Загадка Роксолани

Проникнути в таємницю двох закоханих сердець не дано нікому. Можна лише знайти документи, які б допомогли бодай наблизитися до розгадки одного з найдивовижніших романів епохи, що мав незаперечний вплив на розвиток подій у тогочасному світі й опісля.

Турецький серіал "Величне століття. Роксолана" цього року неабияк вплинув на щовечірній розклад більшості українського жіноцтва. Адже головна героїня — українка. І, переконаний багато хто, тільки наша жінка ("через свою українську вдачу, через тую силу волі й характеру, які взагалі має українське жіноцтво", — писав із цього приводу видатний український учений-поліглот, історик і сходознавець Агатангел Кримський) здатна стати реальною героїнею такої фантастичної історії — куди там казковій Попелюшці. 

Хоч екранні перипетії, незважаючи на серйозність титрів про історичне підґрунтя сценарію, — далеко не справжня біографія знаменитої українки, знаної в Туреччині як Хюррем ("Та, що сміється", "весела, радісна" — так нарекли в гаремі сміхотливу бранку), а в Європі як Роксолана (себто русинка, родом з Русі; це не власне ім'я, а національність — роксоланами, за латинським визначенням, називали тоді європейці народ на території нинішньої України; а оскільки перші повідомлення про українку в османському палаці дійшли до нас з європейських джерел, то ця назва утвердилась у вітчизняній історичній і літературній традиції як її ім'я). Та, можливо, секрет популярності серіалу ще й у тому, що криється в ньому для українців значно більше, ніж буквальна ілюстрація завжди захопливого процесу "із грязі — в князі".

Полонянка з Дикого поля

Історія — невичерпне джерело для митців. З такою ж історією, як у Туреччини, котра понад шість століть, з 1299-го до 1922 р., була метрополією Османської імперії, сюжетів вистачить не на один Голлівуд. Та історія кохання султана Сулеймана і Роксолани особлива. Найдовговічніший — 46 років на троні! — османський правитель, прозваний у Європі Великим і Пишним, а в турецькій історії — Кануні, себто Законодавець, не просто закохався в українську полонянку, а взяв із нею законний шлюб і жив у моногамному подружжі майже 40 років. Понад те — розпустив свій гарем! 

Це було нечуваним для магометанина, а вже для володаря наймогутнішої на той час імперії, де "сонце сходить і заходить" — поготів. Адже закони шаріату дозволяли правовірному мусульманину мати чотирьох законних дружин, а наложниць — скільки зможе утримати. А релігія, традиції, звичаї, оточення, що тиснуть на кожного, хай він тричі падишах, нещадними лещатами? Зрештою, генетична схильність чоловіків до полігамії? І все це, освячене століттями, перекреслює одна-єдина жінка?! 

"Для його величності султана це така кохана дружина, що, переказують, відколи він її спізнав, відтоді вже не хотів знати жодної іншої жінки; подібного не робив ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок", — доповідав сенату Венеціанської республіки 1554 р., коли Роксолані було вже майже 50 років, посол у Стамбулі Доменіко Тревізано. Наче підтверджував звіт свого попередника Бернардо Наваджеро: "Його величність настільки кохає дружину, що ніколи ще не було в оттоманському палаці іншої жінки, яка мала би більшу владу. Кажуть, що вона приємна, скромна і дуже добре знає вдачу великого володаря". 

На думку дипломатів, Роксолана не була красунею. "Молода, але не вродливиця", — переповідав сказане про неї ще 1526 р. венеціанський посол Пієтро Брагадін — тільки ж, додавав, у неї граційна, елегантно-невелика постать. Хоч як вона тоді потрапила аж до султанського гарему? Може, як рукодільниця? Чи смагляві татари вгледіли щось екзотичне в золотокосій бранці? Чим, справді, могла взяти султана донька парафіяльного священика з України Настя Лісовська — майбутня султанка Хюррем?

