Захід

Розселення наших предків на захід простежується з незапам’ятних часів. На думку М. Грушевського, "початкова східно–слов’янська кольонізація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближалася навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонізації сперся з нею на вододілах Вепра і Сяна ще в початках, коли ся українська кольонізація була досить рідка як на своїй періферії, і вже тоді — дуже рано, заявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елементи припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елементи на користь польських, і вкінці тільки неужиточна гірська країна зісталася міцно в українських руках" (Грушевський М. Історія України–Руси. — К., 1991 — Т. І. — С. 219).

Українство зміцнилося в цьому регіоні, коли Володимир Великий завдав поразки польському князеві Мечиславу біля Вісли, змусивши того повернути Київській Русі п’ять міст (Іоакимовий літопис під 990 р.). Вдова останнього — Ода, прибувши до Риму, просила в папи Іоанна XV захисту, називаючи при цьому кордон з Київською Руссю, який "тягнеться до Кракова" (Лонгинов А. Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении. — СПб., 1912. — С. 12).

Щоб спростувати заяви польських істориків, котрі визнавали оригінальність листа вдови Мечислава до римського папи, але не допускали того, що кордони Київської Русі в X ст. доходили до Кракова, цей автор переглянув величезну кількість історичних актів Середньовіччя, в яких знайшов підтвердження словам Оди. Зокрема, в указі короля Владислава III від 1442 року село Вансов Краківського повіту переводиться "з права польського, руського ("Ruthenico"), всякого іншого на право тевтонське, котре відоме як Магдебурзьке" (там само. — С. 13).

І якщо через чотири з половиною століття — після значних потуг польської експанції від Вісли на східне слов’янство — біля Кракова, насильно змінюють руське ("Ruthenico") право, то можна уявити, як міцно були вкорінені предки сьогоднішніх українців у цьому регіоні.

Ось чому і в такій фундаментальній польській праці, як "Polonia", А. Лонгинов знайшов твердження, що "південно–західна Русь починалася неподалік від Кракова" (там само. — С. 14).

Та й самі польські правителі й законодавці тоді не вважали Краківщину коронною Польщею, оскільки до складу Малопольщі Краківська земля ввійшла разом із Сандомирською наприкінці XII ст. (там само).

А канонік Красіньський (помер 1612 р.), описуючи кордони Русі, також веде їх з–під Кракова, згадуючи між іншими руськими округами і Люблинщину (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. І. — С. 218).

Українська територія в давнину, стверджує С. Зеркаль, "була заселена українським народом аж до горішньої течії Висли, до м. Освєнціма, звідси до джерел р. Пиліци і Пиліцею аж до втоку до р. Висли" (Аннали Світової Федерації лемків. — Ч. 2. — С. 232).

У війні з польським королем Болеславом (996–1025) київський князь Ярослав Володимирович (1017–1054) втратив частину нашої території на користь свого противника. На захід від Вісли та її притоки Раби ця територія в польській літературі дістала назву Чорна Хорватія, а весь регіон на схід від неї — Біла Хорватія (там само. — С. 234).

За часів Володимира Великого до Київської держави належало і Підляшшя. Церковні парафії, що творилися на цій привіслянській території, підпорядковувалися Турівській дієцезії.

На глибоке переконання А. Лонгинова, відомі історичні документи засвідчують однозначно: в XI–XII ст. етнічний "лядсько–руський" кордон, як і пізніше, проходив уздовж ріки Вепр. Зокрема, він наводить слова літописця, що 1235 року "Конрад Мазовецький, переправившись через Вепр, побіг до ляхів" (Лонгинов А. Вказ. праця. — С. 17).

У період існування Галицько–Волинського князівства як держави українського народу до її складу входили Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя. Саме тут, у Дорогочині папський легат Оніс коронував у 1253 році Данила Галицького на короля всієї Русі.

До речі, італійський літопис, як каже М. Кордуба, "виразно зазначає, що держава Данила Романовича сягала аж по Нарев, а оселі Сураж і Нарев належали й за литовської доби до Більська" (Кордуба М. Північно–Західна Україна. — Відень, 1917. — С. 22).

Історик Червоної Русі Д. Зубрицький вважав, наприклад, що "Русь, яка належала Галицько–Волинському князівству, або Людомерія, простягалася аж до кордонів пруських й обіймала собою все, що складало недавно воєводство Сандомирське, Люблинське, Підляське й Августовське" (Цит. за: Четыркин Ф. Латинская пропаганда на Волыни до Люблинской унии // Окрема відбитка. — Без дати і місця. — С. 64).

Якщо ж розглядати західний кордон Галицько–Волинського князівства в цілому, то, на думку І. Гватя, в XIII — першій половині XIV ст. він проходив в основному тією ж лінією, яка пізніше відмежовувала Руське і Підляське воєводства від сусідніх польських воєводств. У напрямі з півночі на південь по боці Галицько–Волинської Русі залишилися міста: Дорогочин, Межиріч, Верещин, Красностав, Туробин, Щебрешин, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно (Гвать І. Історія Північної Лемківщини до вигнання лемків //Лемківщина. Земля, люди, історія, культура. — Нью – Йорк – Париж – Сидней – Торонто. — 1988. — Част. 1. — С. 159).

Коли йдеться про найзахідніші регіони українського розселення, то особливу увагу слід звернути на етнічний склад червенських міст, який академіком Борисом Трековим однозначно характеризувався як український. Цей всесвітньо–відомий учений наголошував, що місцеве населення вказаного регіону не прийшле, а автохтонне, і "абсолютно ні з чого не видно, щоб раніше від українців там жили поляки" (Греков Б. Київська Русь. — К., 1956. — С. 458).

Східнослов’янський етнічний характер червенських міст, які були західною частиною племінної території дулібів, український історик Ярослав Ісаєвич вважає однією з основних причин включення цієї території до Київської Русі. Саме це і спричинило невдачу польських феодалів укріпитися на данній території. Більше того, під час нетривалого перебування Червенських міст під контролем Польщі (1018–1031 рр.) Болеслав І кілька разів випускав для місцевого населення захоплених районів монети з кириличними написами (Ісаєвич Я. Червенські гради // Волинь (Луцьк) — 1991. — 4.1. — С. 19).

На доказ того, що українство було сильним і в західних околицях Люблина ще в першій половині XV ст., А. Лонгинов посилається на три документи: по–перше, на грамоту Владислава Ягайла від 1426 року про введення німецького права в с. Ліпенники (між Люблином і Красноставом) — "в землі руській", по–друге, на його ж грамоту від 1429 року про переведення жителів села Плонки (між Туробином і Красноставом) — "в землі руській" — з "права руського на німецьке" і, по–третє, на передачу землі в селах Ящеві і Бялці "священику руському і церкві". До речі, відомо, що в Погості біля Люблина місцеве православне населення мало свою парафіяльну церкву. Православний Спасо–Преображенський храм з XIV ст. стояв у передмісті Люблина — "на гостинці руському" (Лонгинов А. Вказ. праця. — С. 20).

Те, що руська (українська) людність компактно населяла правий берег Вісли, засвідчується, на думку А. Лонгинова, і "відбитками свого вічового укладу, звичаїв податних (волівщина) і юридичних, так званого в актах XV–го і XVI століть Волинського права, і релігійних обрядів" (Лонгинов А. Вказ. праця. — С. 21).

Зрештою, поселення предків українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, а й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправилися через цю річку по льоду вище Сандомира "воювати землю лядську", то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселились русини. І саме їм з тих часів належала в передмісті Сандомира церква св. Якова, в якій правилося за греко–словянським звичаєм. У ній руська людність молилася й ховала мертвих за своїм обрядом. Саме тут, у церкві св. Якова був тимчасово похований полеглий у битві під Завихостовом 1205 року галицько–волинський князь Роман Мстиславович. У стінах цієї православної святині 1211 року поховали дочку белзького князя Всеволода Мстиславовича Олену, дружину польського короля Казимира Справедливого (там само. — С. 24).

У XIV ст. литовсько–український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу (там само. — С. 22, 23).

Тож не дивно, що на одній з карт французького інженера Левасера Боплана (сер. XVII ст.) західноукраїнські землі означаються середньою течією Вісли, на яких виділяються Белзьке, Волинське, Люблинське й Руське воєводства (Люта Т. Україна на старожитних мапах // Памятки України. — 1996. — Ч. 2. — С. 57, 62).

На пізнішій карті (1696) Юстуса Данкертса західний кордон України тягнеться в північному напрямку від Дуклі, захоплюючи Надсяння й Холмщину, проходить неподалік Люблина, сягаючи Славатичів (там само. — С. 63).

