Ти знов оживаєш, Надіє!

О, планетний людський океан!
Буде честь на твоєму престолі,
Як пробудиться люд мій титан.
Лев Силенко.

Під Небом України в якусь мить 27 серпня 1856 р. немовлятко, освячене Іваном Яковичем Франком, вдих­нуло перше повітря з чарами українського Духу Вічного Революціонера.

Доля нарекла в цьому немовляті, ціною каторжної праці, прорости живому, незнищеному духу боротьби за "поступ, щастя й волю" одурених, окрадених, пригнобле­них, знедолених. В одне ім'я — Іван Франко — Доля за­карбувала геном нації, символ прозріння, "символ Віри" народу України.

Серед неосяжної багатогранної духовної спадщини І. Франка, і так мало засвоєної народом України, одна тільки згадка про Великого Каменяра в наш зневірений, безпорадний морок, вдаряє в приупале серце людини весняною живущою надією:

Ти знов оживаєш, надіє!
Світліє душа, молодіє...
І серце живіше б'є в груди.
О серце! О воле! О люди!

Іван Франко — творець власної епохи розвою націона­льної думки, епохи українського мислення в історії, політи­ці, культурі в координатах світового виміру еволюційних про­цесів вдосконалення всього живого, думаючого. Ще за жит­тя (а тепер і поготів) молодь Галичини, світлочолий робочий люд, сприймали І. Франка як порадника, захисника, Вчителя-керманича. А польсько-москвофільські шовініс­ти звироднілі і своя темінь попівська з сліпими патенто­ваними патріотами, наче п'явки, впивалися в благородне тіло велетня — Каменяра. А він ішов гордо і прямо до мети, ішов з народної гущі, символізував своєю ходою нескореність русинів-українців.

Він гордо йшов на вершини ясного світового розуму, на вершини поетичної довершеності слова і образу. Він ски­нув з неба в безодню забуття ілюзорних чужих богів і запа­лив в небі України зорю Предків Святих, Зорю Тараса Шевченка, щоби підступні чужорідні сили з неба не гніти­ли душу народу, щоби й самому не тліти на лоні Авраама, а поєднатись з амрітами безсмертними у Царстві Духа Предків Рідних.

Іван Франко йшов славною дорогою політичної боро­тьби за незалежність нашої держави. Його омріяна Украї­на — держава соціальна, але не Маркса-Леніна під п'я­тою замаскованих юдо-інтернаціоналістів. І якби істори­чними подіями 1991 року володіла українська знать, свідомий народ, а не новоспечений гурт "патріотів" з ком­партійних перевертнів, то День Незалежності міг би співпасти з днем народження Великого революціонера, Великого Каменяра. А це було б могутньою підпорою державності. Та так не сталося, бо нас учили чужинці, а не франковизнавці-українці.

Теперішня влада сплюндрувала Україну, утвердила си­лу награбованого капіталу; відродила духовні "попівські тортури"; відновила "тюремні царські мури"; утримує для вбивства та залякування народу "війська муштровані"; нашпигувала суспільство наклепниками, вдосконалила"шпигунські ремесла". Словом, в ранг правління підняла зі смітника історії все гидке, що у свій час вимів туди Каме­няр, і нахабно прикрилася іменами Франка, Шевченка і всіх славних синів і доньок України. То ж нам, рунвістам, при цій формі правління, треба йти до чистих джерел Франка і вчитися заново.

Звичайно, що в 147-і роковини народження І. Франка нема потреби щось перебільшувати в його стійкості, не­похитності чи вдаватися до спотворення і фальшування поглядів поета на догоду попівського мракобісся, як це намагається робити О. Климишин в статті "До питання про "атеїзм" І.Франка".

