З пригнобленими проти гнобителів. Революційний шлях Нестора Івановича Махна.

Національний характер.

Питання української складової в махновському русі є доволі заплутаним. Безперечно, головним чином політика Махна базувалася на питаннях економічних, проте в листопаді 1919 року Махно заключив союзницьку угоду з рухом боротьбистів (українські націонал-комуністи), головним пунктом якої стала боротьба за незалежну Радянську Україну. Боротьбисти включалися в культвідділ при махновський армії, отримували право на створення газети «Шлях до волі» (українізована версія «Путь к Свободе» головному друкованому виданню махновщини) та редагування матеріалів її російськомовної версії «Путь к Свободе». З цього часу починається різка українізація риторики махновських видань («Шлях до Волі», 26 серпня 1919 року, Катеринослав):

«Визволення мусить бути повним, вичерпуючим. Воля політична, економічна, національна, воля особистості… Воля без жадних обмежень!

Вступ війська батька Махна до Катеринославу дав всім творчим революційним і культурним силам велику можливість розгорнутися якомога ширше, але чомусь то не всі хотять використати цю можливість. Наприклад українські культурні діячі… Де вони? Що вони поробляють? Де їх любов до рідного народу і цілковита відданість справі, про що вони так гаряче доводили завше? Чи вони може соромляться мозолястих рух махновця і чекають на ще якесь «визволення», більш «делікатне»?

Українські інтелігенти мусять негайно ж стати до роботи і залишити своє кволе і нікчемне бідкання та скарги на долю. І коли вони цього не зроблять хай не претендують тоді на будь- яку ролю у визвольному русі і хай пам’ятають, що нарід зроду не пробачить їх каїнової поведінки. Українському працюючому людові потрібні українська газета і книжка, школа, лекція, вистави … І на це все він чекає від тебе, український інтелігент! Вилазь же, голубе, на світ білий, облиш своє боязливе животіння і прикладом власної праці доведи народові, що слово твоє не є далеким від діла.».

Українській зміст махновщини вилився і в українізацію шкільної освіти, українська мова була повернута до шкільної освіти, що було висвітлено в оголошенні Культпросвітнього відділу ВРР за 18 жовтня 1919 року: «Наказ ген. Май Маєвського, що забороняв материнську мову в школах, вiднинi скасовується як силою нав’язаний нашим школам. В iнтересах духовного розвитку народу мова шкiльного викладання має бути та, до якої природно схиляється мiсцеве населення… i воно, а не влада i не армiя має вiльно i самостiйно вирiшувати це питання». А оскільки населення Півдня України було переважно українським(85%), це зумовило перехід шкільної освіти на українську мову. Цьому сприяло і те, що шкільний відділ при Культпросвітньому відділі Військово-Революційної Ради очолювала Галина Кузьменко, дружина Нестора Махна, фахова викладачка української мови, активний член гуляйпільської «Просвіти» (до речі, Нестор Іванович і сам з 1917 року теж був її членом).

Що ж до самого Махна, то існує міф, що розповідає про те, що нібито батько Махно був космополітом, ігнорував національне питання, відкидав ідею національного визволення, виступав проти незалежності України і поборював національно свідомих українців. На одній із дружніх зустрічей з петлюрівцями в 1919 році сам Махно згадав про існування такого міфу, жартома питаючи петлюрівця Ф.Мелешка: «Чи не боїтесь ви мене? Бо розповсюджується чутка, буцімто Махно вбиває кожного зустрічного і національно свідомого співвітчизника». Насправді ж, Махно не соромився свого походження, ба більше, він навіть підкреслював, що сам український народ є нащадками славних традицій Запорожжя: «Товариші поїхали по району, а я з головою профспілки тов. Антоновим, Серьогіним, Коростильовим (голова Ради) та іншими членами групи, пішов на загальний сход збори селян і робітників. Це було зібрання справжньої Запорізької Січі, тієї, про яку ми тепер тільки читаємо. Правда, воно не було таким неосвіченим, яким були запорожці. Воно зібралося вирішувати питання не про «віру» і «церкву» ні, воно зібралося вирішувати питання про наругу своїх прав…». Також, він сумував, що не може видати свої спогади українською мовою: «Про одне лише можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь.».

Слід також відзначити, що, за словами Галини Кузьменко, дружини Н. Махна, гімном повстанців була відома пісня «Розпрягайте, хлопці, коні». Її до повстанців приніс молодий вчитель з Полтавщини Іван Негребецький. Останнім куплетом було «Запрягайте, хлопці, коні, годі вам вже спочивать та поїдем з Гуляйполя щастя-волю здобувать!».

