Кушанія - імперія-привид

Про Рим і Китай що-небудь знають всі або майже всі, хто ще не повністю забув шкільний підручник (та й на нашому історичному сайті є чимало матеріалів по цим темам).

Про парфянський або, принаймні, древній Іран чули або читали багато. Набагато менше відомі кушани - народ, що на кілька століть зумів об’єднати в межах однієї держави сучасні Середню Азію, Східний Іран, Пакистан, Афганістан і більшу частину Індії. Втім, і фахівці знають про них у багато разів менше того, чим їм би цього хотілося і чим заслуговують того самі кушани.

Передісторія

Історичні події в деякому відношенні схожі на снігову лавину — одна тягне за собою інші. Але лавини завжди мають свій початок. Нитка ж історії тягнеться безперервно. Важко обрати якусь певну точку відліку для початку кушанської історії, тим більше для її передісторії.

Історію кушан як народу умовно можна починати в кінці I — початку II тисячоліття до н. е., коли племена, що мешкали на більшій частині поясу євразійських степів, напівпустель і пустель, що перейшли до кочового скотарства як до свого основного заняття. Мабуть, десь серед них були і предки кушан, але де саме, ми не знаємо.

Передісторію Кушанської держави, так само умовно, можна почати зі значно пізнішого часу, з IV століття до н. е., коли Олександр з жменькою македонських і грецьких воїнів здійснював свій фантастичний похід в глибини Азії. Колишній порядок, що існував тут століттями і покоївся на силі ахеменидського Ірану, менш ніж за десять років звалився безповоротно під натиском македонської фаланги.

З уламків держави Ахеменідів, з окремих частин імперії Олександра, що не пережила свого творця, виник новий світ, він простирався від Єгипту до Індії, поступово народжувалися нові держави, в яких греки, що прийшли з Олександром або переселилися на нові землі відразу після його перемог, зайняли панівне становище. Схід цього світу займала Греко-Бактрія, розташована на територіях нинішнього Південного Таджикистану, Південного Узбекистану і Північного Афганістану.

За тисячі кілометрів від Еллади, на землі, що нерідко іменується серцем Сходу, більше двох тисяч років тому існувала держава, у містах якої, а ще більше в палацах, говорили, писали і одягалися по-грецьки. Держава, в якій освічені люди читали в оригіналі Гомера, Піндара та Есхіла, молодь вправлялася в гімназіях і наслідувала модам далекого Заходу, люди поклонялися грецьким богам.

Греки в Бактрії, хоча і займали панівне становище, проте завжди були в меншості. У містах разом з грецькою звучала і місцева мова, в селах, незважаючи на всі політичні бурі і потрясіння, жили здавна заведеним, в корені відмінним від еллінського життям. Місцеві боги шанувалися поряд з еллінськими. Старі традиції в мистецтві і культурі існували поряд з елліністичними. Поступово відбувалося їх зближення, починалося проникнення, але до злиття було далеко. Зберігалися і протиріччя між завойовниками і завойованими.

На початку II століття до н. е. правителі Греко-Бактрії, котрі володіли, за словами давнього автора, значними силами «внаслідок родючості країни», завоювали частину Північної Індії, сильно розширивши підвладну їм територію. Проте в результаті, мабуть, ресурси всієї держави та її грецьких господарів виявилися перенапружені. Пішли палацові перевороти, смути і хвилювання місцевого населення. Потім почалися зовнішньополітичні невдачі, відпадання окремих областей; територія держави скоротилася, сама вона розпалася на дрібні володіння. І тоді на сцену виступила нова сила.

На північ від культурних областей Середньої Азії з їх розвиненим землеробським та міським життям здавна розташовувався неспокійний кочовий світ, який в Ірані і Середній Азії нерідко іменували старим і грізним словом «Туран». Олександр теж зіткнувся з кочівниками, але не зміг і навіть не намагався всерйоз підпорядкувати їх своїй владі. Його спадкоємці — тим більше. Вони лише постійно відчували загрозу з півночі, спершу глуху і віддалену, потім все більш безпосередню.

