Українські жінки-воїни

Усі імперії, які завойовували нашу країну, щоб послабити її потенціал до спротиву, вживляли в масову свідомість її мешканців патерн, що ми мирний народ гречкосіїв, і військова справа нам не притаманна.

Але цей антиукраїнський міф спростовують визначні сторінки нашої історії та військових перемог, які, власне, цю історію творили.

Так споконвіків основну роль у веденні війни відігравали чоловіки, що є цілком закономірним явищем як тоді, так і тепер. Та наша земля знає багато прикладів, де саме жінки проявляли себе на полі бою.

Історія жінок-воїнів на нашому терені розпочинається з кочових народів, зокрема сарматів. Оскільки кочовий спосіб їхнього життя визначав суспільний лад, в якому вони жили, а також стосунки між чоловіками та жінками, то сарматки брали участь в полюванні, а також дуже часто їх можна було побачити на полі бою. Античний автор, Псевдо-Гіппократ, доносить до наших днів легенду про те, що сарматки відрізали собі праву молочну залозу, щоб перенаправити її енергію в праву руку, що, цілком імовірно, може бути не більше, ніж міфом. А от Геродот нам розказує, що сарматка могла вийти заміж лиш після того, як убила ворога в бою.

У “Повісті минулих літ” зустрічаємо згадки про амазонок:

“Амазонки ж мужа не мають, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество і велике празникування. Коли [ж] од них зачнуть вони у чреві, то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити [і] якщо народиться хлопча — погублять його, якщо ж дівочої статі — то вигодують і дбайливо її виростять”.

Також на території Заходу України зафіксовані стоянки кельтів. Є гіпотеза, що жінки кельтів брали участь у боях і походах на рівні з чоловіками. Єдина різниця між ними та чоловіками на полі бою полягала в неможливості роздягатися до пояса.

Якщо згадувати кельтів, то найвідоміша кельтська жінка-воїн була Боудіка, яка в 60-х роках н.е. очолила в провінції Римської імперії, Британії, 200-тисячне військо кельтів, яке повстало проти метрополії.

Серед слов’янських племен перші згадки про жінок-воїнів бачимо в згадках візантійського патріарха Никифора в 7 ст. під час облоги Константинополя: “Стягуючи обладунки з мертвих русів, часто бачимо під ними жінок з давніми бойовими шрамами”. Тобто це не одноразовий “контракт” на похід на Царгород. Війна для цих прадавніх українок, швидше за все, була професією, способом життя і методом зароблянням на життя. Можливо, ця традиція мігрувала від варягів, в яких теж дуже багато було жінок воїнів, і яких навіть ховали в таких самих могилах, як і своїх конунгів, з мечами, конями та іншим військовим приладдям. 

Ну, і звичайно, як тут не згадати княгиню Ольгу, яка була дружиною князя Ігоря, по суті князя варязького походження, яка теж мала свою дружину, вела війни, зокрема як в помсту за вбивство свого чоловіка, ліквідувала древлянське племінне князівство, а також займалась зовнішньою політикою. Тобто Ольга могла бути суб’єктом як внутрішньої, так і зовнішньої політики в часи раннього середньовіччя, що дуже рідко трапляється в інших місцях тогочасної Європи.

Далі естафету українського жіночого вояцтва перебирає на себе козацька доба. Є ціла низка легенд, зокрема “Настина Могила”, які переповідають нам історії про те, як жінка, перевдягнувшись чоловіком, вступала до війська, а потім сама керувала цілою ватагою козаків. Також, попри усталену думку про те, що жінок на Січ не допускали, є багато свідчень, що жінки в козацьких поселеннях, особливо на кордоні з татарами, володіли значно більшою свободою та впливом на своїх чоловіків, ніж деінде у Європі. Як тут не згадати подвиг дружини сотника Зависного, Олени Зависної, в дівоцтві Гавратенко. Коли поляки під командуванням Станіслава Потоцького і Стефана Чарнецького все ж таки вдерлись в місто і перебили всіх його захисників, в бій вступили жінки та дівчата, які залишились фактично сам на сам з ворогом. А коли вбили сотника Зависного, його дружина підірвала льох із порохом і поховала разом із собою велику кількість польських загарбників.

Та одним з найбільших випробувань для українських жінок стали Перші та Другі Визвольні змагання, в яких вони відіграли одну з ключових ролей і винесли на своїх плечах весь тягар тилового та підпільного існування в умовах окупації.

Зокрема Олена Степанів, громадська та військова діячка, четарка УНР, відіграла одну з провідних ролей у створенні Легіону Українських Січових Стрільців. Вона разом з Марією Бачинською, Ольгою Басараб, Меланією Балицькою проводили набір вояків в ряди УСС.