З падінням Галицько–Волинської держави й підпорядкування частини українських земель польським королям розпочинається активний наступ католицької церкви на схід. Із заснуванням У 1375 році Галицької латинської митрополії та латинських єпископств у Перемишлі, Холмі і Володимирі–Волинському Авіньонською буллою папи Григорія XI православні церкви західної Люблинщини поступово охоплюються мережею римо–католицьких костелів.

Досить своєрідно виправдовують у Польщі експансію на схід окремі науковці. Так, сучасний польський історик Антоній Чубинський вважає, що після падіння Київської Русі і набігу монголо–татарської орди на теренах наших предків "панувала свого роду анархія. Були то території слабо заселені й на нижчому рівні цивілізації, ніж Польща. Крім Великого князівства Литовського, бракувало там потужних організмів державних" (Czubinski A. Walka о granice wschodnie Polski w latach 1918–1921. — Opole, 1993. — S. 14). А відтак, мовляв, "у тій ситуації Казимир Великий розпочав боротьбу з Литвою за опанування і земель руських… У результаті в 1340–1349 роках поляки опанували Львів, Галич, Брест і Холм, пересуваючи східний кордон держави за лінію Бугу. В наступних роках захоплено частину Волині і Поділля. Натомість уступлено експансії німецькій у Сілезії і в Помор’ї" (ibid. — S. 14).

З цього приводу М. Грушевський зазначав: "Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу, почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим тривала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм зовсім був агресивним, де стрічався з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонізацію, а православна віра переважно не виходила за границі оборони, та й то часто дуже слабої. Колонізаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давніх часів (уже в XI в.), а її займала невелика, але все не безслідна кольонізація польська та німецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся німецька кольонізація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елементи, бо сі німці–католики польщились раніше чи пізніше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сій польсько–українській границі Русь мусіла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народності.

І ми дійсно знайдемо в історичних джерелах цілий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілегійовані громади міські й сільські відтісняють тубильну людність на другий план і винародовлюють костели, збудовані наново або "перероблені" з православних церков, перетягають її на католицтво, закриваннє православних церков, тягне за собою католиченнє і польщеннє і т. д." (Грушевський М. Історія України–Руси. —Т. І. — С. 215, 216).

І в першу чергу зазнавали агресивної колоніції католицизму українські землі, які межували з польською етнографічною територією.

"Поляки перетягували на латинство, — пише Петро Олійник, — цілі села й громади. За кількасот років вони загарбали отак цілі повіти і області. А ми мали звязані руки й замкнені уста; ми не могли про це ні голосно говорити, ні писати, а вже найменше мали ми змоги й сили боронитися й відпирати цей напір" (Олійник П. Як польщили Надсяння. За о. Р. Прислопським. — Краків, 1941. — С. 12).

М. Грушевський наводить такі приклади: "Православна церква св. Духа була в Казимирі над Вислою і за нею в сусідньому Цмельові. Люблин ще в XVI–XVIII ст. був одним з визначних вогнищ православ’я й уважався питоменним руським містом" (Грушевський М. Історія України–Руси. Т. І. — С. 217).

У Перемишлі, як стверджує польський історик Ян Длугош під 1412 роком, "кафедральну церкву, прекрасно збудовано за грецьким зразком і керовану руським духовенством, король Владислав Ягайло наказав освятити за латинським обрядом, а попередньо викинути з неї останки руських покійників і церковну утвар" (Цит. за Лонгинов А. Русский вопрос о Холмщине в Холмщине в историческом освещении. — С. 22).

Правдивість розповіді Я. Длугоша, наголошує А. Лонгинов, засвідчена надрукованим А. Прохаскою оголошенням католицького єпископа Матвія у тому ж році про те, що Владислав, король польський, доручив йому і його каноникам належну схизматикам Перемишльську церкву, де зберігалися тоді дві руські хоругви з XI ст., "вирвати з їх пасті", на виконання чого він зобов’язує настоятелів церков в м. Ярославі і в усьому Ярославському окрузі виплачувати десятину Перемишльській капітулі (там само. — С. 22).

З метою швидкого навернення православних у римську віру, князь Генріх Бородатий передав у відання Любушського єпископа, котрого настановили над руською людністю, і місто Казимир біля самої Вісли з 14 селами і землею (там само. — С. 22).

"Під впливом польського елементу, — пише В. Геринович, — вивірованого в ліпші і численійші середники агресії, подається українська етнографічна границя взад, поволи, але постійно до сходу. Агресивний рух польський, закроєний на більшу скалю, вооружений новітною на той час збруєю, починається з хвилею, коли упадає українська державність. Від чотирнайцятого століття можемо завважити плановий і кріпкий похід польськости, який потягає за собою дальше і скорше пересунення української етнографічної лінії до сходу. Побіч походу лінійного і дуже скорого, бачимо кидане політичних, економічних, культурних і релігійних островів в чистий ще український організм. Сим маневром витворюються на задах української етнографічної лінії огнища, які опасують чимраз більше круги, загрожують саму лінію, шматкують її суцільність та приспішують відворот українських меж від западу. От тим–то штучно інстрадованим загалом польськости належить приписати те скоре темпо, з яким ішла наша лінія взад, чужа вперед. Ось такими політичними розсадними островами стають з першу Люблин, Желехів, Дрогочин, Білгорай, дальше Замостє, Парчів, Любартів, Луків, Томашів, Грубешів, Холм, Красностав, Біла й інші" (Укр. слово. — 1971. — 9 жовтня).

"Цілою сіттю, — продовжує він, — покрила польська політична думка западні українські території, а тим островам, які стали передними сторожами польськости, довелось відіграти велику роль. Чи не першу струну грає тут релігія. Католицтво було все важним моментом — середником в історії українсько–польської борби. Воно стає тараном походу польськости на схід; караваном напору на українську лінію; середником великої політичної думки. З нагоди скорого та безоглядного ширення католицтва, так виражається каштелянша Катерина Ваповська — Переміняємо всі руські церкви в нашій землі в костели римської віри.

Акція, яка мала за собою попертя усіх чинників державних, а була звернена проти лінії, якої обсада не мала ніяких прав ні опори — не могло нічого остоятись. Погасають тому поволи на западних українських окраїнах національні остої, упадають брацтва, зникають школи і церкви, по–польськи починаються вести книги, польщиться давний боярин, а не маючи опори рядових, паде, під час коли лінія етнографічна пересуває ся до сходу" (там само).

Прихід війська Богдана Хмельницького в Забужжя був схвально зустрінутий місцевою українською людністю.

Наприклад, 2 листопада 1648 року козакам з полку Мартина Небаби допомагали брати місто Флоріанів–Наріль озброєні селяни з Крупця, Жиравців, Брусна, Верхрати і Мазилова, а З листопада передова козацька сторожа ввійшла до Томашова, що зовсім не пробував боронитися (Кордуба М. Богдан Хмельницький у Белзчині й Холмщині. — Краків, 1941. — С. 10–12).

Тож не випадково гетьман Богдан Хмельницький заявляв у лютому 1649 року під час зустрічі з польськими комісарами: "За границю на війну не піду! Шаблі на турків і татар не підніму! Досить маю на Україні, Подоллю і Волині. Тепер у князівстві моїм — по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи…" (Воссоединение Украины с Россией. — М., 1954. — Т. II. — С. 118).

Через сім років гетьман пояснював московському послу Василю Кікіну, що історичне розмежування між українцями і поляками має бути таким, "як за давніх князів руських". При цьому останньому роз’яснювалося, що "від початку кордон у великих князів руських з польськими королями був по саму Віслу і угорський кордон" (Документи Богдана Хмельницького. —К., 1961. — С. 502).

Таку ж позицію зайняв Богдан Хмельницький і в переговорах із шведами на початку 1657 року, їхнього посла Лілієнкрону гетьман три дні не приймав у Чигирині, мотивуючи тим, що козацький уряд ніколи не пристане на співробітництво зі шведами, якщо король Карл X не погодиться на те, щоб український кордон пролягав аж до Вісли.

Академік Михайло Грушевський звертав увагу на той факт, що в "Україні, під час розбудження національної свідомосте в середині XVII в., "руську" землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, "ляхів" відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має означати етнографічну польську границю. В проектах розділу Польщі 1657 р. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Німана): очевидно се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли" (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. І. — С. 218).