У Північному Причорномор’ї скіфи протягом століть вважали вигідним для себе сусідство з грецькими полісами. У Середній Азії, мабуть, все було по-іншому. Правда, часом встановлювалося щось на зразок затишшя, але справжнього миру, заснованого на взаємній зацікавленості, на взаємних вигодах, не було. Розв’язка настала в другій половині II століття до н. е.

Напевно, занадто просто і вже тому недостатньо вірно пояснювати наступні події виключно ворожнечею, яку живили кочівники Середньої Азії і ще більш віддалених місць до грецьких завойовників. Зрештою, греки завоювали хліборобів, а не кочівників, і понад те, стародавні кочівники не володіли розвиненою національною і тим більше інтернаціональною самосвідомістю сучасних народів. У III-II століттях до н. е. на всьому великому поясі євразійських степів відбувалися якісь дуже важливі і не цілком поки зрозумілі для нас події. Кочівники перейшли в наступ на землеробські народи і один на одного, кинулися на захід і південь. Одні племена тіснили інші, змушували їх переселятися в інші місця і країни. Десь серед цих племен були і кушани. Хотілося б знати, де саме?

Початок

Греко-Бактрія впала під ударами кочівників у другій половині II століття до н. е. Давньогрецький географ Страбон писав про цю подію наступне. На схід від Каспію жили дай, массагети і саки, «…інших же називають загальним ім’ям скіфи, але у кожного племені є своє особливе ім’я. Всі вони в загальній масі кочівники. З цих кочовиків особливо здобули популярність ті, які відняли у греків Бактрію, саме асин, ласкани, тохарці і сакаравли». Про цю ж подію оповідали і далекосхідні джерела, називаючи завойовниками Бактрії племена юечжей, які прийшли з Центральної Азії.

Отже, ні грецькі, ні східні джерела не називали кушан серед завойовників. А тим часом кушани виразно входили в їх число. Більш того, можливо, грали провідну роль. Але звідки в точності прийшли кушани в Бактрію – невідомо.

Одні думають, що з Сирдар’ї, інші — що зі Східного Туркестану або з інших районів Великого степу, треті — що взагалі нізвідки, так як здавна жили в самій Бактрії. Досі не визначено також, під яким з перерахованих племінних найменувань кушани спочатку фігурували. Може бути, кушанами називалося тоді не все плем’я, а тільки його правлячий рід.

Як би там не було, завоювавши країну, кочівники не те розділилися на п’ять володінь, не то підпорядкували собі п’ять володінь, що існували на місці колишньої Греко-Бактрії.

Далеко не всі кочові завоювання були спустошливими. Кочівники, які зайняли Бактрію в основному оселилися в напівпустельних районах, далеко від оазисів, ймовірно, для того, щоб не підривати основи господарської країни — іригаційного землеробства. Але вони відразу ж витягли для себе розумні вигоди з завоювання — стали користуватися виробами місцевих гончарів і ремісників. Так тривало близько ста років. А потім одне з володінь, кушанське, підпорядкувало собі інші.

Засновник кушанської могутності Кудзула Кадфіз жив більше 80 років. За багато десятиліть його правління кушанська держава перетворилася з маленького князівства у велику державу. Державу, що займала, крім Бактрії, великі території в нинішніх Афганістані і Північній Індії. Син і наступник царя Віма Кадфіз продовжив завоювання і підкорив значну частину Індії. В результаті цих завоювань з грецьким пануванням на Середньому Сході було остаточно покінчено.

Епоха еллінізму в Середній Азії та Індії з її блискучою, але чужою завойованому населенню культурою, з її відчуттям прямої спадкоємності від часів Олександра і орієнтацією на далекий Захід закінчилася. Починалася нова епоха, і на місці колишніх культур — і еллінської і місцевих – народжувалася нова культура нової світової держави, що жадібно вбирала в себе спадщину колишніх.

Зліт

Найзнаменитішим кушанським царем був Канішка, «Цар царів — великий спаситель». Саме при ньому і його найближчих спадкоємцях кушанська держава стала світовою державою, можливо, при ньому ж була приєднана більша частина Середньої Азії, велися війни в Східному Туркестані, тривали завоювання Індії, і туди, в сучасний Пешавар, була перенесена столиця.

