Тюрки+фіно-угри = "русские"

Коли українська наука вийшла з під імперського контролю, і почала відновлювати історичну правду, в якій не залишається місця байкам про «триединый славянский народ», «переезд Руси из Киева в Москву», та подібним побрехенькам, в московській історіографії усе виразніше можна спостерігати спроби побудувати нову концепцію походження Москви та московства. У зв’язку з тим, що «мать городов русских»  –  Київ, опинився за межами Росії, і завдяки праці українських істориків, у світі поширюється думка, що Росія має таке ж відношення до Русі, як гонорея до гонорару, в неакадемічних колах РФ почався пошук джерел Московії саме на московських землях. Виникла ціла низка подібних напрямків: «Нова хронологія, «гіперборейці», «пророки Аркаїму та Великої Тартарії», фантасти й коміки (Пєтухов, Задорнов, Чудінов та ін.)

І ось серед строкатої какофонії неортодоксальних (а часто й непрофесійних) московських істориків потужно пролунала концепція  доктора історичних наук, професора Олександра Володимировича Пижикова. Використовуючи риторику зрозумілу та прийнятну для 84% населення РФ, які підтримують Путіна, він проголошує: треба позбутися  києвоцентричності в російській історіографії, бо «колискою» Московщини була Волга, і саме з автохтонного населення «Волги-матушки»: тюрків та фіно-угрів, походить «великий русский народ».

Тобто професор  Пижиков формулює положення, багато в чому схожі з концепціями сучасної української історичної науки: Московія виникла на землях фіно-угрів, а її державність походить з Золотої Орди. Причинам того, чому на Московщині панують зовсім інші уявлення про власне минуле присвячена книга О. В. Пижикова «Слов’янський розлам».

«Слов’янський розлам»

Для популяризації своїх ідей Олександр Пижиков не став обтяжувати книгу посиланнями на документальні джерела, але зрозуміло, що автор опрацював величезний обсяг історичної інформації. В цьому легко переконатися перевіряючи наведені ним історичні данні. Тобто це  серйозний, за змістом, текст, написаний у легкій для сприйняття формі.

Автор наводить багато цікавих фактів, які свідчать, що населення колиски Московії – Волги, не було слов’янським. Так наприклад він наводить імена бояр та селян Поволжя, які скрізь або фінські, або тюркські. Інший приклад: Пугачов у своїх відозвах звертається до багатьох народів, крім ... «русского». Саме слово «русский» згадується лише двічі в 69 маніфестах, і виключно на означення поміщиків, з якими армія Пугачова веде запеклу війну.

Спираючись на науковий доробок Федора Буслаєва та Миколи Маторіна, доктор історичних наук Пижиков доводить, що у народів, з яких утворився сучасний «русский», панувала «двовір’я» – суміш язичницьких вірувань тюрків та фіно-угрів, з елементами ісламу та християнства. Саме проти цього народного православ’я була спрямована релігійна реформа Никона, якій судилося зіграти фатальну роль в історії Московщини.

До початку Смути Московії вдавалося йти своїм особливим шляхом, руйнуючи плани підступного Заходу, ідейним центром якого був Ватикан. Захід завжди намагався нав’язати Москві свої духовні пріоритети, головними з яких були і є індивідуалізм та приватна ініціатива. На противагу їм московіти (у Пижикова – «русские») мали свої духовні цінності: колективізм та уявлення про соціальну справедливість, дуже близькі до соціалістичних.

Авангардом експансії Заходу проти Москви була Україна, або як її називає пан Пижиков – Київщина. Як доказ європейськості України, професор Пижиков згадує численні шлюби Київського князівського дому з різними королівськими домами Європи.

Панівні верстви Київської землі постійно намагалися колонізувати землі Московії: то спробою хрещення 988 р., яке відбувалося в рамках релігійного відродження Оттонів, то навалою Мамая, чи його нащадків – князів Глинських. Зрештою Захід, уособлений Річчю Посполитою, вдався до відвертої спроби поневолити Московське царство. Ця спроба отримала назву Смути, і завершилося провалом спроб козаків і поляків зробити царями своїх людей.

Внаслідок смутних часів до влади у Кремлі прийшли інші носії західної ментальності – Романови. Аби утвердити свою владу, вони вдалися до перетворень, які мали на меті повністю зруйнувати фіно-угорську та тюркську етнічну ідентичність московства.

Романови запросили до управління державою панство (переважно українське) з Речі Посполитої . Спочатку це були інтелектуали, які заходилися творити нове духовне життя на Москві: освіту, науку, реформу церкви. Імена Ф. Прокоповича, С. Яворського, Д. Туптала, І. Гізеля та багатьох інших добре відомі всім, хто цікавився історією перших Романових.