При цьому М. Грушевський цитує актові матеріали 1657 року: "…городи по Вислу ріку і в которих жили руські люди благочестиві і церкви були" і 1672: "Руський народ розділився нині в різні країни людей… і з другої сторони від ріки Висли, і з третьої сторони від Німана, і з четвертої сторони від Сівська і Путивля".

Але після смерті Богдана Хмельницького, коли московський уряд зумів розколоти Військо Запорозьке, козацькій старшині в умовах Руїни вже було не до проблеми західних кордонів Української держави — вона гинула і на самій Наддніпрянщині, розірвана на шматки заздрісними й агресивними сусідами. За таких обставин рік у рік на західних рубежах погіршувалося становище українського етносу, посилювалася його полонізація, а відтак етнічна межа українського розселення на заході поволі відсувалася на схід.

Цей процес посилювався, бо 1717 року з’явився проект на "зніщенє Русі", в якому автор намагався усистематизувати полонізаційну акцію геноциду українців.

У першому параграфі "Проект" доручає польському урядові жити приязно з російськими царями, щоб відтягнути їх від втручання в українські справи й таким чином мати повністю вільні руки для полонізації українських земель.

Другим завданням стоїть завдавати наругу, образи й матеріальні шкоди тій українській шляхті, котра все ще тримається православного обряду, і таким чином змусити навіть найзавзятіших перейти на латинство.

У такий же спосіб мали зазнавати утисків заможні українські міщани — їх треба було довести до повної економічної руйнації.

Особлива ж увага приділялась уніатським священикам — усі кари, які на них упадуть, "Проект" радить виконувати публічно.

Крім того, звертається увага на освічених селян, котрі не піддаються латинізації. А тому передбачається "скасувати всі церковні школи й заборонити українським мужицьким дітям добирати будь–яку науку" (Кордуба М. Північно–Західна Україна. — Відень, 1917. — С. 18).

І полонізаційний процес упродовж двох наступних століть, зазначав Петро Олійник, "ішов тією старою, втертою, добре промощеною й випробуваною дорогою. Нищили законно й незаконно всіма можливими засобами українське духовенство, інтелігенцію, Церкву і, просто кажучи, — крали душі, перетягали греко–католиків на латинський обряд, а нез’єдинених на римо–католицизм. Це була найзвичайніша дорога польщення українців, збільшування числа поляків в Україні й більшування польського стану посідання. Тому поляки виступали проти освіти української молоді, проти українського університету, проти освіти духовенства, проти шкіл і української Церкви. Якщо могли, то забороняли ставити нові церкви, а старі валили й нищили. Очернювали духовенство, обряд, українську мову, для них не було нічого святого, нічого Божого, нічого недоторкального в українців. Робили це не лишень люди світські, але й духовенство, а навіть єпископи" (Олійник П. Як польщили Посяння. — С. 11).

Переповідаючи майже невідому брошуру о. Романа Прислопського, де йдеться про процес полонізації лише одного села Бахірець, автор розкриває трагічну картину нищення українства в Надсянні, що було характерним і для Лемківщини, Холмщини та Підляшшя. Однак напередодні першої світової війни українськість, скажімо, Холмщини ще була досить потужною. Так, за переписом 1909 року етнічний склад населення (проц.) тут характеризувався такими цифрами (Народна воля. — 1918. — Ч. 44):

На далеку українську західність на період першої світової війни вказували лише назви населених пунктів там, де урядова статистика вже не бачила українців: Грушів, Чабаї, Острівець Руський, Руська Воля, Руське Седло, Приточно, Руський Стік, Творичів.

Але вони, як і поодинокі церкви, залишилися вже на той час у глибокому тилу польської колонізації. "В повільнім поході на схід, — зазначав В. Геринович, — втискнувся польський елемент далеко часом в глибину десяток миль. Із колишньої української країни осталися лише сліди, з–над Вісли мусив український народ відступити по Вепр, а за часів і далі до сходу, вузшими і ширшими заливами через згадану річку… ". За висновками Степана Рудницького (1916 р.), західна межа українського етносу на той час вже пролягала ще далі на схід — від Лежайська над Сяном на Білгорай, Щебжешин, Замостє, Красностав, далі Вепром до Коцка, звідти на Радзинь, Луків, Сідлець до Дорогочина над Бугом.

Правда, В. Геринович вважав, що російська статистика могла допустити перебільшення щодо українців. Тим паче, що на захід від цієї лінії він особисто зустрічав значну кількість автохтонів з числа українців. До речі, там нерідко траплялося, що батьки розмовляли українською мовою, а діти вже — польською. Що впливало на це? Умови навколишнього життя, коли через безземелля українські юнаки подавалися до міст, а там, насамперед, промисловість перебувала у руках поляків.

Вкорінення польського елементу в українському етнографічному тілі прискорилося за Першої світової війни. За три роки її, особливо за кілька місяців 1915, етнічна межа українців пересунулася набагато далі, ніж за цілі століття змагань між двома народами.

На рішучий наказ російської влади змушені були українці аж від Сяну залишати свої домівки перед наступом австрійського війська й подаватися вглиб Росії.

Евакуацію українців Забужжя генерал–хорунжий М. Галів оцінював так: "Це все — хресний шлях біженців, знак великокняжого безголів’я і п’яної, мабуть, необачності і жорстокості" (Цит. за: Кравець М. Проблема Холмщини й Підляшшя напередодні й під час Першої світової війни // Україна–Польща. Історична спадщина і суспільна свідомість. — К., 1993. — С. 184).

Виселення на час бойових дій українського населення на заході від Бугу обернулося тим, що наш етнос не зміг відродитися хоча б у попередніх кількостях на цих землях. Особливо це стосувалося повітів Янівського, Білгорайського, Томашівського, Грубешівського, Любартівського, Володавського, Радзинського, Луківського, Більського, Сідлецького, Костянтинівського.

На окупованій Австро–Угорщиною території українців, звичайно, залишилося за таких умов мало. Статистика присутнього населення за віросповіданням станом на 15 листопада 1916 року засвідчила: православних у Білгорайському повіті рахувалося 5984 особи, Холмському — 5750, Грубешівському — 5886, Красноставському — 1259, Любартівському — 5750, Люблинському — 434, Опочнівському — 482, Пьотрківському— 1409, Радомському— 140, Сандомирському— 73, Томашівському — 4079, Замостянському— 1336 (ЦДАВОВУ: Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 151. — Арк. 1–1 зв.).

Це правда, писали українці–холмщаки, полонені табору Зальцведель у Німеччині, що значна частина наших земляків, "завдяки репресіям російського уряду під час "возсоєдінєнія", перейшла під час толєранційного маніфесту 17 квітня 1905 р. на католицьку віру, але се не значить, що вони мусять бути поляками. Як не є поляками італійці, еспанці, португальці, чехи й інші католики" (Вістник Союза Визволення України. — 1917. — Ч. 151. — С. 333).

Але, як тільки Росія почала розвалюватися після Лютневої і революції 1917 року, переселенці із західних окраїн української і етнічної території потягнулися додому. Так, біженці з Холмської губернії, котрі проживали в Самарі, 14 травня 1917 року на своїх зборах поставили у зверненні до Тимчасового уряду такі вимоги:

"1) Чтобы Холмщина й Подляшье как исконные русские земли были выделены из состава Земель Царства Польского и присоединены к родной нам Украине.

2) О предоставлении места нашим представителям в ликвидационной комиссии по делам Царства Польского и в Учредительном Собрании.

3) Об оказаний нам помощи после войны для восстановления хозяйства и возмещения понесенных нами убытков.

4) О предоставлении в Холмщине земель коренному населению Холмщины без различия вероисповеданий в таком порядке, в каком установит Учредительное Собрание.

Мы, беженцы Холмской Губернии, в настоящее время разбросаны по всей Великой России, в настоящий момент нет никакой возможности каждому из нас высказывать свое искреннее желание за присоединение Холмской губернии и Подляшья к Украине.

Председатель собрания Николай Антонюк" і 498 підписів горожан і селян Холмської губернії (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 13).

Аналогічні вимоги ставили й ті українці Холмщини, що залишилися на своїх землях: "1917 року, травня 16 дня. Ми, нижчепідписавшіся: селяни Холмської губернії, Грубешівського повіту, волости Ярославець, села Лушева, зібравшись сього числа і міркували про те, що усі з оголошення Росії вільною, дбають про себе: Фінляндія домагається автономії, Польща так само оголошується автономною. Ми, холмщани, були в минулому під владою Польщі, але зберегли свою віру, мову і звичаї. Не хотячи знову підпасти під владу поляків, хочемо жити одним життям з вільним багатомільйоновим руським народом. Наша земля, полита потом і кров’ю наших дідів і прадідів, є земля руська; отже, через се не повинно бути, щоб земля Холмська перейшла до поляків, які самі називають нас русинами…" (там само. — Арк. 16).