Про український характер махновців свідчать й багато коментарів видатних діячів. Зокрема, В.Волін, коментуючи мемуари Н.Махна, визнавав, що у останнього: «…проступав, поряд з фанатичною вірою в селянство (до того ж саме в українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього неселянського (і неукраїнського). Багато в міркуваннях і вчинках Махна пояснюється саме тими умонастроями». Але відзначав росіянин В. Волін і позитивні сторони, кажучи: «програма національного визволення України не тільки не суперечить основному махновському гаслу: «З пригнобленими проти гнобителів завжди!», але й природно доповнює його.».

Ось що писав про махновські загони Юрій Горліс-Горський, якому довелося з ними зустрітися: «Приглядаюся до махнівців. Звичайні собі, добрі хлопці катеринославці, одягнені на козацьку «моду». Нічого «анархістичного» в них не було, нічогісенько, здається, з ідеї анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свойого ватажка, як не кожний чернець у Бога.

Перед полуднем почали зупинятися в Рівному махнівські відділи. Приглядаємося до цієї, будь -що-будь, поважної сили. Кіннота- хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати по всемеро коней зміїв у кожній. Прапори чорні й жовто- блакитні. Останні, як говорили, Махнова дружина Гандзя Кузьменко свідома українка для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: «Хай живе селянська революція»… Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень.». Говорив він і про тверду віру Махна у перемогу: «Ще рік такої політики і будемо мати сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону всюди! Селянська революція право кожного народу, міста чи села на влаштування собі життя по своїй вподобі…

Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?

Вірю.

У цьому короткому «вірю» була справді тверда віра. Хто знає, якби Кремль не змінив би круто того року внутрішньої політики, може, і здійснилось би «батькове» віщування про тисячу внутрішніх фронтів.»

Цікаво подивитися спогади про махновців з боку білогвардійців, а саме службовця білої адміністрації м. Бердянськ М.Герасименка: «Воістину, це була сучасна Запорізька Січ, і потрібна була могутня репинська кисть, щоб зобразити на полотні ці яскраво картинні, незграбні, дикі фігури. Більшість махновців були одягнені у в’язані і ситцеві, білі і кольорові фуфайки, на ногах бовталися надзвичайної широти шаровари з червоними поясами навколо талії, кінці яких опускалися мало не до землі. Озброєні були всі «до зубів» . На питання, з якої місцевості вони відбуваються, махновці називалися селянам «запорожцями», а свій підрозділ «Запорізьким полком з армії батька Махна.».

Махновська газета «Анархіст-повстанець» писала: «Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний… В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давно омріяної свободи і процвітання.».

Щодо політики до представників інших етносів, то всяка міжнаціональна ненависть існувати на Вільній території права не мала і жорстоко каралася. За словами Аршинова: «…з перших днів свого зародження рух охопив бідноту всіх національностей, що населяли район. Переважну більшість становили, звичайно, українські селяни. Близько 6-8% було селян і робітників з Великоросії. Потім йшли греки, євреї, кавказці і бідняки інших національностей. Грецькі і єврейські поселення, розташовані в приазовському районі, перебували в постійному зв’язку з рухом. З греків вийшло кілька прекрасних революційних командирів, і до останнього часу в армії були особливі грецькі загони. Складений з бідняків, спаяний єдністю робочих рук, рух відразу ж перейнявся тим глибоким духом братерства народів, що властивий лише стражденній праці.».

Важливим фактором такої злагоди вказаних національностей було те, що більшість з них, зокрема і євреїв, в цьому регіоні складали трудящі, відповідно між ними не було соціального антагонізму, а відтак і причин для ворожнечі. Інакше, наприклад, виглядала ситуація з німецькими колоністами, які в більшості були сільськими експлуататорами (Махно називав їх німцями-куркулями), адже при заселенні регіону вони безкоштовно отримали від самодержавства велику кількість землі, на якій почали визискувати українських батраків. Внаслідок цього німціколоністи виступали на боці реакції: підтримували німецьку окупацію, захищали поміщицькі маєтки від селянського чорного переділу, а пізніше стали на бік денікінських окупантів. З цих причин між махновцями і німецькими колоністами тривала запекла війна, яку деякі дослідники характеризують як міжнаціональну, проте реальні її причини були соціально-політичними, як це й буває зазвичай.