Дослідники досі сперечаються, як і коли Роксолана потрапила до султанського гарему. Найімовірніше — через татарський полон. Доведено, що народилася 1505-го чи 1506 р. — бо в документах про шлюб із Сулейманом вказано, що молодша від нього на 11 років (а султан народився в листопаді 1494-го). З турецьких архівних джерел очевидно, що восени 1520 р. Роксолана вже була в султанському гаремі — а до того буцімто навчалася в спеціальній школі для наложниць. Інакше де б вона опанувала гру на музичних інструментах чи танці — якими, відповідно до однієї з легенд, і полонила молодого Сулеймана? Бо, якщо зачарувала піснею, як каже інша легенда, то не дивно: український клімат справіку творив надзвичайні голоси. 

Втім, є версія про королівське походження Роксолани — бо в листах її і Сулеймана до польського короля Сигізмунда (Жигмонта) ІІ Августа трапляються визначення "брат" і "сестра": ніби вона була позашлюбною донькою короля Сигізмунда І Старого, і Сулейман був певен цього. Та, якби це відповідало дійсності, то такі почесні й важливі для тогочасної Польщі родинні стосунки мали би відбитись у польських хроніках.

Султанський біограф звертає все на долю випадку: якось блукав знуджений Сулейман поміж гаремних красунь і натрапив раптом не на полохливий чи пристрасний, як зазвичай, а на пустотливо-зухвалий погляд очей на "ніжному й милому" обличчі. "Закохався з першого погляду" — й опустив на дівочі плечі хустину: знак, що вибрав її на цю ніч. 

Зазвичай наложниця, яку приводили до султана ввечері, ще до того, як він засинав, поверталася в гарем. Хюррем залишилася в Сулеймана до ранку. Важко уявити, що 14-річна попівна чимось аж таким у ліжку могла вразити пересиченого жіночим догоджанням 25-річного султана, який уперше одружився ще в 16 літ. Тому історики, а надто митці, шукають інші причини такої уваги — хоча й пристрасна закоханість цієї пари ніколи ні в кого не викликала сумнівів. Але всі сходяться на тому, що розумний, освічений, "щиро-людяний" Сулейман нарешті знайшов жінку, яка в усьому його розуміла. Понад те — могла сперечатися, вміла підказати й спрямувати, а ще дуже важливо — розрадити. Адже всемогутній султан був натурою романтичною, писав поезії під псевдонімом Мухіббі (це — чи то родинні здібності, чи то обов'язкове в навчанні спадкоємців трону, бо й попередники Сулеймана також віршували) — про марноту життя, багатства й слави. А отже, був схильний до меланхолії (дехто із сучасних йому істориків змальовував володаря третини світу вкрай похмурим і відлюдним), а то й депресії — і хто ж міг додати йому оптимізму, як не "Та, що сміється"?

Втім, ні, не всі визнають за донькою священика право зрівнятися розумом із самим султаном. Член польського посольства у Стамбулі в 1621—1622 рр. Самуїл Твардовський не йняв віри почутому від турків, наче кохана дружина найславетнішого із султанів, "що її Сулейман королівською сестрою називає, — підлого попа з Рогатина донька!" ("підлого" — це не про характер, а про низьке походження — як "підлий раб" чи "підлий хлоп"). Як же, мовляв, великий султан "дався водити себе за носа" "вбогій дівчині"? Хоча — дружинами османських султанів і матерями їхніх нащадків найчастіше були невільниці: вони вміли писати й читати, та системної освіти не мали. А в розумного панотця в Україні ХVІ ст., що за саном мусив бути освіченим, а не пияком, яким чомусь — певне, на догоду панівному в СРСР войовничому атеїзму — зобразив його в написаному 1980 р. романі "Роксолана" український радянський письменник Павло Загребельний, — діти, крім Святого письма й арифметики, цілком могли знати латинь, старогрецьку й церковнослов'янську мови. І, само собою, рідну українську й польську — бо ж значна частина України належала тоді до Польського королівства. В кожному разі відомо, що Роксолана володіла п'ятьма європейськими мовами (читала Гомера в оригіналі) і вже в Туреччині вивчила три східні — турецьку, арабську і фарсі (перську). 