На таких позиціях були і біженці з села Молодятина (44 підписи), що тимчасово мешкали в селі Лісне–Матюнино Кузоватівської волості Сенгилейського повіту Симбірської губернії, "соскучившись на чужині по рідному краю і по своїх звичаях" (там само. — Арк. 17).

Під уже означеними пунктами підписалися також вихідці з Волі Верещинської Володавського повіту (66 осіб), 177 холмщаків, котрі перебували в Новочеркаську, та 200 — в Судбищі Тульської губернії, 29 солдатів з 2–го артилерійського дивізіону (там само. — Арк. 17).

Під уже означеними пунктами підписалися також вихідці з Волі Верещинської Влодавського повіту (66 осіб), 177 холмщаків, котрі перебували в Новочеркаську, та 200 — в Судбищі Тульської губернії, 29 солдатів з 2–го артилерійського дивізіону (там само. — Арк. 18, 20, 26 зв., 27).

На Всенародному з’їзді Холмщини, що відбувся 7–12 вересня 1917 року в Києві, було чітко підкреслено, що холмщани — це частина українського народу, а їхній край має належати Україні, а не Польщі.

Однак не всі історичні західноукраїнські території ввійшли до складу УНР. У переліку земель, затвердженому 6 березня 1918 року Малою Центральною Радою, згадується лише Підляшшя з центром у Бересті (там само: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 12–12 зв.). Холмщина, за додатковим таємним договором між Австро–Угорщиною та Україною, мала відійти невдовзі до останньої.

Але тут піднялися поляки. Протести поляків проти майбутнього прилучення Холмщини до України на підставі того, що тут, мовляв, абсолютну більшість становить їхнє населення, приховували зворотний бік медалі. "Так, се правда, — писав М. Сисак у перемишльській "Українській робітничій газеті", — хто прийде до Замостя і почує всюди польську мову, побачить польські школи, які позакладали австрійські власті, після сего поверхового вигляду — запитає, яким правом домагають українці сеї землі, коли їх тут нема? І то навіть українські соціалісти сего вимагають! Тим часом сей найбільше сполячений повіт в Холмщині — приглянувшись йому ближче, інакше виглядає. Границею між Україною та Польщею має бути ріка Вепр після договору в Бересті. Я беру ряд сіл і присілків, що тягнуться при одній дорозі від західної границі Замостенського повіту, яку становить ріка Вепр, а не до східної, щоб показати національні відносини по селах.

Село Злоєц, перед війною 60 родин українських, 47 польських, з українських родин осталось під час війни 13, а решта виїхала з військом до Росії, поляки остали; Вулька Злоєцька, перед війною більшість українська — всі виїхали до Росії; Зарудє: 22 родини українські, 20 польські, 17 родин укр. виїхало, поляки остали; село Білобереги, що числило около 30 родин перед війною — з того 14 родин укр., а 24 родини польські, вчисляючи сюди і кілька родин німецьких колоністів, виїхало укр. родин 10, польських 2; село Сідлицька: около 300 родин укр., а тільки 2 польські — майже всі українці виїхали. Село Високе: нумерів около 26 — з того тільки З українські. Село Сітанець, по більшій частині німецька колонія — є тільки 3 родини українські. Присілок Цьолкі: перед війною 3/4 українці, а 1/4 поляки, тепер стало тільки 5 родин укр. — решта виїхала. Горишів Польський: перед війною около 100 родин українських, 13 польських, всі українці виїхали" (Українська робітнича газета. — 1918. — Ч. 12).

Важливим для нас є і таке свідчення М. Сисака: "Розпитуючи людей, можна довідатись, що перед 70–80 роками всі тут говорили українською мовою, але з часом під впливом з одної сторони церкви, в якій працювали московські попи, і школи російської — затрачувались чиста мова українська — а робився жаргон укр.–російський. З другої сторони, велика праця польських ксьондзів і домашня наука польської мови — потаємно або одверто провадження серед латинників випхала українську мову з дому" (там само).

Як бачимо, переважну більшість тутешнього населення перед війною становили саме українці. Але коли в 1915 році почався відступ царської армії, було пущено чутку, що австрійці й німці будуть вішати православних, а тому всі українці почали тікати вглиб Росії. Поляки ж (як католики) залишались в своїх домівках. І коли в селах Холмщини після відходу російського війська залишилась маса порожніх українських хат, то австрійські власті почали заселяти їх поляками з інших місцевостей. Перепис населення австрійська урядова статистика робила вже після цього. Ось звідки такі високі цифри польського етнічного елементу на Холмщині в 1918 році (Вістник Холмського губернського староства. —1918. — Ч. 14).

Не всі ті українці, які хотіли повернутися в свої рідні місця, мали змогу це зробити: власті пускали лише тих, хто приймав католицизм.

Щодо православного українського населення Холмщини і Підляшшя, яке зоставалось у своїх рідних оселях упродовж усієї війни, то воно почувало себе дуже прикро, не маючи жодного задоволення своїх потреб. За весь час до Берестейської угоди 1918 серед українського населення Холмщини працювали тільки уніатські священики з Галичини. Разом з тим через відсутність православного духовенства значно поширювалася католицька пропаганда, яка в цих місцях завжди мала наслідком рішучу денаціоналізацію українського населення, тобто його полонізацію. Коли ж після Берестейського миру на Холмщину почало повертатись її евакуйоване населення, релігійне питання на Холмщині переросло в проблему громадського та національного значення (Ц ДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. — 6. — Арк. 220).

Після трирічного поневіряння по чужих землях холмщани гадали, що повертаються на свою землю. Але, приїхавши, зрозуміли, що опинилися вже на чужині. Селяни з Ярославця, Дяконова, Підгірець та інших сіл Грубешівського повіту, котрі почали добиватися навчання своїх дітей українською мовою, одержали від польських властей відмову. Коли ж почали вчити своїх дітей по хатах, з’явилися польські жандарми, які заарештовували вчителів–українців, звинувачуючи їх в агітації, в шпигунстві, зраді "крулєвству". В тюрмах опинилися всі вчителі, які приїхали на Холмщину з місцевими біженцями. В Грубешові, зокрема, були ув’язнені Тарасюк, Дудко, Терещенко, Любарський, Юрчик — всього 15 осіб. Крім них, схоплено також велику кількість заручників з погрозою: якщо "гайдамаки" вб’ють польського легіоніста, то розстріляють десять українських хлопців. Ніхто з українців не був певен, що завтра його не схоплять як закладника… Настало пекло, а не життя (Вістник Холмського губернського староства. —1918. — Ч. 14).

Ось штрих до подій 1918 року — на прикладі села Ярославець Грубешівського повіту: "Літом цього року почали повертати в наше село вигнанці–українці, з ними повернув до нас і наш учитель Михайло Терещенко. Почали ми клопотати, аби дозволено було відкрити нам українську школу, але дозволу ніде не добилися.

24 листопада вриваються в наше село польські легіоністи — наймити графа Політилла, щоб втихомирити "бунтовщиків". Вони зараз арештували вчителя Терещенка і трьох селян: Василя Кулика, Михайла Кулика і Юрка Марчука. Арештованих легіоністи відвезли з с. Ярославцях, і вони двічі ходили до війта з проханнями.

…Роблено також дознания по всім правилам польської "культури"… й то так усердно, що позаздрила б їм і бувша польська охранка.

При арешті вчителя і селян було потрушено й обшукано помешкання. Найдені українські книжки легіоністи порвали й потоптали ногами. Селянам заборонено не тільки говорити по–українським "хлопською мовою", а заборонено навіть думати (?!) про Україну…

Ще не відомо, чи буде тут Польща на нашій українській Холмщині, а ми вже засмакували польської свободи. Нехай Бог оборонить нас і дітей наших од такої свободи.

Дивно якось робиться на світі: Українське правительство дозволяє відкривати польські школи на Україні, а ми, українці, не можемо ні одної школи мати на своїй землі в південній Холмщині.

Чому український уряд не подбає, щоб й ми, українці, як не в Польщі, то хоч в українській Холмщині, окупованій поляками, користувалися такими ж правами, як поляки на Україні" (там само).