Основна концепція світобачення махновців полягала у тому, що вони першочергово бачили потреби об’єднання трудівників і їх самовизначення, а не самовизначення і потреби буржуазної нації. Як писав Н.І. Махно: «свобода і незалежність України сумісна тільки зі свободою і незалежністю її трудового народу, без якого Україна ніщо». У відозві ж махновців знаходимо таку думку: «Ми повинні оголосити всюди, що нашими ворогами є експлуататори і поневолювачі різних націй: і російський фабрикант, і німецький заводчик, і єврейський банкір, і польський поміщик… Буржуазія всіх країн і національностей об’єдналася для жорстокої боротьби проти революції, проти трудящих мас усього світу і всіх національностей».

Армія.

Мобілізації населення по-махновські відрізнялася абсолютною добровільністю, але разом з тим махновська армія ніколи не відчувала нестачі новобранців, на відміну від нестачі зброї, амуніції та боєприпасів, які здобувалися виключно в боях, або по угодах з тимчасовими союзниками (інших у махновців не було) УНР або більшовиками. Добровольці до армії Махна надсилалися від кожного села, де на загальних зборах визначалося, кому доведеться поповнити ряди Революційної Повстанської Армії України.

7 березня 1919 року відбулося засідання розширеної Військово-Революційної Ради, в ході якого було вирішено утвердити Військово-Революційну Раду як центральний орган влади це було затвердження власної зверхності в усіх органах влади «вільного району» і повстанському штабі з правом вилучення невідповідальних посадовців.

10 квітня 1919 року виконкомом вільної ради Гуляйполя був зорганізований Третій З’їзд селян, робітників та повстанців, делегати були з 72 волостей. Риторика з’їзду була антикомуністична, але союз з більшовиками вирішили продовжити, зважаючи на близьке розташування білого Дону.

26 травня 1919 року відбулася зустріч представників Військово-Революційної Ради та місцевої влади м. Олександрівська, в ході якої всі прагнення ВРР було прийняті місцевою владою, а саме скасування ЧК у всьому повіті та їх заміна на народну міліцію, якою керував повіт виконком з махновським представництвом в ньому. Також було затверджено, що без дозволу ВРР з території Олександрівського повіту вивіз продуктів відбуватися не буде, мобілізацію на території повіту могла проводити лише махновська армія. Як бачимо ВРР набрала політичної ваги та цілком могла диктувати свої прагнення таким великим містам, яким був Олександрівськ.

1 вересня 1919 року відбувся з’їзд махновських командирів та представників повстанців, була обрана нова ВРР та підбиті підсумки діяльності Повстанської армії. На цьому з’їзді головою ВРР був обраний Лащенко, селянин-середняк Олександрівського повіту, діяч попередньої ВРР та розробник побудови системи вільних рад. Командувачем Повстанської армії безапеляційно був обраний Нестор Іванович Махно, а начальником штабу Віктор Білаш. Повстанська армія отримала назву Революційно-повстанська армія України ім. Батьки Махна.

Щодо вилучення майна на користь армії, то, наприклад, були випадки, коли старі вози змінювали на нові, старіші залишаючи в селян. Це стосувалося і коней, коли втомленого коня обмінювали на свіжого, для продовження бойових дій, або ж коли в господарств де є більше 3-х коней, третього коня конфісковували.

Основні етапи створення РПАУ:

1917. У ході боротьби з корніловщиною, санкціонованою О.Керенським, Н.Махно створив у Гуляйполі Комітет порятунку революції, організувавши з членів анархістської організації бойову дружину «Чорну гвардію».

Липень 1918. З дружини Махно формує бойовий загін та починає повстання проти австро-німецької окупації і уряду гетьмана П.Скоропадського. Партизанський загін діяв як мобільна ударна група.

Грудень 1918. Махно вступає в перемовини з представниками Директорії. Комісар головного штабу С.Петлюри у Катеринославі отаман Горобець передає вагон патронів, піввагона гвинтівок, бомби і вибухівку. Але Махно виступає проти Директорії разом з Червоною Армією.

Січень 1919. Переформування загонів Махно у п’ять полків загальною чисельністю 6200 чоловік. При чому половина із них була озброєна лише обрізами і мисливськими рушницями, саморобними піками, вилами і ключками.

15 лютого 1919 формування Н. Махно були включені до складу 1-ї бригади 3-ї дивізії РСЧА під командуванням П.Дибенка.

