Український внесок в теорію і практику партизанської війни на прикладі РПАУ (махновці)

Історія Революційної Повстанської Армії України (махновців) та її творця і командира Нестора Івановича Махна для широкого загалу і до сьогодні все ще залишаються на рівні міфів і легенд, переважно спотворених дезінформаторами та фальсифікаторами.

Мало відомо про організацію махновських збройних сил і бойові операції, які проводилися ними впродовж усього часу так званої громадянської війни. За короткий період – менше, ніж за чотири буремні роки – високою мірою проявився талант Н.І. Махна і як видатного полководця, творця і командира повстанської армії. [1–5; 7; 9].

Стратегія і тактика Революційної Повстанської Армії України (махновців) вивчалася і вивчається в багатьох військових академіях світу. Н.І. Махно був основоположником маневрової війни. Махновська тактика маневрової війни широко застосовувалася під час Другої світової війни, зокрема, танковими арміями Гудеріана, Роммеля, прихильно до цієї тактики ставився і де Голль, хоч практично нею скористатися і не зміг [9]. Досвід РПАУ(махновців) повною мірою використала Українська Повстанська Армія.

Винаходом, на якому трималася махновська армія і яким вона прославилася, була кулеметна тачанка. Ця бойова колісниця часів громадянської війни давала повстанцям нечувані на той час переваги над численними ворогами, бо забезпечувала пересування значних мас війська на великі відстані навіть в умовах бездоріжжя і нанесення ударів там, де ворог цього найменше очікував.

Стосовно організації махновської армії. Вже в квітні і листопаді 1919 р. на території підконтрольній махновцям було проведено мобілізацію і вона була аж ніяк не добровільна. Від призову до війська звільнялися лише чоловіки, вік яких був меншим або більшим за встановлений призивним. Дезертирів суворо карали, бувало що й розстрілювали. Призвані до війська проходили вишкіл і отримували відповідний солдатський документ, як і в будь-якій іншій регулярній армії.

Армія мала чітку структуру. В її складі були корпуси, бригади, полки, батальйони, роти. На чолі кожної з цих військових одиниць стояли командири відповідного рівня. Підпорядкованість була по вертикалі. Верховним командиром був Н.І. Махно, який користувався незаперечним авторитетом у своїх воїнів та населення. Нестор Іванович був настільки харизматичною особистістю, що отримав титул Батько (і це звання аж ніяк не привід для іронізування). Чи багато народних вождів удостоїлися такої пошани? Щось важко пригадати. До речі, сам Нестор Іванович у своїх “Воспоминаниях” з великою теплотою згадує про цю подію‚ яка сталася в Дібрівському лісі під віковим дубом‚ який стоїть іще й зараз. Він так і називається “Дуб Батька Махна”. (До речі, цікаво те, що “Дуб Батька Махна” був колись і в Дубовому Гаю в м. Запоріжжі аж поки сам Дубовий Гай не пропав через підняття ґрунтових вод після спорудження Каховського водосховища). “Мне лично казалось и странным‚ и неудобным слышать обращение ко мне крестьян и повстанцев‚ вместо “товарищ Махно”‚ батько Махно‚ а иногда – “товарищ Батько Махно”. Но эпитет “Батько”‚ помимо моей воли‚ прилип к моей фамилии‚ начиная с дня событий в селе Больше-Михайловка (Дибривка)… Я часто спрашивал себя: честно ли допускать до того, чтобы меня так возвышали, чтобы, передо мною же, мои братья-труженики мною так благодарственно восторгались, подчеркивая этим, что они видят во мне человека, неизменно преданного им, и этим сами искренно во всем доверяют мне?” [8].

Розробку бойових операцій і оперативне керівництво армією здійснював штаб. Інформація про пересування ворожих військ на контрольованій території надходила від розгалуженої розвідувальної мережі через кур’єрів і зв’язківців. Чітко діяла контррозвідка‚ яка неодноразово знешкоджувала московських більшовицьких та інших шпигунів‚ зокрема‚ було кілька разів викрито і знешкоджено терористів засланих з метою ліквідації Н.І. Махна. Махновці змогли створити військові опорні пункти – склади зброї та продовольства‚ запаси свіжих коней‚ ремонтні майстерні.

Територія‚ контрольована РПАУ(махновців) – це землі‚ головним чином, Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Хоч значну частину населення складали переселенці з центральної і північної України, проте тут мешкали і прямі нащадки запорозьких козаків. Так с. Новоспасівка ще недавно було центром Азовського козацького війська. Про махновське військо говорили, що воно міцно просочене духом і звичаями відчайдушного вільного Запорожжя. Отже, людей, що вміли постояти за себе, було достатньо. Махновська армія воювала як проти усіх українських режимів (і гетьмана Павла Скоропадського, і Директорії), так різноманітних зайд (німців з австріяками, більшовиків, денікінців, врангелівців і т.п.).

