Вільні козаки вільної України

Невмирущість козацького духу

Козацтво є найвищим виявом патріотичної і звитяжної сили українського народу. Це його дух і правда. Це сам народ в образі своєму. Козаки не тільки військова організація. Це ознака високості духу, лицарства, благородства душі, патріотичної самопожертви за честь і волю рідної неньки України. Саме козацтво стало рушійною силою у Визвольній війні 1648-1654 роках, у відродженні української державності. Козацький літописець Роман Ракушка-Романовський ( уроджений м. Романівки, нині село Тальнівського району) в «Літописі Самовидця» писав, що «усе живо піднялося в козацтво». Рух був всенародним: «І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войськ коронних, зараз почал ся купити в полки, не толк тіє, котрі козаками бивали, але хто й нігди козацтва не знал».

Ні роки неволі в Російській імперії, ні покріпачення душ людських не знищило в народу Духу волі. Де колись колосилася козацька сила, через двісті шістдесят років знову заврунилося у спадкоємців зерно волі й звитяги предків. Щоб у житті не траплялося, а вкраїнський дух невмирущий! В революційний 1917 рік захиталися політичні підвалини Російської імперії. Рух цей сколихнув до боротьби за Волю та Україну й жителів Звенигородського повіту. В селі Гусаковому, в селах волості створився перший в Україні курінь Вільного Козацтва, потім Перший Кіш Звенигородського повіту. Жага наших людей до волі була настільки великою, що вони навіть козацтво назвали Вільним. Воно поширилося не тільки на весь повіт, а й на обидва боки Дніпра, від Чернігівщини й на Волинь. Тож наша мова про зародження козацтва в Шевченковому краї.

Вільні козаки вільної України

Рід Смоктіїв у Гусаковому жив від роду з прежда віку. Всі видались рослими, кремезними й гордими. Ні перед ким не гнули спини, не були гнучкошиєнками. Якщо й згиналися, як ось Прокіп, Улас, Федір, то тільки за ралом та косою. Старший Андрій, хоч і жив далеко від рідного краю, але душею був на родинному обійсті: записував пісні про козаків, оповіді про борців за волю народу Устима Кармелюка, Тараса Шевченка. А ще люди переповідали, що козаки нікуди не дівалися. Нібито вони перебувають в потайних печерах й настане час, коли вийдуть визволяти народ від лихих гнобителів, від панів лукавих. З України вони ніколи не віддалялися. Козаки, як оті зорі небесні, що вічно сяють над землею.

Никодим читав книжки про козаків і їхня слава в душах бриніла. Розповідав про це то сусідам, то одноліткам. В’язалася мова спогадами й про козака Гусака, який після січей лицарських загніздився в долині. То ж люди із сусідніх околиць стали називати її Гусаковою. Його волелюбних спадкоємців та дітей гусаківських ще змалечку взивали козаками. Вміли люди тримати слово й жити справедливо. Таким за вдачею і Никодим Смоктій був. Не вірити на слово йому не можна було. Як казав, так і робив. Тому й ладив з усіма. Цінував волю, бо ж людина народжена жити вільно. Та найосновніше любив Україну. Саме з вільними людьми можна позбутися неволі й наруги.

Вільна душа й козацького вбрання запрагла. Більшість чоловіків носили свитки під стан чемерки та високі шапки-бирки. Сорочки на них були вишитими на всі груди. На що треба було розжитися, так лишень на червоні шаровари, малинові пояси й шаблі. Отак і готовий козак!

На західних землях України Росія з Австро-Угорщиною вели світову війну. Дві імперії на українській землі й крові старалися довести свою зверхність і вберегтись. Тим часом у лютому й березні 1917 року серед селян та прибулих із фронту солдат у Гусаковому визрівала потреба відродити козацьку силу вкраїнського народу й жити вільно, як ото у світі білому заповідано. Вільними козаками. Слово в душі було посіяне вчасно. Вирішили відбути веснооранку, обсіятися, а тоді вже й покозакувати.

Першими у Вільні Козаки сотні Гусаківського куріня – велетнями рідного краю, як їх тоді любовно назвали в селі, – значилися Більобрух Сидір, Вдовиченко Максим, Вдовиченко-Ремез Іван, Вусатий Самійло, Горленко Юмен, Думанський Іван, Заграничний Охрім, його син Василь, Іванченко Максим, Іванченко Семен, Карпенко-Балковий Гнат, Квашенко-Кваша Павло, Курдюк Варійон (сурмач), Лісовенко Іван, Лозовий Дементій, Оксененко Филимон (бандурист), Орленко-Орел Євмен, Пономаренко-Лагоза Тиміш, Рудченко Вівсей, Русалівський Грім Михтодь (заспівувач), Русалівський- Юрчик Ксень, Рябенький Іван, Рябенький- Мовчан Софрон, Рябенький Яким, його син Самійло, Смоктій Прокіп, Смоктій Улас, Смоктій Федір, Соколенко-Дибка Платон, Ткаченко-Залізняк Петро, Хававко Стратін, Фартушній-Метелик Спиридон. Коли ж виникло питання про курінного, щойно постале козацтво одним голосом видихнуло: «Смоктія отаманом!».

Голова волосного куріня Никодим Смоктій, щойно вибраний курінним, урочисто зачитував першу постанову першого козацького куріня: «Гусаківської волості Звенигородського повіту Вільні козаки Вільної України... в гуртові раді порішили... боронити всіх мирних граждан, їх збіжа, їх незалежність от окремих злих випадків, розбіяк і злодіяк. Але ж перше чим приступитись до такого упорядкування і щоб козацька справа лагідно йшла, помиж іншим треба зробить в своїм гурті, котрий злаштувався з шестисот козаків, уряд і, отже, єдиногласно постановили: Задля упорядкування свого козацтва зібрали Курінним Отаманом Н. Смоктія. Сотником 1 сотні Юмена Горленка, 2 сотні гр. с. Кобринови Івана Проценка, 3 сотні гр. с. Заліського Якова Мельниченка, 4 сотні гр. с. Гуляйки Лигора Чорнобая, 5 сотні гр. с. Вільхівця Юмена Галайду, 6 сотні гр. с. Росохватка Дмитра Галана і скарбівничим Марка Монастирського».

«Слава! Слава! Слава!», триєдино полинула на чотири сторони. Хай люди чують і світ знає: Вільне Козацтво постало!

Наказ по Гусаківському Куреню №1 був і величним, й розписаним пунктуально з обов’язками, навіть з певними художніми порівняннями. Цю історичну подію в ньому названо бенкетом. Так, бо тут святилися воля й відроджуваний людський дух. Ось деякі слова з нього: «Вперше Гусаківський курінь написав на своїх прапорах: хай живе Вільне Козацтво!.. Перед цим бенкетом трусилися нерухомо наші гнобителі, ховаючись у свої нори, один тіко козак почував себе велетнем свого рідного краю».

Обов’язки сумління й честі виписані на все життя: «1. Козак обороняє, захищає всі справи селян, веде боротьбу з злочинством, захищає права вільності граждан, стоїть на сторожі в закріпленню всіх справ вільності, за що не повинен щадить свого життя... 3. Захищати самостійність України, її незалежність... 4. Що торкаєця до організації козацтва по всій Україні, то Гусаківський Курінь буде підтримувати всіма силами і шле братерські почуття до них і ватажків прохає негайно братися до справ цього святого важкого діла в Україні, будувати справу там, де ще її нема...»

Велетні рідного краю

Відбули свято й пішли будні. Курінь Вільних козаків діяв. Тепер треба подбати й про селянство та освіту. Тому в середу 14 червня 1917 року на нараді у волості вирішили створити селянські спілки й осередки «Просвіти» у Вільхівці, Кобриновій, Заліському, Гуляйці, Росохватці, Гусаковому. Людям має бути й підтримка, й освіта.

По селах Шевченківщини люди, котрі любили й відстоювали свій край, також постворювали сотні. Звенигородську очолив Ботвин Кіндрат. У Моринцях сотником був Гордіюк із помічниками-десятниками Відоменком, Іващенком, Смоляренком, Журбою, Кисленком. Всюдисущому курінному Митрофану Шевченку в Кирилівці допомагали Компаненко, Тарануха, Шліхта. Тут же бойовим і тактично вмілим сотником не раз виявляв себе отаман Хведот Бондар. Він командував об’єднаними загонами Вільного Козацтва в найосновніших боях й добивався переконливих перемог. Не менш відомими сотниками у Вільхівці були Кравченко Софрон, а після його мученицької смерті, Школьний Антін, згодом курінний отаман, в Гусаковому -Іванченко Григорій. У Вільшані сотнею командував Плахотній з помічником Демченком, але 8 серпня вже згадується Іван Якубовський. Коли щось не так, то перебирають відразу. Сотник ж бо посада виборна: за товариство не дбаєш, то нема чого сиднем сидіти. Тарасівською сотнею керував Пшеничний із десятниками Тараненком, Чуєнком, Шендриком. В невеликих Мурзинцях сотню очолював Поштаренко із помічником Бойком. Сотниками були: в Калниболоті Цехмістренко, помічник Печиборщ, у Стецівці Дяченко й помічник Нечитайло, в Юрківці Гончаренко й помічник Шевченко, в Росохватка Куріненко, в Новоселиці Винниченко, в Кобиляках, Рижанівці Кізенко.

Гусаківські козаки, аби люди бачили силу й красу козацьку та в гурти єдналися, їздили в Росохватку, Новоселицю, Петраківку, Стебне, Юрківку. Спів народних пісень, козацьке вбрання навертало людські душі до своєї історії, до лицарства предківського, до краси козацької. Оживали дух і воля. Забачивши таких велетів і красенів в селах Петраківської волості поспішили закінчити із створенням своїх загонів Вільного Козацтва. Мовляв, ми ж тоже хлопці хоч куди! Не згірше гусаківських.

У травневі дні 1863 року прах Тараса Шевченка прийняла рідна земля вкраїнська на святих канівських горах дніпровських. В селі Кирилівці намічалося на 22 травня 1917 року проведення Шевченківського свята. Кращої нагоди для козаків годі було й придумати. Їхали до Кирилівки людними місцями: з Вільхівця через хутір у Звенигородку, а далі в Гудзівку, Тарасівку і на Кирилівку. Всюди козакам народна пісня дорогу вистеляла.

Ой на горі та й женці жнуть, А попід горою, яром, долиною козаки йдуть. Гей, долиною, гей широкою козаки йдуть!

Вона єднала хліборобів і їхніх захисників козаків. Оспівувався Дорошенко, який «веде своє військо запорізьке хорошенько», і хорунжий, у котрого «кониченько вороненький сильно дужий», і Сагайдачний, що сповнений думок про похід й козацьке життя. Пісня вик ликала в людей гордість і любов, налаштовувала до боротьби за волю рідного краю. Дивіться, люди, слухайте та славу дідів-прадідів споминайте! За Україну горою стійте!

В Кирилівці зустрілися з побратимами-козаками із Вільшанського, Пединівського, Козачанського, Петраківського куренів. Щоб хто не казав, а сила козацька що не день, то прибуває. Любо було дивитися на козаків Гусаківського куріння, що як «мак процвітав» у своїх звичаєвих народних обладунках. Та й на конях прехороших. Газета «Звенигородська зоря» (29.05.1917р.) не втрималася від похвали: «Все воно (козацтво) було на конях, призброєне шаблями, рушницями, а їхні керовничі з кінжалами і пістолями. Всі вони були в синіх жупанах, а їхні верховодителі в червоних».

Другою важливою подією було зібрання у Катеринополі, що відбулося в четвер 15 червня 1917 року (за старим стилем). Річ у тому, що Росія, яка після скинення царя, хоч потрохи демократизувалася, але політику вела імперську, великодержавницьку. Вона не визнавала національний рух в Україні, її права навіть на автономію. Та українці й без північного сусіда знали, що треба робити. Володимир Винниченко написав проект першого Універсалу і його винесли на розгляд депутатів. В ньому вже була державницька позиція: «І через це ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя». Владі потрібна була підтримка. Урочистості з нагоди прийняття Центральною Радою першого Універсалу повсюдно перетворювалися у свята української державності.

В Катеринопіль з’їхалися селяни з усієї округи. З Гусакової прибув курінь Вільних козаків із курінним отаманом Никодимом Смоктієм на чолі. Про значимість першого державницького акту на зібранні говорили помічник повітового комісара добродій Ковбасюк й делегати Всеукраїнського військового з’їзду прапорщик М. Штепаненко із Катеринополя та О. Завирюха із Колодистого. Вони зачитували текст Універсалу. Священик відслужив молебень за автономію України й вільний Український народ.

Під жовтоблакитними прапорами, в козацьких строях та обладунках Вільні Козаки пройшли по центральних вулицях містечка. Походом вони ствердили, що українці у своєму краї є господарями.

Час сказати Україні рішуче слово

Україна потребувала захисту. Це найперше знали й відчували солдати-українці, котрі воювали «за царя й отєчество» на російсько-німецькому фронті. Вони не тільки гуртувалися, а й ставили вимогу перед Центральною Радою: створювати українські частини.

На Другий Всеукраїнський Військовий З’їзд (5-10.06.1917р.) до Києва прибуло майже 2500 делегатів, які представляли понад півтора мільйона українців-вояків із північного, південно-західного, західного й румунського фронтів. Прибули делегати із Петербурга, Москви, Мінська, Казані, Двінська, Сибіру, Тереку, Туркестану, з Балтійського й Чорноморського флотів. Делегати надіслали звернення до Тимчасового уряду Росії про визнання Центральної Ради, як органу влади в Україні.

У Звенигородці знали, що в Києві має відбутися Військовий з’їзд. Організатор Вільного Козацтва Семен Гризло, курінний отаман Козачанського куреня Опанас Шаповал, кошовий писар Михайло Сергієнко поспішили до Києва, аби засвідчити там, що козацтво є військовою силою українського народу. Вони були в жупанах, у шапках із шликами, при шаблях. Справжні козаки! Хоч делегатами могли бути тілько військові, але представників Звенигородського Коша Вільного Козацтва до участі допустили. На другий день з’їзду 5 червня надали слово курінному Опанасу Шаповалу. То був істинний козак і в поставі, й образі. Так, ніби висвячений духом лицарів українських й присланий на день нинішний. Шапка-бирка вивершувала голову до небес. Розкішні вуса звисали вниз. Довга шабля додавала завзяття кремезній постаті. Жовтоблакитна стрічка через плече утверджувала патріотичні наміри. Про виступ Опанаса Шаповала на з’їзді газета «Звенигородська зоря» писала: «Звенигородський вояка вітає з’їзд від вільного звенигородського козачого війська. Розказує коротенько, як стихійно виникло воно і як виконує зараз обов’язки повітової міліції. Усіх їх біля 700 душ (йшлось за Козачанський курінь прим. В.М.) ...». Виказав претензію й Тимчасовому уряду Росії, який виступив проти З’їзду, через те, що не погоджений із ним. Українці ні в кого вже не питаються, бо знають, що самим треба робити. На завершення виступу О.Шаповал побажав спільної праці: «Ви там на фронті робіть своє діло, а ми тут робитимемо своє».

Учаснику з’їзду Юрію Тютюннику, до речі, він онук Тараса Шевченка по сестрі Ярині, заімпонував не тільки образ Опанаса Шаповала, а й його самостійницька позиція, розуміння ситуації, яка складалася в Україні. Він наводить виступ курінного отамана Козачанського куреня у своїй документальній повісті «Революційна стихія»: «Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам не потрібний. Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з’їзд. Ми знали, що Керенського ніхто не послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке враження, начебто вона зроблена урядом Туреччини або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тілько відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо…».

Семен Гризло 8 червня делегатам З’їзду повідомляв, що Вільне Козацтво Звенигородського повіту має 1350 піших та 350 кінних козаків. Вони захищають людей від грабіжників, борються із прихильниками старого режиму, національно освідомлюють людей.

Третій Всеукраїнський Військовий З’їзд відбувся 2-12 листопада 1917 року. На нього вже з’їхалося три тисячі делегатів. Багато було декларативних промов від різних угодовців, котрі говорили про самостійну Україну й хотіли бути в обіймах Росії. Подібна позиція не спрямовували ні делегатів, ні людей до творення державності України. Нагальну потребу самостійності її противники старалися заговорити. Тоді виступив делегат від Вільного Козацтва (на жаль, прізвище його не вказується) з пристрасними словами: «Пам’ятайте ви, члени з’їзду, з якими очима ви явитеся до війська з порожніми руками. Пам’ятайте, що коли з’їзд хоче роз’їхатися, нічого не зробивши хай раніше відправить панахиду по Україні. Пам’ятайте ті, що хочете, щоб з’їзд роз’їхався, нічого не зробивши, що ви оддаєте свій народ на поталу москалям. Пам’ятайте, що сучасний мент найзручніший, щоб здобути народові землю і волю. Час настав Україні сказати своє рішуче слово і це слово мусить сказати Третій Військовий З’їзд».

Найосновнішою була вимога до Центральної Ради, яка грузла в демагогічній балаканині промосковських соціалістів, щоб на найближчій сесії проголосити Україну самостійною. Слова військовиків подіяли. Через чотири дні після з’їзду Центральна Рада на велелюдному майдані перед пам’ятником гетьману Богдану Хмельницькому 7 листопада 1917 року Третім Універсалом проголосила створення держави Української Народної Республіки: «Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім’я творення ладу в нашій країні, в ім’я рятування всієї Росії, оповіщаємо: Віднині Україна стає Українською Народною Республікою!»

Тепер є для чого жити, творити і працювати.

Перший кіш вільного козацтва

До осені 1917 року в повіті вже діяли Гусаківський, Єрківський, Катеринопільський, Мокрокалигірський, Петраківський, Козачанський, Тарасівський, Вільшанський, Неморожський, Боярський курені. Назріла потреба створити кіш у Звенигородському повіті.

Семен Гризло напередодні видав наказ, щоб 29 липня 1917 року у Звенигородку на 10 годину прибули козаки, які представляють 6000 Вільних Козаків повіту, для виборів кошового отамана. Запрошувалися також представники від «Просвіти», робітників, солдатів й інших організацій. Одночасно в місті мало пройти й Земське зібрання. Боячись зіткнень, повітовий комісар Віктор Ковтуненко вдарив телеграму Центральній Раді, щоб надіслали «своїх представників для вжиття заходів проти небажаних і може нещасливих наслідків цього з’їзду». Та даремно перестраховував себе чиновник. З’їзд Вільного Козацтва пройшов, як і потрібно було, мирно й демократично. Головне, що результативно. На ньому було проголошено створення Коша вільнокозаць кого й вибрано старшину. За згодою всіх кошовим отаманом став Семен Гризло. До правління Звенигородського повітового коша вибрано: заступниками кошового Никодима Смоктія та Дмитра Крамаренка з Калниболо та (Катеринополя), скарбником Митрофана Андрійовича Шевченка з Кирилівки, кошовим писарем Мосія Пилиповича Школьного з Гусакового, другим писарем Володимира Омеляновича Павленка. Повітовим інструктором коша Вільного козацтва затвердили Івана Пилиповича Петриченка із Рижанівки. Про що й стверджено у постанові повітового з’їзду Вільного Козацтва Звенигородського повіту від 29 липня 1917 року.

До осені було розроблено «Інструкцію щодо формування Вільного Козацтва у Звенигородському повіті», яку підписав кошовий отаман Звенигородського коша С.Гризло. В ній йшлося, що організації Вільного козацтва підлягають Українському Генеральному Військовому Комітету. В піші чи кінні козаки записують «доброохотників незалежних до військової служби». Вони несуть варту по охороні своїх сіл, територій згідно черги. Козаки сотні вибирають сотника й писаря. Курінь, який складається із сотень, також обирає курінного отамана, скарбника, писаря. Курені повіту створюють кіш. Представники від сотень обирають у повіті кошового отамана, старшину, скарбника і писаря. Визначено й одяг: «Козаки носять особисту форму одежи: кунтуш, широкі сині шаровари і шапку з козячим цвітним верхом (оселедець), підпоясуються широким поясом. А луче всього придержуватися старої форми бувших українських козаків, а також і цвіту...»

До «Інструкції...» кошовий писар Мосій Школьний написав додаток про козацьку форму й обладунки. Стяги «піших козаків цвіту жовтоблакитного з буквами В.К. і номер сотні, в кінних козаків може бути нарис кінного озброєного козака і можна цвіту червоного... Курінний стяг може бути цвіту жовтоблакитного або зелений... і крім букв, які означають назву куріня і якого коша, малюнок: хрест, місяць і чотири зірки... Кошовий стяг... з написом який кіш Звенигородського В.К. і нарисом Св.(ятий) Юрко з щитом в лівій руці, в правій меч піднятий догори, з другого боку стяга лев... Кіш признача в тій курені, де є спосібні люди, кошову музику і керовничого музики...»

Ось такими в барвистому вбранні й з національним видом постали перші Вільні Козаки Звенигородського повітового коша.

Підняли питання й про організацію Вільного Козацтва по всій Україні. Рада отаманів постановила: провести Всеукраїнський з’їзд у гетьманській столиці Богдана Хмельницького Чигирині. За підписами кошового отамана Семена Гризла, вартового отамана Опанаса Шаповала, старшини коша Марка Монастирського, писаря Володимира Павленка надіслано листи козацьким товариствам Вільних Козаків на Полтавщину, Херсонщину, Поділля, Волинь. Там же він і відбувся 3-6 жовтня 1917 року. Так Вільне Козацтво стало всеукраїнським явищем.

Українці споконвіку є народом козацьким, вільним. Тож і козаки є такими. Коли козак гинув у бою, він і на той світ відходив лицарем. Там його душа перебувала у козацькій славі серед душ предків. Потім їхній дух, як благодать, линув із вишніх небес на рідну землю й сприяв відродженню й укріпленню серед на роду своєї питомої сили. А вона у єднанні. Чим козаків більше, тим справі краще. Десь так і міркували звенигородські отамани. Ос кільки, об’єднавшись у Кіш, почали думати про козацьку Україну. Країну від предків до нащадків. Козак людина вільна й любить добірне товариство. З побратимами надійно й з користю вершити справу.

Козацтво, що постало у ХХ столітті, є покликом віків і предків, прагненням народу повернутися до своїх духовних праоснов, до волі й вольностей. У документах новітнє козацтво записало, що воно «стоїть на сторожі в закріпленні всіх справ вільності». Себе вони вважали синами народу й України як рідної неньки. Тому відстоювали народну владу й утверджували її морально-духовні засади без «большевиків, розбишак і злодіяк».

Де Бондар там перемога

Перший великий і успішний бій Вільних Козаків відбувся на станції Бобринська (нині ім. Тараса Шевченка). Черкаський кіш очолював Яків Водяний. Він працював у Смілі ще й начальником міліції, тож і штаб коша був тут. Йому стало відомо, що московські нападники повертатимуться через станцію Бобринська. Зв’язався із Кульчицьким із Єлисаветграду, із звенигородськими козаками. Коли москалі, упившись українською кров’ю у Києві, поверталися, на Бобринській їх уже чекали Вільні Козаки, щоб помститися і за Київ, і за напад на Україну. Загальне командування було доручено курінному отаману Хведоту Бондарю із Кирилівки. Помста ворогу подесятерила сили. З трьох боків напали на москалів й не просто розбили, а розтрощили присланих Лєніним завойовників. Кривавий погромник-полковник Муравйов ледве втік. Козаки тоді по-своєму, покозацькому оцінили командирське вміння отамана. Стали приказувати: «Повставляв Бондар клепки москалям!»

Вже зі штабу Звенигородського повітового коша до Військового міністра УНР надійшла телеграма. Вільні козаки звітували про свій успіх (стиль збережено): «В ніч з 21 на 22 (лютого, за новим стилем із 6 на 7 березня прим. В.М.) загоном вільного козацтва Звенигородщини був даний бій більшовикам на ст. Бобринські. Большовики зовсім розбиті і переслідуються отрядом в напрямку ст. Знаменка. Станція Бобринські згоріла і зараз в наших руках. Взято в бою три гармати, один броневий автомобіль з кулеметами, цілком справні, полонені, багато зброї, патронів і всякого військового майна. Штаб коша на Звенигородщині».

Влітку 4 червня 1918 року із Умані на допомогу німцям до Звенигородки рухалися два ескадрони кайзерівських уланів. Вони тягнулися довгою колоною. Треба так розосередити сили, щоб накрити німців шквалом вогню від голови й до хвоста. Не дати ні прорватися, ні втекти. У ярку за Гусаковою загони Вільних Козаків с. Княжі, сіл волості Кобринової, Заліського, Гуляйки й сотні під орудою отамана Хведота Бондаря затисли німців, мов у лещата. Ударили раптово й прицільно. Кобринівці десь доп’яли кулемета й це сильно пособило. Його вогонь перекривав німцям дорогу до відступу. Спереду прицільний вогонь не давав ворогу оговтатися. Кінна сотня довершила розгром. Все відбулося швидко й результативно. У своєму творі «Революційна стихія» Ю.Тютюнник пише про Ф. Бондаря як про «енергійного й здібного старшину»: «Ми знали Б. (Бондаря), що він скоріше загине, а не зійде з шляху; та й людей вмів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку».

Бондар із козаками не тільки повставляв клепки москалям, а й німцям. Нема чого ворожим чоботам топтати нашу землю. Відчайдушний отаман не терпів чужинців у рідному краї. Зі своєю Кирилівською сотнею козаків напали на німецьку частину у Вільшані. В цьому бою німецька куля вкоротила життя мужньому й непереможному Федоту Бондарю. Вільні Козаки Кирилівки відомстили зайдам за отамана, розбивши їх у пух і прах, а вісімдесятьох полонили. Трофейна зброя допомогла Вільним Козакам у подальшій боротьбі за волю і долю.

Доля вільних козаків

Коли ворог топчеться по українській землі, обов’язок патріота прогнати, знищити його. Щоб на віки було заказано сунутися в наш край. За таким принципом жили й боролися більшість Вільних Козаків. Пісня «Ще не вмерла Україна» не тільки надихала на боротьбу, а й ставила конкретну мету:

Станем браття в бій кривавий від Сяну й до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому.

Найосновнішу війну в роки революції російський імперіалізм у червоних чи білих кольорах вів на Україні. Втратити її рівноцінно загибелі Російської імперії. Тому окрім зброї, були задіяні пропагандистські провокації, що українці й росіяни є єдиним народом, і держава в них одна. Борців за Україну обзивали «буржуазними націоналістами», які відстоюють експлуататорів. Патріотів цькували, борців, героїв зневажали, репресовували, знищували. Таке приниження вкорінялося у свідомість росіян, в більшості обивателів від верховного керівництва до побутового рівня.

Побоюючись сили Вільних Козаків, як волелюбного піднесення духу українського народу, московські шовіністи-комуністи зав жди вдавалися до підступів. На противагу Вільному Козацтву більшовицьке керівництво створило «Червоне козацтво». В ньому нічого українського ні в змісті, ні у формі, ні в мові навіть не жевріло. З фальшивими більшовицькими ідеями вони воювали проти самостійної України. Тим «козацтвом» командував зять українського письменника Михайла Коцюбинського Віталій Примаков. Доля відступників завжди трагічна. Після утвердження радянської влади, його комуністичний режим знищив як «ворога народу».

