Яків Барабаш: козацький сепаратизм

Як нині, так і в козацькі часи великою проблемою української держави були промосковські сепаратисти.

Вони з’явилися одразу після смерті Богдана Хмельницького, щойно рада Війська Запорозького в Корсуні (26 жовтня (6 листопада) 1657 року) підтвердила обрання гетьманом української козацької держави Івана Виговського та ратифікувала Корсунський договір. Згідно з цією угодою припинялися союзницькі відносини з Московським царством, натомість союзниками Війська Запорозького ставали Королівство Швеція, Кримське ханство й Османська імперія.

Повстання Барабаша та Пушкаря

Як нині, так і тоді епіцентром сепаратизму став південний схід держави, а саме землі Запорозької Січі та Полтавський лівобережний полк. Військо Запорозьке Низове в той час було автономією у складі козацької держави, куди традиційно відпливав найрадикальніший елемент. Січовики на чолі з кошовим отаманом Яковом Барабашем відмовились визнати владу новообраного гетьмана, назвавши Корсунську раду державним переворотом. А фінансувала бунт проти центральної влади, звісно ж, Москва, куди Барабаш таємно надсилав своїх послів. Виговський відповів жорстко: організував економічну блокаду Січі та домігся відсторонення кошового.

Проте, як стало відомо згодом, посли Барабаша домовилися прийняти в українських містах царських воєвод, які мали здійснювати збір податків та забезпечити фінансування Війська.

Посли із Січі домагалися від царя скликання ради, в якій мала взяти участь уся «чернь» Війська Запорозького як з «волості», так і з Січі. На цій «чорній раді» гетьман і полковники мали скласти повноваження, а на їхнє місце рада мала обрати нових людей, звісно ж, за погодженням із московітами. Виговського, як зрадника, вимагали ув’язнити або вислати з країни.

На протести гетьмана москалі не зважали. Натомість у Переяславі, місці дислокації корпусу московського війська князя Григорія Ромодановського, цар розпорядився провести нову козацьку раду. В Україну для її організації відправили окольничого Богдана Хитрова (його прізвище надзвичайно красномовне), який мав велику довіру царя. Гетьманським послам було вручено грамоту, в якій повідомлялося, що до Війська цар посилає «ближню» свою людину, яка прийме присягу обраного Військом Запорозьким гетьмана.

Коли про це стало відомо, в Чигирині небезпідставно обурилися, а от полтавський полковник Мартин Пушкар почав повстання на території свого полку. Він поширив листи, в яких говорив, що цар Олексій Михайлович оголошує йому свою підтримку, «дав гармати та прапори» й що на підтримку повсталим йде царське військо. Пушкар проголошує «незалежність» Полтавського полку від держави Війська Запорозького. Гетьман Виговський послав на придушення сепаратистів військо на чолі з полковником Іваном Богуном, але у битві під Полтавою 25 січня 1658 року військо Богуна було розбите.

Наляканий гетьман 7 лютого 1658 року на скликаній московським «послом» Богданом Хитровом «козацькій раді» в Переяславі приймає протекцію царя і дає дозвіл на розміщення в українських полкових містах московських воєвод. Замість цього Хитрово пообіцяв розібратися із заколотниками.

Але діяв він дуже мляво: запрошував на переговори представників сепаратистів, відправляв своїх представників на їхні ради тощо. Натомість Мартин Пушкар захоплює частину Чигиринського полку та Миргородський полк, а на Січі знову обирають кошовим Якова Барабаша й низовики також приєднуються до антигетьманського заколоту. Незабаром сепаратисти проголошують Барабаша «кошовим гетьманом» на противагу Виговському.

Розуміючи, що москалі на раді в Переяславі лише приспали його пильність і незабаром довершать свої наміри, захопивши всю Україну, Виговський звертається по допомогу в ліквідації лівобережних сепаратистів до кримців. У травні гетьман з кримськими союзниками бере в облогу Полтаву, але промосковські настрої продовжують ширитися. Під час спроби замаху на Виговського татари вбивають Мартина Пушкаря, а його голову приносять гетьманові.

Після взяття Полтави законну владу Війська Запорозького відновлюють у Лубнах і Гадячі. Гетьман рішуче знищує заколотників. У червні було вбито переяславського полковника Івана Сулиму, через кілька місяців позбувся голови новий переяславський полковник Іван Колюбака, розстріляли корсунського полковника Тимофія Оникієнка, разом з полковниками було страчено 12 сотників різних полків. Рятуючись від гетьмана, на Січ втекли уманський полковник Іван Безпалий, паволоцький полковник Михайло Суличич та генеральний осавул Іван Ковалевський. Сепаратист Яким Сомко втік на Дон.

Псевдогетьман Барабаш 15 червня 1658 року з’явився у розташування москалів воєводи Григорія Ромодановського, який отримав наказ царя Якова Барабаша «держать с великим бережением». Проте вже в серпні урядовим військам вдалося схопити головного сепаратиста. Його доправили в Чигирин, де також стратили.