Треба сказати, що український уряд намагався зробити все можливе, аби Холмщина прилучалася до національного життя. Особливо багатьох зусиль докладав Холмський губерніальний староста Скоропис–Йолтуховський, котрий у драматичні для України часи заявляв 17 листопада 1918 року:

"Чим би не скінчилася боротьба в Центральній Україні, як би до неї не відноситись, тут, на польсько–українському пограниччю, робота мусить вестись і надалі в напрямі зміцнення українських державно–національних позицій. Щодо Холмщини, стою на попередньому становищі — Холмщина мусить бути українською" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 10).

Посол Української Держави в Австро–Угорщині Вячеслав Липинський в липні 1918 року висловлювався з цього приводу так, "Наша західня границя, з огляду на всякі можливі ще переміни на сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможемо обернути на боротьбу (а вона буде ще дуже тяжка) зі сходом. Коли ж за Збручем ми будем мати огнище такої українсько–польської боротьби (після прилучення всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало, то при нашій національній хиткості й істеричности — се пряма дорога до "царя восточного православного". Отже, повторюю, від поділу Галичини і сотворения в Австрії Українського коронного краю не можна відступати нізащо" (там само: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 1. — Арк. 73–73 зв.).

Коли в пресі з’явилися повідомлення про можливе приєднання північних повітів Волині до Люблинського генерал–губернаторства й встановлення польської влади в південній Холмщині, то цим занепокоїлись в Міністерстві закордонних справ Української Держави.

З приводу позиції Австро–Угорщини в цьому питанні уряд Скоропадського доручив її вияснити своєму посольству у Відні. На запит радника Я. Токаржевського–Карашевича у серпні 1918 року барон фон Флоттов заявив:

"1) Що сполучення південних повітів Холмщини, себто Грубешівського, Красноставського та Томашівського було зроблено не тепер, а вже майже п’ять місяців назад. Щодо заяви польського міністра закордонних справ кн. Радзівілла в державній Раді у Варшаві, то вона не має ніякого значення, прийнявши під увагу, що протести, які протестував вже представник Австро–Угорщини у Варшаві бар. Угрон де Абранфальва. При цім звернув мою увагу на те, що нігде на Холмщині цивільної польської адміністрації та польських державних установ ще нема.

2) Що північні повіти Волині до цеї пори не находяться під управлінням Люблинського генерал–губернатора, і що ці звістки треба вважати як газетну видумку" (там само. — Арк. 107,108).

Однак ця заява не могла бути заспокоєнням. "В сій справі, крім мотивів принципіяльного характеру, — писав В. Липинський до Д. Дорошенка, — єсть ще один надзвичайно важний момент. Наша мовчазна згода тепер на віддання Холмщини — се база, на якій остаточно в нашу некористь вирішиться справа на майбутнім міжнароднім конгресі. Отже, наша (зокрема Ваша і моя) позиція в сій справі мусить бути, в разі ультимативних кроків Австрії, дуже виразна, тверда і рішуча.

Протест наш (крім, розуміється, нот і інших писаних протестів) я уявляю собі, або: а) в відмові з нашого боку ратифікувати мир з Австрією, з огляду на одностороннє порушення цього миру з боку Австрії, або ж б) коли Холмщина буде прилучена до Польщі насильно, то, думаю, треба б відкликати з Відня наше посольство" (там само: — Арк. 126 зв.).

Зрештою, В. Липинський додав: "Коли б на дальші уступки на заході згодились інші чинники в нашій державі, то, мабуть, не останеться нічого іншого як податися в одставку. Я все тієї думки, що доля України вирішується на її західній, а не східній границі…" (там само. — Арк. 127).

Розмежування з поляками, проведене за згодою Центральних держав у Бересті, не вирішувало всієї проблеми по–справедливому. Про це вже тоді писали українці: "Берестейським миром 1918 року призначено до України західні землі — Холмщини і Підляшшя з корінним українським населенням, яке і східний обряд ділить від поляків. Цим учинено справедливість українському не в цілости, бо і поза зазначеною границею мировим договором мешкає український народ, і історія лучить нас ще з дальшими кусками землі.

Ми є певні приналежности Холмщини й Підляшшя до України, що і потверджують вісти з Києва, та не треба забувати, що і поза начеркненою границею живе український народ, який очікує від нас допомоги і ратунку. Там вже українці в більшій части окатоличені і через польську церковну агітацію потроха відчужені від нас, та много ще і українців східного обряду. В пов. Соколово мешкають ще вони гуртом, а на північ сягає густо заселена українська полоса аж майже по Білосток.

Вже час і пора переконати усіх, що Українцями є не лише православні і гр.–католики, але й що римо–католики є рівно ж Українці. Усі без винятку статистики зачислять р.–католиків до поляків, і на статистиці годі опиратися. Вона нас зводить. Підіть між народ, поговоріть з ним, а переконаєтесь рішучо, що він, хотя й окатоличений, все ж таки українського духа ще не затратив. Українська мова лунає і між дітворою, і між старшими, українські пісні та звичаї вповні задержалися. Українська будова хатів зі стріхою з чотирьох сторін задержалася, і ця будова є рівно ж певним доказом, що тут мешкає український народ, і цю будову зауважите всюди аж по Вислу.

Дальше вже хати лише з дахом з двох сторін, причілки рубані, дошками. Це безперечно доводить про наші права аж по Вислу до єї коліна під Варшавою" (Мир (Бересть). — 1918. — 8 жовтня).

Окремо слід сказати про спробу українців закріпити свою природню етнічну межу державним кордоном на заході під час розвалу Австро–Угорської імперії. Ще 19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада у Львові проголосила його "граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини" (Діло (Львів). — 1918. — 22 жовтня). І вже 22 листопада 1918 року делегати 22 лемківських населених пунктів після нарад у Вислоку під проводом о. Пантелеймона Шпильки засновують Сяніцький Комісаріат Української Народної Республіки з осідком у Команчі (Бучацький В. Декілька фактів з історії Лемківщини 1918–1920 рр. // Правничий вісник. — Нью–Йорк, 1963. — Кн. 2. — С. 111).

Місцеві жителі, як зазначалося в одній з чисельних заяв, домагаються "втілення Лемківщини до прочої української части та заразом рішучо протестують проти ворожого наміру влучення її під чуже панованє… Ціла Лемківщина звертається до українських народних оборонців в Галичині і до Української Держави взяти їх в рішучу оборону перед ворожими анексійними затіями" (Українське слово (Львів). — 1918. — 27 жовтня).

Енергійно протестуючи водночас проти затії так званої "Карпато–русскої ради", де верховодили "самі ряні зажерливі мадярони і їх прихвосні, галицькі кацапи, що в своїм імени, а не в імени Лемківського українського народа — прилучити нас до Чехословацької держави, щоби тим способом створити "противовес" словацькому стремлінню відсепароватися від чехів", лемки заявляли: "Як тяжким для закарпатських руснаків був мадярський гнет, як для лемків ненависним є польське ярмо, так небажаною є для сего народа і сполука з чехо–словаками. Серцем і душею є лемки звернені до великого Українського народа і його влади".

Уповноважений делегат Тимко Перейма при цьому заявляв: "Народ Лемківщини щиро бажає з’єдинитися з Великою Україною, а це своє бажання висказав він на 2–тисячнім народнім вічу в Гладишові пов. Горлиці дня 16. ХІ.1918. устами відпоручників всіх українських громад повітів Сянч, Горлиці, Грибів, Ясло і Коросно, як також громад із Закарпаття" (цит. за: Република (Станиславів). — 1919. — 6 марта).

Так звану Команецьку Республіку полякам вдалося перемогти лише в другій половині лютого 1919 року переважаючими силами військових з’єднань (там само: — С. 111).

Через брак українського війська недовго — з 3 до 12 листопада 1918 року — протрималася українська влада в Перемишлі (Енциклопедія Українознавства. — Париж – Нью–Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2007). А на теренах Західної Лемківщини москвофільським елементам наприкінці листопада 1918 року, з огляду на відсутність допомоги від армії щойно проголошеної Західно–Української Народної Республіки, вдалося спрямувати самостійницький українських рух, що виник з початку місяця, зовсім в іншому напрямку. Головною метою опанованої москвофілами "Русской Ради", що представляла населення Горлицького, Грибівського, Новосандецького та Ясельського повітів, відтепер стає прилучення Лемківської Республіки до Чехословаччини, але ця акція закінчилася провалом, а її провідники потрапили згодом під суд польської окупаційної влади (Бучацький В. Вказ. праця. — С. 112).

