Найтрагічніший гетьман України

Сьогодні народився гетьмана Петро Дорошенко, чиє гетьманування припадає на сумнозвісний період Руїни. Ті події в Україні дещо перегукується із сучасними, коли чвари і політичні протистояння погіршують і так складне соціальне, економічне та політичне життя українського народу. І хоча досі суперечливі (у чомусь осудливі) оцінки щодо виваженості кроків його державної політики, безперечно, Петро Дорофійович є однією з найяскравіших постатей того історичного періоду.

Виховувався Петро у родині, чиє життя пронизували козацькі ідеали – волелюбним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості. Сім’я мала глибокі традиції вірного служіння Україні (кілька поколінь предків за походженням “православних українських шляхтичів”, були пов’язані із Запорізькою Січчю). Дід Михайло Дорошенко – козацький полковник, гетьман реєстрового українського козацтва, сподвижник Петра Сагайдачного, загинув під Бахчисараєм у поході проти Кримського ханства (про нього йдеться в українській народній пісні “Ой на горі та й женці жнуть”).

Родина Дорошенків прагнула дати дітям добру освіту. Імовірно, юнак навчався у Києво-Могилянському колегіумі, звідки виніс знання польської та латинської мов, історії й риторики. Літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був “спритний і в мові світській управний”, а також “умілий у всіляких речах”.

Саме освіченість викликала повагу в Богдана Хмельницького, з яким познайомив батько Дорофій (обіймав високі чини в реєстровому війську). Історики свідчать, що молодий Дорошенко швидко став першою довіреною особою Хмельницького, виконував важливі доручення, в т.ч. дипломатичного характеру в різних країнах, посідав значне місце в козацькій військовій ієрархії. Короткий огляд того періоду переконує, що він заслужено пройшов, як то кажуть, “усі щаблі козацької служби”: шлях від писаря до голови полкового уряду (полковника), що зосереджував у своїх руках адміністративну, військову та судову владу.

Звичайно, це лише частина подій з життя Дорошенка, та й вона демонструє, що ще до смерті славетного гетьмана Хмельницького, його земляк з Чигирина Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Однак по смерті гетьмана, гостра боротьба різних груп козацької старшини у вересні 1657 року гетьманом України виводить Івана Виговського. Дорошенко не був палким прихильником його політичної лінії, навпаки – невдоволений “наперед визначеним вибором між Варшавою і Москвою”. Проте підтримав участь у поході проти полтавського полковника Мартина Пушкаря та російських військ, що вторглися у той час в Україну.

Цікаво й те, що коли за згодою царя проголосили гетьманом Юрія Хмельницького, Дорошенко відійшов від Виговського і здав командування Прилуцьким полком. Як свідчать джерела, “син покійного гетьмана Хмельницького добре знав свого земляка і цілком довіряв йому”. Дорошенко ж підтримував юного гетьмана в прагненні зміцнити внутрішньо- і зовнішньо-політичне становище держави. Та й перші кроки Юрія на політичній арені переконують в існуванні в нього програми щодо реалізації національної ідеї. Зокрема за участю Дорошенка обговорювалися прохання Війська Запорозького (рівноправний характер відносин України і Росії).

З отриманням звання чигиринського полковника Дорошенко виконував не тільки функції командувача полку, а і глави однойменної адміністративно-територіальної одиниці. В той час, на посаду полковника могли претендувати представники козацького роду, що мали військовий досвід, народжені у законному шлюбі, православні. Факти засвідчують, що десь із середини 1661 р. стосунки між Ю. Хмельницьким та  Дорошенком стають більш прохолодними.

Аналізуючи тодішню непросту ситуацію в Україні, відзначимо, що на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою дядько Юрія Хмельницького – Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький (останній був обраний на посаду Лівобережного гетьмана на Чорній раді у 1663 р.), а на Правобережжі після постриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом обирається Павло Тетеря, зять Б. Хмельницького. До цього пропольського табору і перейшов Дорошенко.

Узимку 1663-1664 років Дорошенко бере участь у спільному поході поляків і правобережних полків на Лівобережжя. Кампанія виявилася невдалою, призвела до падіння Павла Тетері і його втечі до Польщі (де він і був отруєний). Починається повна анархія на Правобережжі. Гетьманська посада залишилася вільною, з’явилися перші претенденти. Цілком зрозумілим стає те, що маючи такий досвід, наступною посадою, на яку Петро Дорофійович вже може і хоче претендувати – гетьман, глава Української держави. Тому, здобувши прихильність татар та запевнивши козаків у новому курсі на здобуття державної незалежності “без орієнтації на Москву або Варшаву” Петро Дорошенко таки утверджує свою владу.

Дещо починає наслідувати ідеї та методи свого вчителя Хмельницького, зокрема протурецький вектор співпраці України, адже Хмельницький довгий час був у союзі з турками й татарами. Можливо, Дорошенку взагалі не принциповим був вибір країни, яка допоможе “об’єднати під гетьманською булавою Лівобережжя та Правобережжя”. Поряд з патріотичними новобраний гетьман мав честолюбиві плани, бо “вимагав права залишатися незмінним гетьманом з передачею влади по спадку” за твердженням дослідників, зокрема В. М’якотіна.

У січні 1666 р. Петро Дорошенко скликає в Чигирині козацьку раду, яка офіційно вручила йому гетьманську булаву. Правобережні полковники і козацька рада обрали Дорошенка, проте владу все одно доводилося захищати від постійних зазіхань. Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище на Правобережжі, Дорошенко за підтримки митрополита Тукальського провів ряд важливих реформ (складено за книгою В.М. Лазаровича. Історія України):

Ці реформи мали сприяти утвердженню сильної і незалежної держави. Весь трагізм ситуації у тому, що талановитий Дорошенко став гетьманом в тій критичній ситуації, коли Україна фактично опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини. На середину 1675 р. становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили найближчі соратники, друзі й навіть родичі.

Важким тягарем на душу гетьмана лягла і смерть друга, митрополита Тукальського. Склавши турецьку протекцію, він втік до Росії. Саме ці метання між країнами-союзниками й закидають історики Дорошенкові.

Втім, він лишив по собі слід більше, як один з найближчих соратників гетьмана Богдана Хмельницького та його сина, активний учасник Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст., державний, військовий та політичний діяч, дипломат, полковник прилуцький і чигиринський, генеральний осавул при гетьмані П. Тетері, наказний гетьман, гетьман Правобережної України (1665 – 1676 рр.) та України (1668 р.), воєвода в’ятський (1679 – 1682 рр.), меценат і покровитель Української православної церкви. Знавець мов, автор великої епістолярної спадщини – листів, адресованих монархам різних країн, рідним і друзям, у яких вболівав за долю України.

В історії безліч епітетів та висловів на його честь: “сонце руїни”, “запорізький лицар”, “благочестивий і Богом даний гетьман”, “останній козак”. Нащадок гетьмана історик Дмитро Дорошенко писав, “Петро Дорофійович – найбільш конституційний гетьман”. Мова йде ймовірно про те, що він поважав козацькі звичаї і закони. Тому незалежно від своїх поглядів намагався приймати і визнавати владу своїх гетьманів-попередників. Так чи інакше, Дорошенко – один з небагатьох, хто в епоху Руїни перейнявся справою відродження державної єдності Козацької республіки.

Про нього Шевченко писав:

"Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі,
Та й умер з нудьги. Остило волочить кайдани!
І забули в Україні славного гетьмана".