Варто повернути еліту в українську історичну пам’ять

Колись, на початках минулого століття, Володимир Винниченкоказав, що історію України не можна читати без брому. Тепер же без брому не можу читати учнівські твори на патріотичну тематику. Напевно немає у світі нації, де б ознакою любові до Батьківщини було оплакування зґвалтованої, сплюндрованої, спаплюженої і понівеченої Неньки чи тяжкої долі свого народу.

Як так сталося?

Формування модерних націй розпочалося у ХІХ столітті й остаточно завершилося на початку ХХ-го. Звісно, етнічні відмінності були й раніше, але їм не надавали особливого значення. Тоді ж виникли й перші уявлення про націю як суб’єкта творення держави. До цього джерелом суверенітету був монарх, державотворчим елементом вважалася аристократія, яка за тогочасними звичаєм зберігала вірність монарху.

Читаючи метричні книги ХІХ століття, ми бачимо, як ідентифікували себе люди: місце народження, соціальний стан, віросповідання. Своє походження добре знали лише представники малоросійського дворянства, які вели свій родовід від козацької старшини чи шляхти часів Речі Посполитої. Саме вони були нащадками спадщини Гетьманщини-Малоросії.

Український національний рух тісно пов’язаний з “хлопоманством“, коли дворянська молодь захопилася дослідженнями звичаїв і побуту своїх кріпаків. Згодом численні дослідження фольклору й народних традицій стали головним доказом відмінності українського та російського народів.

Хлопоманські, а згодом ліберальні та соціалістичні ідеї для Російської імперії були приблизно такими ж екстравагантними, як рух ЛГБТ в сучасній Україні. Ці ідеї прийшли із Заходу й були популярними в деяких елітарних колах, однак загалом були радикальними для переважної більшості суспільства. Ідея українства в хлопоманському виконанні остаточно відштовхнула від себе більшість нащадків козацької старшини, які мали рівні права з російським дворянством. Ототожнювати себе з нижчим соціальним станом, чи брати участь в антимонархічних політичних інтригах охочих було небагато.

У той час Михайло Драгоманов ввів термін “плебейської нації” щодо українців. Тобто нації, що не має власної аристократії та буржуазії. Згодом його послідовники поєднали в одну лінію долю поневоленого селянства та поневоленого українського народу, який має боротися за своє звільнення.

Власне так і виникла теза про те, що українська аристократія була відсутня, а якщо й існувала, була зрадником свого народу. Згодом ця думка особливо культивувалася у радянський час.

Але чи насправді було так?

Те, що українські дворяни відповідно до правил тогочасного цивілізованого світу зберігали вірність своєму монарху, не означає, що вони служили інтересам чужого народу.

Чи виник би феномен Тараса Шевченка, якби не його приятельські відносини з Тарновськими, Лизогубами, Скоропадськими, Репніними-Розумовськими?

Чи був відступником Василь Тарновський-молодший, який зібрав найбільшу колекцію козацько-гетьманської старовини? Чи Пантелеймон Куліш, який чи не вперше ввів поняття “українська ідея”? Автором нашого національного гімну є дворянин Павло Чубинський, а вже згадуваний Михайло Драгоманов є нащадком козацької старшини.

Після падіння російської монархії українська аристократія породила Українську Державу Павла Скоропадського, де урядовцями були Федір Лизогуб, Дмитро Дорошенко, Михайло Чубинський.

На жаль, аристократичний проєкт України зазнав поразки в боротьбі із соціалістичним проєктом Української Народної Республіки. Але згодом програли всі.

Історію не змінити. Однак необхідно вчитися на її уроках

По-перше, не варто ототожнювати українство з якоюсь ідеологічною течією й оголошувати кожного, хто не поділяє певні ідеологічні засади, “українофобами” чи “рукою Кремля”.

По-друге, необхідно припинити ототожнювати весь український народ з кріпаками. Минуле – це дзеркало майбутнього. І, якщо ми зазираємо в минуле, а бачимо там лише піт і сльози поневоленого люду, то на таке ж майбутнє прирікаємо свій народ. Окрім кріпаків, в українському суспільстві були і міщани, і солдати, і вільні селяни. Зазирнувши в метричні книги свого рідного села Томашівка на Сумщині, я відкрив для себе, що більшість населення села була козаками аж до 1917 року. Діти мають право про це знати.

По-третє, варто повернути еліту в українську історичну пам’ять. У більшості народів історія – це історія аристократії. Українська аристократія була, більше того – вона утворила Українську Державу на початку ХХ століття. Але поки що в Києві є пам’ятник Михайлу Грушевському, який доживав віку в СРСР. І немає пам’ятника Павлу Скоропадському, який решту життя провів в еміграції і підтримував визвольний рух.

Якщо суспільство матиме приклад еліти минулого, то є шанс на відродження еліти в майбутньому.

А до того часу “кожен з нас президент”.