Безпосередній учасник подій 1918 року Яким Ярема вважав, що там, "де срібнолентий Сян пливе — отам і першопочатки нашої невдачі… Найважливішою задачею нашої стратегії в перші дні листопада повинно було бути створення міцного кордону більш–менш по лінії, яку означує ріка Сян. Усі зусилля мусили б бути спрямовані на Перемишль, Ярослав, Сянік. Уперед треба було забезпечити за собою ці найдалі на захід висунені стратегічні пункти. Львів мав другорядне значення до хвилі забезпеки лінії Сяну" (Ярема Я. Над Сяном. — Львів. 1997. — С. 9).

Та в тому то й справа, продовжує цей автор, "що в нас заготовленого плану не було; повстання не мало теж одного начального проводу. Події розвивалися самочинно й не зливалися в одну планову цілість; кожна закутана чи повіт уважали себе окремими й самостійними у своїх межах, і навіть на гадку їм не приходило, що їхній успіх залежний від успіху всієї країни. Поодинокі повіти, опановуючи свої "столичні" містечка, вважали діло в себе покінченим і в почутті неабиякого тріумфу і чекали радісних звісток про здобуття Львова, Перемишля і т. д." (там само. — С. 9).

Зрештою, "у краю очі всіх були звернені на Львів. Що діється в Перемишлі, над Сяном, мало хто цікавився. Загальне переконання було, що справа наша залежить від висліду боротьби за Львів. А наслідок того такий, що ми слушний час прогаяли, й лінію і Сяну майже без бою втратили. Тим долю Східної Галичини вже в перші листопадові дні якби втрачено" (там само. — С. 10).

26 лютого 1919 року на переговорах з представниками Антанти українська делегація запропонувала за лінію розмежування між поляками й українцями ріку Сян. Ця демаркаційна лінія була висунута як умова перемир’я і польській делегації того ж дня. Поляки від себе виставили таку ж лінію по Збручу, а опісля ніби поступилися задля компромісу, зажадали розмежуватися по лінії гора Попадя — Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Буськ — Берестечко. Зрозуміло, що це не могло задовольнити українську сторону, відтак переговори закінчилися безуспішно.

Наступного дня коаліційна комісія поїхала до Ходорова, де мала можливість дізнатися про погляд на цю справу Головного Отамана Симона Петлюри. Він "поставив домагання, щоб Антанта, полагоджуючи польсько–український спір, мала на увазі те, що тільки рішення, вдовольняюче українську суспільність, може стати основою ладу та нормальних відносин на сході Европи" (цит. за: Република (Станиславів). — 1919. — 4 марта).

28 лютого від імені Антанти французький генерал Бартелемі заявив українцям: "Ми — себто представники держав Антанти, а саме: Англії, Америки, Франції й Італії — розглянули совісно і основно справу, яку отеє рішаємо. Від обох сторін жадаємо жертв, та жертв тільки тимчасових, до часу рішення мирової конференції. Ваше воєнне положення нині добре, та завтра воно може змінитися на вашу некористь. між Чехами і Поляками заключено вже перемир’є, через Чехію поляки могтимуть довозити амуніцію для себе; на днях буде заключене перемир’є між німцями і поляками, большевики ще не заняли ніяку частину польської території і ніщо не приневолює поляків посилати зараз свої війська проти большевиків. Все те знають поляки і в тій свідомости їх надія і сила. Коли ви не приймете нашого предложения, возьмете відповідальність за той крок перед цілою Антантою. Будете мати тут війну з поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армія Галера, зложена з 6 дивізій, про якої хоробрість ми особисто могли переконатися у Франції. З другої сторони йдуть на вас большевики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших.

Коли ж ви приймете наше предложения, ми постараємось о признання вашої суверенности. Факт, що з вами говоримо і вам ставимо своє предложения вже є до певної міри признанням: не предкладається нічого тому, що не істнує. Далі ви при нашій допомозі поборите большевиків, відберете у них забрану тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожніми руками. А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти куди більші як одеських послів. Ми подбаємо, щоб ваших представників допущено на мировий конгрес. Пішлемо до вас свою місію, яка постійно у вас перебувала би і здавала би нашим державам справу про ваші домагання і потреби. Поручимо, щоби були навязані дипльоматичні зносини між державами Антанти і вашою державою. Тямте пословицю: помагайте собі, а небо вам поможе; те небо — се держави коаліції. Ваше рішення буде початком нового життя і вашого народного щастя. Не будете мати більше тої нагоди, що нині. Се святочна і велика година. У ваших руках доля вашого народу" (цит. за: Република (Станиславів). — 1919. — 6 марта).

Після цього українській і польській делегаціям було вручено ухвалу коаліційної місії з означенням демаркаційної лінії, що тягнулася від кордону Галичини вздовж Західного Бугу до впадіння в нього Язениці і далі по адміністративній межі між Жовківським і Кам’янсько–Струмилівським повітами, потім кордоном між Кам’янським і Львівським, Перемишлянським і Львівським, Бібрським і Перемишлянським і від Миколаєва східним кордоном Дрогобицького й Турківського округів. До карти прикладалися проекти договорів про перемир’я, обміну полоненими, тимчасове влаштування правних відносин в обох областях тощо. Окремою постановою передбачалося доставку українцям з Борислава за окрему плату стільки нафтопродуктів, що принесла б їм стільки доходів, як у січні 1919.

Відповідь представники Антанти хотіли одержати до восьмої ранку 5 березня.

2 березня Рада державних секретарів Західної області УНР після заслухання звіту делегації без обговорення вирішила відмовити пропозиції Антанти. Протестувати проти поведінки місії Антанти у Львові, її пропозиції не можуть бути прийняті та "що в обороні своєї землі мусить Західня Область нашої держави продовжати свою війну проти Польщі…" (цит. за: Република (Станиславів). — 1919. — 6 марта).

"Хай розсудить нас залізо і кров! — під таким заголовком появляється після цього звернення командувача УГА М. Омеляновича–Павленка і начштабу В. Курмановича: "На третий день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цеї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від тих місцевостей на захід великі простори української території мали би остати далі в руках поляків аж до остаточного вирішення на мировім конгресі. Рівно ж до рішення мирового конгресу заборонено поділ землі великої польської власности, через що утруднено було би переведення земельної реформи" (цит. за: Република (Станиславів). — 1919. — 6 марта).

Так, з самого початку свого існування Польша відмовилася визнати кордони УНР і в міру можливості просувала свої на схід. І хоч межі Польської держави були встановлені в грудні 1919 р. на міжнародній конференції у Спа за принципом: національна держава на національній території, однак у керівництві Речі Посполитої перемогли екстремістські елементи, які намагалися відновити Польщу "від можа до можа", тобто в тому числі і за рахунок українських земель.

Скориставшись з критичного становища УНР, у квітні 1920 р. у Варшаві були підписані конвенції між Петлюрою та Пілсудським, які передбачали, що в обмін на військову допомогу та визнання уряду Директорії до Польщі повинна була відійти Східна Галичина та західні повіти Волині по річки Збруч і Горинь.

За таких умов лише наслідки радянсько–польської війни, що розпочалася 25 квітня 1920 р., могли визначити подальшу можливість існування українських земель в єдиній державі. Польські та українські війська протягом кількох тижнів захопили значну частину Правобережної України і 6 травня зайняли Київ. Однак, подальше їх просування було зупинено. Польський уряд не приховував територіальних зазіхань щодо України. Відразу ж після окупації Ю. Пілсудський віддав наказ про передачу Володимир–Волинського, Ковельського, Дубнівського, Рівенського, Острозького, Кремінецького повітів під управління уряду Польщі.

Так, Пілсудський допомагав українцям усунути більшовиків з України і утвердити самостійну українську державу. Але, як визнають польські історики, "Пілсудський прагнув послабити Росію, відриваючи від неї Україну. Одночасно боявся, щоб не постала сильна українська держава. Мала то бути диверсія проти Росії і не більше" (Czubynski А. Ор. — cit. — S. 171).

Можливо, були в цьому й інші мотиви польських політиків, зокрема, бажання зберегти власну державність через підтримку такої української держави, яка служила б буфером до Росії. В одному з своїх листів провідний діяч польського державного відродження Роман Дмовський ще в серпні 1917 року писав: "Аби бути сильними зовні, треба нам досить далеко на схід посунутися, але для збереження сили внутрішньої не можна посуватися задалеко, бо ми втратимо польський характер держави. З того погляду північний схід (Литва, Білорусь) є для нас безпечнішим від південного сходу (Україна). На мою думку, найкраще для нас було б мати губ. Ковенську, Віленську, Гродненську, більшу частину Мінської і Волині, зрештою і два повіти Поділля (плоскировський і кам’янецький)" (ibid. — S. 43, 44).

