Микола Скліфосовський. Епоха зарубана лопатами

6 квітня 1836 року народився один з найвидатніших хірургів XIX століття – Микола Скліфосовський, без якого неможливо уявити медицину.

На сьогоднішні нема жодної галузі в цій сфері, у якій би не залишив свій слід Скліфосовський. Його реформи і винаходи дозволили врятувати мільйони життів.

Народився Микола Васильович у бідній сім’ї на хуторі, що на південь від міста Дубоссари Тираспольського повіту Херсонської губернії (нині – невизнана Придністровська Молдовська Республіка). В період спалаху в Дубоссарах епідемії холери батько був змушений кількох своїх молодших дітей (а Микола був дев’ятою дитиною з 12-ти), віддати в Одеський притулок. Незабаром він захворів і через кілька років помер. Діти лишилися на вихованні у сиротинці.

Подальшу освіту Микола здобував в Одеській гімназії. Лікарем Скліфосовський вирішив стати ще в дитячі роки, тому після закінчення гімназії відправився в Москву і вступив на медичний факультет Московського університету. Там і визначилася його медична спеціальність – хірургія.

По закінченню університету повернувся до України. Кілька років пропрацював земським лікарем, згодом був переведений до Одеської міської лікарні, очоливши хірургічне відділення. Щодня удосконалюючи свої хірургічні навички, за три роки захистив докторську дисертацію.

У 1866 році Микола Васильович поїхав за кордон і за два роки відрядження працював у Великій Британії, Німеччині та Франції. Там він звернув увагу на роботи знаменитого хірурга Лістера, який одним із перших навів обґрунтовані докази про необхідність стерилізації хірургічних інструментів і операційного приміщення. Зараз це звучить як варварство, але до середини позаминулого століття лікарі, які практикували хірургічні втручання, вважали стерильність не те що необов’язковою, а навіть шкідливою.

З початком австрійсько-прусської війни 1866 року, Микола Скліфосовський отримав дозвіл для відправлення на фронт. Після укладення миру, він повернувся до Одеси, але ненадовго. Через загострення міжнародної обстановки і початок французько-прусської війни 1870-1871 років він знову вирушив на фронт. За кілька місяців повернувся, але цього разу до Петербурга. Його запросили у Медико-хірургічну академію – єдиний навчальний заклад, де готували військових лікарів. Там він пропрацював п’ять років, потім знову подався на балканську, а потім і на російсько-турецьку війну 1877-1878 років.

У воєнних шпиталях він працював пліч-о-пліч із видатним хірургом Миколою Івановичем Пироговим. Як консультанту Червоного Хреста, Скліфосовському доводилося поєднувати роботу хірурга з багатогранною організаторською діяльністю.

Під час важких боїв за фортецю Плевна (зараз місто Плевен, Болгарія) та Шипкинський перевал він інколи оперував по кілька діб, щоб надати допомогу всім солдатам. Через його руки пройшли понад десять тисяч поранених. У воєнних кампаніях він отримав практичний досвід, працюючи в перев’язувальних пунктах військово-польовим хірургом, хірургом-консультантом, провідним хірургом російської армії.

Повернувшись, Микола Скліфосовський став професором Московського університету і очолив хірургічну клініку. Попри те, що лікарня була занедбаною, Микола Васильович за короткий термін перетворив її на один із найкращих лікувальних закладів Європи.

Після облаштування свого шпиталю, Скліфосовський став пропагувати серед колег найновіші наукові досягнення і створив Товариство російських лікарів. Він ініціював перші з’їзди хірургів. Але найбільший резонанс мав організований Скліфосовським XII Міжнародний з’їзд хірургів. Він відбувся у Москві в 1897 році.

