«Се талант наскрізь мужній,
хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності...
Її поезія - то огнисте оскарження
того гніту самоволі,
під яким стогне Україна».

І.Франко.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському. Мати її — письменниця Олена Пчілка і батько — юрист багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи. Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі "Зоря" було опубліковано два вірші ("Конвалія" і "Сафо"), під якими вперше з'явилось ім'я — Леся Українка.

На формування таланту Лесі Українки надзвичайно впливалала музика. "Мені часом здається, — писала вона, —   що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт". Цей "жарт" — початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник "Стародавня історія східних народів".

У 1879 р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка "бунтарів", там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки — Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах "Віче", "Мати-невільниця", "Забуті слова", "Епілог". Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: "Убий, не здамся!"

З кінця 80-х рр. Леся Українка живе у Києві. На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки

— "На крилах пісень". Серед вміщених у збірці творів вірш "Contraspemspero" сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро — як заклик і гасло — прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері "Досвітні огні".

У 1894 — 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики "Невільничі пісні". Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини — як криці у вогні ("Північні думи", "О, знаю я, багато ще промчить").

Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі "Народ" статтю "Безпардонний патріотизм" та вірш-памфлет "Пророчий сон патріота", що є відгуком на проватиканські статті газети "Буковина". Це було нове явище в її творчості — сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом "Н. С. Ж.".

З 1893 р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні? і багатьма студентами "сумнівної політичної благонадійності".

У 1898 р. у "Літературно-науковому віснику" з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у плідній праці одночасно в різних літературних жанрах: перекладі, фольклорі...

Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі "Русалка") і кінчаючи останньою казкою "Про велета", фольклор органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в "Житі і слові" підбірку "Купала на Волині". Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908 р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. ЗО записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги "Народні мелодії. З голосу Лесі Українки", яку впорядкував і видав 1917 р. К. Квітка. У 1908 — 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 — 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів ("Мелодії українських народних дум"), які стали визначним явищем світової фольклористики.

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення.

Функціональне призначення сюжетів притчевого характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні "оживити історію", а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма "Кассандра" (1907), драматична поема "В катакомбах" (1905), драматичний діалог "На полі крові" (1909), драма "Руфін і Прісцілла" (1910), драматична поема "Адвокат Мартіан" (1911)).

Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її "Камінний господар". Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі "Русская мьюль" П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала "Камінного господаря".

Датовані 1913-м — останнім роком життя — твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми — "Оргія". Свій ліро-епічний триптих—"Що дасть нам силу?", "Орфеєве чудо", "Про велета", в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Читаючи ці рядки Лесі Українки, здається що її сприйняття християнства ще більш негативно проявлено, ніж у поезії Шевченка.

В КАТАКОМБАХ

(уривок) А мало нас погинуло даремне,
Кривавих жертв усім богам неправим,
Та й гине досі за того царя,
Що, кажеш ти, на рабство осудив нас?

Хто зміряв шлях, обставлений хрестами,
Що ми, раби, одвіку перейшли?
Хто зважив кров, що досі ще не впала
На голову катів, а все тяжить
На дітях тих «мучених героїв?

По тій крові, немов по багряниці,
Простеленій для кесарських тріумфів,
Пройшла богів фаланга незчисленна
З землі на небо. Доки буде слатись
Під ноги їм, тиранам безтілесним
Богам безкровним, неживим примарам
Живої крові дорога порфіра?

Своєї крові я не дам ні краплі
За кров Христову. Якщо тільки Правда,
Що він є бог, нехай хоч раз проллється
Даремне божа кров і за людей.
Мені дарма, чи бог один на небі,
Чи три, чи триста, хоч і міріади.

За жодного не хочу помирать:
Ні за царя в незнаному едемі,
Ні за тиранів на горі Олімпі,
Нікому з них не буду я рабом,
Доволі з мене рабства на сім світі!

[...В рядках поданих нижче, поетеса дуже точно описує стан речей на Україні (що духовно залишався незмінним вже сотні літ). Слово «храм» тут символізує духовну єдність і віру наших предків...]

Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм,
Вороги найсвятіше сплямили,
На твоїм олтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили.
Л.Українка (стор. 6, «Зоря», чис. 57, 1994)

І в іншому уривку християнство висвітлене з трохи іншого боку:

І до віку лев не втомиться
Ягнят покірних жерти:
Котре не з'їв учора, з'їсть сьогодні,
Помилує сьогодні, завтра з'їсть,
аби його пустити до кошари.
А ваша віра: не протився злому.

«Коли ти не противишся злому — значить, ти помагаєш, щоб ширилося зло. Коли ти не противишся злому, яке тобі на шию ярмо накладає, не зви себе людиною», (с. 131, Лев Силенко, Мага Віра).

Зображений у драмі «У пущі» конфлікт і його завершення окреслює психологічні механізми здійснення ганебного колективного насильства над гідністю і правами особи. Причиною злочину стало масове поневолення розуму і підкорення людей волі головного ідеолога, котрий обманом і демагогією ліквідував демократичні засади самоорганізації групи і досяг тотального контролю над думками і поведінкою її членів.

Таким чином, у художньому вирішенні образу проповідника з драми «У пущі» змальовано зловісну постать ідейного тирана, а в моделі пуританської громади - прообраз контрольованого ним ідеологічно уніфікованого суспільства, суспільства безмежної демагогії і такого ж безмежного безправ'я людини.

Немає потреби доводити, наскільки правдивим, але непочутим пророцтвом виявились художньо-філософські передбачення Лесі Українки і в нас, і загалом у Європі XX століття.

Зло буде зборено душею цієї жінки, яка залишилась нам в її поезії. Леся Українка є символом боротьби добра зі злом, символом перемоги добра.

Теги:
Джерело: журнал "Рідна віра", №1(39)

Схожі статті

 

Медіа