Повномасштабне вторгнення

У другій половині 1658 року Москва вже відкрито підтримувала сепаратистів, а 21 вересня оголосила війну державі Війська Запорозького. Москалів підтримала Запорозька Січ, де на місце Барабаша кошовим отаманом обрали сепаратиста Івана Безпалого. Після обрання він одразу направився на консультації до Москви, а повернувшись до України, почав збирати рештки «пушкарівців». У листопаді 1658 року під м. Варва Прилуцького полку москалі призначили Івана Безпалого «его царского величества гетманом Войска его царского величества Запорожского». Його ставка розмістилася у місті Ромни.

Навесні 1659 року Московія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, але в липні зазнала нищівної поразки під Конотопом. Окупанти й сепаратисти почали спішно тікати на північ.

Проте в останній момент згадали про союзників-запорожців і «князь Алексей Никитич Трубецкой… и гетман Безпалой… отсылали от себя на Запорожье к Серку, чтоб он над Крымские улусы чинил промысл». Повертаючись до Криму, татари почали мститися і спалювати українські поселення. На захист місцевого люду став Іван Богун. Його виступ проти Виговського став останньою краплею, і не бажаючи подальшого кровопролиття, 11 вересня 1659 року в містечку Германівка гетьман склав булаву.

Нові Переяславські статті

Козацьку раду в Германівці організовував колишній «пушкарівець», брат дружини Богдана Хмельницького Яким Сомко, який сподівався стати гетьманом. Але патріотичні сили на чолі з Богуном перемогли та обрали на гетьманство 18-річного Юрія Хмельницького. Нова старшина згодом у Жердові напрацювала проєкт нової угоди з Москвою, що, зокрема, передбачала ліквідацію російських гарнізонів по всій Україні, окрім Києва, непорушність «вольностей, прав і надань», самостійність православної ієрархії і право гетьмана на міжнародні відносини.

Жердівські статті були очікувано відхилені воєводою Олексієм Трубецьким. Натомість москалі вперто нав’язували свої умови. 27 жовтня 1659 року в Переяславі Трубецький організував «Генеральну військову раду». На ній були відсутні правобережні полковники, а основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. Сама рада проходила в оточенні 40-тисячного московського війська. На раді гетьман-сепаратист Безпалий склав повноваження, а Хмельницького знову обрали гетьманом — тільки під московською протекцією. Після цього Трубецький змусив Хмельницького підписати нові Переяславські статті, що передбачали розрив Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою й перетворювали козацьку Україну на автономію у складі Московського царства. Пізніше цей довільно редагований текст увійде до Зводу законів Російської імперії під назвою «Статей Богдана Хмельницького».

Черговий сплеск сепаратизму

На щастя, до їхньої реалізації справа не дійшла. Восени 1660 року Юрій Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз із московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою — Слободищенський трактат. Але це викликало чергову хвилю сепаратизму на Лівобережжі, де про вірність цареві оголосили троє полковників: Сомко, Золотаренко та Силич. За підтримки московітів, а також Чернігівського та Ніжинського полків Сомка було обрано «наказним гетьманом Лівобережної України». Але його «правління» було не тривалим. У жовтні 1661 року на Січі обрали своїм «гетьманом» Івана Брюховецького, який почав бомбардувати царя доносами на Сомка. У цих листах Брюховецький підписувався словами «вірний холоп і найнижчий подножок». Саме його мав на увазі Тарас Шевченко у знаменитому посланні «І мертвим, і живим…»: «Раби, подножки, грязь Москви…».

В 1663 році «Чорна рада» в Ніжині обрала «гетьманом» Брюховецького. Після ради інші кандидати на посаду — Яким Сомко і Василь Золотаренко у побоюванні за свої долі намагалися шукати захисту в московських посадовців, що були присутні на цьому зібранні як куратори. Але за згоди москалів Сомка і Золотаренка разом з кількома прихильниками було заарештовано, звинувачено у зв’язках з поляками і 18 вересня 1663 року після кількох місяців ув’язнення страчено у Борзні.

Кожен новий гетьман-сепаратист дедалі більше поглиблював залежність України від Московії, допоки остання не ліквідувала всі її «вольності і права».

Альтернативна історія

Упродовж трьох століть Москва намагалася привчити українців до альтернативної історії козацтва, в якій сепаратисти стали героями, а справжні борці за незалежність — невігласами. І ці міфи творили не лише історики, а й письменники. Яскравими прикладами є геніальний роман «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша та тетралогія Володимира Малика «Таємний посол». А якщо додати до цього втручання царської й радянської цензури, яка, наприклад, у виданнях «Кобзаря» Тараса Шевченка заміняла слово «московський» на «татарський», кардинально змінюючи сенс його творів, — складно навіть уявити масштаб спотворення нашої минувшини.

До сьогодні історія Війська Запорозького залишається не до кінця зрозумілою для пересічних українців саме через плутанину в термінології та нашарування російських пропагандистських міфів. З великими труднощами вдалося спростувати міф про возз’єднання України і Росії в 1654 році, але й досі в шкільних підручниках московську інтервенцію в Україну в 1657-1676 роках заведено називати «громадянською війною», «руїною»…

Деміфологізація, структурування і переосмислення історії української держави — тривалий процес. Але краще зрозуміти минуле допомагає сьогодення. Як нині, так і тоді причина неспокою в Україні одна — зовнішня. І для того, щоб зрозуміти логіку історичних процесів, іноді досить зіставити їх із сучасними подіями.