Як вільні люди‚ кінцевою метою своєї боротьби вони вважали повну незалежність району контрольованого РПАУ (махновців) від більшовицького чи будь-якого іншого центру. Ось як ще в 1919 році про це сказав один з махновських командирів: “Нехай більшовики не заважають нам, нехай відмовляться від цього району, нехай не нав’язують йому своїх комісарів, нехай знають, що ми незалежний народ, тоді вони наші друзі. Ми будемо с ними у федеративних стосунках, будемо допомагати, нехай лише не заважають!”. Ця позиція – надання незалежності району контрольованому РПАУ (махновців) – була центральною при укладанні 27 вересня 1920 року в м. Старобільську угоди з радянською владою про спільні бойові дії проти білої армії під командуванням Врангеля.

Ленін і його більшовицькі спільники, хоч і підписали угоду з махновцями‚ але самі вважали її тимчасовою, дійсною лише на період, поки буде подолана армія Врангеля. Тактика розриву угоди була розроблена під керівництвом Леніна і він несе пряму відповідальність за ті злочини, які скоїла більшовицька армія і каральні органи зокрема і під час придушення махновського руху. Була розроблена і здійснена провокація, спрямована на виправдання військових дій по знищенню РПАУ(махновців)негайно, як тільки буде закінчено розгром Врангеля. Ця провокація полягала в тім, щоб знайти зачіпку і звинуватити махновців у розриві угоди, а потім нібито на законних підставах накинутися на своїх союзників.

Викликає подив: чому Н.І. Махно зі своїми однодумцями і соратниками пішов на такий нерозважливий крок? Адже ще недавно московські більшовики кидали на знищення махновщини потужні сили. Особливо лютував тоді на Україні Лейба Троцький. Сам Нестор Іванович змушений був постійно рейдувати, майже не маючи перепочинку. Лише короткий проміжок цього часу (лютий – березень 1920 року) описаний у щоденнику його дружини Галини Кузьменко [6]. Щоденні переходи були по 25–30 км і це по бездоріжжю, по весняному розквашеному чорноземі, коли одну тачанку ледве тягло шестеро коней, з усього п’ятьма короткими зупинками на відпочинок.

Сталося, як і мало статися, бо люди не повинні довіряти нелюдам. Провокація проти махновців, які фактично вирішили долю всієї військової операції в Криму, полягала в тім, щоб дати їм наказ негайновиступити на Кавказ для участі у війні проти повсталих козаків. В разі відмови оголосити їх зрадниками і фізично знищити. Заздалегідь були підтягнуті чекістські підрозділи, які посеред ночі атакували загін і майже тисячу оточених махновців було розстріляно з кулеметів. Частина загону – майже 4000 чоловік – вирвалася з оточення перед самою атакою. Вони вийшли з Криму, проходячи за добу по 60–65 км і ведучи ар’єргардні бої. Додому дійшло трохи більше 300 повстанців.

Проти невеликої армії махновців більшовики кинули колосальну кількість своїх військ. Мабуть таки дуже були нажахані, знаючи, як махновці воюють. Проте і командири і червоноармійці не рвалися воювати з тими, з ким щойно воювали проти спільного ворога. Треба віддати належне – червоноармійці часто заздалегідь попереджували махновців про зраду, яка проти них готується командуючимМ.Фрунзе. За цю зраду доля згодом таки помстилася йому. Цього зрадника незабаром “дістав” ще більший зрадник, але від того не легше тим, хто загинув через нього: ні махновським бійцям, ні мирним жителям, розстріляним або замордованим більшовицькими карателями.

Нові умови‚ які склалися на той час‚ диктували і нові способи боротьби. І тут повною мірою проявився військовий геній Нестора Махна. На зміну тактиці дій регулярної армії прийшла тактика партизанської війни. Махновські командири жаліли своїх бійців‚ чого‚ до речі‚ не можна сказати про червоних командирів. Уникаючи невиправданих втрат живої сили‚ махновці дотримувалися принципу – не атакувати, якщо ворог може стріляти. Також не вели боїв на повне знищення ворога. Достатньо було придушити його здатність чинити опір. Головними стають рейди по території‚ захопленій ворогом. Пересування війська здійснювалося з величезною на той час швидкістю – інколи до 100 км за добу. Для забезпечення успіху використовувалась налагоджена система постачання всім необхідним: зброєю‚ набоями‚ харчами‚ свіжими кіньми‚ включно з даними розвідки. Залізничні колії, мости‚ телеграфні лінії, різні склади, як і представники більшовицько-московської окупаційної адміністрації, а також чекісти та продзагони постійно знищувалися.