Однак власне кушанські історичні джерела, якщо і були, то до нас не дійшли. Іншомовних ж — дуже мало. В результаті, політична історія кушанської держави — майже суцільна біла пляма.

Виявлено досить багато написів на статуях, рельєфах і скульптурах, написів, датованих абсолютно певними роками певної ери — ери Канішки. Добре, здається. Та ось з якого року вели обчислення “ери Канішки” самі кушани – невідомо.

Дві спеціальні міжнародні конференції були присвячені встановленню “дати Канішки”. Але одностайність так і не була досягнута. І навряд чи вона взагалі зараз можлива, а тим більше бажана. Наукові розбіжності не вирішуються більшістю голосів, а коли вирішуються, то нічого хорошого для науки з цього не виходить.

В результаті час царювання Канішки та інших кушанських царів – предмет нескінченних суперечок серед фахівців. В кінці позаминулого століття вчені розходилися у визначенні «дати Канішки» більш ніж на п’ять століть. З тих пір намітився певний прогрес – зараз відмінності у визначенні цієї дати складають всього-на-всього три століття.

Царювання Канішки відносять до I і II, і навіть до III століття н. е. Той, хто бажає зрозуміти, що це означає практично, нехай подумає, яке уявлення ми мали б про російську історію, якщо б гадали, коли жив Петро I: у XVIII столітті, то на сто років раніше або пізніше. Але з кушанами справа йде саме так. Навіть послідовність царювання їх правителів, навіть їх загальна кількість — предмет суперечок. Тільки імена їх відомі за написами на монетах: Васишка, Хувишки, ще один або два Канішки, два або три Васудеви…

Навіть про точні межі Кушанської імперії можна лише здогадуватися по ряду непрямих даних.

І тим більше нам майже нічого не відомо про її внутрішній устрій, про причини її порівняльної стійкості і досить тривалого благополуччя — імперії, створеної завойовниками-кочівниками, але на відміну від більшості подібних імперій не розваленої незабаром після свого створення.

Одне безперечно — в перші століття н. е. кушанська держава переживала час підйому. Відбудовувались старі і будувалися нові міста, в яких розквітали ремесла, у сільській місцевості споруджувалися нові іригаційні споруди, удосконалювалися землеробські знаряддя.

Рим, Парфія, Кушанська імперія і Хань, що поділили майже весь цивілізований Старий Світ, як зазвичай в минулому, не могли мирно ужитися один з одним. І як завжди, найлютішим ворогом був сусід. А сусід сусіда вже тому був якщо не другом, то союзником. Рим воював з Парфією, дружив з кушанами і з пошаною приймав їх послів. Парфія воювала з Римом і кушанами, але дружила з Хань, кушани воювали з Парфією і Хань, але дружили з Римом. У перших століттях н. е. світ, як ніколи до цього, виявився обплутаним складною мережею політичних зв’язків. Але торгівлі, особливо далекої, це не заважало, скоріше навіть навпаки.

Римські монети знаходять в Індії і в Середній Азії, а кушанські — в Ефіопії і Франції, в Прикам’ї і Скандинавії. Великий шовковий шлях, що простягся з Далекого Сходу до Середземномор’я, проходив через землі кушан. Кушани багатіли на транзиті і посередницькій торгівлі.

Більше проблем у кушан мало бути всередині імперії. Адже вона об’єднувала різні народи з різними культурами. Але ні про які хвилювання і смути нам нічого не відомо. Може бути, єдність досягалася не тільки силою завойовників, а й вигодами, які витягли з єдності завойовані, — вигодами від торгівлі, сталого спокою, припинення внутрішніх воєн. І ще єдності сприяла терпимість. Легко уявити цих «войовничих вершників з кордонів Китаю, з диких пустель або гір Центральної Азії попередниками кровожерливих орд якого-небудь Міхіракули, Тимура або Чингісхана, — писав відомий англійський археолог Мортімер Уілер. — Але це не так. Вони перемагали, але готові були вчитися і, ймовірно, вже на ранній стадії своїх завоювань щадили населення греко-бактрійських міст, вважаючи, що терпимість вигідна. Так само чинили вони і через два століття в містах індо-грецьких».

