Ольга Хоружинська – не серцем вибрана дружина Івана Франка

Ольга Хоружинська народилася 10 квітня 1864 року в селі Бірки, що на Харківщині. Батько дівчинки був членом Київської громади, родина жила досить заможно. Оля здобула ґрунтовну освіту, навчалася в Харківському інституті шляхетних панянок, потім закінчила вищі жіночі курси в Києві. Знала п’ять мов.

Сестри Олі вже вийшли заміж, їхні чоловіки також були членами Київської громади. Якось до них завітав Іван Франко, а тут нагодилася й вона – найменша з Хоружинських. Франкові було 29, він досі парубкував, репутацію мав ще того ловеласа. Почувши, що 21-річна Ольга має досить небідний посаг, вирішив одружитися. До речі, він ніколи того й не приховував, що цей союз був скоріше з розрахунку, аніж з любові. Дівчина ж просто закохалася. Вони бачилися лише зрідка, трохи частіше листувалися. Саме в одному з послань Іван освідчився:

“Що сказали б ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?”.

Рідні противилися такому союзу, та дівчина затялася: “Піду й все”. Робити нічого – благословили.

Їхній шлюб називали возз’єднанням Сходу та Заходу, мрією всього українського народу. Проте щастя не було. Ольга Хоружинська хотіла стати Франкові коханою дружиною, а він у ній бачив лише друга. Ба більше, навіть у день весілля спізнився на церемонію. А пояснив це досить просто – мовляв, знайшов старовинний вірш і заходився його переписувати. Дружби довго вмовляли письменника схаменутися, насилу вдалося випхати його. Після одруження молодята одразу попрямували до Львова.

Посаг дружини – а це 500 тисяч золотих рублів – одразу ж пішов на справи Франка. На ці кошти видавався заснований Іваном журнал “Життє і слово”, книжка “В поті чола”, збірка “З вершин і низин”. Окрім того, дружина писала статті, адаптовувала українською іноземних авторів, допомагала чоловікові збирати український фольклор.

Ольга Хоружинська наполягла, щоби Франко вступив до Чернівецького університету, навчила його французької мови. Її коштом письменник подався до Відня, захистив дисертацію, отримавши диплом доктора філософії. Але на роботу не зміг влаштуватися. До університету у Львові його не взяли. Хотів стати головою Наукового товариства імені Шевченка (це була платна посада), але її перехопив Грушевський. Тож відтоді Франко з презирством згадував про дисертацію, і говорив, що це були амбіції його дружини, а не власні.

Ольга й далі продовжувала фінансово утримувати сім’ю. Невдовзі Іван завів звичку ходити на каву у дорогий ресторан, обідати там же, а ще став частим гостем у закладах інтимної гостинності.

Ольга Хоружинська була дуже далекою від управління господарством. Витрачала величезні гроші, але все йшло, як у провалля. Заходилася будувати двоповерховий дім у престижному районі, та хитрі робітники обдерли жінку, а в результаті лише одна кімната опалювалася, в інших взимку жити було неможливо. Невдовзі у Франків посипалися діти – троє синів і донька. Малеча була мазаною, матір і за вухом не вели, авторитетом був батько. Сусіди потерпали від франчат, бо ті через паркан кидалися камінням, цвяхами, язикалися, ще й лаялися. Грушевський, що жив за парканом із іншого боку, частенько подавав позови в суд, але не на дітей, а на собак, що скавчали та вили – ані спати, ані працювати не давали.

А винуватою була Ольга. Причім у всьому. На базарі ніколи не торгувалася, платила стільки, скільки скажуть, бо жалувала чужий труд, часто пригощала солодощами чужих дітей, нужденних стариків – фруктами. А за спиною все одно шипіли: “Проклята москалька”, “Роздайбіда” тощо.

Франко ніколи не втручався у хатні справи, він або натхненно писав, або як ошалілий скуповував раритетні видання рукописів, хоча вже тоді його бібліотека містила понад 15 тисяч першодруків. Жінка намагалася пояснити, що це дуже дорогі придбання, та це тільки підливало олії в огонь.

Усе було – достаток, книги, лише любові не було. У листі до свого друга Агатангела Кримського Франко писав:

"З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою. Но то дарма”.

До того ж, уже давно розвіявся посаг. Злидні почали обсідати Франків. Не привчена до домашньої роботи жінка не знала, що і як робити далі. А порадитися, отримати підтримку не було в кого. Львів’яни її ненавиділи, намагалася знайти в серці чоловіка бодай крихту співчуття, та дарма. Його серце було постійно зайняте.

У 1914-му Франко привів у дім економку Целіну. Жінка цілий рік прожила на повному утриманні, лише пізніше з’ясувалося, що це була давня коханка письменника.

Франко ніколи не писав дружині тих віршів, які присвячував Ользі Рошкевич, Юзефі Дзвонковській, Целіні Зигмунтовській (Журовській). Особливо Ольгу зачіпала історія з Целіною. Десять років не давала спокою. Якось Франко, коли вже втратив зір, змусив дружину відвести його до коханки та в найдрібніших деталях описати, який вона зараз має вигляд, у що вдягнена. А ще була Еліна, до якої Франко їздив у Перемишль. До всіх бід, ще й захворів та помер син Андрій. Це остаточно підірвало здоров’я жінки. Сухоти, нерви, як наслідок – повний психічний розлад. Відтоді психіатрична лікарня стала її другою домівкою.

Коли в 1916-му помер Франко, Ольга Хоружинська тулилася в кімнаті свого дому, який перетворили на музей письменника. Целіна ж неначе оселилася в музеї, виступала на конференціях у пам’ять Франка, влаштовувала тут же зустрічі з його прихильниками, або ж просто блукала домом чи заходила на чашку чаю до бідної вдови, доводячи жінку до божевілля.

Ольга пережила чоловіка на 25 років. Покинута й забута всіма. Самотня. Хвора. Усе своє життя шкодувала про шлюб, про весілля у травні (у народі кажуть – той хто ожениться в маї, весь вік маятиметься). Вона віддала Франкові все: любов, душу, життя, віру. Не оцінив. А вона, вмираючи, тримала фото чоловіка в руках.

17 липня 1941 року Ольги не стало. Похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від чоловіка. Але її могила, як і все її життя – закинута, занедбана, покоїться за могутньою тінню пам’ятника Франка.