Військо складалося з багатьох невеликих загонів по кілька сотень повстанців. Загони мали певну автономію‚ хоча їх дії і координувалися штабом повстанської армії. При проведенні великих операції загони діяли спільно‚ як‚ наприклад‚ при штурмі м. Харкова в травні 1921 року. Н.І. Махно постійно проводив вишкіл своїх командирів‚ навчаючи їх новій тактиці війни. Однією із знахідок махновського війська було те‚ що повстанці були одягнуті як червоноармійці, а це збивало з пантелику супротивника.

7 грудня 1920 року біля с. Новоспасівки відбулося об’єднання розпорошених махновських сил. Об’єднаний загін складався з 3500 шабель, 5000 багнетів, 16 гармат і 500 кулеметів. Проте махновці опинилися в дуже невигідному для себе становищі оскільки створилися умови для їх оточення і знищення.

За наказом Фрунзе його війська розташувалися у шахматному порядку і в кілька  ліній. 11 грудня вони почали “концентричний наступ”. Але 12 грудня п’ятитисячний загін під командуванням Н.І. Махна наніс удар по м. Бердянську. У відповідь командування 4-ї армії кинуло туди своє військо, але махновці відійшли в напрямку с. Новоспасівки і увечері зосередилися в с. Андріївці силами трьох полків піхоти, трьох полків кавалерії та кулеметного полку. Тут повстанці опинилися в оточенні. Проти них було зосереджено дивізію курсантів, 2-у Донську дивізію, 42-у стрілецьку дивізію, три кавалерійських дивізії 3-го Окремого кінного корпусу, Інтернаціональну і запасну кавалерійську бригаду при підтримці бронемашин та артилерії. 14 грудня червоні перейшли в наступ.

Махновські загони прикриття билися з червоними частинами в усіх напрямках, виконуючи роль свого роду загородження. Саме вони і ввели командування Червоної Армії в оману. Махно уважно стежив за ходом бойових дій. 1-а і 2-а курсантські бригади, які особливо успішно діяли проти повстанців, затиснули махновців у с. Андріївці, зайнявши західну й південну околиці. Махно вирішив рушити на північ. Зібравши сили в один кулак, він відкрито, прямо на очах командування 42-ї дивізії передислокував війська на південний схід і навіть покинув село. Вважаючи, що саме у цьому напрямку буде здійснено спробу прориву, командир дивізії вирішив вночі замінити вимотану в боях 126-у бригаду свіжою 124-ю бригадою. Розвідка одразу ж повідомила про це Н.І. Махну. Увечері 14 грудня, коли в темряві 124-а бригада почала займати позиції, махновці всіма своїми силами їх атакували. Червоні були зім’яті. Створився коридор, через який махновці стрімголов вирвалися з оточення, наздогнали і розгромили 126-у бригаду і далі рушили в північно-східному напрямку, захопили с. Попівку, розігнали там бригаду 9-ї кавалерійської дивізії та штаб дивізії і продовжили рух на Кінські Роздори. Їх переслідували підрозділи 9-ї та 5-ї кавалерійських дивізій. 17 грудня махновці прийняли бій біля ст. Волновахи. Не дивлячись на втрати, вони вирвалися на оперативний простір у напрямку Оленівка–Богатир–Всесвятське і далі на північ. 22 грудня махновці перейшли Дніпро біля с. Тернівки і два тижні рейдували по Катеринославській, Миколаївській і Київській губерніях.

Отже, тактика червоних по оточенню махновців зазнала краху. В радянську військову історію бойова операція Червоної Армії під керівництвом Фрунзе проти махновців 14–18 грудня 1920 року ввійшла під назвою “Андріївський конфуз” [7].

Почалася широкомасштабна маневрова війна. В січні 1921 року махновці рухалися по Полтавській, Чернігівській, Курській, Воронезькій та Харківській губерніях, Донській області. Само за себе говорить те, що за 3 тижні було пройдено 1200 км, проведено 11 боїв. У лютому цей безпрецедентний рейд закінчився на Гуляйпільщині. Всього було пройдено понад 2000 км. Червоне командування не могло організувати ефективну боротьбу з махновцями, бо неможливо було передбачити маршрут їх пересування. Він не вкладався ні в яку військову логіку і тодішню військову науку. Це вже була війна нового типу.