Таку безсовісну "дослідницю" атеїзму Франка з Прикар­патського Університету і всіх, хто повірив в її писання, відси­лаю до передсмертної поеми "Папі в альбом", видрукованої в 13-му томі 20-ти томного зібрання творів І.Франка. Поема "Папі в альбом", начитана хворим поетом за два дні до відходу у Вічність, завершує життєву дорогу І.Франка як людини гуманіста, який бачить Всесвіт гармонійно велич­ним і цілісним, у вічному русі. Не запаморочився світлий розум І.Франка християнським дурманом і папським під­ступним побожним блиском золота навіть у передсмертний час. Він дивиться прощальним поглядом на світ очима науковця; він вмуровує в Собор Знань вогонь людського розуму, як джерело знань, що палить темінь забобонів, дає світло життю. На диво нам, світогляд Каменяра був світоглядом непохитного в свідомості борця з християнським догматизмом на одному диханні: від поеми "Ех pihilo" (монолог атеїста), в котрій узагальнено погляд 29-ти річно­го поета, до останнього подиху — поеми "Папі в альбом".

Іван Франко — відкритий, глибоко правдивий поет, чес­ний політик та добросовісний учений-аналітик з універсаль­ною самоосвітою. Трагізм його особистого життя, його ду­шевні хитання-бурі живуть в його творах і вплелися в терно­вий вінок України. Нащадкам, на знак благородної вдячно­сті поету, залишається все чесно усвідомити і примусити квітувати терни з дороги Каменяра в нову епоху становлен­ня української людини з цілісною національною свідоміс­тю. Наше відродження, наша сила національно мужнітиме від цілющої води з криниці-спадщини І.Франка:

Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Не легкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроений пугар.

Іван Франко випив надмірно багато духовної отрути "з батьківської руки" і не отруївся, а перетравив її своїм соня­чним розумом в цілющий духовний нектар для оздоров­лення народу свого. І нам, його нащадкам, ідучи проруба­ною дорогою "Каменярем", "Рубачем", тобто І.Франком, во­рожу духовну отруту можна оминати в "мандрівці століть", бо на сторожі стоїть Іван Франко з його "Духа печаттю".

І вже зовсім спостерігаю ніби провалля свідомості і ніяк збагнути не можу вчинки Р.Іваничука, І.Драча, Д.Павличка і інших письменників та поетів, котрі величають себе учня­ми І.Франка, вчаться в нього секретів поетичної творчості, отого високого письменницького ремесла, а розминулися з Духом Франка, з заповітньою мудрістю Вічного Революці­онера, що веде українську людину в царство благородних, гордих вчинків на славу Вітчизни своєї самобутньої.

Згадані літератори, і добрий загін тут не упом'янутих, "пішли у мандрівку століть" ремісниками без Франкового освячення його "Духа печаттю". Отакі "ремісники" їдуть в наш час за духовним жебрацтвом на вигадану жидами "Обітовану землю", їдуть в Єрусалим. І їдуть не як допитливі туристи, що знають працю І.Франка "Поема про сотворення світу", читали з трибун перед народом уривки з поеми "Монолог атеїста", "Рубач", а їдуть чолобитниками, ботокудами. Вони, на посміховисько мудрих туристів, падають ниць перед юдейською міфологією, змивають свої національні "гріхи" і рідні святощі в ріці Йордан, а повернувшись додому, показують дурний приклад мудрому народові, огуджуючи рідні святощі, як-то: "Велесова книга" або РУНВіра; вони продажно тиснуться під крило нинішньої влади, кот­ра не глупо співає "Алелуя" — слава Ягве, богу Ізраїля.

Життя Івана Франка згоріло в жертовнику України, яке він свідомо віддав, щоби невмирущим був народ наш; що­би на цей вогонь збиралися все нові й нові покоління відчайдушних, безумних ідеалістів, подвигами котрих му­дрішає світ, славиться народ.

І хоча сьогодні, як засвідчила поява у Львові головного героя поеми І.Франка "Папі в альбом", та недавньої наго­роди папського кардинала урядовою нагородою, — вла­да силоміць заносить в благородний жертовник України вікову гниль, щоби він чадів чужим смородом, а не розгоря­вся божественним вогнем національної величі й правди, то нам, все-таки, слід посміхнутися переможною надією і згадати пророчі слова любленого Франком поета І.Гете:

Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в віках загину!