Те ж саме повторив він і на Паризькій конференції 3 березня 1919 року (ibid. — S. 44).

Після контрнаступу Червоної армії уряд Польщі звернувся до країн Антанти з проханням про допомогу. Функції посередника взяла на себе Англія. 12 липня 1920 р. міністр закордонних справ лорд Керзон надіслав до Москви телеграму, в якій пропонував умови перемир’я. В ній, серед інших пропозицій "передбачалася лінія кордону між Польщею та Радянською Україною, яка повинна була проходити через Гродно — Немирів — Брест–Литовський — Дорогуск — Устилуг — Грубешів — Крилов — західніше Рава–Руської — східніше Перемишля до Карпат. Пізніше вона отримала назву "лінії Керзона" (Боєчко В., Ганджа О., Захарчук Б. Формування державних кордонів України. — К., 1991. — С. 9).

Переконані у наступальній могутності Червоної Армії московські більшовики відкинули посередництво Англії. Вони заявили, що мирні переговори з Польщею можливі тільки за умови, коли остання сама звернеться з проханням про перемир’я. Уповноваженому з польських справ Уншліхту, котрий перебував на Західному фронті, Ленін дає ось таку таємну директиву: "Ми заявляємо дуже урочисто, що забезпечуємо польським "робітникам і селянам кордон східніше того, який дає Керзон і Антанта" (Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1996. — Т. 1. — С. 93).

(До речі, коментуючи цей цинічний документ, Д. Волкогонов наголошує, що "Ленін готовий був піти на нові територіальні поступки за рахунок Росії, щоб завоювати підтримку польських "робітників і селян" (там само. — С. 93).

А те, що Ленін торгував у цьому випадкові українськими землями, на яких наш народ проголосив уже визнану світом незалежну Українську Народну Республіку, російський демократ Д. Волкогонов не обмовився й словом).

Наприкінці липня 1920 року польський уряд таки змушений був звернутися до Москви з такою пропозицією. Мирні переговори почалися в Мінську. В них брала участь і делегація УСРР. Але в цей час стратегічна обстановка на фронтах різко змінилася. Польський уряд зміг перегрупувати свої сили і не тільки зупинив наступ Червоної армії, але й за допомогою українського вояцтва завдав їй низку нищівних ударів. Переговори припинилися. Та у Польщі не було сил для продовження війни. Міжнародне становище складалося також не на її користь. Переговори були відновлені у Ризі.

12 жовтня були заключені попередні умови мирного договору, а 18 жовтня припинилися військові дії. Використовуючи успіх контрнаступу, Польща зуміла продиктувати свої умови миру. Згідно з Ризьким миром від 18 березня 1921 року в межах Польщі залишилося понад 162 тис. кв. км українських земель з населенням понад 11 млн. чоловік (Боєчко В., Ганджа О., Захарчук Б. Формування державних кордонів України. — С. 9).

Наш народ з цим не мирився. Протестували і зарубіжні українські організації. Так, Робітнича Рада у Відні 24 березня 1923 року заявляла: "Віроломна Антанта в страху перед новим походом революції признала Польщі кордони Рижського мира, хоча у Версальському договорі сама вирішила, що польська держава має повстати лиш в неоспоримих своїх етнографічних межах, хоча так в договорах в Спа, Севрі та інших вирішувала, що Східна Галичина не находиться в межах суверенної Польщі.

Антанта, яка торгує націями, вломила віроломно усі свої попередні постанови і, не додержуючи навіть даного собою зобов’язання вислухати представників української нації, виконала поспішно самосуд над 10 мільйонами українського населення. Таким вирішенням держави Антанти, роздираючи і шматуючи живий організм великої української нації, дали ще один доказ ненаситної жадоби імперіалістичної захланности, а підсичуючи глубоку ненависть одних націй проти других, творять вічно тліюче джерело нових непокоїв та зародок великих воєн, які видніють на горизонті Європи" (ЦДАВОВУ: Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 615. — Арк. 36, 37).

Не мовчали і українці Холмщини та Підляшшя. На своєму Надзвичайному з’їзді в травні 1927 року вони заявляли про права автохтонного етносу в цьому регіоні (Селянський шлях. — 1927. — 4 червня).

У неймовірних важких умовах, коли українство, його віра й церковні храми постійно переслідувалися й нищилися, без підтримки УСРР — звідти могли тільки агітувати за соціалістичний шлях у майбутньому — українці Польщі продовжували боротися за виживання. Зрештою можемо погодитися, що перед другою світовою війною їм ще вдалося затриматися компактною етнічною масою не лише в Підляшші, Холмщині й Надсянні, а й за Сяном.

Після "золотого вересня" 1939 року, коли українські терени Закерзоння опинилися під владою гітлерівської Німеччини, сюди прибуло чимало галичан і волинян, котрі тікали з більшовицького "раю". "Сотні емігрантів з Галичини, Волині, частинно з Буковини і Закарпаття, — писала газета "Голос Підкарпаття, — влились оживчою струєю в холмські й підляські села та містечка, розбуджуючи їх покликом до власної української правди. Поклик не остався без відгомону. Підляшшя, віками шарпане супротивними силами, то царською Москвою, то шляхетською Польщею, залякуване, баламучене, вивожуване, а то й катоване смертельно, дихнуло знову свобідніше, розкрило ширше груди, щоб зачерпнути свіжого подиху" (Голос Підкарпаття (Львів). — 1942. — 27 вересня).

Очолюваний у роки Другої світової професором Володимиром Кубійовичем Український Центральний Комітет приділяв велику увагу відродженню українства Закерзоння. Нарада в справі Холмщини і Підляшшя, яку 2 жовтня 1942 року він відкрив, насамперед з’ясувала історію відродження цих регіонів після переходу під німецьку владу та занепад після відпливу галицьких українців, починаючи з літа 1941. Відтак Провідник УЦК тоді наголошував: "Холмщина і Підляшшя має всеукраїнське значіння, там потерпіли ми не більші втрати з території. На терені Холмщини добре виробити методи оборони окраїн, які не мають у нас досить активного елементу. Стан південної Холмщини добрий, лиш Підляшшя загрожене. До Білої необхідно кинути яких 50 галичан. На Підляшші немає місцевих людей, які повели би працю, — можна хіба підвиховати молоде покоління. Необхідна виміна галичан з підляшанами… Згодом треба знайти деяку кількість священиків, які працювали б над калакутами" (Національний архів Канади — NAC: MG 31. — D 203. — Vol. 17. — File 24).

За розпорядженням німецької окупаційної армії влітку 1943 року частину української людності переселено з південної частини Замойщини на схід. З липня були виселені Рахані, Городиславовичі — село, Городиславовичі–колонія, Семниця, Михалів, Тарнаватка, Гута Тарнавацька, Вепрове Озеро, Верехані, Тимін, Сумин, Підгуття, Гатчиська, Антонівка, Заборечне, Ксенжостани, Звартівок, Вожучин — всього 582 родини. Наступний етап переселення охопив Лащівку, Майдан Гірний, Недежів, Руду Волоську, Типин, Юстинівку, Підгірці, Переволоку, Перевірськ, Руду Залізну, Перевірськ–Марухняк, Перевірськ–колонію, Ярчів, Ярчів–колонію, Верещицю, Верещицю–колонію, Городок, Завади, Коргині, Юрів, Савбадію — 806 родиню Крім того, для створення своєрідного буферного поясу між поселеннями німецьких колоністів було передбачено переселити 1200 українських родин з Грубешівського повіту, що виривало їх з батьківської землі (ibid).

Можливість з’єднання майже всіх західноукраїнських земель з матір’ю–Україною з’явилися після підписання пакту Молотова–Рібентропа, за яким до СРСР відходила територія Польщі по Сян — Віслу — Нарев. На цю лінію і вийшла Червона армія після 17 вересня 1939 року. Але після підписання 28 вересня між СРСР і Німеччиною "Договору про дружбу і кордони" радянські війська повернулися на лінію Керзона, встановлену ще 1920 року: Гродно — Ялівську — Немирів — Берестя — Дорогуськ —Устилуг — Грубешів — Крилов — західніше Рава–Руської — Перемишль. Тобто українські землі на крайньому заході потрапили під окупацію нового агресора.

Треба зазначити, що в 1939 році гітлерівці планували створення західної української держави за рахунок міжвоєнної Речі Посполитої. Зокрема, міністр закордонних справ Третього рейху Ріббентроп у 1939 році опрацював два варіанти, які зачіпали долю українців Польщі:

1. Здійснити четвертий поділ Польщі, за якою Німеччина зрікається на користь СРСР усіх земель на схід від лінії Нарва — Вісла — Сян.

