Життєвий уклад, весільні традиції в Київській русі.

За часів Київської Русі дівчата та хлопці вступали у шлюб дуже рано. Дівчата в 13-14 років, а хлопці — в 15. Цей вік вважався шлюбним, але одружитись можна було і раніше, в тому випадку, якщо це династичний шлюб, або, якщо дівчина вже була позбавлена невинності.

Слід зазначити, що жінка в тому патріархальному укладі життя ніколи не могла бути рівною своєму чоловікові, до того ж, в Київській Русі практикувалось багатоженство, втім, здебільшого серед панівного класу населення.

Дівчат використовували як речі з ціллю поєднання сімей династичними шлюбами, або з ціллю отримання викупу.

Багато весільних обрядів, які були прийняті в ті часи збереглись в українській культурі і до сьогодні. Розглянемо деякі з них.

“Викрадення” нареченої

Навіть ще до виникнення держави Київська Русь в окремих племенах на українських землях практикувалось “викрадення” нареченої, як спосіб укладання шлюбу. Спочатку це було насильницьке дійство, де дівчина насправді викрадалась, і її привозили в дім чоловіка, якому вона мала стати дружиною. Звісно, її думка нікого не цікавила.

З часом це дійство перейшло в більш прийнятну та менш насильницьку форму, і перетворилось на весільний обряд, де за попередньої домовленості між родичами подружжя, відбувалось “викрадення”.

Викрадали наречену під час гучних свят. Наречений мав, що називається з-під носу в її батька “сперти” дівчину, зажадавши взяти її собі за дружину. Звичайно, такий вчинок мав би потягнути за собою міжплемінний конфлікт, тому, щоб цього уникнути наречений мав сплатити так зване віно, тобто відкуп за наречену.

“Приведення” нареченої у дім нареченого

Схожий на попередній обряд, але різниться трохи іншим становищем нареченої.

В цьому випадку наречений прилюдно повідомляє, що має намір взяти собі за дружину певну дівчину (після цього він не мав права від неї відмовитись, якщо це траплялось, він платив великий штраф і нареченій, і її сім’ї), і якщо ні в кого заперечень немає, якщо всі вимоги виконані, то наречена добровільно йде з дому батька, в дім чоловіка.

Наречений так само платить батьку нареченої викуп, а от наречена отримує від свого батька придане. Та навіть за таких обставин, вона не може розраховувати на рівні права між подружжям, але от відносяться до неї вже не як до речі, а як до дружини, хоча слово чоловіка все ще залишається “законом” в їх сім’ї.

Вимогами до вступу в шлюб в ті часи було досягнення шлюбного віку та відсутність іншого шлюбу, судячи з усього саме у дівчини.

Дівич-вечір за часів Київської Русі

За традиціями Київської Русі дівчина, яка виходить заміж, повинна була ридати навзрид, прощаючись зі своєю молодістю, красою та невинністю, а також, звичайно, зі свободою. Для того, щоб добитись такого ефекту, в дім запрошувались подруги дівчини, та якась жінка, більш поважного віку з приємним голосом, яка знала багато страждальних пісень, і могла змусити наречену “завити”.

В основному всі плакали за певним сценарієм, в тому числі і наречена, але все ж саме в неї він мав бути максимально щирим.

В такому стані вона мала бути від сватання і аж до весілля. Вона постійно повинна була виплакувати сумні пісні під акомпанемент плакальниці — вдома, на вулиці, в гостях, постійно.

І аж в останній день перед весіллям, все ще під сумні співи, наречена з подругами йшли в лазню, де її обмивали, якби обновляючи, стираючи минуле життя, і готуючи до нового.

Після лазні, в батьківському домі, наречену одягали у новий одяг, розплітали косу та обрізали її.

Далі з молебними піснями всі дівчата і плакальниця йшли до батьків вимолювати благословення, і коли вони його давали, в домі нарешті звучала величальна пісня, і наречена вклонялась своїм рідним в ноги — від старших, до молодших.

Парубочий вечір за часів Київської Русі

Після сватання наречений та його друзі збирались разом, щоб напитись та повеселитись, а в ніч перед весіллям хлопець мав один піти в лазню, ні з ким не розмовляти, щоб не зурочити.