Трипільська Україна

Як учені реконструюють побут, господарство й культуру трипільців, а також звідки вони прийшли й куди поділися - розповідає археолог Михайло Відейко.

Як точніше окреслити Трипілля – як культуру чи як цивілізацію? Чи правдиві уявлення, що це був народ мирний, спокійної вдачі?

– А як ви окреслите автомобіль? Як засіб пересування чи продукт певних технологій? Він і те, й інше. Так само і з Трипіллям. Найточніше його було визначено в замітці про підсумки розкопок 1925 року в обласній газеті ВКП(б) в Києві. Щось на зразок: “Було досліджено поселення племен трипільської культури – творців давньої хліборобської цивілізації на території України”. Краще, мабуть, годі сформулювати.Поняття про мирні та войовничі цивілізації – один із міфів ХІХ століття. Судячи зі знахідок зброї, не існувало мирних суспільств. Трипільці, мабуть, були однією з найбільш мілітаризованих цивілізацій  мідного віку – вони виготовляли всі види зброї, які тоді були. Еквівалентом ядерної на ті часи була металева – кинджали, сокири, чекани. Кам’яна бойова сокирамолот також була потужною зброєю. Її робили під певну людину. Наприклад, знаходять сокири, виготовлені спеціально для лівої або правої руки. Багато речей з господарського реманенту були подвійного використання. Як­от мотика: нею працювали, але вона в умілих руках може перетворитися й на зброю. Мали трипільці, наприклад, клевці: з одного боку – сокира, з іншого – гостряк. Це спеціальний пристрій, щоб вразити супротивника в захисних обладунках. Найдавніший з них – дерев’яний щит. Уявіть, що з ним буде, якщо вдарити клевцем. Тобто така зброя винайдена спеціально, щоб діяти проти супротивника зі щитом. А щит – це засіб прикриття від стріл. Отже, вимальовується ціла тактика ведення бою. Багато аналогій з озброєнням і військовою справою трипільців знаходимо в індіанців Північної Америки на момент зустрічі з європейцями. За аналогіями із суспільствами, які донедавна перебували на тому ж етапі розвитку, що й трипільці, можемо сказати, що вони могли збирати ополчення з кількох родів або племен. Але були також і професійні воїни. Переважно вони, можливо, й вирішували всі суперечки. Це була не просто бійка “стінка на стінку”, а щось на кшталт: “Наш богатир витягнув он ту каменюку на вершину гори. Якщо ваш прибере, то територія ваша, якщо ні – забирайтеся”.

Якою мірою можна відтворити побут трипільців?

– Першого, другого чи третього розкопаного житла було достатньо, щоб археолог, немов Шерлок Голмс, міг розповісти про подробиці життя його власника. Є на глині відбитки дерева – отже, у будівлі був дерев’яний каркас. Так само з’ясували, що для накриття даху використовували очерет. Стіни й підлогу фарбували. На фарбі виявили кіптяву – отже, димаря в житлі не було, горіло відкрите вогнище – опалювали почорному. Знаходимо посуд. Є для зберігання їжі, й дуже багато – мисок для її персонального споживання. Це вже високий рівень культури: не було такого – посередині горщик, і кожен черпає по черзі – всі мали свої прибори. І ложки зокрема – знайдені керамічні й кістяні. Ймовірно, були й дерев’яні. Деякі прикрашені фігурками птахів, багато орнаментовані. Техніка – різьб­лення. Тож і на дереві, мабуть, різьбили. Керамічні моделі стільців – отже, були столи і стільці – на спинках різблені людські фігури. Можна лише уявити, які розкішні меблі з дерева мали трипільці. Щодо одягу є два джерела. Перше: відбитки тканини на денці посудин. Бо якщо їх зрізати з гончарного кола й поставити на дерево чи глину – приліпляться. Тож лаву застеляли ганчіркою і ставили на неї кераміку перед випалом – від шмаття відліпити легше. На денцях знаходимо відбитки різного полотна. На деяких – із тканими візерунками. Є кілька знахідок пряжі. Як правило, з рослинних волокон – льону, конопель, кропиви й інших рослин, і зі справжньоі вовни. Отже, трипільці носили тканий одяг. З’являються ткацькі верстати, в господарствах меншає кількість шкрібачок для обробки шкір – народ починає вдягатися в текстиль і полишає брудну роботу зі шкірами. Шкірянки залишились, але вже як верхнє вбрання, святкове, ритуальне, але не на щодень.Отже, археологи з’ясували, з яких матеріалів трипільці виготовляли одяг. Знайшли й інструменти – навіть справжню кістяну голку. Далі взялися за визначення моделей. Тут знадобилися дві групи речей. Перша – глиняні статуетки: на них прокреслено частини вбрання, прикраси. Друга – зображення людей на посуді. За ними визначили, що носили одяг різної довжини – до колін, до щиколоток – і на талії перехоплювали паском. Руки були відкриті, без рукавів. І жилетки теж намальовані. Взуття: сандалії на зразок в’єтнамок, постоли, чобітки, чоботи з довгими халявами й підв’язками під колінами.