«Грані московського розколу»

Українство, для обґрунтування власних панівних позицій в Московському царстві, розробило концепцію походження Московської Русі з Києва, вчення про триєдиний слов’янський народ, і ще багато чого. Головний удар по «русскому» народу був завданий реформою Никона. Реформа мала на меті знищити самобутню духовність московства, та нав’язати йому чужий західний релігійний світогляд. Замах на традиційне московське православ’я спричинився до багатолітнього кривавого протистояння никоніан та розкольників, яке завершилося формальною перемогою реформаторів. Прямим спадкоємцем Никона сьогодні є РПЦ, яка, на думку Пижикова, продовжує руйнівну працю спрямовану на нищення самобутньої ментальності москвоства.

На Московщині відбувся не тільки розкол церкви, а й розлам суспільства. Провідні верстви сповідували православ’я Никонівського зразка, натомість як переважна більшість простого люду продовжувало дотримуватися віри батьків. Оскільки старовірам, через релігійні переконання, були закриті соціальні ліфти в державних структурах, вони зосередилися на торгівлі та промисловості. На кошти, які розкольники-старовіри громадили в «общаках» створювалися підприємства, на чолі яких духовні лідери старовірів ставили найманих управлінців.

Натомість провідна верства Московщини, в якій усе більше ставало українців (таких як Безбородько, Апостоли, Розумовські, Паскевич та інші), нехтували торгівлею та промисловістю, роблячи ставку виключно на сільське господарство. Так, наприклад, з метою перетворення Московщини на аграрну державу, було запроваджено кріпацтво.

Співіснування московської еліти та старообрядців тривало досить значний час, але протиріччя між ними не зникли. Коли старовіри набрали силу як капіталісти, вони поклали край пануванню дворян та церкви.

«Коріння сталінського більшовизму»

У наслідок діяльності промисловців-старообрядців (Морозови, Рябушинські, Третьякови та ін.) було повалено самодержавство, і прихильники «старої віри» спробували взяти владу в свої руки. Їм це не вдалося: капіталісти втратили контроль над ситуацією, і владу перехопили більшовики.

Спочатку ця партія, що називала себе робітничою, була суто інтелігентською, бо на 80% складалася «з осіб певної національності». Потім, внаслідок тривалої внутрішньопартійної боротьби між «інтелігентами» певної національності (Троцький, Ленін, Зинов’єв та ін.) та «робітниками», що походили із середовища старообрядців (Молотов, Малінков, Булганін та ін.) перемогли останні.

Перемога «робітничої» фракції у ВКП(б) вивільнила природну московську ментальність: колективізм, неприйняття приватної власності, солідаризм.  Провідником цих сил став Сталін. Завдяки курсу партії. що отримав назву «сталінізм», були втілені у життя одвічні прагнення старообрядців. А саме: соціальний захист (пенсійна система, дитячі садки та ін.), колективна форми власності на засоби виробництва, індустріалізація, гноблення селянства (з метою зруйнувати аграрну модель економіки нав’язану Заходом), гоніння на церкву (як відплата за всі утиски старої віри), та багато іншого.

Однак, на превеликий жаль професора Пижикова, києвоцентрична модель історії, нав’язана Заходом (руками українців) залишилася неушкодженою. Саме вона заважає гармонійному розвитку російського суспільства. Тому Московщині необхідно відмовитися від колоніальної ідеології, нав’язаної українцями і очистити від неї колективну свідомість. Росія має йти своїм особливим шляхом, у бік Азії, зокрема Китаю, Індії, Туреччини. А Україна й Білорусь мають прямувати своїм шляхом у протилежному напрямку – до Європи. Бо ментально українці та білоруси – носії чужого московству західного типу духовності, що містить у собі індивідуалізм та приватну власність.

Основні ідеї Олександра Володимировича Пижикова заслуговують усілякої підтримки та широкого розголосу на Московщині. Успіху цих ідей може сприяти високий соціальний статус ученого (певний час працював заступником міністра освіти РФ, а також помічником Голови Уряду РФ), та його висока активність у поширенні своїх ідей. В Інтернеті можна знайти чимало відео, авдіо, та текстів з його ідеями.

За матеріалами книг доктора історичних наук Пижикова О. В.

1. Пыжиков А. В. Грани русского раскола: заметки о нашей истории от XVII века до 1917 года. —М.: Древлехранилище, 2013.
2. Пыжиков А. В Корни сталинского большевизма. — М.: Аргументы недели, 2015. 
3. Пыжиков А. В. Питер-Москва. Схватка за Россию. — М.: Олма медиа групп, 2014.
4. Пыжиков А. В. Славянский разлом: украино-польское иго в России. – М.Концептуал, 2017.