Російський історик І.Голенищев-Кутузов зазначав:

"У ХVІ столітті з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї і Відня вихідці з українських степів коментували латинських поетів", а "гуманісти українського походження, що називали себе русичами, розвивали діяльність у Польщі й на Заході, поклали камені у фундамент чудової будови польського Відродження".

Польські, німецькі, італійські університети мали багато студентів з Русі. У першій половині ХVІ ст.. європейська знать зачитувалася перекладеними на "живі" мови творами одного з найпопулярніших європейських письменників українця Станіслава Оріховського, що писав латиною. 

Десь же ці українці навчалися, перш ніж потрапити до європейських університетів. Із чогось же брала початок грамотність народу, яку із величезним здивуванням зауважував через століття мандрівник П.Алеппський, що двічі, у 1654-му і 1656 р., перетнув Україну, подорожуючи від Дамаска до Московії:

"По всій землі русів, тобто козаків, усі вони, за винятком небагатьох, і навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати. І діти, численніші від трави, всі вміють читати, навіть сироти".

Тож не має дивувати освіченість попівни Насті Лісовської. Однак роксоланам, які ніколи не переводилися в Україні, завжди бракувало тут сулейманів — своїх, патріотичних, вольових і мудрих. Може, саме тому, що такі риси більше притаманні українським жінкам — і жіночий архетип, за твердженням учених, домінантний у національному характері українців, диктує і наш історичний шлях, тобто постійне прагнення не бути самим, а притулитися до чийогось надійного плеча? Хоча тисячолітня реальність, як сірчана кислота, мала би вже дощенту розчинити цю шкідливу й руйнівну для нашої державності ілюзію — бо ж натомість натикаємося повсякчас то на чужий кулак, то на захланну липку долоню. 

Українка на троні

Українське жіноче начало настільки могутнє, що не міліє і не виснажується, навіть опиняючись поза межами рідної землі.

І Роксолана — яскрава ілюстрація цієї тези. Її величезний вплив на Сулеймана визнавали всі довкола. Оточення і людський поголос шукали потойбічних пояснень цього феномена. Тож і в турецькому фольклорі, і в серйозних дослідженнях на кшталт багатотомної "Історії Оттоманської імперії" австрійського сходознавця Й. фон Гаммера-Парштагля, і в світовій літературі, та й у сучасному турецькому телесеріалі також Хюррем-султан — змія підколодна. Не пробачили їй турки безмежного Сулейманового кохання, переконані, що тільки чаклунськими приворотами і чар-зіллям утримувала вона безприкладну багаторічну вірність найвеличнішого султана, тим часом інтригуючи й знищуючи опору трону — великого візира Ібрагіма і майбутнього падишаха Мустафу — заради утвердження при владі себе і своїх дітей. Хоча не було диму без вогню, і султан мав серйозні підстави усунути вчорашніх улюбленців — а із цим тоді не церемонилися. 

Та чого хотіти від турків у ХVІ ст., якщо наприкінці цивілізованого ХХ "найпрогресивніший у світі радянський народ" так само заздрісно-вороже ставився до розумної, вродливої й елегантної українки Раїси Титаренко, почуттів до котрої теж не приховував її чоловік Михайло Горбачов, керівник також найбільшої на той час імперії світу — СРСР. Чи, може, сучасний український народ не пліткує (а багато хто й ненавидить) про теж граціозну й елегантно-невисоку Юльку — Юлію Тимошенко, про яку автор роману "Роксолана" П.Загребельний сказав, що вона розумом і характером подібна до героїні його твору?!

Не випадково турецький серіал називається "Величне століття". Сулейман модернізував гігантську державу, вибудувавши цілісну адміністративно-управлінську систему, впорядкував законодавство, впровадив фінансову й військову реформи. Протегував поетам, художникам, архітекторам, мореплавцям, картографам, ученим. Вів безкомпромісну боротьбу з хабарництвом, суворо карав чиновників за зловживання. Як писав Георг Вебер у "Загальній історії", "завоював прихильність народу добрими справами, будував школи, але був безжальний тиран; ані спорідненість, ані заслуги не рятували від його підозріливості й жорстокості".