В кінці лютого 1921 року Н.І. Махно розділив військо на три частини і дав можливість людям відпочити, а сам змушений був лікуватися від чергового поранення. На початку квітня він знову розпочав бойові дії.

З 19 липня Н.І. Махно здійснив рейд по етнічних українських землях аж до Волги і, обігнувши увесь Дон, повернувся в Україну. Цей рейд показав, що повстанська армія стає не в змозі надалі опиратися такій величезній кількості червоних військ. Бійці вкрай стомлені безперервними боями, ранами, хворобами, а місцеве населення зтероризоване більшовиками і боїться відкрито надавати допомогу повстанцям, як це було раніше. Тому було прийняте рішення відходити за кордон. 28 серпня Н.І. Махно непереможеним з невеликим загоном форсував Дністер на румунську територію. Цим закінчилася новітня козацька сторінка на запорозьких землях.

Окремі махновські повстанські загони діяли на Сіверському Дінці ще в 1922 році, а на північному Кавказі махновці створили Кавказьку повстанську армію, яка воювала принаймні до 1923 року.

Отже, внесок махновців у теорію і практику партизанської війни полягав у наступному:

• Повстанська армія мала чітку структуру. В її складі були корпуси, бригади, полки, батальйони, роти й інші військові підрозділи. Окремі підрозділи в залежності від оперативної обстановки могли діяти автономно.
• В армії діяв принцип єдиноначалія. Головний командир Н.І.Махно користувався беззастережним авторитетом і мав звання Батько.
• Розробку військових операцій здійснював штаб‚ який для збору інформації мав розгалужену систему розвідки і контрозвідки.
• До війська зобов’язані були йти чоловіки встановленого призовного віку. Ухиляння від призову суворо каралося.
• Армія спиралася на широку підтримку населення‚ яке забезпечувало її всім необхідним – продовольством‚ одягом‚ свіжими кіньми‚ утримувало ремонтні майстерні тощо.
• Основою тактики був маневр‚ постійне рейдування‚ швидке пересування на великі відстані і нанесення несподіваних і неочікуваних ударів по ворогу‚ придушення його боєздатності і швидке зникнення‚ без втягування у затяжні бої.
• Досвід РПАУ (махновців) ведення маневрової війни був запозичений німецьким вермахтом‚ офіцери якого проходили навчання у радянських військових академіях та спеціальних школах на території Радянського Союзу‚ і широко використовувався під час Другої світової війни‚ зокрема‚ танковими арміями Гудеріана у війні проти Польщі та Радянського Союзу.
• Досвід РПАУ (махновців) ведення партизанської війни в умовах значної кількісної переваги ворога був використаний і вдосконалений з врахуванням конкретно-історичної обстановки Українською Повстанською Армією‚ яка в 1943–1948 рр. вела військові дії на власній території спочатку проти німецької армії‚ а потім аж до відходу в 1948 році за межі України проти радянської і польської армій. Проте‚ принципова різниця між РПАУ (махновців) і УПА полягала в тім‚ що для махновців кінечною метою була автономія обмеженої території (“Наша хата з краю”)‚ в той час як мета боротьби УПА була сформульована першою заповіддю Декалогу українського націоналіста: “Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або помреш у боротьбі за неї”. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Аршинов П.А. История махновского движения (1918–1921). – Запорожье: Дикое Поле, 1995. – 248 с.
2. Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К: Наукова думка, 1992. – 368 с.
3. Горак Володимир. Махновська держава та “анархіст” Махно. Газета “День”, N 130, 05.08.2006.
4. Деникин А.И. Вооруженные силы Юга России // Белое дело. Дон и добровольческая армия. – Москва: Голос, 1992. – С. 329–393.
5. Добровольський Олександр. Козацький чорний ангел. – Опубліковано 01.08.2006. –www.aratta.com.ua.
6. Кузьменко Г.А. Дневник (19 февраля 1920–28 марта 1920). – http://www.mahno.ru/lit/Kuzmenko/lit4.php. Також: Щоденник Галини Кузьменко // Яланський Віктор, Верьовка Лариса. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. – Київ – Гуляйполе: Вид. журналу “Ярмарок”, 1999. С. 369–392.
7. Лихаревский Е. “Андреевский конфуз” // Армия и революция. – 1921. – № 4/5. – С. 114–120.
8. Нестор Махно. Воспоминания. Репринтное воспроизведение изданий 1936, 1937 гг. – кн. 1, кн. 2–3. – К.: Изд. “Україна”, 1991.
9. Черний Гелій. Нестор Махно – основоположник маневрової війни // Газета “День”.