У різних народів були різні мови, різні писемності і різні культури. До Кушанської імперії грецькі і навіть іранські традиції співіснували з місцевими індійськими і середньоазіатськими та ще з традиціями кочових предків самих кушан. Чи треба дивуватися, що вони так ніколи і не злилися повністю воєдино, що написи кушанського часу зроблені і грецькою писемністю, і індійськими карошті і брахмі? Що вони написані на санскриті, пракриті, грецькою, бактрійською мовами? Що в кушанській державі більш або менш мирно співіснували і грецькі боги, і індійські, іранські, що в ній молилися Геліосу, Серапісу, Митрі, Шиві, поклонялися вогню, шанували Будду?

Дивно інше. З найрізноманітніших традицій народився той сплав, який називають кушанськими культурою і мистецтвом.

Для того щоб хоч якось згуртувати різномовний конгломерат племен і народів, що входили до складу імперії, кушани намагалися поширити серед них релігію, яку вони самі тільки що сприйняли в Індії — буддизм. Досі Канішка шанується буддистами як один з найзавзятіших розповсюджувачів цієї релігії. За його ініціативою нібито був скликаний спеціальний собор, на якому оформилася догматика Північного буддизму.

Ні, кушани не насаджували буддизм вогнем і мечем, як араби насаджували іслам, не руйнували храми інших релігій, як це робили християни і зороастрійці, але місіонерська діяльність буддистів при них була досить активною, особливо в Середній Азії, звідки нова релігія проникнула в Центральну Азію та на Далекий Схід.

На правому березі Амудар’ї, в декількох кілометрах від Термеза — обласного центру Узбекистану, розташоване городище Старого Термеза — колись великого міста, зруйнованого Чингісханом. У перші століття н. е. сюди з Індії прийшли буддійські ченці і проповідники і заснували монастир, відомий тепер під назвою Каратепе, монастир, який вже багато років розкопує об’єднана експедиція Ермітажу, Музею мистецтв народів Сходу.

У монастирі знайдені написи, зроблені різними письменами на різних мовах, — ще одне свідчення неоднорідності кушанської культури. Але з пагорба, де розташований розкопуваний монастир, видно інший монастир, і майже щороку археологи відкривають в Середній Азії все нові і нові буддійські пам’ятники, – мабуть, свідчення цілеспрямованої політики кушанської держави.

У другій половині XIX століття в північно-західній прикордонній провінції тодішньої Індії, Стародавній Гандхарі, були зроблені відкриття, що порушили цікавість вчених і просто освіченої публіки. Численні кам’яні статуї, рельєфи і скульптура, хоча і були присвячені нерідко буддійським сюжетам, але викликали в пам’яті мистецтво Греції та Риму. Припускали, що грецькі майстри, які жили в Кушанській імперії, втілили у звичній для себе манері ідеї місцевих замовників. Або ж, що римські майстри, відчувши вигоду, поспішили на службу до кушанських держав. Звідси і перші назви знову відкритого мистецтва: греко-буддійське, римсько-буддійське або навіть греко-скіфське.

Греко-буддійське мистецтво

Гандхарське мистецтво досі викликає не тільки здивування, а й суперечки. І досі далеко не все в ньому ясно і зрозуміло. Але принаймні, два моменти можна вважати встановленими.

По-перше, воно виявилося значно складнішим, ніж бачилося спочатку. У ньому, як і в багатьох інших областях кушанської культури і життя, грецькі традиції тісно переплелися з індійськими, середньоазіатськими, іранськими, римськими і традиціями кочівників. І все це вилилося не в еклектичний набір окремих рис і ознак, а в досить органічний сплав.

По-друге, подібне складне мистецтво, зобов’язане своєю появою певній політичній ситуації, звичайно ж, не могло бути єдиним — вже зараз у ньому виділено кілька шкіл, і кількість їх з часом, безперечно, буде зростати.

