Олена Теліга й Олег Ольжич: поети-борці у вирі війни

Олена Теліга і Олег Ольжич. Їх долі багато у чому схожі. Обоє народилися в один і той самий день, 21 липня, але з різницею в один рік: вона – у 1906-му, він – у 1907-му. Обом довелося переважну частину дорослого життя мешкати на чужині. Обоє стали видатними поетами – хоча то була лише одна з іпостасей їхніх багатогранних особистостей. Обоє належали до ОУН, боролися за незалежну Україну і загинули від рук нацистів у розпал Другої світової війни.

Олена Шовгенова з’явилася на світ у Підмосков’ї в українсько-білоруській родині. Невдовзі сім’я переїхала до Києва. Та в дитинстві Олена все одно розмовляла виключно російською мовою. Ситуація змінилася тільки після того, як Шовгенови залишили більшовицьку країну і опинилися у середовищі української еміграції у Чехо-Словаччині. Там, у Подєбрадах, батько Олени став ректором Української господарської академії. На одному із зібрань інтелігенції, де були присутні росіяни, пролунали зневажливі слова на адресу української мови. Це вкрай роздратувало дівчину: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! І я вас більше не хочу знати!”

Після того Олена Шовгенова намагалася спілкуватися тільки українською. Вищу освіту вона отримувала на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі. 1926 року вийшла заміж за кубанського козака Михайла Телігу і взяла його прізвище. У середовищі української еміграції вона отримала загальне визнання як талановита поетеса, публіцист, літературознавець.

Олег Кандиба народився у Житомирі. Змалечку виховувався в українському дусі, адже його батьком був видатний поет Олександр Іванович Кандиба, відомий під псевдонімом Олександр Олесь. Під час Української революції батько підтримував УНР і виїхав за кордон як аташе з питань культури. За ним емігрувала і його родина.

Олег закінчив Карлів університет у Празі і у 23-річному віці захистив дисертацію на ступінь доктора філософії на тему “Неолітична мальована кераміка Галичини”. Став відомим українським поетом “Празької школи” під псевдонімом Олег Ольжич. Проявив себе як талановитий вчений-археолог. Співпрацював із Гарвардським університетом, навіть здійснив спробу заснувати Український науковий інститут в Америці. Та з часом Ольжич майже відійшов від археології, оскільки зосередився на діяльності в лавах ОУН. Від 1937 року він очолював культурно-освітню референтуру, а від 1939-го – революційний трибунал ОУН. Узяв участь у збройній боротьбі Карпатської України проти угорських окупантів.

Познайомилися Олена Теліга і Олег Ольжич у Празі, ще в студентські роки. Пізніше стежили за поетичною творчістю одне одного, навіть публікувалися в одних і тих самих виданнях. Теліга називала Ольжича “найбільш яскравим представником сучасної молодої поезії”. Та в житті вони практично не спілкувалися. І ось в грудні 1939 року Теліга зустріла Ольжича у краківській кав’ярні “Фенікс”. Під його впливом вона вступила до Організації українських націоналістів і розпочала активну роботу в культурно-освітній референтурі. Тоді вже йшла Друга світова війна, Краків був під німецькою окупацією…

Коли 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, Олена Теліга зі своїм чоловіком у складі похідних груп ОУН(М) вирушила в Україну. 22 жовтня вона доїхала до окупованого Києва – міста, де промайнуло її дитинство. Замешкала по вулиці Караваєвській (сучасна адреса будинку – вулиця Льва Толстого, 25/18). Стала головою Спілки українських письменників. Приїхав до Києва і її “куратор” – Олег Ольжич. Він поселився неподалік по Караваєвській (нині Льва Толстого, 15; на обох будинках встановлено меморіальні дошки). Активно налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. Став одним з організаторів Української Національної Ради – політично-громадського центру передпарламентського типу, куди вступила й Олена Теліга.

Однак нацисти зовсім не бажали відродження українського національного життя в Києві. Розпочалися репресії. В середині січня 1942 року разом із низкою українських діячів, над якими постала загроза арешту, Олег Ольжич виїхав до Львова. Олена Теліга залишилася: “Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…”.

7 лютого гестапо заарештувало у Києві понад 200 українських діячів. Вранці 9 лютого Ольжич терміново повернувся до міста, сподіваючись вивезти подружжя Теліг. Але він запізнився буквально на кілька годин. Олена Теліга пішла на засідання Спілки письменників, і додому вже не повернулася. За нею пішов і її чоловік Михайло. Гестапо влаштувало засідку і заарештувало всіх, хто прийшов на засідання. Михайло Теліга хоча й не був письменником і членом Спілки, але назвався таким, аби розділити долю своєї дружини. Вже за кілька днів їх розстріляли. Точне число і місце загибелі донині залишаються невідомими. Умовна дата – 21 лютого 1942 року, місце – Бабин Яр…

Після цієї трагедії Олег Ольжич заявив: “Карти кинені раз на завжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби”. Його дружина, Катерина Білецька-Кандиба, пізніше згадувала: “Він носив на собі тягар вини за смерть Олени Теліги та її чоловіка Михайла”.

На початку 1944 року, після арешту Андрія Мельника німцями, Ольжич фактично став головою Проводу українських націоналістів. Та вже 25 травня 1944 року його самого заарештували у Львові на конспіративній квартирі по вулиці Личаківській, 32.

Олег Ольжич був закатований у концтаборі Заксенгаузен під Берліном у ніч проти 10 червня 1944 року. Тіло спалили у печі крематорію. Припускають, що фатальну роль у його долі могла відіграти висадка британських і американських військ у Нормандії, що почалася чотирма днями раніше. Дізнавшись про довоєнну працю на ниві археології, гестапівці підозрювали Ольжича у зв’язках із США, тому вибивали свідчення з шаленою жорстокістю.

Через півтора місяці у Празі помер і Олександр Олесь. Він знав про арешт сина, але до останнього сподівався, що той залишився живим…