2. Розчленувати рештки Польщі, аби до Литви відійшов Віленський край, а західні українські землі стали б незалежною державою, якщо на це погодиться СРСР (Капустянський М. Військова підготовка ОУН // ОУН. 1929–1954. — Париж, 1955. — С. 13).

Ще одна нагода приєднання західноукраїнського регіону до України траплялася 1944 року у зв’язку з переходом Червоною армією державного кордону. Тодішній керівник УРСР Микита Хрущов пропонував створити окрему Холмську область у складі України, про що свідчить знайдений автором невідомий досі архівний документ (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 711. — Арк. 6, 7).

За приєднання до України виступали широкі кола українського громадянства не тільки Холмщини, а й Підляшшя, Надсяння і Лемківщини. В архівних фондах збереглася велика кількість звернень українців цих регіонів до Хрущова та Сталіна з проханням приєднати їхні землі до України.

Однак замість цього між урядами УРСР і Польщі 9 вересня 1944 року було підписано угоду про взаємне переселення українців з Польщі до Радянської України, а поляків і євреїв — із Західної України до Польщі. Кордон, до речі, між УРСР та Польщею був дещо змінений за рахунок відступу від лінії Керзона як на захід (Сокаль), так і на схід (Перемишль).

Проте більшість українців, котрі проживали в районах на схід від річки Сян, вважали перехід цього регіону до Польщі тимчасовим. При цьому, як повідомляв начальник 7 відділу Політуправління 1–го Українського фронту підполковник Дубровицький у донесенні на ім’я Микити Хрущова, вони нерідко посилалися на заяву останнього, зроблену на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 року, про те, що "землі Холмщини, Грубешова, Ярослава і т. д. український народ розглядає як свої споконвічні" (там само. — Спр. 1475. — Арк. 12).

Так, населення Галучкова, в якому налічувалося 116 Українських господарств, заявило уповноваженим по переселенню: "Ми не бажаємо не тільки їхати, але й слухати, нам нікуди їхати, у нас Україна тут" (там само. — Арк. 6, 7).

Староста села Симушова (в 1939–1941 році голова сільради) так відгукнувся на пропозицію переселитися в межі Радянської України: "Якщо у Вас кордон на сході, то у нас кордоном є Сян" (там само. — Арк. 242).

Коли в селі Гломча представники влади спробували використати для агітації за переселення 150–ти українських сімей місцевого священика, той на своє звернення почув від парафіян таку відповідь: "Ви можете їхати, а в нас батьківщина тут, і їхати ми не збираємось, наш український кордон має бути до Криниці" (там само. — Спр. 1470. — Арк. 243) — тобто в крайньому населеному пункті в передгір’ях Татр, поблизу Кракова.

Оскільки добровольців на переселення було небагато, польська і радянська влади вдалися до брутального тиску, а затим і терору, що викликало обурення й глибокий сум серед українців.

Про настрої українського населення свідчить, зокрема, звернення лемків, передане урядові СРСР через уповноваженого по евакуації в Горлицях: "…Наші умисли і очі звернені на схід, на руський народ, і ми надіялися звідтіль визволення. Коли Червона Армія начала наступать на германців, ми утишилися, у нас в Карпатах зачали організовувати отдели партизанов, наши люди зачали виступати і доповняти їх, але за то немало погибло наших із рук германських.

Ми живили потайки партизанів, доносили їм відомості, хотя нам за те грозила смерть од германців. Коли Червона Армія перейшла нашу землю, до нас прибули воєнні старшини для набора людей до Червоної Армії. Ми не чекали на примус, але дали охотно добровольців, й значне число. Наші добровольці були в перших рядах на фронті, єсть убиті, єсть ранені і каліки і єсть відзначені за відвагу.

Ми думали, що знайдемося разом з нашою руською землею в границях Совітського Союзу, і що Совітський Союз зробить з нашей Лемковщини Красну Швейцарію, і ми заживемо свободним життям на нашій землі.

Яке розчарування, коли ми довідалися, що Совітський Союз продав чи дарував нашу землю полякам, а нам предложив охотне переселення. Часть народа переселилася, а друга часть, котра більше свою рідну землю любить, користуватись з того не хоче, позосталась на своїй землі, хоч і знає, що земля та гориста і мало родюча, але наша руська і вистарчальна на наше удержання, бо що сказав би Вам серб або чорногорець, якби йому предложили:

"Серб, покинь свою землю і твої гори і переселись на Україну на чорнозем". Знаєм, що не згодився, а що сказав би швейцар, а що сказав би ескімос з далекої Гренландії.

Ми кривдились Совітському Союзу, ми ніде не виступали протів і відносились як найлучше і до Червоної Армії і споживали чим могли, споживали воєнні відділи, давали контингент м’яса, збіжжя, картошки і роботу, а Совітський Союз продав нашу землю полякам, тож коли спродав землю, то спродав нас, людей, бо ми живем не на місяці, тільки на землі, і з місяця не сходим на землю, і на тій землі хочемо і дальше жити і переселятися не міркуємо…

Але власті стосують до нас примусове переселення, при помощі війська викидають безборонних з хати, конфіскують посліднє невелике майно. Поляки кажуть, що вони русин не виселяють, що вправди на війську мундир польський, але ж під мундиром не польська особа криється. Хто не хоче охотно йти, то, кажуть, підеш примусово, але мусите записатись як охотно. Ми заявили, що ми люди, не худоба і не африканці чорні, бо й тими не торгують, щоби з нами в такий спосіб поступати. Ми нічого Совітському Союзу ані полякам не винні, щоби нас стосувати і принудітельно змушено викидати з нашої землі.

Ми першими до тих часів невольно будем зносити це і дальше, але хочем терпіти на нашій землі, бо вона єсть наша, руська.

"Якщо Совітський Союз не хоче нашу землю, то і не хоче нас, і зоставте нас, коли ми Вам не нужні!.." (там само. — Спр. 172. —Арк. 153–153 зв.).

Але відчайдушні звернення не допомогли: сталінська машина терору в супрязі з польськими шовіністами діяла безжально. В 1944—1946 роках до Радянської України примусово в страшних умовах було виселено 482 тисячі українців (там само. — Спр. 4356. — Арк. 34).

Ті, що залишилися, продовжували підтримувати відділи Української Повстанської Армії, котрі ставали в оборону своїх братів. І тоді у Варшаві в 1947 році задумали нелюдську акцію, підтриману в червоній Москві, — операцію "Вісла", яка передбачала поголовне виселення українців на німецькі землі, що відходили до Польщі. Відтак українські населені пункти Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя залишились без українців. їх було насильно вигнано з рідної землі.

Такий поворот з вирішенням проблем українського етносу на західних рубежах боляче відгукнувся не тільки в свідомості нашого населення Закерзоння, а й серед громадян УРСР. Скажімо, професор Львівського педагогічного інституту М. С. Думка висловився в ті дні так: "Настрій наш, галичан–українців, сильно підупав. Зникають наші сподівання на возз’єднання всіх українських земель, хай навіть у формі великої української радянської республіки. Всі українці кажуть, що Радянський Союз війну програв, а виграла її Польща. Знову розривається українська земля на частини: до Польщі відходять Лемківщина, Перемишль, Ярослав та інші…" (там само. — Спр. 1449. — Арк. 14 зв.).

Так воно і трапилося…

У додаток до цього в 1951 році СРСР передав Польщі ділянку території Дрогобицької області, до складу якої входили Нижньо–Устриківський, 3 сільради — Стрілківського і 4 — Хирівського районів. В обмін на це УРСР одержала таку ж кількість землі (48 тисяч гектарів) Люблинського воєводства; вона була включена до складу Львівської області як Забузький район (Козловсъкий І. Встановлення українсько–польського кордону. 1941–1951 рр. — Львів, 1998. — С. 186–188).

За підрахунками А. Орликовського, на користь Польщі в Закерзонні втрачено близько 22 тисяч квадратних кілометрів української етнічної території, на якій проживало 1.320 тисяч населення, в тому числі до 757 тисяч українського (Орликовський А. Вказ. праця. — С. 12).

Із втратою нашого Посяння, Холмщини та Лемківщини, писав далі він, "ми втратили прастарі українські землі, які в княжій добі належали Київській Русі, опісля Галицько–Волинському королівству із історичними городами, як: Холм, Угруськ, Дорогочин та Бузі, Щекарів, Богинь, Червень, Ярослав, Перемишль, Переворськ, Любачів, Сянік та інші" (там само. — С. 13).