Зате ці риси допомогли втримати владу. І передати Селіму ІІ, їхньому з Роксоланою синові, імперію в зеніті розквіту. Як це часто трапляється, на жаль, спадкоємцем став не найкращий із нащадків. Селім полюбляв веселе життя. Та, хоч його й називали Мест (П'яниця) — держави не занедбав, а навіть збільшив її територію. Що не завадило безлічі дослідників і усталеній у турецькому суспільстві громадській думці звинувачувати Роксолану в занепаді Оттоманської Порти (яка "занепадала" після неї ще понад 350 років) і у внесенні в династію Османів "гена алкоголізму". Це звинувачення, яке під пером деяких українських "популяризаторів" постаті Роксолани часто стає похвалою, — зруйнувала ж ворожу імперію! — взагалі смішне. Надто коли згадати попередників Сулеймана, серед яких вистачало різномастих збоченців і жорстоких тиранів — як, утім, і серед наступників. Не нині ж сказано: влада розбещує; абсолютна влада розбещує абсолютно. 

Насправді Хюррем-султан напевне ж була натхненником або й організатором багатьох Сулейманових перемог. Насамперед — у русі імперії до цивілізації, просвітництва, до світської держави. Зведення цілих, кажучи сучасною мовою, соціально-побутових комплексів — шкіл і лікарень, притулків для вбогих і дешевих готелів для прочан, водогонів і мечетей — не лише в столиці, на місці колишнього невільничого ринку в тому числі, а й в інших містах — Єрусалимі, Мецці, Медині, Едірне — було тільки одним із проявів її активної натури. Заслуги султани у створенні нового архітектурного обличчя Стамбула можна побачити й сьогодні. Різнобічність, прогресивність поглядів і вчинків Роксолани вражає. Чого варте створення нею жіночого фонду, відомого своєю доброчинністю, — це 500 років тому! Не виключено, що й у сфері, яка здебільшого й увіковічнила Сулеймана, — законодавчій — вона залишила свій слід. Адже закон став на захист прав жінок. Та, власне, всім своїм життям Роксолана заслужила на особливу вдячність прекрасної половини людства.

Хоча ми знаємо: вона просто перенесла в султанський двір звичаї рідного народу, де завжди була фактична рівність між статями, ба більше — чоловіча зовні влада в Україні насправді була жіночою, бо ж голова завжди повертається туди, куди хоче шия.

Хюррем-султан — єдина серед дружин 36 османських султанів — похована в мавзолеї, спеціально збудованому для неї.

Цей мавзолей — скам'яніле серце Сулеймана — береже пам'ять про його кохану Хасекі, якої він і після її смерті 15 квітня 1558 р. не забув і не зрадив. 

Вдома

А українцям завжди хотілося, щоб Роксолана не зрадила рідну землю. Як героїня народної думи попівна Маруся Богуславка. Її прообразом відомий український історик Дмитро Яворницький вважав Роксолану, котра визволила з турецької неволі сімсот козаків. 

Та про Роксолану чого тільки не говорять і як лишень не обзивають. Навіть Загребельний сказав якось, що вона лише обстоювала себе як особистість, а про рідний край не дбала: і послався на дані Грушевського, наче в часи її тріумфу татари — васали Порти — 38 разів, фактично щороку, нападали на Русь-Україну.

Публікації про Роксолану переповнені неперевіреними твердженнями й міфами. Можна ще махнути рукою на статті з Інтернету, де з однієї в іншу перекочовує "гучний і розкотистий сміх" Хюррем і різні байки про неї. Однак коли очевидні дурниці тиражуються харківським видавництвом "Фоліо" в серії "Знамениті українці" — прикро. 