Вірте, Українці! Жертовний вогонь І.Франка ніколи ні­кому не загасити! Він горить на високій Дніпровій кручі поруч з вогнем Т.Шевченка і вічно горітиме.

Іван Франко розрісся в справжню область науки — франкознавство. Розростався й об'єм друкованих його скарбів і сягнув видання творів у 50-ти томах, але це ще далеко, далеко не все, створене розумом та мозолясти­ми руками нашого генія. Доля творів І.Франка — це типо­ва доля України: кожен завойовник щось таки забороняв, а своєї держави нема ще й сьогодні. Неопубліковані тво­ри й праці Франка засвідчують, що й після 87-ми років вічного сну на них чекає українська людина. Франко ніби пише для нової, величної України.

Торкнімось, друзі, поетичних струн великого поета. Знавець літератури О.Білецький в поетичній симфонії І.- Франка виділяв сольне звучання трьох основних струн ліри поета. Перша — стальна струна — веде мелодію бойо­вих пісень, що переросли у запальні гімни; друга — срібна — співає голосом тривожного вічного кохання і розсіває то перли сонячних надій, то зів'ялі листочки на могили героїв, могили закоханих. А третя — бронзова струна — стрясає суспільство то громами обурення, викриття, то їд­ким глузуванням над вадами суспільства, над віковою забобонною темрявою, що душить і уярмлює народ.

Звучить мелодія бронзової струни, звучать пророчі слова Рубача перед церквою:

І рік мені мій провідник: "Се може
Сну вічного, се злоби клятий спів,
Се тьма, що світлом статися не може!"

І, взявши камінь, що тут бовванів,
Він кинув на церковне середстіння
Й мені те саме учинить велів.
[...] і з грохотом звалилося склепіння.

Великий митець ніколи не вигадує щось з чорної скриньки. Він змальовує реальну дійсність генієм свого таланту. Що краще могло підійти для викривальної хара­ктеристики галичанського культурно-духовного застою, ніж одне слово — "ботокуди". (Ботокуди — одне з племен Південної Америки, що в силу історичних обставин відста­ло на дорозі вселенського поступу). І вдалим художнім прийомом віддаленої паралелі поет заселяє Галичину ботокудами. Тільки один цей прийом плану сатиричної поеми уже викликає в свідомості допитливого читача власні широкі картини сміху. А коли зважити на прозорли­вість таланту І.Франка, то здається, що поема писана в сучасну злобу дня:

Ми лояльні! Ми за волю
Шабельками помахали —
Що дали, ми брали смирно,
Ще й у ручку цілували.
Ми тверді, бо, мов скала,
Стоїмо на вірі ґрунті.
В вірі вся будучність наша,
А не в вільнодумнім бунті.

З поеми зрозумілим стає, що то за "твердиня віри" ботокудів:

Найсвятіше в чоловіка —
Сли він ботокуда хвацький —
Крім азбуки, є святий
Обряд греко-уніатський.

І пише І.Франко в путівнику до поеми, що "знаменитій обрядовій боротьбі ботокудів присвячені три розділи по­еми". А в наш час — пропало намарно релігійне проти­стояння і непосильні пожертви духу й коштів впродовж усіх років незалежності формальної. В нас йде справжня війна ботокудів. І ніби в дзеркалі-часі звертаються оці ряд­ки до свідомості нашого народу:

Чи клякати, чи стояти;
Чи раз, два, чи три дзвонити,
Чи "мир православний", чи
"Правовірний" говорити;
Як вівтарі будувати,
Як ікони малювати,
Чи попам лице голити,
Чи їм бороди держати, —
Все те вкрите тьмою спорів
Ритуально-догматичних.
Все те тягне до таборів
Папських або схизматичних.

