Українські Трістан та Ізольда

Еталоном кохання, українськими Трістаном та Ізольдою, яких чари любові з'єднали на 60 літ, є Марія та Микола.

Він народився *1 (13) грудня 1856 р. у селі Костувате на Херсонщині, вчився в Єлизаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни прямо з училища пішов на фронт добровольцем. Микола брав участь у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипки, дійшов до Константинополя.

З війни повернувся унтер-офіцером з Георгієвським хрестом. Отримав його на Шипці, коли в бою полковий прапор перехопили турки, Микола пішов на них з голими руками і повернув прапор. Їхньою дивізією там командував Михайло Драгомиров, майбутній київський генерал-губернатор. І, бувало, щоб отримати дозвіл на виставу, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той одразу ж переходив на українську і давав дозвіл, порушуючи закон.

Після війни Микола служив у Бендерах. Там ставний, незвичайної вроди 22-річний Микола Тобілевич (Садовський) зустрів свою Марію. Вона, сидячи при роялі, виводила:

Коло млина, коло броду
Два голуби пили воду...
І чудовий теплий баритон підхопив:
Вони пили, воркотіли,
Та й знялися й полетіли.

і пісня чудовим чар-зіллям з'єднала їхні серця. З того часу у Бендерах влаштовувалися концерти, всіх чарував спів херсонця та чернігівки. На одній із вечірок, коли всі були добре під чаркою, гості почали вмовляти чоловіка Марії, Хлистова відпустити Марію на сцену. "Добре, якщо це буде український театр", - сказав чоловік і навіть написав розписку. Незабаром усі роз'їхалися, Хлистови потрапили до Свеаборга, де Марія варила геніальні борщі та їздила в Петербург до консерваторії.

І от у 1882 році прийшло Марії запрошення до української трупи. Чоловік, певно, не відпустив би її, але рідний брат Мані – генерал Адасовський знайшов переконливі аргументи. У Єлизаветграді, де жив тоді Садовський, відбувся дебют Заньковецької у "Наталці Полтавці". Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою, він зняв свій перстень і мовив: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!" Так і носила Марія все життя ту обручку зі сценою.

Здавалося, мрії збуваються: вона – кохана й закохана, вона – актриса. Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційну "волю" від Хлистова, але, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Але вони ж кохалися! У одному з листів Микола Садовський писав їй: "Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, - все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!"

У Яворницького ми знаходимо спогади, що Ілля Рєпін був схвильований грою Заньковецької. Станіславський писав: "Її гра потрясаючої сили. Талант винятковий, національний, істинно народний". Карпенко-Карий вважав: "Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени". У Петербурзі сталося диво: Олександр ІІІ з'явився у приватному театрі, потім їх запросили на імператорську сцену.

Кілька разів Заньковецька одержувала запрошення грати у трупі імператорського театру. Її порівнювали з італійкою Елеонорою Дузе, француженкою Сарою Бернар. Фізіолог Павлов плакав, бачивши гру Заньковецької у "Наймичці", Антон Чехов твердив: "Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде".

Та навіть боги заздрять щастю смертних, адже Марія – однолюб, а Микола – податливий на принади "кицюнь", скакав у гречку з актрисами Марією Малиш-Федорець, Валентиною Івановою, але ставав на коліна й обурювався: "Маріє! Як могла так подумати? Ти ж – моя єдина кохана кицюня". Нерви, сварки, вони розлучалися навіки; вона йшла з театру. А ще сестра Садовського Марія – красуня, великий талант, вічна конкурентка Заньковецької при бідному репертуарі. Жінки так ворогували, що Садовська-Барілотті кинула трупу брата і невдовзі 35-літньою пішла з життя, лишивши дочку-немовля.

Був лютий 1900 року Садовський грав у дуеті з Лінницькою. Заньковецька з партеру кинула йому білу троянду на ознаку примирення й усміхнулася. Він низенько вклонився, взяв квітку, підніс її до вуст. Прийшов мир, але такий короткий. У 1905 році на зло Марії Садовський одружився з Євгенією Базилевською, яка народила йому синів Миколу та Юрка, поїхав на Галичину, створив у Львові театр, став його директором і режисером. Вона поїхала в турне селами Полтавщини, Катеринославщини. Та довгої розлуки ні Садовський, ні Заньковецька не витримали. Він повернувся і вони заснували перший український стаціонарний театр у Києві (1907). У 1910 році в Катеринославі Данило Сахненко зафільмував їхню "Наталку Полтавку".

За часів УНР Садовський і його театр виконували роль вершників, які зустрічали Петлюру на Софіївському майдані, проводили паради. Потім він емігрував разом із армією Петлюри. На еміграції Садовський жив у Празі, потім у селі Мокропси. Наймався косити сіно за 30 крон і гальбу пива. Там Садовський зустрів сина Миколу — офіцера армії УНР, майбутнього професора філософії.

Та розлука не для них – і Микола повернувся, прийшов до Марії, яка гіркими докорами поглибила розрив. І пішов Садовський на Стрілецьку, 76 до чергової "кицюні" - акторки Валентини Чаус, молодшої на 45 років. Часто ж ночами Садовський сидів під дверима Заньковецької на Великій Васильківській, 121 і просив: "Маню, впусти!" Марія ж не мала сил простити.

У 73 роки Садовський без дублера знявся у фільмі "Останній лоцман". Коли дід нирнув у зимну воду Дніпра, всі заклякли з переляку, а він випірнув і крикнув: "Знімайте, чорт забирай!"

І коли Богу сподобалося забрати Садовського до себе, по дорозі на Байкове кладовище, на прохання Марусі процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала.

Через кілька місяців Марії не стало. Вона померла у Ніжині, але її поховали на Байковому поруч із ним. Нарешті вони з'єдналися навіки. Червона і біла троянди, що ростуть на місці їхнього спочинку, так переплелися, як переплелися нитки життя Миколи та Марії.