Людність мезоліту-неоліту (з 9 до 4 тис. до н.е. – ред.) витворила своєю фантазією цілий ряд тотемів-тварин, тотемів-рослин та інше і вважала тих тотемів своїми прародичами, друзями, опікунами. Подібне було притаманне, звісно, і трипільцям.
Витоки сакральних знаків-символів трипільців, без сумніву, десь у добі тотемізму. А те, що наші предки-сонцепоклонники вважали своїх тотемів своїми прародичами підказують приклади із української обрядової поезії сонцепоклонницької доби, у якій, скажімо, дуб є "дідом любим", а ластівка і райдерево народжують весільних героїв:
Гей дубе, дубе, Наш діду любий!
Ходи в господу до нашого роду,
На наших мужів дай свої сили.
На маківоньці ластівочка ... дітоньки вивела ...
Перше дитятко – сваненька.
Райське деревце над Раєм стояло ...
Немного зродило як дві ягідочки - молоди N, молода N.
Чимало дослідників Трипілля пишуть про віру трипільців у магію замовлянь, закликань, чаклувань. Б.Рибаков, наприклад, розглядає знаки оленя, собаки, кози й гусениці на трипільській посудині із Крутобородинець як символ замовляння добробуту у землеробстві, скотарстві, полюванні. Так само і В.Маркевич вважає, що зображення собак та деяких інших тварин у трипільських орнаментах відігравали магічну роль у замовляннях про успіхи у полюванні.
В українських обрядових піснях сонцепоклонницького походження є таке предивне явище, як розмови людей із силами природи, тваринами, рослинами. Правдоподібно, то саме і є відлуння магічних звернень людей трипільської доби до своїх тотемів. Тим більше, що герої української обрядової пісенності ведуть розмови із тими силами природи, які були у трипільців найчастішими, найпошанованішими символами-тотемами.
Сонечко, чи було ти в Бога в наймах,
Чи думаєш ти об мені,
що так раненько сходиш,
А пізненько заходиш?
Мій Місяченьку, мій батеньку!
Скажи ж мені всю правдоньку!
Чи я пойду за милого?
Соколе, соколоньку,
Вилети на світлоньку.
Подивися в чисте поленько.
Чи їдуть боярове?
Їдуть боярове, їдуть, поперед старостенько.
Найпошанованішим тотемом-твариною у трипільців був тур-бик. Учені пов'язують символ бика із сонячними культами і культом плодючості, родючості. Хв.Вовк, наприклад, звертає увагу на те, що у Ведах бик символізував Небо, а корова - Землю, тобто чоловіче і жіноче начало. Оцей символ продовження життя, на думку Хв.Вовка чітко простежується в українських сватаннях, коли свати вживають ось таких найархаїчних виразів: "Ваша телиця звикла до нашого бичка", або "Наш бичок хоче до вашої телиці". Таке ж архаїчне, очевидно ще трипільське походження, мають і порівняння весільних молодят до бика і телиці в українських весільних піснях: "Ой на горі часник, часник - Стоїть Грицько, як бик, як бик... А коло його печериця - Стоїть Маруся, як телиця"; "Ведут тура з луга. Чи тур чи турица... Не пізнає мати своєго дитяти".
Символ тура-бика, а ще жінки і змії дехто із дослідників Трипілля, як от Л.Макаревич і Т.Мовша, відносять до найдавніших у трипільській релігії. Щодо символу змії, то він є доволі частим у орнаментиці трипільської кераміки: у окремих групах поселень він становить до 45% від усіх відомих знаків. Чимало дослідників витлумачують трипільські знаки змії як символ доброго змія, охоронця хатнього добра, домовика. Більше того В.Даниленко, скажімо, інтерпретує знаки змії на трипільській кераміці як символ сонячно-водяного дракона, який уособлював космічне подружжя Неба і Землі. А Б.Рибаков розглядав трипільський знак змії як символ Бога нижнього Світу, який розпоряджався навіть ходом Сонця.
Образ доброго змія-тотема, розвиваючись із трипільських часів на українських землях, правдоподібно, потрапив до українського фольклору. Серед українських казок про тварин є й такі, у яких головними персонажами виступають чарівні, добрі гадюки-тотеми і вужі-тотеми. Їхнє проживання на обісті господаря приносить господарю благополуччя: "і худоба велася, і в полі родило... і все через цю чарівну гадюку; це через неї все велося". А в деяких українських обрядових піснях молодіжного циклу поява змії перед дівчиною подається як добра прикмета-провісниця скорого шлюбу:
Ой піду ж я в ліс по клину...
Ой я за квіточку, змія за ручочку...
Ходи батеньку (матенько),… з мене змія здійми.
Нех той тобі здійме, хто тебе пійме...
Миленький прийшов, з мене змія зняв.
Тут дії батьків дівчини алогічні, отже вони знають, що змія - то добра прикмета для їхньої дочки і в тому є відлуння прадавнього, ще трипільського, уявлення про змія як доброго тотема. Прикметно, поєднання символів жінки і змії, як у цитованій обрядовій пісні, було поширеним у трипільців: на трипільських жіночих статуетках часто зустрічається малюнок змії.
