо відзначилися ченці: чернець ішов у лісові нетрі заради порятунку духовної самосвідомості, але в глухомані лісу зустрічав язичника, яким ще зовсім недавно був сам. Осідаючи на чужій фінській землі, священики й ченці створювали свої нехитрі осередки, оточували себе представниками місцевих племен, поширюючи серед них християнство.

Цю думку підтверджує професор В. О. Ключевський:

«Російські переселенці не вторгалися в край фінів великими масами, а, так би мовити, просочувалися тонкими струменями, займаючи… проміжки, які лишалися між розкиданими серед боліт і лісів фінськими селищами» [6, с. 95].

Таким чином, серед фінського етносу, в його обителі, з'являлися поодинокі поселенці. Цей метод заселення свідчить про той безперечний факт, що прибульців було дуже мало і були вони переважно ченцями. Вони не могли дозволити собі вступити в боротьбу з фінськими племенами, оскільки їх би просто знищили.

Професор зазначає:

«… у переказах Великороси вціліли деякі неясні спогади про боротьбу, що зав'язувалася на місцях; але ці спогади свідчать про боротьбу не двох племен, а двох релігій. Зіткнення спричиняла не сама зустріч прибульців із тубільцями, а спроби поширити християнство серед останніх» [6, с. 95].

І далі В. О. Ключевський підтверджує свою й нашу думку:

«Зберігся навіть переказ, записаний у XVII ст., про те, як частина язичницького, певно, мерянського населення Ростовської землі, тікаючи від «російського хрещення» (бачте, як «утяв» професор, уже в нього й хрещення не християнське, а російське. У такий спосіб «промивалися мізки» читачів. — В. Б.), переселилася в Болгарське царство на Волгу до родичів мері черемисів».

Сподіваюся, читачам зрозуміло: такі перекази можна було записати в XVII столітті, коли православ'я практично було насаджене серед фінських племен, але цього не могло бути в XIII столітті, коли чернець щойно ступив на фінські землі. У XII–XIII століттях чернець ішов навпомацки, боязко і поводився стримано.

Історія Російської імперії побудована на приниженні й презирстві щодо підкорених народів і племен. Автор-інтелігент обзиває народ мерятубільцями, такими собі дикунами, що тікають від хрещення, хоча й сам визнає — згодом вони стали «великоросами», прийнявши християнство.

А ось як професор В. О. Ключевський пояснює, чому порівняно легко вдалося прищепити християнство фінським язичницьким племенам:

«Для змішаного російсько-чудського населення християнство і язичництво — не протилежні, взаємозаперечні релігії, а частини однієї й тієї ж віри, які доповнюють одна одну, які стосуються різних укладів життя, двох світів, одна — світу вишнього, небесного, інша — пекла, «безодні» [5, с. 52].

Тільки завдяки тому, що релігія погодилася на «двовірування», вдалося за три-чотири сторіччя прищепити фінським племенам православ'я і на цих засадах «створити народ великоросів». Хоча, як бачимо, на споконвічній землі залишився звичайний фінський етнос. Але такий нонсенс історії. Побажали московські правителі й церковні владики стати великоросами і слов'янами.

Погляньмо, як відбувалося змішання прибульців із фінським етносом:

«Питання взаємодії русі й чуді, про те, як обидва племені, зустрівшись, вплинули одне на одного, що одне плем'я запозичило в іншого і що передало іншому, належить до цікавих і важких питань нашої історії. (Питання не існує, як не існує злиття русі й чуді. Професор ще не раз сам себе спростує. — В. Б.) Але оскільки цей процес закінчився поглинанням одного із зустрічних племен іншим (князь Рюрикович тільки прибрав фінські племена до рук. — В. Б.), а саме поглинанням чуді руссю (не русь, а лише князь, дружина і ченці. — В. Б.), то для нас важливий один бік цієї взаємодії, тобто вплив фінів на сторонню русь. У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, яке утворилося із суміші елементів слов'янського й фінського з переважанням першого (це лише бажання. — В. Б.). Цей вплив проникав у російське середовище двома шляхами:

1. стороння русь, оселяючись серед тубільної чуді, неминуче повинна була шляхом спілкування, сусідства дещо (як скромно! — В. Б.) запозичити з її побуту;
2. чудь, поступово русіючи (русіти — це прийняти християнство або вийти заміж за дружинника. — В. Б.), всією своєю масою, з усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, зі своїм обличчям, мовою, звичаями і віруваннями входила до складу російської народності. Обома шляхами в російське середовище проникло чимало фізичних і моральних особливостей, успадкованих від фінів, які розчинилися в ньому.