7 травня 1919 р. Махно доповідав до штабу 2-ї Української армії про створення дивізії: «Перша Повстанська Задніпровська дивізія складається з таких частин: Начдив Батько Махно, начальник оперативнопольового штабу Родіонов, начальник штабу Бондарєв. 1-а бригада: комбриг Куриленко, має 3 полки (1-й Повстанський полк, 2-й Маріупольський, 8-й Задніпровський) чисельністю: 7300 багнетів, 300 кавалерії, 250 кулеметної команди). 2-а бригада: комбриг Белаш, начштабу Давидов, має 3 полки піхоти, 2 кавалерії (5-й Ігнат’євський повстанський полк, 4-й Керменчикський, 6-й Донський, 1-й Кавалерійський радянський, 1-й Кавалерійський повстанський) загалом 10 тис., 2 тис. кавалерії, 3-я бригада: комбриг Антощенко, начштабу Шевлюк, складається з трьох полків і одного батальйону (1-й Великомихайлівський, 3-й Григор’євський Криворізький, 7-й Задніпровський піхотний, Ударний Берестовський батальйон) 3 тис. багнетів, артдивізіон з 7 гармат. Примітка: дивізія має таку ж чисельність резерву, але не має зброї для кавалерії. Третя частина тільки має шаблі. Половина вказаних багнетів має різні системи гвинтівки Манліхер, Маузер і італійські, зі всіх гвинтівок четверта частина старого зразка системи «Гра».

15 травня 1919 на зборах польових командирів Махно затвердив рішення про розгортання Першої Української Повстанської дивізії імені Батька Махно.

25 травня 1919 Рада оборони України за командою Леніна і Троцького прийняла ріення «Ліквідувати махновщину у стислі терміни».

11 червня 1919. Станом на цю дату 1-а Повстанська дивізія ім. Махна складалося з шести «іменних» полків і резервних груп.

Кінець червня 1919. Махно об’єднав свої частини з загонами отамана Григор’єва.

Кінець липня 1919. Спільна чисельність махновсько-григор’євських загонів складала 5-6 тис. чол. при 5 гарматах.

27 липня 1919. В с. Сентово Махно ліквідував Григор’єва.

5 серпня 1919. Махно видав наказ по «Повстанській армії України» в якому проголошував її створення і наказував вступати до неї всім охочим.

24 серпня 1919. З району Нового Бугу на з’єднання з Махном рушили його колишні полки під командуванням А. Калашникова. Таким чином, до складу Повстанської армії ввійшли частини трьох бригад Червоної Армії: 11 полків (1й, 2-й, 3-й і 4-й Новоспаський, 5-й і 6-й Задніпровський, 4-й Радянський, 1й Олександрівський і зведений полк Судженко, два артилерійських дивізіони і інтернаціональний батальйон Еймана. З огляду на штатну структуру Червоної Армії, ймовірна чисельність військ, що приєдналися до Махно, становила 15-20 тис. бійців.

31 серпня 1919. Всі частини переформовувалися у «Революційну повстанську армію України (махновців)». Особлива увага зверталася на зменшення обозу, збільшення кінноти, підвищення маневровості частин і підрозділів.

1 грудня 1919. РПАУ(м) складалася з чотирьох корпусів. 1-й Донецький мав 15500 багнетів, 3650 шабель, 16 гармат і 144 кулемета; 2-й Азовський 21 тис. багнетів, 385 шабель, 16 гармат і 176 кулеметів; 3-й Катеринославський 29 тис. багнетів, 5100 шабель, 34 гармат і 266 кулеметів; 4-й Кримський 17500 багнетів, 7500 шабель, 18 гармат і 154 кулемета. У резерві штабу армії перебували: кулеметний полк (700 кулеметів на тачанках), бригада кавалерії (3 тис. шабель), обозні війська, трудові полки, комендантські роти й ескадрони загальною чисельністю 20 тис. чоловік. Усього армія мала 103 тис. багнетів, 20 тис. шабель, 1435 кулеметів, 84 гармати. Махновські формування складалися з піхотних і кінних полків, більшість з частин були сформовані відповідно до червоноармійських штатів і реорганізації не піддавалися. Нові полки створювалися за їхнім зразком. Основним родом військ у Махна лишалася піхота. Піхота здебільшого була посаджена на тачанки, що у рейдах по денікінських тилах довели свою незамінність. Брички і підводи, запряжені 3-4 конями, стали засобом пересування піхоти, лазаретів, постачання і робили повстанців надзвичайно мобільними. Вишикувавши в один або два ряди, тачанки з піхотою рухалися швидкою риссю разом з кіннотою, здійснюючи добові переходи в 60-70, а іноді й у 90 - 100 верст. Третім родом військ Махна була артилерія. Під командуванням колишнього капітана Морозова були створені батареї і напівбатареї двох і чотирьохгарматного складу, що за рішенням штабу армії надавалися корпусам і частинам. Махновці використовували тільки польову і гірську артилерію зі знаряддями двох типів 76 мм скорострільною гарматою і 152 мм мортирою.

