Жертва "українських гнид": трагедія Петра Болбочана

Через усю коротку історію УНР червоною ниткою проходить страх тодішніх можновладців перед "українським Бонапартом" — популярним у військах офіцером, який, як їм здавалося, міг здійснити військовий переворот і встановити диктатуру. 

Цей нав'язливий страх змушував урядовців ухвалювати абсурдні рішення і позбуватися кадрових офіцерів, які критикували уряд за помилки у військовій справі. Одним з таких людей став командувач Запорізького корпусу Армії УНР полковник Петро Болбочан, якого, перефразовуючи Петлюру, з'їли не "московські воші", а "українські гниди"…

Шлях до української армії

Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в с. Гіджеу (за іншими даними — с. Маршинці) Хотинського повіту Бессарабської губернії в незаможній родині. Провчившись два роки в духовній семінарії, він вирішив обрати професію військового і вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. 1909 року закінчив навчання і, отримавши ранг підпоручика, був відправлений до 38-го Тобольського пішого полку. Рік за роком рухався службовими щаблями і напередодні Першої світової війни вже мав ранг поручика, був полковим ад'ютантом. Планував продовжити навчання і вступити до Військової юридичної академії, але війна розпорядилася його долею по-своєму.

За короткий період другої половини 1914 року до  вересня 1915-го Петро Болбочан узяв участь у 37 бойових акціях. У воєнні роки Болбочанові довелося іноді обіймати по кілька посад — виконуючи обов'язки полкового ад'ютанта, він одночасно командував окремими ротами полку, кулеметними й розвідувальними підрозділами. У жовтні 1916-го вже мав чин капітана російської армії. 

Рух за українізацію військових частин російської армії, що розгорнувся з початком революції, докотився й до фронту. На ділянку, де стояв обоз 5-го корпусу, яким на той час командував Петро Болбочан, прибув 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького. Вояки прибули на фронт без належного майна та зброї. Вражений капітан допоміг українцям зброєю та речами і сам узявся організовувати національну військову частину. 4 листопада 1917 року Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського полку при 5-му армійському корпусі, а командиром підрозділу призначили Болбочана. Полк почали комплектувати особовим складом, але взяти участь у боях він так і не встиг. 

На початку грудня 1917 року солдатський комітет корпусу вирішив ліквідувати полк. Болбочан з такою "військовою демократією" не погодився і наказав заарештувати членів комітету. Але було вже пізно: у результаті запланованої комітетом акції український полк роззброїли, а казарми підірвали й розбили гарматами. З групою старшин і козаків Болбочан вирушив до Києва, але дістався туди аж у січні 1918 року, коли до міста вже наближалися більшовицькі війська. На основі його групи було створено Республіканський курінь, який налічував 500 осіб і входив до складу Сердюцької дивізії. Цей підрозділ узяв участь у вуличних боях з більшовиками, а після відступу з Києва у лютому 1918 року був перетворений на 2-й Запорізький піший курінь і приєднаний до Окремого Запорізького загону. Командувачем загону призначили генерала К.Прісовського, а Болбочан став його помічником. 

Битва за Крим

Після підписання Берестейського миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною ситуація на фронті змінилася. На запрошення українського уряду союзники ввели в Україну війська, які разом з українськими підрозділами почали відтісняти більшовиків. 2 березня 1918 року українські частини, серед яких був і 2-й Запорізький курінь під командуванням Болбочана, випереджаючи німців, увійшли до Києва. А 4 березня Окремий Запорізький загін, яким тепер уже командував генерал О.Натієв, відправили на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. 

На початку квітня українці звільнили від більшовиків Харків. Лави запорожців поповнювалися за рахунок місцевого населення, і підрозділ, який на початку кампанії розрісся до дивізії, тепер став корпусом. Петра Болбочана призначили командиром 1-ї Запорізької дивізії. 10 квітня 1918 року штаб запорожців отримав від військового міністра О.Жуковського таємний усний наказ вирушити на Крим і звільнити його раніше за німців. Для виконання завдання З.Натієв виділив окрему Кримську групу, забезпечену всіма видами зброї, на правах дивізії, командувати якою призначив Петра Болбочана. Кримська операція стала його "зоряним часом".

Запорожці швидко просувалися вперед, захоплюючи в більшовиків важливі залізничні вузли, що дозволяло доправляти війська та техніку до Криму — через Лозову, Синельникове, Олександрівськ (сучасне Запоріжжя). В Олександрівську вони зустрілися з бійцями легіону Українських Січових стрільців під командування Вільгельма Габсбурга (він же Василь Вишиваний), що тоді входив до складу австрійської армії. Зустріч була дуже теплою, командири обох підрозділів улаштували з цієї нагоди військовий парад вулицями міста. Але надовго Болбочан у місті не затримався — вже 18 квітня, наступного дня після параду, він вирушив у похід. 

