Як Скоропадський приєднував Крим

У 1918 році на Крим точили зуби всі кому не лінь: більшовики, білогвардійці, німці, французи та навіть османи. Татари ж хотіли зробити собі демократичну мусульманську республіку.

Більше сотню років тому Україні забракло дещиці, щоб приєднати Крим. Банально не вистачило часу. Цинічно, але факт: Україні допомогло б, якби Перша світова війна тривала довше.

Звісно, тодішня ситуація разюче відрізнялася від сучасної. Крим був окупований союзницькими стосовно України військами (німецькими), на півострові діяв формально самостійний уряд, а кримські татари прагнули створити свою державу. Проте за ціле століття нікуди не зникли економічна залежність Криму від України, потужні проросійські сили та осередки українських активістів на півострові. Отже, досвід тих часів не тільки можна, але й потрібно вивчати і використовувати.

Крим. Вихідні позиції

Окрім України, в 1918 році на Крим претендували Німеччина, більшовицька Росія, російські білогвардійці і навіть Османська імперія. Зацікавлення у півострові висловлювала Франція, яка сподівалася після перемоги у Першій світовій збільшити тут свій вплив. Окрім того, частина місцевих політичних сил прагнула до самостійності Криму (принаймні, тимчасової), а татари воліли реалізувати сценарій демократичної мусульманської республіки.

Однак від кінця квітня реальними господарями становища – завдяки військовій присутності – були німці. Заступник начальника німецького Генштабу Еріх Людендорф пропонував перетворити Крим на німецьку колонію, а Севастополь – на стратегічну військово-морську базу, “німецький Гібралтар” на Чорному морі. Відзначимо, що на відміну від материкової України, в Криму від початку окупації існувала посада німецького губернатора. Ним був генерал-майор Моріц фон унд цу Еглоффштайн. Водночас, Другий Райх провадив досить гнучку політику. За згодою німецького командування, 25 червня у Сімферополі був сформований Кримський крайовий уряд. Його очолив колишній генерал-лейтенант царської армії Мацей Сулькевич, литовський татарин родом із Білорусі. Ставши прем’єр-міністром Криму, він – мусульманин-суніт за віросповіданням – змінив ім’я Мацей на Сулейман.

Київ починає діяти

Як відомо, Третій Універсал проголосив Українську Народну Республіку без Криму. І навіть у Брест-Литовському договорі УНР не заявила про свої права на півострів. Усвідомлення цієї стратегічної помилки прийшло дуже скоро. Вже 27 лютого 1918 року голова уряду УНР Всеволод Голубович запропонував висунути більшовикам категоричну вимогу: Крим, а також весь військовий і торговельний флот на Чорному морі мають належати Україні. Проте коли українські війська Петра Болбочана вступили на півострів, німецьке командування змусило Київ відкликати їх.

Режим Павла Скоропадського вирішив не повторювати помилок своїх попередників і від самого початку взяв рішучий курс на приєднання Криму. Вже за тиждень після гетьманського перевороту, 7 травня 1918 року Рада Міністрів Української Держави ухвалила “обратить особое внимание на необходимость присоединения Крыма к Украине” і схвально поставилася до ініціативи Гетьмана розпочати переговори з німцями з цього питання.

Найближчими днями Скоропадський звернувся з листом до барона Альфонса Мумма фон Шварценштайна – посла Німеччини в Україні. Він переконував: “Прилучення Криму мало б те значіння для Української Держави, що вона була б забезпечена продуктами першої необхідності, як сіль, тютюн, вино й садовина… Володіння Кримом дало б також можливість зберегти в Україні багато грошей, організувавши нові й відбудувавши старі курорти. Опріч того, володіючи Південним берегом Криму, Україна одержала б такі природні порти, як Севастополь і Теодосія… Україна без Криму стати сильною державою не могла б, і особливо з економічного боку була б несильною. Так ненатурально одрізана від моря мусила б Україна обов’язково збільшувати стремління до захоплення цього морського побережжя, а разом з тим повстали б загострені відносини з тією державою, котрій би було передано посідання Кримом”.

Якщо політики Центральної Ради певний час визнавали право кримських татар на створення КНР, то Скоропадський міркував інакше: “Було б з етнографічного боку неоправданим заснування планової татарської держави, бо татари складають не більше 19% кримського населення” (насправді ж, за різними даними, від 26,8 до 38,2%, – прим. авт.).

Також у листі Гетьман порушив питання приналежності Чорноморського флоту: “З військового погляду, не має цей флот жадної цінності для Німеччини через застарілий його тип, для України ж позбавлення її цього флоту було б болючим ударом, який би вразив почуття національної гордості цілого Українського народу”.

30 травня подібне звернення до німецького посла надіслав управляючий МЗС України Дмитро Дорошенко. Він пропонував приєднати Крим на засадах автономії. На думку Дорошенка, Україна не могла зректися півострова з цілої низки причин: “Політичних – не бажаючи мати під рукою якийсь Піємонт для відбудови єдиної неділимої Росії; стратегічних – не можучи залишати невідомо в чиїх руках Севастополь – цю базу для українського флоту й ключ до панування на Чорному морі; з причин етнографічних: високий відсоток українського населення в Криму; нарешті, чисто економічні умови так тісно в’яжуть Крим з Україною, що він сам не може прожити без України”.

А поки німецьке керівництво вагалося “чий Крим”, українське МЗС розпочало активну пропагандистську діяльність на півострові. Відомство профінансувало видавництво трьох проукраїнських газет, роботу українських громад у Криму і спеціального “Комітету Степової України”. Офіційний Київ одразу продемонстрував, що питання приналежності півострова вважає “закритим”: телеграми до Сулеймана Сулькевича надсилалися українською мовою. І зверталися до нього не як до голови Кримського крайового уряду, а як до українського губернського старости.

Сімферополь намагається пручатися

Сулькевичу, який вже почав вживатися в роль кримського правителя, такий поворот не припав до вподоби. Та й розумів він лише “общєпанятний язик”, не володіючи жодною іншою мовою. Тому відповів: “Я не “староста”, а глава правительства самостоятельного края, и прошу установить сношения между нами на общественном языке – на русском”.

На півострові почалися переслідування української преси і організацій. Заборонялося приймати телеграми з Києва українською мовою. Державною мовою була проголошена російська, з можливістю вживати на офіційному рівні татарську і німецьку.

7 липня 1918 року Сулькевич затвердив інструкцію щодо проведення державного кордону з Україною. Керівник крайового уряду збирався вдатися до політичного шантажу: “Весьма важным является присоединение к Крыму Чонгарского полуострова… На крайнем востоке граница должна быть проведена по проливу, отделяющему Арабатскую стрелку от материка. При этом водоснабжение портовой станции Геническ окажется расположенным за пределами Украины. Этим обстоятельством надлежит воспользоваться для того, чтобы вынудить представителей Украины на уступки в вопросе о Чонгаре, указав им на то, что отказ в передаче Крыму Чонгарского полуострова повлечет за собой немедленное прекращение водоснабжения в Геническе”.

Втім, розіграти такий сценарій на переговорах було нереально, оскільки українські прикордонники вже зайняли понад 40 кілометрів Арабатської стрілки до хутора Валок (нині не існує; розташовувався на південь від села Чокрак, яке зараз має назву Стрілкове, – прим. авт.). Окрім того, українські військові взяли під контроль місто Перекоп на однойменному перешийку, змусивши місцеву міліцію і “дружинників самооборони” відступити на Вірменський Базар (нині Армянськ). В обох випадках справа доходила до стрілянини. Протистояння Києва і Сімферополя набирало обертів.

Як і Скоропадський, Сулькевич апелював до “арбітра” – Німеччини. В серпні він відправив до Берліна графа Володимира Татищева, який у крайовому уряді мав портфелі міністра фінансів, юстиції, промисловості, торгівлі й праці. Дорогою Татищев завітав до Києва і неофіційно зустрівся зі Скоропадським, як приватна особа на прізвище Селівачов. Домовитися політикам не вдалося. Безрезультатною виявилася і поїздка Татищева до Німеччини: офіційний Берлін не визнав Крим незалежною державою.

Крим. Митна війна

Щоб змусити уряд Сулькевича до поступок, офіційний Київ уже з кінця червня розпочав “митну війну”. Її апогей припав на другу половину літа – початок осені 1918 року. Крим опинився у справжній економічній блокаді. Припинилася торгівля, залізничний і морський рух, поштово-телеграфний зв’язок. Зате українська митниця демонстративно пропускала продукти, призначені для німецьких гарнізонів на півострові.

Становище Криму погіршувалося з кожним днем. У Сімферополі запровадили картки на хліб: 1 фунт – тобто 409,5 грамів на одну особу на день. В Ялті хлібна норма становила 200 грамів для дорослого і 100 грамів для дитини. Севастополь також опинився на межі голоду.

Один з очевидців писав: “Обиватель звик… отримувати вільно будь-яку кількість хліба, тепер за наявності карточок, він стає біля булочних у чергу з вечора. Олії й жирів на ринку майже немає. Ціни на продукти піднімаються кожен день”. Катастрофа спіткала виробників фруктів: не маючи ринків збуту, їхній товар просто гнив.

За словами головного промоутера митної війни Дмитра Дорошенка, Сулькевичу не допомогло навіть заступництво німців, які попрохали зняти блокаду: “Українське правительство відповіло, що Україна взяла на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму таких зобов’язань на себе вона не брала, поскільки Крим не входить до складу Української Держави; українське правительство готово піти назустріч тяжкому становищу кримської людності, але це залежить виключно від кримського крайового правительства, яке досі ухилялося від порозуміння з Україною”.

Лише як виняток Київ допускав лазівки на лінії розмежування. Наприклад, 28 серпня Рада Міністрів дозволила пропустити придбані в Україні Феодосійською земською управою препарати, необхідні для порятунку кримських виноградників.

Одночасно з посиленням митної війни, на півострові активізувалися українські організації. 28-29 серпня вони провели свій перший з’їзд у Сімферополі. На ньому було засновано Крайову українську раду в Криму. Щоправда, вона орієнтувалася на опозиційний до Скоропадського Український Національний Союз.

Офіційний Київ не полишав спроб вирішити кримське питання на переговорах із Німеччиною. 17 серпня до Берліна прибув прем’єр-міністр Федір Лизогуб у супроводі заступника міністра закордонних справ Олександра Палтова, який вважався “сірим кардиналом” Гетьмана. За підсумками перемовин Лизогуб оптимістично запевнив журналістів: “Германія визнає фактично за нами всі права на володіння Кримським півостровом”.

У вересні до Німеччини вирушив сам Павло Скоропадський. Кульмінацією його візиту стала зустріч з імператором Вільгельмом ІІ у замку Вільгельмсгьое поблизу Касселя 6 вересня 1918 року.

Тогочасні невдачі Німеччини на Західному фронті зробили її керівництво більш поступливим щодо України. Значно прискорився процес передання під український прапор кораблів Чорноморського флоту. Окрім того, у Берліні Гетьман знову натрапив на графа Татищева. Той уже цілком змінив точку зору і вважав, що Крим може увійти до складу Української Держави за умови припинення митної війни.

17 вересня Скоропадський повернувся до Києва, а вже наступного дня Рада Міністрів ухвалила: “Осведомившись о решении представителей Крыма вступить с украинским правительством в переговоры об условиях слияния Крыма с Украиной и идя навстречу такому пожеланию населения Крыма, не могущего в условиях таможенной войны реализовать урожай фруктов и винограда… временно прекратить таможенную войну при условии немедленной присылки представителями Крыма в Киев уполномоченных ими лиц для открытия вышеупомянутых переговоров”.

Крим. Примушення до переговорів

У вересні 1918 року з Сімферополя приїхав голова Таврійської губернської земської управи князь Володимир Оболенський. Симптоматично, що він отримав аудієнцію в міністра внутрішніх справ Української Держави Ігоря Кістяковського.

Кістяківський, прийнявши Оболенського у своєму кабінеті, з місця навскач запропонував: “Перейдите на нашу сторону, поддержите нас, и тогда мы дадим вам средства для украинской пропаганды и спасем ваши учреждения от гибели”. Після чого з рішучістю додав: “Вы напрасно смотрите на украинское государство, как на временное образование. Пропадает ли Россия или нет – мне неизвестно, но я вполне уверен, что Украина будет существовать как самостоятельное государство. А Крым будет присоединен к Украине. Если вы не сдадитесь миром, то мы вас завоюем. Если же вы и тогда будете все против нас, то мы вас повесим”.

Слідом за Оболенським, наприкінці вересня до Києва прибула повноважна делегація Кримського крайового уряду. Спочатку її очолював міністр юстиції Олександр Ахматович (як і Сулькевич, виходець з литовських татар), згодом – міністр народної освіти і віросповідань Микола Чариков (екс-посол Російської імперії в Стамбулі). До складу делегації входили: міністр шляхів сполучення, громадських робіт, пошт і телеграфів генерал-майор Лев Фріман, міністр фінансів, торгівлі і промисловості Дмитро Никифоров, міністр постачання Володимир Домброво, представники кримськотатарського Курултаю і Союзу кримських німців. Всі вони поселилися в готелі “Франсуа” на розі вулиць Фундуклеївської (нині Богдана Хмельницького) і Великої Володимирської.

Українська сторона також делегувала на переговори політиків високого рівня: прем’єр-міністра Федора Лизогуба, міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, внутрішніх справ – Ігоря Кістяковського, фінансів – Антона Ржепецького, торгівлі і промисловості – Сергія Гутника, військового – Олександра Рогозу.

Спочатку Ахматович поводив себе досить зухвало. Він заявив: “Мы приехали сюда говорить, как равный с равным. Мы стоим на принципе национального самоопределения… Для Крыма мы будем требовать таких же прав, какие Украина требует для себя”.

У відповідь, 9 жовтня українська делегація представила свій проект приєднання півострова до України. Згідно з ним, Крим отримував широку автономію. До компетенції Києва передавалися зовнішня політика, оборона, цивільне й кримінальне законодавство, призначення вищих посадових осіб автономії, затвердження місцевих законів, фінансова й митна системи, експлуатація залізниць, пошти й телеграфу.

Крим зберігав свій крайовий уряд і народні збори з правом вироблення місцевого законодавства, власний бюджет, контроль над торгівлею, промисловістю, сільським господарством, податками, судовими справами, освітою, охороною здоров’я, міжнаціональними відносинами. При міністерствах закордонних справ, фінансів і військовому Української Держави мали бути створені особливі відділи з кримських справ. При Гетьманові – посада статс-секретаря з правом голосу на засіданнях уряду з усіх питань, які стосуються інтересів півострова. Трьох кандидатів на статс-секретаря мав висувати Кримський крайовий уряд, призначати одного з них – Павло Скоропадський.

Кримські делегати назвали цей документ “проектом порабощения” і висунули контрпропозицію – укласти рівноправний федеративний союз. Але їх настрахали відновленням митної війни. Тож представникам крайового уряду довелося на словах прийняти умови Києва. Затягуючи час, вони зажадали відвезти проект угоди до Сімферополя для обговорення і затвердження Курултаєм та з’їздом національних і громадських організацій Криму.

Кінець великих сподівань

Один із найкращих – на суб’єктивну думку автора – романів Чарлза Діккенса має назву “Великі сподівання”. Герой цього твору з плином часу під тягарем життєвих обставин позбувається більшості своїх мрій і надій.

Дещо подібне трапилося з Україною пізньої осені 1918 року. Сподівання і зусилля з приєднання Криму останньої миті були зведені нанівець. На заваді стали зовнішні чинники, вплинути на які офіційний Київ не міг. Німецька імперія програла Першу світову війну і розпочала виведення своїх військ додому. У середині листопада пронімецький уряд Сулькевича впав, йому на зміну прийшов проантантівський уряд Соломона Крима. На півострові висадилися війська Антанти і Добровольча армія генерала Денікіна, який мріяв відновити “єдіную-нєдєлімую” Росію.

Гетьманський режим до самого кінця не визнавав крайовий уряд Криму. Уродженців півострова, які перебували в Києві, на загальних підставах мобілізовували до війська задля боротьби із повстанням Директорії.

Поваливши Скоропадського, керівництво відновленої УНР продовжило курс на інкорпорацію Криму. Але тодішня геополітична ситуація не залишила для цього реальних можливостей. Приєднання Криму до України – щоправда, Радянської, – довелося відтермінувати до 1954 року.