Ото ж і розтягнули жидо-масони українські душі на зад­вірки й смітники держави, а самі усілися царювати над укра­їнською душею з фальшивими гаслами свободи, демокра­тії, патріотизму. Вони заколисали молоду українську дер­жавність в труні, упокоїли роздором душу народу до без­порадного сну:

Спіть, борителі, герої!
Най буде вам сон спокійний!
Сніть про обрядові бої,
Про свої азбучні війни!
Най вам і не сниться теє,
Що у вашім власнім краю
Ось герої з Галілеї
Працю й землю забирають!

А нас заколисують примітивізмом, середньовічним дикунством забобону:

А у стіп хреста на віку
Цвяхами прибиті в ряд,
Черепи Прудона, Штрауса,
Маркса й Дарвіна стоять.

Влада найбільше боїться правди. Іван Франко — Прав­да України. Це — свята істина, але її необхідно повсюдно повторювати, бо фальш, брехні проповідують світові і на­ші трести поневолення людини, зокрема української лю­дини, повсюдно в усіх сферах життя від колиски немовля­ти до труни померлого.

Щоби нащадки сповна пізнали великого поета, то зали­шив нам І.Франко кілька сторінок про себе самого: "І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузько­го егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами де­кілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян!), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.

Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту?

Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?

Коли, не зважаючи на те, почуваю себе русином і пра­цюю для Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов'язку. Як син українського народу, ви­гадуваний чорним селянським хлібом, працею твердих се­лянських рук, почуваю обов'язок панщиною власного жит­тя відробити ті шеляги, які віддала селянська рука на те, щоб я видряпавсь на висоту, де видно світло, де пахне во­ля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке яр­мо, покладене долею на мої плечі. І коли що полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу, як руський народ. все-таки поволі підноситься. Отже, варто працювати для цього народу і ніяка праця не піде на марне".

Думаючий читачу, українська людино! Гадаю, що ти зосередився, читаючи сповідь душі Каменяра; що ти по­дивився не в криве патріотичне дзеркало, а в дзеркало історичної Правди Івана Франка і побачив наші успадко­вані вади; усвідомив вади свої, як і я свої, висвітлюючи думку заповідну Каменяра. Нам треба учитися в історії, нам треба думати над причинами, що породжують болю­чі, руїнні національні наслідки, що роблять нас безпора­дними в державницькому способі мислення. Державни­цьке мислення — може чимось подібне до шахової гри: треба щоби гросмейстер-Україна грала білими фігурами, робила перший випереджуючий хід національної атаки чорних ворожих фігур. Тактика випередження таємних ворогів — рушій і гарант нашої перемоги. Перемогу наці­ональну кує рідний Розум і Воля і це знав І.Франко, кеп­куючи з шкідливо-підступної педагогіки ботокудів: Ботокуди — педагоги:

Щоб у бидла відібрати
Всю охоту до науки —
Требника дають читати.

Іван Франко багато опрацьовував різних ідей, сам творчо мислив і летів на крилах мрій, передбачень. То чи не про наш час оце передбачення ідеологічної війни за­писав поет у роздумах:

Молотять день і ніч — не жито,
А людські мізки й душі скрито,
Де ран не бачиш, аж в кінці
Зміркуєш: отсе душу вбито!

То чи не пора нам, читачу, підрахувати оті тисячолітні втрати душ нашого народу, що облудно спочили на лоні Авраама та в чужих катівнях, і відродити самих себе Духом Предків Святих, розумом могутнім РУНВіри? Тільки тоді, без духовних кайданів іудо-нацизму, з національним Духом хороброго князя Святослава, що розтрощив хозар, зможемо взяти в облогу бастіон релігійного і політичного сіонізму на нашій землі. За нами історична Правда, за нами Іван Франко, рівноцінний для нас, як Теодор Герцель для ізраїльтян. І коли могутня духовна ріка РУНВі- ризапанує в могутній оновленій Україні, без душителів і духовних рабів, тоді лунатиме слава нашої землі світом і під небесами. А тепер, співвітчизники, наближається час надій і звершень. Прокидаймося із вікової сплячки, за­колисаної хрунями і срулями:

Гей, "пани" й "господинове",
Дай вам бог спання здорове,
Нехай вам сняться дулі,
І вибори, і мандати,
А Хрунь буде вам співати:
Люлі — люлі — люлі.
Ви б найліпше догодили,
Стриманість зробили:
Най там Хруні, Срулі
Кого хочуть вибирають, —
А ви спіть, мов діти в раю.
Люлі — люлі— люлі.