Адже постать Роксолани не випадково так довго приковує увагу. Неймовірна сила волі, феноменальний характер цієї жінки, що в чужому і, власне, ворожому до неї оточенні, замість підкоритися обставинам, колосальними особистими зусиллями змінювала на краще не лише свою долю, а й світ довкола.

У тому числі — життя в Україні. Учасники наукової конференції (1995 р.) у Рогатині навели іншу, ніж у Загребельного, історичну статистику. У ХVІ ст. зафіксовано щонайменше 69 нападів татар на українські землі. З них у першій чверті століття — 23, після смерті Хюррем — 37. У час її заміжжя — з середини 20-х до середини 50-х рр. — нападів було лише 9, причому, либонь, це були наскоки нашвидку, бо 7 з них зазнали поразки. На протести польського короля Сулейман відповідав, що наскоки вчинені "без відома нашого цісарського", і погрожував кримському ханові карою. За словами польського посла Зборовського на сеймі 1538 р., "татари за наказом султана справуються". Між Османською імперією і Польським королівством, до якого входили українські землі, 1525 р. було укладено мирний договір, умови якого підтверджувалися в 1530-му і 1533 рр. Традиційними стали обміни посольствами і дружніми листами між польськими й турецькими монархами, обов'язковою тезою яких було: "щоб Україна зоставалася в спокої". За майже півстоліття перебування на троні Сулеймана, вся військова міць імперії якого була спрямована проти християнського світу, він жодного разу не спрямував своїх завойовників на Україну.

Саме в цей час відносного порубіжного спокою виникли перші оборонні залоги на Дніпровських порогах, і князь Дмитро Вишневецький, що увійшов у народний український епос як козак Байда, в татарську історичну пам'ять як розбійник Деметраш, а в турецькі літописи як "найвеличніший ворог блискучої Порти", заклав першу козацьку фортецю на острові Байда (Мала Хортиця). 

Ясна річ, хотілося б мати повну картину життя нашої дивовижної співвітчизниці. Але в Україні чи не єдиним серйозним дослідженням про неї досі залишається інформація у виданій 1924 р. "Історії Туреччини" А.Кримського. Майже століття опісля додало лише деякі уточнення до існуючої бази даних. Не дивно. За радянських часів потурчена султанка аж ніяк не вписувалася в параметри героїв визвольної боротьби українського народу. А нинішній Україні вистачає белетризованих вигаданих оповідей і нафантазованих альковних подробиць — піпл схаває, а історія обійдеться. Обходиться ж без героїв, котрі зовсім недавно, в середині ХХ ст., боролися за незалежність України, ще й прилюдно зриває з них нагороди — то яке їй діло до тих, хто колись знаходив славу в чужій стороні?!

Історія завжди і скрізь була прерогативою держави — вона мусить опікуватися історичною наукою як невід'ємною частиною самої себе. Адже для сумлінного вивчення власної історії потрібен не спорадичний ентузіазм одинаків, а системна робота цілих інститутів, а отже — чітка програма діяльності й фінансування. Неможливо правдиву історію України передерти з радянських підручників. Слід роками сумлінно працювати в архівах багатьох країн світу, з якими Україна пов'язана долею. А для цього історичні факультети мали б з першого курсу відбирати здібних до наукових досліджень і до вивчення мов студентів і їх, а не "своїх", відправляти на стажування в університети за кордон — з уже визначеними темами майбутніх дисертацій. Тільки тоді ми матимемо справжню історію і справжніх учених — безумовних авторитетів з тієї чи іншої теми для всієї історичної науки. А наразі маємо лише міністра освіти з науковим ступенем доктора історичних наук і зухвало антиукраїнським підходом до вивчення історії України. Тож не дивно, що так мало знаємо про себе. Що вже казати про Роксолану?! Бо — чи багато українських істориків знають турецьку мову? Чи польську? Хто взагалі має час і гроші на серйозну наукову роботу — в країні, де наукові ступені купують неуки при владі, а чесні вчені, навіть якщо спроможуться на дослідження після безбожного навчального навантаження, мусять самі платити за публікації своїх наукових результатів? 