Що можна сказати про господарство?

– З домашніх тварин трипільці тримали повний набір, відомий нам зараз. І велику рогату худобу, і дрібну. І свиней, і коней, і собак. Коней запрягали або щось на них возили. Так само й на волах, орали ними. Коли тварина все життя працювала, на її кістках залишаються сліди. Є слушна думка, що коней використовували як в’ючну худобу – у ті часи багато речей мали довозити, бо їх не було на місці. Трипільці жили на величезних територіях з різними природними умовами та мінеральними ресурсами. Якщо, наприклад, немає на Дніпрі якісного кременю, то треба когось по нього посилати на Волинь. У ті часи це – тиждень в один бік. Краще навантажити декілька коней, які довезуть на рік­два запасів кременю для цілого селища, ніж тягти в торбах на собі. Потім уже почали бавитися з металом. Руду треба виплавити на місці або доправити до селища з рудника.Сільське господарство у трипільців було досить продуктивне, тож окрема родина могла існувати й осібно, але мали проблеми з безпекою. Держави не існувало: будьхто міг прийти й привласнити ваше господарство, бо в нього сокира більша. Тому об’єднувалися в селищні громади. Спочатку по кілька сотень людей. Згодом поселення влаштовували на цілий рід – це вже кланово­родовий устрій, він оптимальний для виживання. З часом доходило до союзів племен – їх ще називають “вождівствами”. У них могли бути як споріднені племена, так і інші. Вони охоплювали територію від кількох теперішніх районів до кількох областей. Виникали великі поселення – протоміста – центри, де народ перетинався, зустрічався, святкував. Якщо разом живуть 10–20 тисяч людей, можна швидко набрати досить велику групу воїнів. І не кожен наважиться на такий “мегаполіс” нападати. Жодна зі структур “трипільської епохи” – кланова система, племінна організація і союзи племен – не є державною. А держави трипільці не мали, бо, мабуть, і того, що в них було, – цілком вистачало для організації суспільного життя.

Як виглядали трипільці? Які мали стосунки з місцевим мисливським населенням, яке жило до них на території України ще з кам’яного віку?

– В археології поняття населення – це певний спосіб життя, традиції. На території, яку заселили трипільці, попередній спосіб життя зник безповоротно. Аборигени або злилися з трипільцями, або звідти пішли. Бо ж у прийшлих людей був який інтерес? Розорати поля й пасти худобу. Будь­який мисливець пристрелить такого хлібороба на місці, бо той розлякає всю дичину. Це непримиренний конфлікт. Але у випадку Трипілля силового варіанту не простежуємо. Можливо, попередники розуміли, що сили були не рівні. Один мисливець на 100 квадратних кілометрів і п’ятьсім хліборобських душ на один квадратний кілометр – це різні вагові категорії.Щодо вигляду трипільців, картина була дуже пістрява. На просторих територіях, де живе хліборобське населення, та ще й маючи неспокійних сусідів, говорити про генетичну закритість не можна. Для людської спільноти це добре, бо є запорукою здоров’я і краси. Тож не вдасться виділити якийсь один антропологічний тип трипільців. Їхні риси передалися в сьогодення. Нещодавно вийшов каталог трипільських реалістичних статуеток, який охоплює період у 700 років. Якщо зараз вийти на Хрещатик із фотоапаратом в одній руці й цим каталогом у другій, то впродовж години можна буде відзняти обличчя з цілого каталогу. Усі риси збереглися.У кожного громадянина України є багато різного “коріння” – зрештою, як і в кожного жителя планети Земля. Інше питання, як воно спрацьовує на національну вдачу, у формуванні якої, як на мене, більше важать виховання та обставини, у яких людина живе тут і сьогодні, аніж “трипільська” чи “арійська”, або інша кров з тисячолітнього минулого. Якщо вірити генетикам, усе людство за межами Африки є нащадками близько двох тисяч представників homo sapiens sapiens, які свого часу в пошуках кращого життя перебралися звідти в Азію і далі – всюди по світу. Так що кров скрізь одна, червона. І з одногоєдиного джерела.