Що стосується інтерпретації трипільського знаку-символу змії В.Даниленком та Б.Рибаковим як символу сонячно-водяного дракона і Бога-розпорядника ходом Сонця, то заслуговують щонайпильнішої уваги дослідження М.Чмихова та Ю.Шилова орійських змієподібних святилищ ІV-ІІІ тис. до н.е. на теренах України. У системі валів, ровів і кромлехів ці учені простежують зображення змія з яйцем біля хвоста. Уламки корчаг рядом із головою змія підказують, що змію поклонялися, його задобрювали жертвами. Під час ритуалів на основі кургану установлювалась пара людиноподібних статуеток, які після певного періоду скидали у рів і закопували вниз головами, а на їхнє місце виставлялася нова пара статуеток.
Приносячи дари сонячно-водяному дракону у комплексах-святилищах, подібних дослідженим Чмиховим і Шиловим, наші пращури-трипільці, без сумніву співали ритуальні пісні, у яких ішлося про плинність часу, уособлюваного драконом. Та й задобрюваня того дракона даруванням красунь, символами яких були антропоморфні статуетки, звичайно ж, супроводжувалося обрядовими піснями. Можливо, відлуння тих пісень трипільців маємо у цих ось українських обрядових піснях:
Сиди, сиди, Ящір, Ладо! Ладо! На золотім стільці.
Гризи, гризи, Ящір, горіхове зерня.
Ой не сиди, Ящуре, в гороховім місті.
Май собі дівку, як перепілку.
Котрую маєш - собі забираєш.
Той Ящір - то символ весняного Сонця, що спалює, пожирає річний календар-зерня, чи то Коло Свароже за термінологією вірників сонцепоклонницької релігії. Отже усе, пов'язане із пісенним Ящером, повністю збігається із символом змії трипільської орнаментики, як його витлумачують учені.
Пам'ять про того трипільського сонячного змія-дракона і змієвидні сонцепоклонницькі святилища, правдоподібно, збереглася в українській назві легендарної Савур Могили. Інша її назва Саура Могила, що засвідчує найдавніший, 1805 року, запис думи "Про втечу трьох братів із города Азова, із турецької неволі":
Сам собі козак думає-гадає...
До Саури Могили прибуває,
Там на Сауру Могилу снисхожає.
У ведійській літературі термін саура означає славені Сонцю, сонцепоклонник. Однокореневим із тим саура є ім'я українського Божества Урай/Уран, оспіваного в наших обрядових піснях як володаря Неба. Згадана Саура Могила, припускає Ю.Шилов на основі своїх досліджень курганних орійських святилищ, була сонцепоклонницьким храмом-комплексом. Тож цілком вірогідно, свою назву Саура Могила приберегла ще із трипільських часів. Тоді вже ми стикаємось із українськими мовними запозиченнями із трипільського мовно-культурного світу, які ще й маємо в українських географічних назвах Саурівка, Саур-Боярак - село і річка на Донеччині, Саурва - струмок у Криму, Сауртенка - річка у Приазов'ї.
Домінантною в ідеології землеробів-трипільців була ідея родючості. Із тією ідеєю у Трипіллі була пов'язана ціла система релігійно-магічних обрядів. Свідченням того є віднайдена біля села Сабатинівка культова споруда для випікання хліба, в якій були зернотерка, ритуальний посуд і жіночі статуетки. А серед орнаментальних композицій трипільського посуду дослідники виділяють знаки заскородженого поля, висіяного зерна, сходів зерна, колосся, самого зерна тощо.
В українських обрядових піснях поєднання таких символів у єдиному сюжетному вузлі розглядається як "мотив золотого плуга". У піснях із тим мотивом поетизуються святковоритуальна весняна оранка, золоті плуги, золоті сохи, золоторогі воли, золоті серпи, золоте зерно:
На оной горі, оной високій
Звеніли, звеніли Чотири воли,
в золоті горіли.
Там же ми оре золотий плужок.
Оріте, синки, довгії нивки...
Ой уродиться сріблоє срібло,
Жемчужни колос, золоте зерно.
Ой чиє ж то поле зажовтіло стоя?
Женці молодії, серпи золотії.
Сіто, сіто,
На новеє літо!
Роди, Боже, жито й пшеницю.
У полі ядром, а в дворі добром.
Надзвичайні, "золоті" воли, плуги, зерно-ядро - то, може, як пам'ять про "золотий вік", трипільський вік в українському Подніпров'ї. А остання пісня навіть в'яже нас мовно із трипільським мовно-культурним світом своїм словом «сіто». З. Доленго-Ходаківський, який записав ту пісню десь у кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст., пояснює слово «сіто» як "посєянноє озімоє", тобто озимина. Це слово уже не вживається в активному словнику українців, але воно висіялося колись давно-давно на Грецьких островах, куди його винесли із Подіпров'я лелеги-пелазги. Дехто, як от О.Соболевський, М.Суслопаров, припускають, що пелазги були трипільцями. Наше «сіто», за Ю.Мосенкісом, є трипільським і потрапило до грецької мови, у якій ним позначене слово хліб. Українці теж часто називають засіяні ниви хлібними.
Отже, на тих самих землях, де майже три тисячі літ поспіль пишно процвітала космогонічна солярно-люнарна, тотемістична символіка у прикладному мистецтві, тобто у орнаментиці трипільців, так же пишно розквітла та сама символіка у словесності, тобто в українських обрядових піснях cонцепоклонницького походження. Чи випадково це? Напрошується висновок про спадкоємний зв'язок між мовно-культурним світом творців Трипільської цивілізації та мовно-культурним світом українців.
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira