Людина, яка попри більшовицьку окупацію своєї батьківщини взялася виховувати та навчати, заслуговує на шану й визнання...
Йдеться про уродженця слобідського села Білопілля (тепер Сумська область – прим. ред.) Антона Макаренка (1888-1939), котрому доля присудила взяти в одну руку дидактичний стимул, а в іншу – книгу. Успішно закінчивши Полтавський учительський інститут у липні 1917 року, він оселяється у Крюкові, де очолює колектив Вищого початкового училища.
Буремні роки революції та громадянської війни, участь в якій бере також і безпритульна неповнолітня криміналізована молодь, спонукають Макаренка дослідити кризові явища у тогочасній педагогіці. У 1919 році він повертається до Полтави, де спершу стає завідувачем 7-річної трудової школи №10, а за рік – очолює повітову колонію для безпритульних і неповнолітніх правопорушників.
Саме у цих закладах Макаренко винаходить власну систему перевиховання дітей корисною продуктивною працею у згуртованому колективі; його мета полягала у перетворенні збіговиська малолітніх злочинців на дружню команду. Найсуворішим покаранням був бойкот, до якого вдавалися вкрай рідко.
Коли ж під конвоєм доставляли чергового безпритульного, педагог брав дитину за руку і категорично відмовлявся приймати її особисту справу. Це відомий макаренківський принцип авансування хорошого в людині: «Ми не хочемо знати про тебе нічого поганого. тут і зараз починається нове життя!».
У ці цифри важко повірити, але факт – річ уперта. Через руки Макаренка пройшли понад 3 000 безпритульних, і жоден не повернувся на злочинну дорогу; всі знайшли свій шлях у житті, ставши нормальними людьми, як кажуть здоровими елементами суспільства.
Таких результатів не вдавалося досягти жодній виправній установі у світі, не кажучи вже про табори ГУЛАГу. Не дарма Макаренка називають не лише теоретиком, але й практиком масового і швидкого перевиховання; він був упевнений, що лише праця, котра до душі, а не пошиття рукавиць чи примусовий труд на лісоповалі, сприяють успішному перевихованню.
«Українець по крові, але росіянин по духу», – як говорив про свого брата білогвардійський офіцер Віталій Макаренко, – «щиро та відверто любив дітей, але, на жаль, не мав власних»; проте виховав двох усиновлених. Видатний педагог ХХ сторіччя помер від розриву серця у віці 51 рік, залишивши по собі величезний інтелектуальний практичний спадок, який не можливо виміряти матеріальною вигодою.
Систему Макаренка сьогодні вивчають та цінують у всьому світі. Так, в Японії його роботи перевидаються чималими накладами та вважаються обов'язковою літературою для керівників підприємств; практично всі фірми країни Сонця, що сходить, будуються за лекалами трудових колоній Макаренка!
А ось в Україну його система повертається у вигляді закордонних методик "мозкового штурму", "вміння працювати у команді" (так званий team-building – прим. ред.), "підвищення мотивації працівника". Все це старанно вивчається на різноманітних тренінгах і семінарах, до того ж за гроші.
Так може простіше повернутися до першоджерел? Ось лише декілька яскравих цитат видатного уродженця Слобідської України:
- «…дисципліна, що ґрунтується на технічній нормі, догмі, наказі, завжди має схильність перетворитися в сліпий послух, механічну підлеглість одному керівникові»;
- «Не може бути виховання, якщо не створена центральне наставлення про цінність людини»;
- «Тільки той, хто в дитинстві втратив сім'ю, хто не забрав зі собою в довге життя жодного запасу тепла, той добре знає, як іноді холодно стає на світі, тільки той зрозуміє, як дорого це вартує – турбота та ласка великої людини, людини – великої і щедрої серцем».
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira