Як дівчата залицяються до парубків!

Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут (в Україні) можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися.

Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка, якого любить, коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця.

Зайшовши до покою, вона каже: “Помагай Біг”, що по-нашому означає: “Нехай благословить вас Господь”. Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: “Іване, Федоре, Дмитре, Войтку, Микито” і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. “Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість до мене, яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку”.

Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.

Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою.

Так само і юнак, побачивши, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи своєю наполегливістю батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, батьки бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя.

Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу і помстився. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, єпитимію і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі – а в це вони вірять, мов у догмат віри – повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків.

Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття людей нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.

Як селянин може одружитись з панночкою.

У селах цього краю існує звичай, що по неділях та на свята селяни з жінками та дітьми збираються після обіду разом у певному місці, а саме у корчмі, де вони проводять решту дня, частуючи один одного. За цим заняттям проводять час тільки чоловіки та жінки, котрі п’ють, доки молодь розважається, танцюючи з дівчатами під звуки дудки (тобто волинки). Сюди звичайно приходить і місцевий пан з сім’єю, щоб подивитися на танцюючих. Іноді пан запрошує їх потанцювати перед своїм замком, що є для цих забав звичним місцем. Там він і сам танцює з дружиною й дітьми, і наступає ніби змішання панів з простолюдом.

А слід зауважити, що всі села на Поділлі і на Україні здебільшого оточені лісами, де є схованки, у яких влітку селяни ховаються, коли надходить звістка про наближення татар. Ці ліси можуть тягнутися до пів льє в ширину. І хоча селяни є підданими майже на зразок рабів, вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться під час загального танцю панночку, навіть коли вона донька їхнього пана. Треба лише, аби він (селянин) зробив це так кмітливо й спритно, щоб йому вдалося втекти звідтіля до сусіднього лісу (бо інакше він загине).

Якщо він зможе перебути там 24 години у схованці і його не знайдуть, йому прощається вчинене викрадення.

Коли викрадена дівчина схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж дівчина цього не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати. Та коли трапиться, що його спіймають раніше, ніж за 24 години, йому стинають голову відразу і без будь-якого суду. Щодо мене, то за 17 років мого перебування в цьому краї мені ніколи не траплялося чути, щоб сталося щось подібне. Зате я сам бачив, як дівчата сваталися до хлопців і це їм не раз удавалося, про що я написав вище.

Бо у тому звичаї, про який ідеться, надто багато ризику. Силоміць викрасти дівчину, потім утекти з нею на очах усіх присутніх і не бути схопленим – а для цього треба мати добрі ноги – було б дуже складно без згоди і домовленості з дівчиною. До того ж селяни тепер більш пригнічені, ніж колись, а шляхта також стала чванькуватішою і гордовитішою.

Очевидно, такий привілей був наданий селянам ще в ті часи, коли поляки, обираючи короля, вибирали того, хто найпрудкіше бігав босоніж, як найсміливішого і найспритнішого, начебто сміливість і кмітливість розуму залежить від ніг і спритності тіла. Звідси, на мою думку, бере початок і те, що вельможі зобов’язують короля давати на наступний день після його обрання присягу перед вівтарем не ув’язнювати жодного шляхтича за будь-який злочин, окрім злочину проти короля і державної зради, якщо мине 24 години після його скоєння. З цього видно, наскільки вони поважали тих, хто мав дар спритно бігати і швидко ходити.