Лев Ребет: Україна повинна стати зразком політичної культури для всього оточення

Лев Ребет – один із лідерів українського визвольного руху в XX столітті, вчений у галузях історії, юриспруденції, соціології, політології, визначний ідеолог українського націоналізму.

Він з’явився на світ 3 березня 1912 року в місті Стрий на Львівщині. Батько – Михайло – працював поштовим урядовцем.

Молоді роки Лева припали на період, коли після поразки Української революції Галичина й Волинь були окуповані Польщею. Саме на цих теренах активно розвивався український визвольний рух, уособлений спочатку Українською військовою організацією (УВО) полковника Євгена Коновальця , а згодом – Організацією українських націоналістів (ОУН). Тож не дивно, що Лев, захоплений ідеями національного визволення та відновлення незалежної, соборної Української держави, вступив до лав УВО вже у віці 15 років, коли навчався у гімназії. А з 1929-го, з моменту створення ОУН, він приєднався до цієї організації.

У 1930-х Лев Ребет навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Кілька разів його заарештовувала польська поліція. Завдяки своїй активній діяльності Лев дуже швидко посів провідні позиції в ОУН. Вже у 18-річному віці він очолив провід організації в Стрийському повіті, а в 22 роки – крайову екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях.

У березні 1939-го Лев знову був заарештований поляками і пів року провів у львівській тюрмі. Так могло тривати значно довше, але у вересні почалася Друга світова війна. У середині місяця бої між німецькими і польськими військами точилися під Львовом, і влада випустила в’язнів на свободу. Разом зі своєю нареченою Дарією Цісик Лев виїхав до Кракова, де вони й побралися. У подружжя народився син Андрій і донька Оксана. Дружина цілком поділяла погляди чоловіка, сама була активною діячкою ОУН, активісткою українського жіночого руху.
Після розколу ОУН на мельниківську та бандерівську фракції, Лев Ребет підтримав Степана Бандеру, хоч і з певними застереженнями. У червні 1941-го з нападом нацистської Німеччини на Радянський Союз він вирушив до Львова у складі похідної групи ОУН-Б. 30 червня українські націоналісти проголосили Акт відновлення Української держави та створили уряд – Державне правління на чолі з Ярославом Стецьком .

Леву Ребету довірили посаду другого заступника голови уряду. Та вже 12 липня його, так само як і більшість інших міністрів та керівників ОУН, заарештували гітлерівці за відмову відкликати Акт. Спочатку Лева вивезли до Берліна, але після допитів кинули у страшний табір смерті Аушвіц (Освенцим), де він перебував понад три роки – до кінця 1944-го. Саме тоді нацисти почали звільняти українських політичних бранців, сподіваючись використати їх у своїх інтересах. Але, зважаючи на неминучість поразки Третього Райху у війні, така співпраця не могла мати жодної перспективи.

Тікаючи від радянських військ, родина Ребетів виїхала до Братислави, а потім до Відня. Тут через хворобу сина Андрія довелося затриматися на кілька місяців. Становище було надзвичайно тяжке. Як пишуть дослідники Микола Посівнич і Василь Брелюс:

“Лев Ребет часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для сім’ї, а коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини”.
Після переходу Відня під контроль західних союзників, Ребети змогли виїхати до Мюнхена, що став одним із центрів української політичної еміграції. Тут посилилися розбіжності між Левом Ребетом і Степаном Бандерою. Річ у тім, що Бандера і Ярослав Стецько наполягали на дотриманні ідеології інтегрального націоналізму та сповідували авторитарний стиль керівництва організацією.

Лев Ребет, навпаки, вважав, що вже давно настав час демократизувати засадничі принципи ОУН. Він заперечував гасло “Україна для українців!” та був прихильником нового гасла – “Свобода народам, свобода людині!”, сформульованого на Третьому надзвичайному зборі ОУН. Оточення Бандери звинуватило Ребета у відхиленні від програми організації в бік більшовизму. У результаті, закордонні частини ОУН-Б розкололися. Лев Ребет очолив так звану Організацію українських націоналістів за кордоном (ОУНз, або “двійкарі”). Але за ним пішли не більше 1/10 активних членів ОУН.

Мешкаючи в Мюнхені, Ребет також займався науковою кар’єрою, захистив докторську дисертацію на тему “Держава і нація”, став професором Українського вільного університету. Написав низку праць наукового та мемуарного характеру: “Теорія нації”, “Світла і тіні ОУН”, “Формування української нації”, “Походження українців, росіян та білорусів у світлі сучасних совєтських теорій”.

Радянські спецслужби стежили за лідерами українського визвольного руху за кордоном, маючи на меті скомпрометувати їх, протиставити одне одному або знищити. Жертвою цього “полювання” став і Лев Ребет. 12 жовтня 1957 року він був убитий в Мюнхені радянським агентом Богданом Сташинським, який вистрелив йому в обличчя ампулою з ціаністим калієм зі спеціальної зброї. Лікарі встановили, буцімто 45-річний чоловік помер від серцевої недостатності.

Через два роки Сташинський так само убив Степана Бандеру . Ще через два роки він втік до Західного Берліна і зізнався поліції в обох убивствах. Лише тоді з’ясувалася правда.

Лева Ребета поховали на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Через пів століття, у жовтні 2010-го, тлінні останки Ребета та його дружини Дарії були перенесені на Личаківський цвинтар у Львові.