Олена Степанів – перша жінка офіцер у світі

Народилася 7 грудня 1892 р., в селі Вишнівчик, сьогодні Перемишлянський район Львівської області, в родині священика УГКЦ. Була членкинею “Пласту”. У студентські роки брала активну участь в діяльності спортивно-патріотичного товариства “Сокіл”, зокрема очолювала першу жіночу чоту Львова. На одному зі студентських зібрань знайомиться з Романом Дашкевичем, майбутнім полковником Армії УНР, та їхньому одруженню завадила Перша Світова війна. Роман йде на фронт, в той час Олена разом з друзями організувала медсестринське відділення і теж пішла в армію. Вона вступила до лав Січових Стрільців – 2 провідницею жіночої чоти. Була учасницею Карпатської військової кампанії, відзначилась відвагою в боях за гору Маківку, де був взятий в полон Євген Коновалець. Згодом Олена стала хорунжою, а 29 травня 1915 в боях під Лисовичами Івано-Франківської області потрапила до російського полону, де її тримали два роки у Ташкенті. В російській пресі з цього приводу навіть написали замітку, що до них в полон потрапила “баришня-офицер”. У квітні 1917 повертається до Галичини де стає однією з організаторок Листопадового повстання, бере активну участь в польсько – українській війні. Отримує звання четар Української галицької Армії.

Цікаво, що спочатку жінкам забороняли вступати до лав УСС, мотивуючи це обмеженням кількості особового складу цих підрозділів. Та потім ситуація змінилась.

На відміну від російської армії, з українських жінок не робили окремих формувань, а відправляли їх після навчання до різних військових частин воювати на рівні з чоловіками, право на що вони повинні були “заслужити” військовими вміннями.

До руйнування стереотипу щодо жінок в армії доклалась також ще одна громадська та військова діячка Ганна (Гандзя) Дмитерко – десятниця УСС, а згодом УГА. 

Ганна (Гандзя) Дмитерко – десятниця УСС, а згодом УГА

Народилася 9 лютого 1893 в селі Підберізці Львівської області. В юності була активною членкинею “Пласту” і товариства “Січових Стрільців”. З серпня 1914 р. як сестра милосердя перебуває в стрілецькому шпиталі Українських Січових Стрільців. Протягом травня – вересня 1915 р. служить в курені ім. Григорія Коссака, де бере участь в боях під Лисовичами та над Стрипою. Потім служить в допоміжній службі в бригаді УСС. Після Першої Світової війни Ганна емігрувала в США, де вела педагогічну діяльність та була активним членом Братства Українських Січових Стрільців, Спілки Бувших Вояків України. Також проводила активну діяльність в Союзі Українок Америки.

 За два місяці до своєї смерті в 1981 році Ганна Дмитерко написала:

“Подвиг жінки-українки в долі нашого народу став історичною традицією. Вона бере початок ще від княгині Ольги. Впродовж століть жінка-українка зберігала в собі прагнення до волі, яке поєднувалось з почуттям високої гідности й відповідальності за щастя рідного народу”.

Ганна Дидик – зв’язкова Шухевича

Не менш віддано присвятила себе чину воїна під час Других Визвольних змагань Галина Дидик (псевдо “Ганна”, “Молочарка”) – діячка ОУН, референтка підпільного Українського Червоного Хреста, зв’язкова і довірена особа командира УПА Романа Шухевича. Її біографія типово схожа до біографій всіх активних жінок Галичини того часу. Народилася в селі Шибалин Тернопільської області. В 1923 р. закінчила Бережанську гімназію, а в 1931 році – Львівську семінарію, паралельно працюючи в “Просвіті”. З 1930 до 1934 належала до “Союзу українок”, де займалась активною просвітницькою діяльністю по селах Бережанщини.

Після приходу радянських військ на західноукраїнські землі була арештована органами Бережанського РО НКВС за зв’язок з ОУН і активну націоналістичну пропаганду, але за відсутністю доказів її відпустили. І хоча офіційно членом ОУН вона стала тільки в 1944, але націоналістичною діяльністю займалась значно довший час. Так через Ярослава Федика вона встановила зв’язок з Миколою Лебедем, урядуючим провідником ОУН(б), який був основним провідником антинімецького спротиву на західноукраїнських землях. Її квартиру у Львові за адресою Піярів, 5а Лебідь використовував як свою підпільну “хату”. На ній у справах часто бувала фактично вся тогочасна активна верхівка ОУН: Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Григорій Голяш.