Спочатку командир Кримської групи планував спуститися вниз по Дніпру до Перекопа, однак від цієї ідеї довелося відмовитися — до приходу української армії більшовики встигли забрати весь річковий флот, а шукати нові судна не було часу. Відтак новітні запорожці рушили на Крим тим самим шляхом, що й їхні славетні попередники — в напрямку Сиваша. Того самого дня українські війська вже билися з більшовиками під Мелітополем. Ворог уперто не бажав відступати, але в запорожців з'явився несподіваний союзник — білогвардійський підрозділ полковника Дроздовського. Тиску з двох боків червоні не витримали і змушені були відступити, навіть не встигнувши вивезти військове майно та техніку. За інших обставин білі стали б для Болбочана серйозною перепоною, але вони прямували на Дон, і шлях на Сиваш був відкритий. 

20 квітня в Мелітополі з'явилися й німці. Командир 15-ї дивізії ландверу генерал фон Кош до ідеї форсувати Сиваш поставився скептично, порадивши Болбочанові зачекати, доки підійде решта дивізії. Але той не послухався: по-перше, тому що мав наказ, по-друге — не хотів давати більшовикам час закріпитися на позиціях. Підозрюючи, що червоні на півострові мало що знають про ситуацію на фронті (до Криму встигли прорватися лише окремі підрозділи), Болбочан вдався до хитрощів. Наближаючись до Сиваша, командир запорожців надсилав від імені більшовицьких підрозділів телеграми з туманними повідомленнями (тут йому допоміг полонений, який знав ворожий шифр), що підтверджували існування фронту перед затокою. "Інформаційна війна" завершилася перемогою — червоні повірили Болбочану і не надіслали до Сиваша основних сил. У ніч з 20 на 21 квітня запорожці переправилися через затоку на бронепоїздах і мотодрезинах з піхотою настільки швидко, що більшовики не встигли навіть підірвати міни й знищити залізничне полотно. 

Не спиняючи наступу, Болбочан рухався далі. 22 квітня запорожці зайняли Джанкой, а 24 квітня були в Сімферополі. "Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були удекоровані цвітами і переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана", — згадує один з учасників походу сотник Б.Монкевич. Але радість командира запорожців була затьмарена прибуттям представників німецького командування, які вимагали негайно припинити наступ, погрожуючи, що змусять запорожців підкоритися силою. Не бажаючи йти на конфлікт, Петро Болбочан поступився. А наступного дня начальник штабу німецької дивізії заявив, що на запит німців про Кримську групу українське військове міністерство відповіло, ніби наказу про операцію в Криму не давало і нічого про групу не знає. Не маючи жодних наказів про наступ, окрім усних інструкцій, командир запорожців опинився в неймовірно складній ситуації…

На щастя, конфлікту вдалося уникнути — до Сімферополя прибув командувач Запорізького корпусу генерал О.Натієв, який зв'язався з Києвом і в телефонному режимі отримав наказ військового міністра УНР О.Жуковського про негайний відхід запорожців з Криму. Про що було оголошено в присутності генерала фон Коша. Кримська група вирушила до Мелітополя, де її застав гетьманський переворот. 

У битві з некомпетентністю

У період правління Павла Скоропадського становище Болбочана не поліпшилося. Проросійські урядовці в оточенні гетьмана вважали його небезпечним елементом і переконували Скоропадського ліквідувати корпус. Завершилося тим, що корпус перетворили на Окрему Запорізьку дивізію і відправили служити на північний кордон з більшовицькою Росією, де і після Берестейського миру ситуація була не дуже спокійною: у чернігівській прикордонній смузі запорожцям довелося протягом трьох місяців битися з червоноармійськими загонами. За виявлену мужність і героїзм на початку жовтня 1918 року вони отримали подяку від Скоропадського, а Болбочан був підвищений у званні до полковника. 

14 листопада 1918 року гетьман, який після поразки Німеччини у Першій світовій війні залишився без підтримки союзників, видав грамоту про федерацію з "білою" Росією. Українські опозиційні партії сприйняли це як сигнал до повстання, створили свій уряд — Директорію — і почали виступ проти чинної влади. Болбочан спочатку намагався переконати гетьмана піти на поступки і навіть…стати на чолі повстання. Але в Києві його телеграму до Скоропадського сприйняли як провокацію. І тоді запорожці перейшли на бік повсталих.

З перших днів повстання полковникові стало ясно, що українські політики не вміють учитися на власних помилках. Під час переговорів з представниками Українського національного союзу, який керував повстанням проти Скоропадського, Болбочану повідомили: голова Директорії Винниченко домовився з представниками РСФРР, що ті відтягнуть на себе гетьманські частини біля кордону і дозволять повстанцям розгорнути наступ усередині країни, тож хай полковник домовляється з ними про спільні дії. Але Болбочан відмовився: за кілька місяців служби на кордоні він уже встиг побачити справжні наміри більшовиків. 

Забиваючи баки Директорії, більшовики тим часом вели підготовку до наступу не проти гетьмана, а проти неї. У Полтаві за наказом Болбочана було заарештовано ревком на чолі з М.Шинкарем, який не визнавав Директорії і, спираючись на місцевих повстанців, розстріляв командування 6-го Полтавського армійського корпусу і 100 старшин українського війська. Зі знайдених у Шинкаря документів випливало, що він та його прибічники чекали на прихід Червоної армії, яка мала допомогти їм у боротьбі з Директорією. Але замість подяки Болбочан отримав від українських урядовців критику: вони ще вірили в можливість "єдиного революційного фронту"…

З кожним днем ситуація на Лівобережжі погіршувалася. Всередині січня 1919 року в полках Запорізького корпусу вже залишалося по 400, а то й по 200 вояків. Від поповнення, що його надсилали з Києва, не було жодної користі: новобранці приїздили без одягу й харчів і швидко дезертирували або переходили на бік більшовиків. Болбочан відверто критикував владу за таку "допомогу", але нагорі до його критики не дослухалися. Навіть гірше: коли 20 січня полковник повідомив, що відступає з Полтави на Кременчук, аби зберегти бодай залишки війська, це викликало лише критику з боку урядовців Директорії. І за кілька днів полковника заарештували.

Проте наказ про арешт прийшов не з Києва. Сотник Омелян Волох, який тоді командував Богданівським полком у складі Запорізького корпусу і мав товариські стосунки з Петлюрою, вирішив скористатися ситуацією на фронті і самовільно наказав заарештувати Болбочана. Не приховуючи своїх намірів зайняти посаду командувача Запорізького корпусу, Волох змалював командуванню Армії УНР ситуацію так, ніби заарештував Болбочана за "зраду", тобто за відступ з Полтави, і ніби у військах полковникові не довіряють. Втім, останнє було явним перебільшенням — дізнавшись про арешт полковника, запорожці були готові звільнити його силою. Але Болбочан відрадив їх, не бажаючи проливати кров і сподіваючись, що нагорі розберуться. На жаль, його сподівання не справдилися…

Дорога у вічність

У своїй книжці "Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника" українські дослідники В.Сідак, Т.Осташко і Т.Вронська докладно відтворюють останні місяці життя командувача Запорізького корпусу. 25 січня 1919 року полковник отримав від Надзвичайної слідчої комісії Директорії обвинувальний акт. Його звинувачували і в зв'язках з донським отаманом Красновим, і у привласненні грошей з Харківської та Полтавської скарбниць, і навіть у невиконанні усних наказів вищого командування про зняття гетьманських відзнак на військовій формі й прикріплення натомість червоних розеток. На все те Петро Болбочан відповів оскарженням, підкріпленим документами, а 26 січня звернувся до українського уряду з відкритим листом, у якому критикував його політику, спростовував звинувачення на свою адресу і просив пояснити причини арешту. 

За клопотанням Євгена Коновальця, який тоді командував корпусом Січових стрільців, Болбочана відправили до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ), де він разом із дружиною мешкав під наглядом місцевої влади. Західноукраїнський уряд поставився до полковника привітно: йому надали номер у готелі "Уніон" і не обмежували свободи пересування. Розгляд його справи затягувався: лише у квітні 1919 року до Станіславова нарешті прибув військовий слідчий. І в травні Петро Болбочан був фактично реабілітований: йому запропонували вирушити до Італії для організації там частин з військовополонених-українців. Він погодився, сподіваючись хоча б так бути корисним для батьківщини. Але поїздка так і не відбулася: на урядовому засіданні 31 травня 1919 року практично всі міністри виступили проти. 

Тим часом запорожці не полишали надії повернути свого командира. На початку червня 1919 року полковники Запорізької групи військ підписали клопотання до державного інспектора цього підрозділу М.Гавришка з проханням призначити на посаду командувача групи П.Болбочана. Діючи в межах своїх повноважень, інспектор погодився і видав відповідний наказ, повідомивши про це рапортом головного отамана С.Петлюру. Навряд чи він міг подумати, що подібні дії нагорі сприймуть як спробу державного перевороту…

9 червня 1919 року П.Болбочана і М.Гавришка за наказом С.Петлюри заарештували за злочинну діяльність проти уряду і самовільне захоплення влади. На слідстві Болбочан заявив, що не погоджувався прийняти на себе обов'язки командувача групи без санкції командування. Втім, це вже мало кого цікавило: його доля була вирішена. 10 червня відбулося засідання надзвичайного суду, який того ж дня виніс Петрові Болбочану вирок — розстріляти. І 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського полковника стратили. Його смерть справила тяжке враження не лише на запорожців, які зажадали від влади провести ревізію процесу і покарати винних: у далекій Австрії з посади дипломатичного представника УНР подав у відставку відомий український науковець В'ячеслав Липинський. Але повернути до життя талановитого і відданого Україні військового це вже не могло: "українські гниди" виявилися сильнішими…