На загноєну рану народу І. Франко кликав хірурга зі скальпелем. То де ж той хірург? Уже й в треттє тисячоліття перейшла Україна із загноєними болячками, і занесли їх оті ж "патріоти" і влада, що розминулися з Каменярем. Сьогодні народ здоровіший за владу, за галасливих уся­ких патріотів-дармоїдів-побожників. Тому народ повинен втрутитись хірургічно в загноєну панством хворобу влади і до цього кличе І.Франко своїм пророчим словом:

Прокинься! Час на власні ноги стати
І бачити себе самим собою,
Час свою велич і слабкість пізнати ясно в спокою.
Пізнай, що ніт тобі над тебе власти!
Пізнай, що в тобі лиш твоя надія!
Знай, що лиш сам себе ти можеш спасти, ти — твій месія.

Іван Франко — це весняна громовиця, що пробуджує землю і народ України із зимового сну; це — червона ка­лина — Україна, затінена дубом, як хмарою; це — фан­тастичні чари кохання, легіт весняного повітря, шерхіт гірської річки; це — безмежні лани хліборобські з розло­гою піснею плугатаря; це —спокій безмежного поля в сніжному завою; це — скорбота вікова народу нашого; це — сповідь народної душі:

Питаєш, чим я согрішив,
Чим пана бога прогнівив,
А не питаєш мя про те —
Немовта се сміття пусте —
Чи много я терпів, страждав,
Чи правди, волі я бажав,
Чи я як думав, так робив,
Чи щиро я людей любив?

А сам поет злився з народом, з його долею, з долею України:

Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров'ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить
Спалимо вогнем то!
Лиш боротись — значить жить.
Vіvere memnto!

Іван Франко і місто Львів злились в одне смислове поняття свідомого українця і благородного чужинця, що цікавиться нашою історією. Зневажати І.Франка — це руйнувати славу Львова і навпаки. Ігнорувати заповіти Каменя­ра, це — іти духовним жебраком поміж людей у світ. Та чомусь в незалежній Україні склалось так, що могутній Ка­меняр стоїть осторонь державної хо­ди, ніби той дуб — велетень посеред паркової площі, що щедро розсіває жолуді на бруківку і дивується з висоти сумно, де його дубовий гай?

Невже у Львові українська влада, якщо пише у почесні громадяни міста Папу Римського? За які це історичні за­слуги перед Україною, перед Львовом? Чи не за те, що зрадив Данила Галиць­кого і кинув на поталу татарам; що слав прокляття-вказівки нищити козаків- схизматиків; що прокляв "Русалку Дніст­рову"; що не допускав доктора І.Франка на кафедру університетську; що в 1905 році спалив наклад праці І.Франка "По­ема про сотворення світу"; що руками свого кардинала А.Шептицького "патріотично" збурював і заганяв в польську пастку Січових Стрільців; що прокляв Ярослава Галана. Напевне й за криваві сльози І.Франка, пролиті в післанні Папі в поемі "Папі в альбом".

Сам поет знав ціну "патріотичних" фраз галасливих побожних українських політиків і з бо­лем розмовляв з Україною, тобто, з нами:

І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
"Не любить Русі він ні раз!"
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого "я" найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.

Могутній Каменяр стоїть в граніті у Львові перед університетом, як ректор-Учитель. І не вдасться вам, пано­ве, папські слуги, обкласти мертвою бруківкою наш символ життя. Народ живиться чорним мужицьким хлібом, а там живе Дух геніального сина Украї­ни — Івана Франка, котрий проростає новою надією на Перемогу, на пробудження народу-титана.