Козак Петро Мамарига летiв на своєму конi, а татари обсiдали Петра з усiх чотирьох сторiн. 

Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. 

- Гиворе! - сказав Петро своєму коню. - Удвох нам невтекти. Тiкай сам. Як-не-як, а самому тобi буде легше. А я заховаюсь в озерi. 

Петро вирiзав шаблею очеретину i поплив. 

Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається пiд водою, i тодi вискочив на горб i кинувся в степ. Та було пiзно. 

Татари помiтили Гивора i закричали: 

- Оце його кiнь! Ловiмо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече! 

Татари оточили Гивора i колом погнали на нього. 

Та кiнь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що пiдставляють свою голову: Гивор сам по собi розiгнався i перескочив татар iз їхнiми кiньми i вже було б втiк, якби, та якби не впав переднiми копитами у вузький степовий рiвчак. 

Татари спутали Гивору переднi i заднi ноги i сказали: 

- Тепер кiнь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловiмо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня вiн далеко не втече i не зайде. Озеро! Вiн тут, вiн заховався в озерi, а ось i його слiди! 

Татари позiскакували з коней i випили кумису. 

Козак Петро Мамарига сидiв у водi i дихав через очеретину. 

Вiн сидiв посерединi озера, бо знав, що татари плавати не вмiють i до нього не доберуться. 

Була осiнь, i по краях озеро вже замерзло. 

Синенький льодок в заберегах татар не спинив, i татари поповзли по ньому до води. 

- Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! - говорили татари i мiсили озеро вздовж i впоперек аж до того мiсця, де вода їм була по шию. Далi татари не йшли, бо боялись втопитись. 

Петро ж тим часом сидiв у водi i дихав, i все теє татарське чув, що вони говорили про нього, i думав: 

"Говорiть менi, говорiть, а менi тут у водi тепло". 

- Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобi скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарi, аби ти знав, як воювати з нами. 

"От", - думав собi Петро. В небi сливiла туча, i горя не було. 

"От, - думав собi Петро, - хто б це моїм товаришам-козакам та звiстку подав, що я тут один у водi з очеретиною в ротi та дихаю через неї. Нема кому i звiстки подати, хiба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим i люльки набити та цим тютюнцем закурити". 

А татари? Татари поморились та позамерзали. 

Намокло вилiзли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як наступила нiч, i озеро стало замерзати на очах. 

- Оце добре! Як тiльки озеро геть усе чисто замерзне - тодi ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тодi волею-неволею йому доведеться пробивати головою лiд i йти в нашi руки. А поки що озеро замерзає - ми трохи поспимо. 

Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу i поснули. 

Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки i вночi нападають. 

Закуняв у водi з очеретиною в ротi i Петро Мамарига. 

Раз нiч - i всiм людям i звiрам хочеться спати, то чого б то i славному козаку Петру Мамаризi хоч не поспати, то покуняти? 

I Петро задрiмав... Один окунь, видно, голодний, розiгнався i з розгону вхопив Петра за вус. Петро - лап! - нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило. 

- От i тварюка! - вилаяв окуня Петро.- Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам пiвторавусим? Треба ж тобi таке - зайшов в озеро!.. Ото ж нiколи, коли сидиш у водi з очеретиною в зубах, нiколи не треба не те що спати, а навiть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне i шабля... 

Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потiм i спробував їх на зуб. 

- Тепер буду добиратись до своїх заднiх, - сказав собi кiнь Петра Мамариги. 

Та як Гивор не вигинав шиї - до своїх заднiх нiг вiн дiстатись не мiг. 

- Що робити? 

А робити було що. I Гивор це зробив: вiн став на свої переднi i побiг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала i повмирала. 

- Повмирали, - сказав їм Гивор, - навiть забули крикнути... 

- Гиворе, це ти чи хто? - спитали козаки. 

- Я, - сказав Гивор. - Козак мiй, Петро Самiйлович 

Мамарига, сидить в озерi i дихає через очеретину. 

- Дiло звiсне, - сказали козаки. - То що? 

- А те, що на озерi вже хвиль не стає. 

- Тепер чи коли? 

- Тепер. 

- Тодi по конях, - сказали козаки. 

Козак Петро Мамарига сидiв з кобзою на травi перед козаками, i срiбна чарочка була бiля його колiна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою i дивився через його плече.

Медіа