Улюбленець богів Чурило Полонкович

Серед билинних богатирів Чурило Полонкович уславилася не військовою звитягою та особистою мужністю, а величезними статками та шаленим успіхом у жіноцтва. Невже цього було достатньо, аби залишитися в народній пам’яті? Спробуємо розібратися в цьому питанні.

Чур і Ярило

Вірогідно, що ім’я Чурило складається з двох імен давньослов’янських богів: Чура та Ярила. В українській традиції форми імен, що складаються з двох слів,  досить поширені: Святослав, Яромир, Володимир, Богдан та інші.

В давніх переказах немає зайвих та випадкових елементів – народна пам’ять просто не зберігає несуттєві деталі протягом століть. Якщо припущення про походження імені Чурили від Чура та Ярила має підстави, то билина має, бодай опосередковано, підтверджувати це.

Сергій Плачинда, посилаючись на О. Афанасьєва стверджує, що «Чур (Цур, Щур) – один з найдавніших і найпопулярніших у давніх українців «домашніх» богів; охоронець домашнього вогнища, тепла, затишку. Бог добробуту, добрий дух дому та заступник роду...  Чурбан (знак Чура) – межовий стовп, кінець хазяйської землі, що її межі опікує, згідно з повір’ям, сам Чур.» (2; 53 – перше число означає номер джерела у списку використаної літератури, друге – сторінку).

Якщо Чур – небесний покровитель Чурили, ймовірно, що в билині це було б якимось чином підкреслено. І дійсно, опис обійстя Чурили Полонковича, в билині з такою ж назвою, містить деталі, які не можливо зустріти в інших переказах богатирського циклу.

«Нижче Малого Києвця Чурило живе. Двір у нього на семи верстах, а біля дому булатний тин, верхи на стовпах того тину точені, маківками-перлинами оздоблені, підворіття там із дорогого риб’ячого зуба, а над ворітьми до семи десятків ікон висить. Посеред двору золотоверхі тереми стоять; перші ворота – різьбленні, середні ворота – заскленні, а треті ворота – ґратчасті».

Отже подвір’я Чурили має чітку меже у вигляді міцних («булатних») стовпів. Схожих описів не містять інші билини. Межові стовпи (чурбани) – знаки Чура. Розмежування – одна з головних функцій Чура, віддзеркалення її можна знайти в українській мові і в наш час: «відЦУРатися, ЧУРатися», (тобто відмежуватися), «через ЧУР» (надмірно). Оскільки наявність меж можливо лише за погодженням сторін, що межують, то Чур опікувався угодами та клятвами. Як пам’ять про це «Чур я!», «Чур моє!» – досі вигукують українські діти коли домовляються про правила та ролі в іграх.

Але Чур розмежовував не тільки земельні наділи. Чур – уособлення добрих духів предків, покровителів роду, що захищають своїх нащадків від підступів злих покійників: Пека (звідси – Пекло), Кощія, заложних мерців.

Мабуть великі статки, які має родина Чурила – наслідок дбайливого піклування добрих праЩУРів про своїх нащадків.

«Коли це із терема високого чоловік старший вийшов: шуба на ньому соболина, зеленим оксамитом покрита, петельки на шубі із семи шовків, ґудзики візерунчасті, з червоного золота вилиті... (і каже) – Звати мене Полонком, гість я, сурожанин, і доводжусь батьком Чурилові.»

В іншому місці билини «Чурило Полонкович» герой обдаровує своїх гостей: 

«Брав тут Чурило золоті ключі, у глибокий льох заходив, скриньки ковані відмикав, виймав ізвідти шубу соболину, дорогим заморським оксамитом покриту – для князя Володимира. Брав іще камку хрущату (гаптований золотом шовк) – для княгині Опраксії, набирав куниць, лисиць, білих зайців – для князів та бояр, брав без ліку золотий скарб – для княжої дружини.»

Але Чурилою Полонковичем опікувався не лише Чур. Його інший небесний покровитель Ярило. Знов звернімося до Сергія Плачинди, точніше його посилання на П. Трощинина: 

«Ярило – бог весняних робіт, плотської любові і статевих пристрастей» (2; 53).

Пристрасті просто вирують в билині «Чурило Полонкович», та так, що Казанові лишається лише нервово курити в куточку від заздрості!

«Ходить молодий Чурило Полонкович, дубові столи ставить, жовтими кудрями потрушує. Різала княгиня Опраксія біле м’ясо лебедине – задивилася на Чурила, білу ручку собі порізала, і з сорому під стіл руку звісила, і до князя Володимира мовила:

– Хай не буде Чурило стольником, хай не буде він чашником: на красу Чурилову дивлячись, на його кучері жовті, на персні його золочені, білу руку я собі порізала, затуманився розум у буйній голові, помутився світ у ясних очах.

Відповів Володимир княгині:

– Дякуй богові, що до вподоби ти мені! Коли б тебе, княгине, не любив я, по плечі голову зрубав би!

А тоді звернувся до Чурила:

– Не бути тобі, Чуриле, у нас у стольниках, не бути тобі у нас чашником. Бути тобі ласкавим закликальником, закликатимеш гостей до мене на почесний бенкет.

Не злякався Чурило нового діла, уклонився і геть пішов. А наступного дня підвівся ранесенько, водою вмився білесенько, вбрався гарнесенько. Ходить Чурило по Києву, вулицями ходить, провулками, князів-бояр із бояринями закликає, жовтими кучерями потрушує. Задивилися люди на Чурила: де дівчата дивляться – там загорожі тріщіть, де молоді жінки дивляться – віконця дзвенять, а старі баби костурі гризуть, поглядаючи на молодого Чурила.»

