Українська родина та її засади впродовж історії

Витоки української сім'ї простежуються на нашій території ще з доби раннього палеоліту (приблизно 200 тис. років до Хр.), а на думку М. Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху.

Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату.

З давніх-давен українка вирізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі. Візантійський письменник і цісар Маврикій (682-601) засвідчує, що "їхні (наших предків. - О.В.) жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважають смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям..." (Січинський В., 1946, с.16).

Наша жінка не терпіла невірності свого чоловіка. На відміну від російської сім'ї, де протягом віків допускалося навіть так зване снохацтво (співжиття свекра з невісткою) і де жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. Їхні взаємини характеризувалися певним демократизмом. Діалог Одарки і Карася з опери "Запорожець за Дунаєм" ілюструє цей момент дуже вдало: їхню "сварку" пронизує почуття рівності, добрий гумор і взаємна любов.

У традиції створення сім'ї в Україні існував звичай, коли дівчина сама сваталася до парубка: приносила в хату хліб, ставила на столі й мовчки чекала відповіді від батьків свого обранця.

Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою ("Чоловік підпирає один кут хати, а жінка - три").

Вважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов'язана не лише із залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо). Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови сім'ї й виконувала чоловічу роботу.

Справа одруження - творення сім'ї - у наших предків мала не лише особистий, а й громадський характер: на підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади), громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Тривале парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо.

Участь громади у формуванні молодої сім'ї відбивалась також в оцінці морального стану родини молодого й молодої. Репутація сім'ї цінувалася часом вище, ніж її майновий стан. Шлюб практично повсюдно освячувався церквою, кульмінацією чого була взаємна клятва вірності молодих. Винятковими були шлюби, коли чоловік і жінка "жили на віру". За всіх цих випадків родинна мораль підносилася до рангу громадської.

Як засвідчує М. Стельмахович, українцям з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду, Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною - Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім'ї, без домашнього вогнища - "Без сім'ї - нема щастя на землі". Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові.

Окремі роди виділялися як "знатні"; до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні й патріотичні. "Знатні роди" в історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов'язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам'ять про предків і їхні вчинки; від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, - рушники, особисті речі, зображення тощо; ретельно доглядалися могили предків.

Виявом поваги до родини, її єдності були традиційні свята, коли члени роду, навіть далекі родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз на рік - на "храм" - за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду. Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров'я роду, зокрема, ще з давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру.

Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали охайність української сім'ї. Так, лікар Ґотліб Ґмелін у своїй "Подорожі по Росії" (1770-1780) писав, що українці "люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворян у росіян". Подібне спостереження у 1812 р. робить Бдвард Даніель Кларк. Порівнюючи українців з мешканцями Московії, він зазначає, що перші "чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менш забобонні".

Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашання свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов'язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо). Естетизм українки виявлявся особливо в оригінальному покрої та орнаментації її одягу, детальний опис якого у XVII ст. з підкресленою симпатією подають У. Вердум, Петре, згадуваний вже Ґ. Ґмелін та ін.

Завдяки певному здоровому "консерватизмові" у побуті українська родина з повагою ставилася до народних звичаїв і обрядів, дотримувалася законів гостинності. І хоча весь її побут не був ідеальним, бо то правда, що наші предки часом мали схильність і до безтурботного пияцтва, іноді до чвар чи інших вад, загалом організація побуту сприяла духовному зміцненню сім'ї, орієнтувала людину не лише на земне, але й на Високе і Вічне.

Українська сім'я будувалася на засадах духовності і віри. Це стосується язичницьких часів - людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. За М. Стельмаховичем, українська родина рано набула свого "космічного удохотворення" (батько - "місяць", мати - "світла зоря", діти - "зіроньки"). Народна традиція облагороднювала союз між батьками, що втілювалося в образі богині Лади. І навіть самі назви "няня", "ненька", "неня", "нянько", а також "мама" пов'язані з іменами богів (Стельмахович М., 1997).

Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, до рідної землі, до віри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні та героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило в душу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові до рідного краю. Це також об'єднувало батьків, увесь рід - на основі єдності громадських прагнень.

Сім'ю єднала і спільність національно-культурних зацікавлень, часто спільна участь у національно-визвольній боротьбі. Виживаючи за умов постійного жорстокого етноциду, будучи ізольованою від елітарної культури, яка зосереджувалася у столицях метрополій (Варшаві, Петербурзі), українська родина творила свою народну культуру - казку, пісню, танок, а надто плекала рідну мову. На цій основі утверджувалося почуття етнічної окремішності, яка допомагала зберегти свою автентичність, а водночас сприяла і єднанню родини.

Вище зазначалося, що українській родині завжди був властивий демократизм стосунків - як вияв певної природної доброти, що характеризувала натуру її членів. Ця риса нашої сім'ї простежується вже з кінця IV ст. у житті давніх предків слов'ян - антів (росів). Як і духовність, їх демократизм розвивався під впливом певних природних чинників - поміркованого клімату, спокійного краєвиду, багатої та врожайної землі тощо.