Досі невідоме справжнє ім'я Хюррем-султан. Звідки взялися це ім'я і прізвище — Анастасія Лісовська? Нинішні дослідники вважають, що його могла почерпнути з народної традиції (на Буковині відома пісня про дівчину Настю, взяту в полон татарами, що стала султаншею) — чи й утворити — українська історична й художня література, яка писала про Роксолану починаючи з першої половини ХІХ ст. Гадаю, може бути інша версія. Адже є гіпотеза, що на найдавнішому — на дошці — портреті Роксолани у білій чалмі з червоними смужками (зберігається в експозиції Львівського історичного музею і датується ХVІ ст.) насправді зображено "лісовчика" — вояка із загону польського полковника Лісовського, в якому носили такі от оригінальні головні убори. Дивлячись на портрет, повірити в це важко, а от уявити поступову трансформацію такого припущення в прізвище героїні народних пісень і переказів Насті можливо. Адже напевне ж з народної творчості пішло — що попівна. Проте прізвища в той час мала тільки шляхта, а православний священик навряд чи міг до неї належати. 

Невідомо й звідки Роксолана родом. Достеменно доведено лише те, що з Русі. Згадку С.Твардовського про Рогатин (сьогодні райцентр Івано-Франківської області) більшість істориків, А.Кримський зокрема, і майже всі письменники сприйняли як істину — тим паче що це, начебто достовірно, дослідив польський письменник Станіслав Ржевуцький. Але в сучасній Ржевуцькому історичній науці досить скептично ставилися до його висновків, які більше ґрунтувалися на фольклорі чи просто бажанні любителів старовини, ніж на документальних доказах. 

Не знати на чому базувався польський поет Маурицій Гославський, вказуючи в своїй поемі "Поділля" (1827 р.):

А отож та Роксолянка,
Що трясла всім Сходом,
Була наша подолянка
З Чемеровець родом.

Тим більше що пізніші дослідники теми, зокрема діаспоряни Ірена Книш і Михайло Орлич, цитують цю ж строфу в іншій версії: "Була наша попадянка (З Рогатина родом" — як куплет народної пісні, поширеної в Опіллі. 

Але ж і в іншого відомого українського історика й краєзнавця священика Михайла Орловського були якісь підстави — за його словами, "польські літописи і місцеві перекази" — стверджувати, що героїня його історичної повісті "Роксолана, або Анастасія Лісовська"

(1880 р.) родом із Чемеровець на Поділлі (нинішня Хмельниччина), де, як він каже, на старовинному православному цвинтарі біля церкви Втечі Богородиці в Єгипет, парохом якої був Настин батько Іван (у Рогатині його зазвичай називають Лукою, а найчастіше зустрічається в довідковій літературі ім'я Гаврило), на лівому березі річки Жванчик поховані її батьки. Щоправда, пише Орловський, татари полонили Настуню близько 1518 р. в містечку Трембовль (нині Теребовля Тернопільської області).

Наразі у всіх довідкових джерелах так і написано про місце народження — або Рогатин, або Чемеровець. Замість шукати документальні докази, багато сучасних вітчизняних дослідників шукають компроміси: мовляв, народилася Настя в Чемерівцях, а потім перевели її батька на службу до церкви Святого Духа в Рогатин. Те, що до Рогатина татари доходили незрівнянно рідше, ніж до Поділля, їх не турбує. Власне, і А.Кримський називає Роксолану "галицько-подільською попівною з Рогатина", вочевидь, вважаючи Поділлям "систему горішньої Дністрової течії". За більшість авторів і говорити нема чого: для них що Галичина, що Поділля — як кажуть поляки, "вшистко єдно". Різницю розуміють хіба ті дослідники, що народилися біля, так би мовити, можливого "місця дислокації" роду Роксолани.