В Чурила закохалася сама княгиня Опраксія, яка більше в жодній билині не дозволяє собі такої слабкості. Та і решта жіноцтва просто шаленіє від Чурила, чим не міг би похвастатися жоден билинний богатир. Напевне своєю надмірною (богатирською?) популярністю в слабкої статі Чурило завдячує прихильності Ярила!

Та якби Чурило Полонкович уславився б лише завдяки багатству та високим рейтингом у жінок Києва, то, напевно не став би билинним богатирем. Проте в билинах немає згадок про його військові звитяги. Навпаки, в старині (так в давні часи українці називали билини) «Дюк Степанович» Чурило програє змагання з Дюком, і мало не позбавляється через це життя.

Наявна невідповідність:сюжети пов’язані з сином Полонка підійшли б для казок чи анекдотів, але чомусь збереглися в героїчному епосі.

Полонко сурожанин

«– Звати мене Полонком, гість я, сурожанин, і доводжусь батьком Чурилові.» – оповідає про себе батько богатиря. Чому сурожанин живе у Малому Києвці та де це? Чому гість (купець) має там власну фортецю?

Де знаходився Києвець? Можливо саме це місто згадується в «Повісті врем’яних літ»: 

«Прийшов (Кий) до Дунаю, і вподобав місце, і вподобав городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець» (3; 19). Про тих, що «жили поблизу» читаємо трохи нижче: «до словенського народу, що жив як я уже казав, на Дунаї».

Отже Києвець був на Дунаї саме в часи коли були живі билинні богатирі. І жили там слов’яни. Над якими  володарює гість (купець) із Сурожа (сучасний Судак у Криму)! Бо Полонко був саме володарем Києвця, на що вказує наявність укріпленого двору («булатний тин») з трьома типами воріт, про які згадувалося вище. І призначення цих воріт вказує на те, що Полонко не був простим купцем.

«Відчиняє він князеві з княгинею перші ворота – різьблені, князям-боярам – середні, засклені, а всім іншим людям – треті, ґратчасті.» 

Мабуть, якби це було б купецьке подвір’я, брами мали б зовсім інше призначення.

Шляхетне походження Чурила Полонковича, а отже і його батька, визнає сам князь Володимир. Уже згадувалося, що він призначив Чурилу своїм стольником і чашником. На таку посаду ніколи не брали перших-ліпших людей. У ті часи прислужувати за столом могла лише шляхетна особа якій князь вельми довіряв. І в наш час люди, що пов’язані з харчуванням державних очільників, проходять сувору перевірку в усіх країнах.

Отже, сурожанин Полонко та його син Чурило володарі слов’янського міста на Дунаї. В ті часи Україна-Русь мала розвинені торгівельні зв’язки з Сурожем. Не дивно, що для більшості руського люду, сурожці асоціювалися насамперед з купцями. Можливо це й було причиною того, що Полонка запам’ятався як «гість», тобто купець. Утім, не було ніяких перешкод займатися торгівлею будучи князем. У тій же «Повісті...» згадується. що князь Кий контролював річкові перевезення, і мабуть непогано заробляв на цьому (3; 19).

До наших часів не дійшли дані про сурожан, які були б князями слов’янських племен. Але збереглася оповідь про похід слов’ян на Сурож.

«По смерті святого мало літ минуло, прийшла рать велика руська з Новаграда, князь Бравлин сильний зело. З великою силою прийшов до Сурожа, 10 днів бився зле між себе, і по 10 днях увійшов Бравлин, силою зломив залізні ворота, і увійшов у град» – оповідає «Житіє Стефана Сурожського». Бравлин не обмежився Сурожем, були захоплені й інші міста Криму: Корсунь (Херсонес) та Корчев (Керч).

«Житіє..» було створено греками, можливо навіть очевидцями тих подій, і набагато пізніше, перекладено на староукраїнську мову. Правдивість «Житія ...» доведена Карташовим (4; 78- 82). 

Постать же князя Бравлина викликає суперечки. Привертає увагу, що він має не слов’янське ім’я. Можливо це ім’я було не точно записане греками. В деяких давньоукраїнських списках князь має ім’я «Бранливий», тобто «войовничий».

В українській мові існує ще одне цікаве слово, пов’язане з «бранню» (війною) – «бранець», тобто «полонений». І схоже ім’я має батько Чурили – Полонко! Малоймовірно, щоб Полонко був бранцем у Малому Києвці, це просто не відповідає його статусу, як він змальований у билинах.

Мабуть через вдалий похід на Сурож, де батько Чурили  захопив великий полон та здобич, він і отримав прізвиська «Сурожанин» та «Полонко». Можливо саме через гарний зиск від продажу полону, залишили в народі спогад про багатого купця-гостя. І саме через Сурожський похід Полонка-Бравлина він та його син стали героями билин, хоча сама оповідь про той похід не збереглася.

Але чому в «Житії...» названо Новаград, а не Малий Києвець? Можливо місто збудоване князем Києм на Дунаї спочатку називалася просто «Новим Містом», і під назвою «Неаполіс» (тобто у буквальному перекладі) воно й запам’яталося грекам, а згодом був зроблений зворотній переклад на староукраїнську мову.

Наші предки називали те місто Києвцем. І згадки про те місто та його дивовижних володарів у художній формі збереглися в народній пам’яті.

Використана література

1. Українські билини: історико-літературне виданнясхіднослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки таобробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука. – К.:Веселка, 2003.
2. Плачинда С. П. Словник давньоукраїнської міфології. – К.: Укр. письменник, 1993 .
3. Повість врем’яних літ. Літопис (За Іпатським списком). – К.: Рад. письменник, 1990
4. Карташов А. В. История Русской Церкви. М.: 2000. т. 1.