Лютий 1920. Повстанська армія Махно перестала існувати.

Травень 1920. Відчуваючи загрозу з боку генерала Врангеля Махно починає відроджувати повстанську армію. Його сили росли в основному за рахунок переходу на його бік червоноармійців.

8 липня 1920. Армія Махно налічувала 2 тис. шабель, 8 тис. багнетів, 300 кулеметів і 12 гармат.

Вересень 1920. Початок переговорів щодо спільних дій Червоної Армії та Махно проти Врангеля в Криму.

Листопад 1920. Почалися широкомасштабні бойові дії частин Червоної армії проти загонів Махна.

1921. Махно приймає рішення про завершення своєї боротьби.

Завершення боротьби.

В кінці, майже в кожному населеному пункті були червоні залоги, ЧК активно вербувало агентів, масово вбивало членів родин повстанців, бувших повстанців, селян та робітників, які співпрацювали з ними і допомагали будувати українську державність, вбивалися навіть червоні командири, які мали гарні стосунки з махновцями. До всіх бід додався ще й перший Голодомор 1921-1922 року, у селян не було чим поділитися з повстанцями, а у повстанців не було сил захистити селян. Як наслідок Повстанська армія танула і 28 серпня 1921 року Махно з загоном в 100 чоловік переходить в румунську Бесарабію. Там вони отримали притулок у таборі для інтернованих.

20 вересня народні комісари Росії та України, Георгій Чичерін та Християн Раковський звертаються з офіційним проханням до румунської влади видати «відомого бандита Махна» і його поплічників. Румунський уряд обіцяє розглянути дане прохання лиш при умові, що Махну не буде грозити смертна кара. У підсумку, хоч Румунія так і не видала Махна, проте дала чітко зрозуміти, що його подальше перебування на їхній території є небажаним. Повстанці утікають до Польщі.

У Польщі до них поставилися з підозрою. Вони потрапляють спочатку у в’язницю в Станіславові, потому, після вияснення всіх нюансів у табір для інтернованих. Після піврічного перебування у таборі, Махна, його дружину і двох колег Івана Хмару та Якова Домашенка перевозять до Варшави. Махно з товаришами потрапляє до міської тюрми, Галина народжує Несторові доньку Олену (по-домашньому, Люся). Махну закидають плани щодо планування організації повстання у Східній Галичині, 27 листопада 1923 року розпочинається судовий процес. Суд закінчився на користь Махна, у зв’язку з нестачею фактів. Процес набув достатньо широкого галасу, так газета «Ранкова газета за 2 ґроши» написала: «Прекрасний організатор, відмінний психолог, жорстокий і сміливий «отаман» збурив не лише Україну, але й всю Совдепію. Без перебільшення, можна стверджувати що Москва тремтіла від самого лише слова «Махно». Про Махна донині співають на Україні пісні, по всій Росії ходять про нього перекази й легенди, письменники й журналісти всіх країн написали про Махна цілі томи».

Махно таємно утікає в Париж та приєднується там до Галини з Донькою. У Парижі, сім’я живе бідно. Галина працює робітницею та пралею, Махно ж ніяк не може знайти себе і він часто змінює одну роботу на іншу. Єдиним заняттям, яке приносило Махнові радість, була спільна з Аршиновим редакцію газети «Дело труда». Вони також виступають теоретиками анархізму і обстоюють створення Платформи вищої інстанції, яка би надала ідеології стрункості та змогла би об’єднати анархістів під одним крилом. Платформа зазнає широкої критики серед анархістів, зокрема, її сильно критикує колишній соратник Махна Волін. У Парижі Махно видає свої спогади про боротьбу на Україні.

Сімейні проблеми, бідність, загострення старих болячок, особливо туберкульозу, підриває здоров’я Махна. 6 червня 1934 року видатного українського революціонера- анархіста не стало. Так і закінчилась чергова славна епоха нашої та світової історії.