Чесно кажучи, саме вони найбільше й цікавляться цією історичною постаттю. І хто знає — може, містечковий патріотизм таки впливає на об'єктивність дослідження? Адже М.Гославський і М.Орловський — подоляни, народилися неподалік Чемеровець. Хоча нині тут майже немає їхніх послідовників, які б цікавилися постаттю Роксолани. Хіба що безробітний історик Володимир Лєтов і сім'я його нині вже покійного друга, невтомного ентузіаста-краєзнавця Михайла Кундиса, який, майже 20 років очолюючи районний історико-краєзнавчий музей, вивчав історію рідного краю і шукав підтверджень того, що Роксолана саме звідси. "Лісовських у нас повно", — сказав нам при зустрічі секретар Чемеровецької селищної ради Юрій Ковальчук. Та тільки стенав плечима на всі "чому?" — чому не ініціювати досліджень, не запросити істориків, не поставити пам'ятник, не активізувати туризм? Немає грошей. А нам здалося — бо не було вказівки згори. В районній бібліотеці взагалі всім не до нас і не до Роксолани, про яку нагадували лише кілька книжок на полиці за склом, — там готувалися до обласного семінару. І в районну адміністрацію нічого було потикатися: її щойно очолив новий керівник, гінеколог за освітою. За кілька днів у вестибюлі Хмельницької обласної ради виставили туристичний стенд Чемеровецької райдержадміністрації — без жодної згадки про Роксолану, зате з рекламою "Оболоні", яка побудувала в районі солодовий завод і вгробила цим усі дороги, схожі тепер на татарські шляхи. Добра дорога в районі веде тільки до Романівки — батьківщини донедавна заступника глави адміністрації президента, а нині нардепа від Партії регіонів Станіслава Скубашевського: завдяки йому її кілька років тому й проклали. Та ні впливового земляка-регіонала, ні президента "Оболоні" Олександра Слободяна, який позиціював себе на останніх парламентських виборах у Хмельницькому мажоритарному окрузі українським патріотом і меценатом, явно не цікавлять якісь там історичні розвідки про якусь там Роксолану. Як не цікавлять і вчених розташованого за півсотні кілометрів Кам'янець-Подільського національного університету з потужною науковою історичною школою. Та й де що шукати? Архів у Кам'янці згорів, що вціліло — забрали до обласного центру, а документи ХVІ ст., за даними деяких місцевих науковців, і досі лежать у запечатаних мішках султанської скарбниці в Стамбулі, куди їх 1699 р. вивезли з Кам'янця турки після свого недовговічного панування на Поділлі.

Одне слово, сучасні Чемерівці і Хмельниччина без опору поступилися правом бути батьківщиною Насті Лісовської Рогатину та Івано-Франківщині. Втім, там не чекали милості ні від кого. Прикарпатські історики й краєзнавці Я.Кісь, В.Грабовецький, Б.Гаврилів, М.Воробець і інші активно писали про Роксолану, не так, можливо, шукаючи доказів її походження з Рогатина, як мимоволі привчаючи до цього громадську думку. Доказів, до речі, бракує: за словами В.Грабовецького, серед тисяч переглянутих ним галицьких гродських книг і земських актів кінця ХV — початку ХVІ ст. немає жодної згадки про рід Лісовських. А М.Воробець посилається на спогади своєї матері — про те, що "пам'ять" у краян про Роксолану викликала опублікована 1930 р. повість Осипа Назарука "Роксоляна", яка сколихнула патріотичні почуття у при карпатців. А доти й не здогадувалися про таке високоповажне земляцтво.

1989 р. студент архітектури Юрій Курець, член громадсько-культурного товариства "Дзвін", зініціював спорудження в Рогатині пам'ятника Роксоляні, як називають тут, на Опіллі, знамениту українку. Гроші збирали всім миром. Через десять років створена львівським митцем Романом Романовичем скульптура на високому п'єдесталі постала на центральному майдані міста, теж названому іменем Роксолани. Тепер тут фотографуються закохані і туристи, що дивом добираються до Рогатина розбитими вщент — і татарська кіннота не пройде — дорогами. Таким чином рогатинці "застовпили" за собою право називатися земляками османської султани.