Можна точніше сказати, звідки трипільці прийшли на територію сучасної України – з півдня, Балкан, чи їх вихід логічно починати з Близького Сходу, Анатолії?

– Найдавніші поселення трипільців, що маємо, розташовані на півночі Румунії. Звідти вони почали рухатися далі на схід, до Дністра. Тут знайдено їхні найдавніші в Україні селища. Якщо ж говорити про вихід, то його логічно починати з Африки, звідки люди потрапили в Європу понад 30 тисяч років тому. До речі, досі сперечаються: скільки народу припхалося в Європу, коли тут поширилося хліборобство, а які секретні технології були отримані на ринках десь у районі сучасного Стамбула. Науковці вже давно вважають, що поширення хліборобства в Європі – це рух не людей, а технологій, бо люди не могли так швидко переміщатися.А технологія – це не лише знаряддя, насіння, а й певний комплекс культури. Це зараз бабця, у якої ви на базарі купуєте насіння, не скаже, які слова потрібно промовити над ним та здійснити ритуали, щоб воно краще проросло. Раніше ж такі обряди вважали необхідністю. А це ще – і певна культура виготовлення статуеток, посуду, орнамент, декор, захисні знаки. Те, що й називають у комплексі хліборобською цивілізацією давньої Європи. І Трипілля – лише частина того хліборобського світу, який утворився понад сім тисячоліть тому. Вирощувати хліб колись було ноу­хау. І воно протрималося п’ять тисяч років. В Україні набір злаків від Трипілля до Київської Русі лишався незмінний. Змінювалися народи й культури, але всі вирощували та їли те саме. Інше ноу­хау – скотарство. Принцип побудови стада був сталий тисячоліттями. Біотехнологію кочового господарства, можливо, також винайшли трипільці. Частина території, де вони жили в кінці IV тис. до н.е., перетворилася на степ, і люди обрахували, скільки в стаді має бути овець, корів і коней, щоб це було ефективно. Інша революційна технологія – металургія. Усі археологічні культури на території України, починаючи з Трипілля, бавилися з металом.

Що можна сказати про вірування трипільців? Про їхню мову?

– Релігія трипільців має багато спільного з віруваннями половини тодішньої Європи: вшановування Великої Богині й божеств в образі бика та місяця. Імовірно, у них були й релігійні центри. Можливо, як зараз до Лаври, раніше ходили кудись на територію нинішньої Словаччини чи до печери Вертеба на Тернопільщині. До наших країв приносили мушлі з Егейського моря, з яких робили прикраси. Інший приклад: у Словаччині в ті часи видобували багато золота. Його можна знайти в інших регіонах. В Україні поки що ні, але маю підозру, що коли ми натрапимо на трипільські могили, то знайдемо це золото. Чому? Тому що в словацьких могильниках лежить кремінь із Дністра. Тож дністряни свій кремінь на щось міняли.Територія трипільської культури – це, грубо кажучи, 15 областей сучасної України. Формально трипільців одним народом вважати не можна. Маємо 60 локальних варіантів. Це клановий, племінний рівень організації суспільства, яке об’єднане певним звичаєм. Наприклад, спалювати свої помешкання кожні 50 років. Ось, – показує черепок із розкопок, – житомирський варіант Трипілля, а це Трипілля з Кіровоградської області. За археологічною класифікацією, це одна культура. Але незалежний експерт сказав би, що це – різні культури, племена. За моєю класифікацією, потрібно вирізняти близько 15 трипільських мов. Є аматори, які взялися реконструювати єдину трипільську мову – але такої впродовж двох тисяч років не існувало, хіба що на початку.

Чому трипільці спалювали свої житла?

– Більшість фахівців нині сходяться на тому, що трипільці знищували поселення за релігійним обрядом, переселяючись на нове місце. Імовірно, в його основі була ідея оновлення. Італійці он старі речі на Новий рік із вікна викидають. Ця ідея була така важлива, що жертвували поселенням. З хатою пов’язані й душі предків – вони живуть у цьому місці, це їхня земля. Тож просто залишити житло – не можна. Вогонь же в обрядах жертвоприношення використовували з давніх часів. Бо вірили, що дим від вогню досягає тих сфер, де ці душі перебувають. Отже, спалення житла – це його віртуальне переміщення в той світ, де є предки – його власники.

Куди зрештою поділися трипільці?