Чимало Вільних Козаків загинуло в боротьбі за Українську державу. Повмирали під час голодовок у 1920-1930-х роках, організованих московською клікою. Замучені в концтаборах, на «стройках соціалізму». Так, у 1937 році, в період масових репресій, почали арештовувати й колишніх козаків Гусаківського куріня. Їхні імена у своєму романі-хроніці «Дума про Вільних Козаків» наводить письменник і дослідник козацтва Михайло Іванченко. Це Хрисант і Яким Вдовиченки, Сава та Іван Діхтярі, Роман і Данило Руденки, Юхим та Семен Котенки, Кузьма Кислоокий-Катричко, Мануїл Морозенко, Максим Яценко, Броніслав Сурма, Сергій Кабанник, сотник Григорій Іванченко. Їх усіх та ще гармаша козацької сотні із Вільхівця Ониська Вечірка розстріляли у квітні 1938 року. Навіть вислів «Вільне Козацтво» комуністичні штапропи намагалися зітерти з народної пам’яті. Особливо старалися у Гусаковій голови сільрад й колгоспів, секретарі парторганізацій. Московська влада не скупилася гусаківцям на високі урядові нагороди, щоб виховувати колгоспників села не на героїзмі дідів і батьків, а на зразках чужої «марксистсько-ленінської ідеології». Та люди таки зберегли й донесли наступним поколінням славу й справи своїх волелюбних і хоробрих предків. Появилися публікації, перевидавалися спогади.

Вільні Козаки із Звенигородського повіту спільно із козаками Черкаського та Єлисаветградського (нині Кропивницька область) кошів розгромили присланих Лєніним з Москви «муравйовців» на станції Бобринська. Степовиками командував Кульчицький. Він був вільнокозачим отаманом у Маркові. Перед наступом червоних частин курені Глодської, Марківської та Добровеличківської волостей об’єдналися й створили кіш. Для авторитетності його назвали «Козацько-селянською армією» із отаманом Кульчицьким на чолі. Її козаки спільно із звенигородцями, черкасцями взяли участь у бою на Бобринській. А потім добивали «московських погромників» у степу свого краю.

Звитяжними й одержимими в боротьбі за Україну, з якими пов’язані основні перемоги, були отамани Ф.Бондар й О.Шаповал. Командувач об’єднаними козацькими загонами на Бобринській та поблизу села Кобринового Федот Бондар загинув у бою. Кирилівська сотня під його орудою напала на німецький відділ, котрий таборився й безчинствував у Вільшаній. Під час атаки непереможний отаман загинув. Дуже живописно описав Ю.Тютюнник отамана Козачанського куріня 58-річного Опанаса Шаповала із Княжі українця за образом, звичаєвим одягом і звитяжним та непоступливим за вдачею ні в слові, ні в справі. Він зі своїми козаками добре насипав жару і москалям, і німцям. Загинув у бою з москалями під Мокрою Калигіркою 1918 року.

Калень Терещенко пройшов військовий вишкіл на долині над річкою Гусаківкою й був записаний у Вільні Козаки Гусаківського куріня. Він з мистецької родини Терещенків із села Попівки, в якій діти виростали художниками, фольклористами і патріотами. Брав участь в агітаційних заходах козацтва, в поході на Шевченківське свято в Кирилівку. Отамани берегли талановиту людину від участі в боях і знали чого. Скульптор Калень Терещенко у 1920-х роках створив пам’ятники кобзарю українського народу Тарасу Шевченку в Кирилівці, Звенигородці, Городищі й на могилі поета в Каневі на Тарасовій горі. Радянська влада духовно утискувала митця й гнітила його творчий геній, доводила до сліпоти. Наперекір лихоліттям митець прожив майже 90 років (помер 3.VІ.1969 р.).

Втрата кожної людини болісно відгукується у людських душах. Особливо, коли йдеться про розумних і мужніх. Як ось про вільнокозачого старшину із Кирилівки Левка (Леонтія) Шевченка. Він був людиною майбутнього. У війну став літуном й міг би в цій діяльності принести добру послугу народові, адже авіація щойно починала розвиватися. Ставний і волелюбний, роду і гарту Шевченківського. Вмілий вояка був одним із тих, хто підняв на повстання проти німців Вільних Козаків Звенигородщини. Повстанці не без потуг, але оволоділи містом. За спогадами Ю.Тютюнника, авторитет серед звенигородців Леонтій (Левко) Шевченко мав досить великий. Від переслідування влади змушений виїхати в Київ. Коли вже пристрасті вщухли, повернувся до Звенигородки. Виявилося, на свою біду. Один із гетьманських чиновників, який у справах був у місті, впізнав Л. Шевченка й наказав заарештувати. Це зробив хорунжий Нечитайло, який потім доповідав, що того застрелено «при спробі до втечі».

Однією з основних постатей у вільнокозачому русі був уродженець села Будище Звенигородського повіту Юрко Тютюнник. Людина з військовими знаннями й досвідом. Лідер із масштабним мисленням. Про його самовідданість у боротьбі з ворогами України, козаки у Грамоті з нагоди вручення йому ор дена Залізний Хрест писали, як про вождя і батька: «…Горів завзяттям і своєю невтомною енергією запалював серця борців… до нової боротьби із запеклим ворогом української національної ідеї москалем».