Слід припустити деяку участь (як хитро подається думка. — В. Б.) фінського племені у формуванні антропологічного типу великороса. Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов'янські риси… а саме, вилицюватість великороса, перевага смаглявого кольору обличчя і волосся, а особливо типовий великоросійський ніс на широкій основі з великою ймовірністю ставлять на карб фінському впливу» [5, с. 44].

Звернімо увагу на хитрування професора. Викладаючи матеріал, він робить, на перший погляд, дрібні помарки. Але які! Вони фундаментально змінюють усю картину. Здавалося б, професор уже давно визнав: ще немає російської держави, немає російського народу, а проте наполегливо втокмачує читачеві в голову думку про те, що саме русь з'явилася серед фінських племен. Не ченці, не дружинники, не Рюриковичи а саме — Русь! Адже якщо завзято не насаджувати слово «русь», тоді може закономірно виникнути запитання: на базі якого етносу з'явилися «великороси»?

Сподіваюся, що читачі розуміють усю неспроможність системи хитрощів, маніпуляцій і облуди. Та й професор, хоч скільки б маніпулював словами, повинен десь виказувати істину, інакше все матиме вигляд справжнього фарсу. Тому В. О. Ключевський робить висновок:

«У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, що утворилося з суміші елементів слов'янського й фінського…»

Зверніть увагу, навіть не народ спершу вийшов, а лише «великоросійське плем'я». За словами професора, змішалися слов'яни і фіни на фінській землі, а з'явилися чомусь «великороси». Незбагненно з'явилися! Абсолютно не маючи історичного права на слово «русь».

Склалося так, що до XVI–XVII століть не існувало російської держави, не було великоросів як народу, а була тільки суздальська земля — земля Моксель, пізніше — Московське князівство, і населена та земля була людьми, яких до XVIII століття називали московитами. Ми цю непорушну істину не раз проілюструємо витягами зі спогадів іноземців, які побували в Московії у XVI–XVII століттях.

Ця думка важко сприймається російською людиною. Однак від істини нема куди подітися. За давніх шляхів сполучення, а точніше, за їх відсутності, за жорстоких умов виживання хлібороби-слов'яни не могли добровільно піти в невідоме болотисте безземелля. Це спричинило б їхню загибель. А ось мандрівні князі, підкоряючи зі своїми ватагами мирні фінські племена, паразитуючи на їхній праці, прижилися в країні Моксель, а за допомогою релігії та, як побачимо, татаро-монголів прибрали ці землі до своїх рук.

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути голослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

«А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б.), і коли захотіли хреститися (зауважте, прийшов лише чернець, а не «русь», як нам намагалися втовкмачити. — В. Б.) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою проскура (як бачимо, уже в ті часи чернець знав свою справу. — В. Б.). І вони ікону взяли, а церкву нарекли іменем Василія Великого. І якийсь нечема взяв проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'яніла… І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала» [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у «землю Залешанську»:

«…у другій половині XII ст. таких князів було кілька десятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б.). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X–XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальську землю. — В. Б.) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточували Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь» [6, с. 73].

«Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або йти за ним, або покинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвижників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було» [4, с. 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X–XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина найчастіше скидалася на банду найманців. Куди вже подінешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-великорос не став би зводити наклеп на своє плем'я.

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок «престолу», пішов із дружиною шукати нове місце й нових «підданих». Знайшовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

• у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;
• слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті «скресь русскаго» не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князівства.