Нашим предкам здавна була властива відсутність вродженої агресивності, яка була притаманна деяким нашим сусідам. Вони виявляли схильність до розуміння інших людей, сприймали світ серцем, уміли ставити себе на місце інших, виявляли гостинність до чужинців. Ці риси і зумовили в Україні ранню появу егалітарного (рівноправного) шлюбу.

В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. Як засвідчують історики, будуючи Січ чи просто оселю, козаки завжди найперше споруджували шпиталь і школу.

У родині культ опіки виявлявся великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним.

Будучи від природи нацією осілою, переважно сільськогосподарською, наші предки високо ставили в родині чесноту працьовитості. Вони душею відчували істину в тому, що неробство породжує найгірші вади характеру людини і що людина може бути щасливою лише в праці, а тому від самого народження повинна готувати себе до цього щастя. В родині ніколи не було ситуації, коли дитина нудьгує і не знає, куди себе подіти.

В давній українській родині схильних до лінивства не любили, висміювали і змушували до праці: вже в ранньому дитинстві хлопчик чи дівчинка повинні були доглядати домашніх тварин, допомагати батькові чи матері в домашній роботі. Фізична праця була також важливим чинником розвитку сили та збереження здоров'я дитини. Хлопчиків рано готували до оборони рідної землі: вони змалку їздили на конях, вчилися володіти зброєю. Все це давала праця, яка, таким чином, виконувала і важливу функцію охорони здоров'я.

Життя української родини будувалося на засадах природо-відповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружну. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона...", - так висловив це прагнення І. Котляревський. Звідси і культ подружньої вірності, що проходить лейтмотивом у всій історії нашої культури.

Українці завжди виділялися в світі моральною чистотою і стриманістю (Ващенко Г. - 1,1997, с. 109). Громада і сама родина зважали на неписані закони, що стосувалися вікової зрілості та психологічного здоров'я молодих, їх обопільної згоди, заборони кровозмішування тощо. В практиці родинного життя втілювалася природна тенденція до багатодітності, здорового способу життя тощо.

Природовідповідно будувалося і родинне виховання дітей. За важкою щоденною працею батькам ніколи було спеціально займатися "вихованням": діти виховувалися самим життям. Пізніше В. Сухомлинський назве це мудрою системою педагогічних поглядів працьовитих людей: "Працюємо разом з ними, з дітьми - ось, мабуть, і все виховання" (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 444). Свій обов'язок — у процесі спільної праці - виконувала Природа. Поєднуючись з духовністю і релігійністю, праця змалку привчала людину пізнавати світ не тільки розумом, але й серцем.

Природовідповідний характер мало і виховання любові до рідної культури. Рідне є природним. Так трактувалося засвоєння рідної пісні, казки тощо, а надто рідної мови. Наші предки підсвідомо сприймали істину, висловлену згодом К. Ушинським про те, "...що зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить в дитинстві" (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 272). Рідну культуру і мову дитина "сама брала" в родині, як, зрештою, і всі інші цінності, в процесі практичного життя "як губка" вбирала все, що бачила і чула вдома.

Дитина, вихована в нормальних родинних умовах, не уявляла собі майбутнього життя поза сім'єю, формувала в собі духовну потребу в ній. Шляхом практичного засвоєння таких чеснот, як любов до батьків, родинна злагода, почуття кровного зв'язку, згуртованості всіх членів родини, духовний потяг до рідного дому, до рідної культури і мови, вона виробляла прагнення і природну потребу творити свою майбутню сім'ю за зразком тієї, з якої вийшла сама.

Варто, зрештою, зауважити, що такими рисами наша сім'я володіла в минулому. Бо вже починаючи з епохи Катерини II, під впливом феодально-деспотичних стосунків у Російській імперії та російського менталітету в українську родину проникають також елементи деспотизму. Свого часу, аналізуючи зміст "Слова о полку Ігоревім", не дуже прихильний до українства В. Бєлінський на ці обставини вказує досить виразно. Він пише:

"Слово о полку Ігоревім" несе на собі відбиток поетичного і людяного духу Південної Русі, яка ще не зазнала варварського ярма татарщини, чужих грубощів і дикості Північної Русі... Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми. Все це, повторимо, відгукується Південною Руссю, де і тепер ще так багато людського і благородного у сімейному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінка користується правами своєї статі. Все це не властиве ("противоположно") Північній Русі, де сімейні стосунки є грубими, жінка - різновидність домашньої худоби, а любов у шлюбі - річ зайва..." (Белинский В., 1900, т. 2, с. 369).

Дискримінація жінки шляхом "вирівнювання" її прав на важку чоловічу працю, насаджування феодального культу "старшого", а згодом і гіперопіки над дітьми, - всього цього зазнавала наша родина і в епоху більшовизму.