Вільне Козацтво батьківщини підтримував у Центральній Раді, Всеукраїнському Генеральному Військовому Комітеті. Був одним із тих, хто ініціював, щоб в українському війську офіцерів називали старшинами, а солдатів козаками. Щоб надати козацтву організаційності й військової потуги, він із спільниками прибув у повіт й 14 лютого 1918 року перебрав керівництво кошем на себе. Вирішив справу із озброєнням козаків у селах повіту. З іменем кошового отамана, а згодом генерал-хорунжого, Ю. Тютюнника пов’язані бій на станції Бобринська, перший та другий Зимові походи Армії УНР. У Львові очолював Партизансько-Повстанський штаб й організовував патріотів для боротьби за самостійність України. Московські чекісти розробили операцію «Тютюн» й 1923 року вивели Ю. Тютюнника з еміграції, щоб був у них під рукою. Дали йому можливість працювати в Харкові на кіностудії.

Талановита людина у всьому гідно проявляється. Тут він зіграв себе у фільмі «ПКП», написав кілька сценаріїв, в тому числі й до фільму О. Довженка «Звенигора». В його статтях, документальних творах «Революційна стихія», «Зимовий похід 1919-20 рр.», в основному написаних й опублікованих у Львові, відтворено події, імена борців за українську державність, особливо на терені тодішнього Звенигородського повіту. Оскільки мужнього генерала чекісти не змогли схилити до співпраці, його 12 лютого 1929 року заарештували, а в березні вивезли до Москви в Бутирську тюрму. Там же 3 грудня 1929 року присудили до розстрілу. Бойового й несхитного патріота московські кати розстріляли аж 20 жовтня 1930 року. Так закінчилося сповнене звитяги життя другого кошового отамана Вільного Козацтва Звенигородського повіту, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки, лицаря ордена Залізний Хрест Юрія Йосиповича Тютюнника.

Першим сотником Вільного Козацтва у селі Козацькому 1917 році вибрано Максима Короля. Влітку в сотні нараховувалося 300 козаків. З літа 1918 року сотником уже був колишній кіннотник Прокіп Лисенко. Разом із козаками та курінним отаманом Опанасом Шаповалом, уродженцем із Княжі, охороняли маєток княгині Тетяни Куракіної, млин у Лозоватці від розграбування. Після загибелі курінного О.Шаповала під Малою Калигіркою, сотник П.Лисенко привів додому троє коней: свого, трофейного й Опанасового. За своє вільне козакування Прокіп син Артема отримав від влади «заслугу»: 25 шомполів. Місяць не вставав, довго хворів. Після загибелі отамана кінь обізлився й часто кусав чужих і незнайомих людей. За колективізації чоловік мусив здати коней і свого, й побра тимового, сам пішов у колгосп. Щоб бути ближче до коней, сторожував на конюшні.

Де йшла боротьба за самостійну Україну, там був Семен Гризло. Створив Звенигородський кіш Вільного Козацтва, організував Всеукраїнський з’їзд козаків у Чигирині. З коня пересідав на бронепотяг і з нього боровся з ворогами України. Потім назавжди осідлав надійного буланого й так же завзято, як і до цього, воював із владою московсько-большевицьких зайд та місцевих перевертнів. Життя його, як і личить козаку, обірвалося в бою. Загін козаків попав у засідку під селом Новоселицею. В ньому отамана смертельно поранено. Зробив той фатальний постріл земляк Мовчан міліціонер із Катеринополя, який знав отамана у лице. З бою до найближчої хати виніс його побратим козак Сергій Цимай із Вільхівця. Всі роки боротьби за самостійну Україну він воював пліч-о-пліч із Семеном Гризлом. Працю вав міліціонером у Катеринополі. За доносом містечкових євреїв Сергія Цимая 1923 р. заарештовано й закатовано в Лук’янівській в’язниці м. Києва.

Більшовицька ідеологія робила із людей звірів. На непритомному отаманові чекісти на подвір’ї ЧК (тепер там збудовано музичну школу) зганяли свою ненависть, б’ючи бездиханне тіло чобітьми куди попало. Там же на подвір’ї й захоронили. Набагато пізніше появилася заява Андрушевича із Озірної, що нібито він убив Семена Гризла. Між двома перевертнями точилася гризня й тяганина за пріоритет убивці українського патріота.

Мабуть чи не одним із останніх козаків енкаведисти розстріляли отамана Черкаського коша, організатора бою із московськими більшовиками-загарбниками на станції Бобринська Якова Водяного. Після розгрому ними Української Народної Республіки він 1922 року емігрував у Західну Україну. Працював у відділі розвідки УНР. Виховував українських патріотів, котрі ставали на боротьбу з московськими загарбниками. Після збройного приєднання Західної України до Радянського Союзу, його 27 вересня 1939 року заарештовано у Львові. Страчено 10 травня 1940 року.

Вільне Козацтво продовжило віковічну традицію звитяги українців за волю і долю, за свою самостійну і ні від кого незалежну державу.