– Найпотужніші стреси для людей – кліматичні катастрофи. У давні часи вони могли змінити історію за кілька років: похолодання, неврожаї – і економіка лежить так, що підняти неможливо. Люди замість того, щоб купувати красиві горщики, починають їх самотужки ліпити. А той, хто їх ліпив, розоряється. Побут максимально спрощується, і люди повертаються до хуторянського способу життя, зменшується населення. Згодом формуються спільноти з новою культурою. Більшу частину своєї історії трипільці прожили в умовах глобального потепління. Потім стало холодніше, менше опадів. Але це вже була остання фаза існування культури. Трипільці ще трималися, адже мали запас харчів і потужну суспільну організацію у вигляді вождівств, протоміста. Далі відбувся процес занепаду цивілізації. Зникають статуетки, красивий посуд, житла. Але чи означає це, що кудись діваються люди? Можливо, трипільці й виникли на початку як відповідь на виклики кризи VI тисячоліття. І зникли, як інші до неї. До речі, в Єгипті й Месопотамії десь тоді – на зламі IV–III тисячоліть до нашої ери – з’являються держави. У Європі пішли іншим шляхом – випробували цю модель, але не довели її до кінця, вирішили, що краще жити хуторами. Тоді, внаслідок кризи, “завалилася” вся Європа – від Британії до України. І саме тоді Європа відстала від Єгипту на тисячу років. Але потім поновилося створення вождівств. На півдні – на Балканах і на Криті – будують міста, далі Римська імперія – і зірка Європи знову зійшла. Історія пішла по колу.

Трипілля розширюється в бік Карпат і Чорного моря

Улітку 1893-го 43-річний археолог чеського походження Вікентій Хвойка розкопав на столичній вулиці Кирилівській, теперішня Фрунзе, невідому досі кераміку з різноманітними візерунками – намальованими й вибитими. Таку зазвичай відносили до доби енеоліту – IV–III тис. до н. е.: для зображень на глині потрібні були певні вміння, а вони з’явилися в людей саме в той період. Проте таких знахідок було замало, щоб говорити про певну археологічну культуру. Та в 1896–1897 роках під час розкопок в околицях містечка Трипілля, на південний захід від Києва, Хвойка натрапив на кілька поселень із подібно розмальованою керамікою. Знахідки звідти презентував у серпні 1899-го на ХІ археологічному з’їзді в Києві.Він не знав, що подібні до знайдених у Трипіллі речі відкопували вже мало не століття – в австро-угорській тоді Галичині. А 1822 року поблизу сіл Кошилівці та Більче-Золоте, нинішня Тернопільщина, відкрили печеру Вертеба з такими старожитностями. 1884-го, у кар’єрі поблизу села Кукутень на півночі Румунії, дослідник Теодор Бурада знайшов схожий глиняний посуд і теракотові фігурки.До з’їзду в Києві археологи не мали одностайної назви для представлених Вікентієм Хвойкою знахідок. Найпопулярніша була “галицька (або київська чи подільська) мальована кераміка”. Та з початку ХХ ст. її щораз частіше називають “трипільською”. Хоча й у 1920-х, і в 1930-х існували паралельні означення. Зокрема, археолог Олег Кандиба – як поет відомий під псевдонімом Олег Ольжич – вживав романтичний опис “українська культура мальованої кераміки”. Назва “трипільська культура” усталилася в повоєнний час. Натомість, у Румунії її досі називають кукутенською. Згодом археологи дійшли думки, що територія трипільської та кукутенської культур – спільна, між ними немає ані часової, ані територіальної віддаленості чи розриву. Починалася від румунського Семигороду і простягалася до півдня Київщини. Це була єдина культура, тих самих племен, зі спільним комплексом пам’яток. Після Другої світової війни західні науковці почали вживати назву “трипільсько-кукутенська культура” або “кукутенсько-трипільська”. Так вона й відома у світі – Cucuteni-Trypillian culture – й визнана однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку.1993-го, після проголошення незалежності України, на державному рівні відсвяткували умовне 100-річчя виявлення трипільської культури. За відправну дату взято 1893-й, коли Вікентій Хвойка розпочав розкопки на вулиці Кирилівській. Відтоді археологи знаходять усе нові й нові поселення й кераміку “трипільців” на щораз більшій території. Якщо порівняти мапи відомого поширення трипільської культури 30–40 років тому й теперішню, – Трипілля сильно розрослося у бік Карпат з одного боку, та Чорного моря – з іншого. І продовжує ширитися.