Кушанське мистецтво в цілому не можна вважати національним. Але при всіх своїх численних відмінностях воно володіло і деякими загальними рисами. І своєю появою на світ воно багато в чому було зобов’язане саме кушанам, тому порядку, який вони встановили, і тим імперським завданням, які ставили перед собою. Це були ті ж пошуки свого обличчя, ті ж пошуки об’єднуючих сил, які привели кушан до створення власної писемності (нехай на грецькій основі), власного монетного карбування, «власної» релігії і які, в кінцевому рахунку, свідомо чи несвідомо все більше зближували завойовників з завойованими.

Захід

По ряду непрямих даних можна здогадуватися, що з часом багато що змінилося в Кушанській імперії. У ній, різноплемінній та різномовній, відцентрові сили рано чи пізно повинні були взяти верх. Політика Канішки та його наступників могла лише загальмувати цей процес. До того ж самі кушани все більше зливалися з завойованими ними колись народами, в першу чергу з індійськими.

На зміну Канішкам прийшли Васудеви-царі, що носять чисто індійське ім’я, на монетах одного з них був зображений чисто індійський бог Шива. Можливо, політика віротерпимості і пропаганди буддизму як імперської релігії також поступово пішла в минуле. Як це нерідко траплялося, Індію було порівняно легко завоювати, але і завойована, вона в кінцевому рахунку нав’язувала завойовникам свої культурні особливості.

Перша реальна загроза кушанам з’явилася з Ірану, де в III столітті н. е. розвалену Парфію змінила нова держава на чолі з династією Сасанідів, яка мріяла про відновлення колишньої слави і могутності країни. Сасаніди, які гордо іменували себе царями “Ірану і не-Ірану”, відразу ж кинулися в боротьбу з усіма своїми сусідами і на Заході і на Сході. І римляни і кушани зазнали гіркоту поразок. В одному з написів шах Шапур перерахував країни, нібито завойовані їм: «І я володію Хіндом (Північною Індією), Кушаншахром (державою кушан) аж до Аашкабура і далі до Каша, Согда (район Самарканда) і меж Чача (район Ташкента)». Титул “великий цар царів кушанів” став тепер носити намісник Сасанідів в Східному Ірані.

Однак Шапур І насправді не зміг завоювати кушанську державу, він лише забрав у неї окремі області і поставив кушан в залежність від Ірану. Але це було тільки початком. Приблизно в середині III століття н. е. кушани втратили значну частину своїх індійських володінь, від них відпав Хорезм. Правда, на час вони зуміли оговтатися від поразок. Як і раніше обмінювалися вони посольствами з Римом, а часом укладали з Сасанідами шлюбні союзи. І все ж занепад ширився.

На початку IV століття н. е. Сасанід Шапур II завдав кушанам новий нищівний удар і захопив більшу частину їх володінь. А потім нові кочівники, що прийшли на південь Середньої Азії і в Індію, добили залишки кушанської державності. Народ ненабагато пережив створену ним імперію. І в Індії, і в Середній Азії швидко завершилося те, що почалося набагато раніше — кушани злилися з колись завойованими ними народами, а частково, можливо, і з новими завойовниками.

Традиції кушанської епохи на кілька століть пережили своїх творців, точніше, творців тієї імперії, в якій ці традиції з’явилися на світ. Ще в VII столітті н. е. в Бактрії вживалася кушанська писемність, створена на основі грецького алфавіту. У Середній Азії непоправний удар кушанським традиціям завдало тільки арабське нашестя, коли свідомо і цілеспрямовано руйнувалося, переслідувалося і знищувалося все, що не відповідало догмі ісламу. В Індії кушанські традиції простежуються ще пізніше.

А в подальшому вони стають не завжди виразно помітною, але тим не менш реально існуючою частиною стародавньої культурної спадщини цих країн, спадщини, в числі творців якої були войовничі вершники, мирні торговці, мудрі правителі, завзяті місіонери, освічені меценати, а з ними разом рядові скотарі, землероби і городяни, — всі, з кого складався допитливий, підприємливий і обдарований народ, який давно вже пішов у небуття, але як і раніше живе в інших народах, інтригуючий і далеко не всім зрозумілий, — ці все ще загадкові кушани.