На з’їзді були присутні найвидатніші вчені з багатьох країн світу, зокрема видатний німецький фізіолог Рудольф Вірхов. Відвідавши клініку Скліфосовського, він сказав в інтерв’ю: “Ви стоїте на чолі установи, якій заздрять інші народи Європи”. Вчений також заснував два періодичних видання – “Хірургічний літопис” і “Літопис російської хірургії”. Щоб знизити вартість і зробити їх більш доступними, він витрачав значні суми з власних коштів.

Та попри популярність, світило медицини був дуже скромною людиною. Не любив галасу навколо свого імені. Наприклад, коли колеги вирішили відзначити 25-річчя його діяльності в Московському університеті, він категорично відмовився від урочистостей. Але все одно вітальні листівки надходили з різних країн. У 1884 році Миколу Васильовича обрали почесним членом Полтавського товариства лікарів.

Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – мозковим інсультом. Він покинув Петербург і оселився у своїй садибі неподалік від Полтави. Трохи оговтавшись від хвороби, Микола Васильович активно займався громадською діяльністю. Обирався губернським гласним, почесним мировим суддею полтавського повіту, членом Полтавського сільськогосподарського товариства.

Микола Скліфософський займався благодійницькою діяльністю: побудував за власні кошти школу для сільських дітей, розраховану на навчання 40-45 учнів. Споруджене шкільне приміщення було на вигоні, спільному для селян і садиби Скліфосовських. На території закладу розкинувся садок, де учні могли проходити практику з садівництва та городництва. Микола Васильович сам учив дітей догляду за рослинами, дерева для посадки безкоштовно давав зі свого саду. Учений опікувався навчанням дітей у школі.

Але здоров’я все погіршувалося. 13 грудня 1904 року Скліфосовський раптово помер. Був похований поруч із могилою сина, неподалік від місця сумнозвісної Полтавської битви 1709 року.

Найважливіша його заслуга в тому, що він увів у хірургію антисептики, за допомогою яких проводилося активне знезараження ран. Став першим в світі, хто застосував розчин кокаїну в якості знеболювального при операціях ротової порожнини. Власноруч сконструював апарат, завдяки якому під час операції підтримувався наркоз. Це дозволяло оперувати довше і якісніше, адже до застосування машини для наркозу складні операції тривали не більше 5 хвилин.

Скліфосовський, досягнення якого дуже важливі в медичній сфері, також впровадив в хірургію рентгенологічні дослідження. Крім того, лікар вперше запропонував проводити оперативні лікування раку щелеп і язика, шлунку, гриж черевної стінки, мозкових гриж і видалення каменів в сечовому міхурі, гінекологічні операції. Йому належить розробка методики операцій і показань до лікування недуг сечовидільної системи.

Маючи величезні досягнення в царині медицини, особисте життя Миколи Васильовича було не таким вже й безхмарним. Перша дружина Ліза померла від тифу у 24 роки. Другою дружиною стала Софія, з нею він прожив до кінця життя. Жінка народила 7 дітей, але їхня доля була трагічною.

Син Борис помер у дитячому віці, Костянтин помер у 16 від туберкульозу нирок. Володимир у 16 років заподіяв собі смерть. Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти в роки революції. Донька Софія втопилася у річці, Тамару зґвалтували і повісили вниз головою червоні, коли увірвались у маєток Скліфосовського. Саму Софію Олександрівну, дружину медика, зарубали лопатами – не зважаючи навіть на те, що у Софії Олександрівни був папір за підписом Леніна про те, що на сім’ю Скліфосовського репресії не поширюються. Діти Тамари, онучки Миколи Васильовича, Надія і Ольга виїхали за кордон. Ольга оселилася в Швейцарії, приїжджала до Полтави.

Внесок, зроблений Миколою Васильовичем Скліфосовським, важко переоцінювати. Його наукові роботи мали величезне значення для розвитку багатьох дисциплін. Його праці до сьогодні привертають увагу сучасних лікарів, допомагають при лікуванні та діагностиці. Микола Васильович був не тільки чудовим лікарем, а й людиною з відкритою і доброю душею, готовою завжди допомогти нужденним.