Після арешту гестапо Старуха і Лебідь переїжджають в інше місце, а Галина Дидик повертається на Тернопільщину, де на завдання проводу ОУН стає їхнім агентом, а згодом референтом в складі Українського Червоного Хреста. Там вона організовувала курси санітарок, займалася відправкою медперсоналу туди, де це було вкрай необхідно, організовувала в районах і сотнях УПА військові шпиталі, контролювала діяльність підпільних лікарень Українського Червоного Хреста. Одним словом, вона проводила титанічну і складну роботу, яка врятувала сотні життів українських вояків. 

З 1945 року Галина була зв’язковою Романа Шухевича. Робота зв’язковою лідерів українського націоналістичного підпілля була одна з найнебезпечніших і найскладніших робіт для українських підпільниць, які фактично тримали на своїх плечах весь зв’язок проводу, особливо після 1945 року. До обов’язків Ганни Дидик входило, перш за все, забезпечення надійного зв’язку між командиром УПА та Яковом Буселом (заступник провідника ОУН і заступник командира УПА-Північ, начальник політвідділу Головного військового штабу (ГВШ) УПА (1944—1945) та Василем Куком (генерал-хорунжий та командир УПА після загибелі Р. Шухевича). Також Галина шукала та організовувала надійні схрони для провідників УПА, забезпечення їх продуктами, медикаментами та літературою, організовувала зв’язок з керівниками крайових проводів, з’ясовувала обставини арештів членів ОУН. Також саме вона організувала лікування Р. Шухевича в Одесі та поїздку з сином Шухевича Юрієм в Сталіно (Донецьк) на пошуки його сестри і доньки генерала-хорунжого. Поїздка, на жаль, закінчилась невдачею, і під час неї Юрка заарештували. 

Після смерті Шухевича Ганна ковтнула ціанистий калій, але радянські медики витягнули її з того світу. Перебувала під слідством 2 роки, витримала 159 допитів, деякі з яких тривали по 15-16 годин. Отримала 25 років таборів. 14 грудня 1951 року Ганну етапували до Верхньоуральської тюрми МГБ СРСР, а потім до  Владімірської в’язниці (Владимирский централ). 

Звільнили Галину в 1971 році через хворобу серця. Не маючи права повернутись додому, тимчасово проживала в Караганді, а з 1972 року таємно у Львівській області. Після марних спроб прописатись осіла в селі Христинівка на Черкащині. Працювала вихователем в дитсадку, жила з маленького городу і з того, що давали їй люди. Також отримувала допомогу від членів групи Міжнародна Амністія з Німеччини, підтримувала листування з іншими політичними в’язнями, а також доглядала важко хвору матір В’ячеслава Чорновола. Взагалі, підтримувала, кого могла, пакунками які отримувала від тієї ж Міжнародної Амністії, що не пройшло повз увагу органів державної безпеки, які почали схиляти Ганну до співпраці та в обмін на “розкаяння” обіцяли їй пенсію, збереження роботи і безтурботне життя. На що отримали від неї категоричну відмову.

Після цього її звільнили з садка, позбавили закордонної допомоги, весь час піддавали психологічному тиску, вчиняючи всякі хуліганські провокації.

23 грудня 1979 року Галина Дидик померла від інфаркту. Похована в Бережанах.

Наразі у Збройних Силах України проходять службу 31757  жінок, що складає 15,6% від загальної кількості військовослужбовців. Це один із найвищих показників кількості жінок, які служать у війську, у співвідношенні до загальної чисельності Збройних Сил, порівняно з багатьма арміями світу. З них 4810 — офіцери (8,9%), 25 780 — особи рядового, сержантського та старшинського складу й 1162 курсантки.

Є серед військових українок і миротвориці. Так наразі 7 жінок-військовослужбовиць беруть участь у міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки у складі національного персоналу миротворчих контингентів. А за статистикою, кожен 20-й український миротворець – жінка.

Ось так українські жінки протягом всіх століть не тільки несли на собі весь тягар війни, намагаючись вижити в складних умовах, в той час коли їхні чоловіки вмирали на війнах чи засланнях, але і пліч-о-пліч воювали з ними за свою землю, за свої принципи та переконання. 

І саме тому ми не можемо собі дозволити продовжувати радянський наратив, що “день армії”, а тим паче День захисників, який ми святкуємо 14 жовтня, буцімто, це звичайний день чоловіків, на який їм дарують спідню білизну, шкарпетки та гель для душу. Тому що саме така поведінка  – це і зневага до військових подвигів тисяч українських жінок, які віддали і продовжують віддавати свої життя за Україну, несуть службу в лавах ЗСУ і гідно виконують завдання на передовій, так і банальне несвідоме підігравання російській пропаганді, що знецінює День захисників і захисниць України, і звуження його змісту до банального дня чоловіка.