Наталя Баглай, працівниця Рогатинського художньо-краєзнавчого музею, де одну з чотирьох невеликих кімнат займає присвячена Роксолані скромна експозиція, без жодних сумнівів стверджує: "Роксолана з Рогатина". На запитання "хто довів?" після паузи відповідає: "Твардовський". Це нас не переконує. Та в придбаній щойно книжечці чиказького українця Михайла Орлича, родом з близького Стратина, який тут вважають батьківщиною матері Насті Лісовської — Олександри, раптом надибуємо посилання на працю американського дослідника Антоні Бріджа "Сулейман Пишний" (Нью-Йорк, 1983 р.). Якщо вірити авторові, побудована вона на щоденнику самого Сулеймана, де про походження Хюррем Хасекі він пише, що вона з Рогатина, з родини православного священика.

Що тут скажеш? Треба читати щоденник в оригіналі. Бо що в Орлича дійсне, а що бажане, знає лише він сам. Ясна річ, цікаво довідатися, що його бабуся Марунька Мельник знала не лише безліч пісень і переказів про Роксоляну, а й розповідала, ніби на весілля Насті і Сулеймана 1534 р. (за іншими даними, воно відбулося 1530 р.) їздила в супроводі козацького почту й Настина мати. Серед безлічі подарунків зі Стамбула вона буцімто привезла срібну гравюру султанші Хюррем, до якої рогатинці молилися як до святої, дякуючи за захист рідного краю. І наче в честь весілля Сулейман відпустив усіх невільників з України (от вам і Маруся Богуславка). А Настина мама зналася на травах. І — увага! — її донька розмарин-травою з Дністрових берегів лікувала свого султана "від дрижів", що трясли його час від часу — але про це ніхто, крім дружини, не знав. Ну хіба ще й її земляки, котрі й співали про це, й переказували. 

Ось вам і приворотне зілля, і любовні чари… І хто знає, чи не в цьому криється загадка Роксолани? Бо, якщо вона була для Сулеймана не лише коханою і другом, а й психологом і терапевтом — то чи дивно, що стала для великого падишаха дорожчою за все на світі?!

Втім, проникнути в таємницю двох закоханих сердець не дано нікому. Можна лише знайти документи, які б допомогли бодай наблизитися до розгадки одного з найдивовижніших романів епохи, що мав незаперечний вплив на розвиток подій у тогочасному світі й опісля. І хай як трактували би ці події інші, ми мали б зрозуміти роль у них маленької жінки з нашої землі. Для того бодай, щоб змінити цю землю на краще. 

Бо, коли дивишся на портрети Роксолани — коронованої імператриці третини світу, не можеш позбутися набридливого запитання: а як би склалася доля Насті Лісовської, якби вона уникла татарського аркана і зосталася тут, в Україні? Була б руда й погана? Чи, в кращому разі, стала б мудрою матушкою і гарно співала б на криласі в церкві? І на що згодилися б тут її державний розум, економічний прагматизм, архітектурне новаторство, вбраний у покору очевидний фемінізм? Утім, ці риси просто не розкрилися б, незатребувані у вічно підневільнім краї, серед народу, що боїться бути собою і не вміє бути сам. 

Та ми мали би знати про неї все — щоб глибше пізнати себе, потенційні можливості свого народу. Якщо, звісно, хочемо змінити себе і свою країну. Якщо хочемо перестати бути колонією, якою були протягом усієї своєї історії. Бо ми й нині в цьому ярмі. 22 роки називаємо себе державою — а не спромоглися навіть створити своє кіно. Наші лицарі і наші красуні — Тарас Бульба, Юрій Володийовський, Настя Лісовська — стають героями чужих фільмів і патріотами чужих держав. Ми можемо пишатися, що вони стали найкращими там, куди закинула їх доля. Та ще більше їхні успіхи мають змусити нас творити свою державу такою, яка сприяла б самореалізації громадян тут, удома, для блага рідного народу і рідної землі. Хоч би що відбувалося сьогодні, хоч би як розчаровувала нас дійсність — ми повинні це зробити. Якщо не хочемо без сліду щезнути з лиця землі.