Магабгарата

ЛЕГЕНДА ПРО ШАКУНТАЛУ

1
Сам увійшов Душ'янта-цар
У ліс, свій почет відпустив;
Але у пустині святій
Пророка Канву не знайшов.

2
Дивись – нікого там нема,
Порожня хата. «Хто тут є?» –
Спитав він голосом гучним,
Аж в лісі відгук залунав.

3
На поклик вийшла і стоїть,
Немов сама богиня Шрі,
Вродлива дівчина. На ній
Вбрання, як у пустинниць всіх.

4
І чорноока на царя
Душ'янту дивиться, його
Вітає тепло: «Добрий день»,
І цар із нею привітавсь.

5
Посадовила і води,
Щоб ноги вмити, подала,
Тоді спитала ще царя,
Як почуває він себе?

6
І виконавши все, що слід,
Як звичай чемності велить,
Вона звернулась знову так:
«Що маю я зробити ще?»

7
А гарна дівчина була,
На це звернув увагу цар.
Тому, вітаючи її,
Такі слова їй відказав:

8
«О діво, вшанувати тут
Пророка Канву забажав.
Вродлива, ти скажи мені,
Куди пішов тепер святий?»

9
Вона: «Пішов святий пророк
Плоди збирати для пожертв.
Поверне незабаром він.
Ти б, може, почекав його?»

10
Проте не повертав святий,
А цар на дівчину дививсь:
Гарнесенька, і стан стрункий,
І ваблять очі та вуста.

11
«Скажи мені, хто ти така?
Чому у пустині живеш?
Навіщо і відкіль сюди
Така вродлива ти прийшла?

12
Твій вигляд захопив мене,
Кохання в серці я відчув.
Про тебе хочу знати все,
Красуне, все скажи мені!»

13
Цареві відповідь тоді
Вродлива дівчина дала
Своїм привітним голоском,
Від хати не відходячи:

14
«Мене вважають за дочку
Пророка Канви, царю мій.
Могутній він, святий аскет,
Законів та пожертв знавець».

Душ'янта

15
Святий пророк, що світ увесь
його шанує, зрікся геть
Жінок, отож підпасти він
Не міг спокусі аж ніяк.

16
Красуне, як можливо це,
Щоб ти була йому дочка?
Оцей великий сумнів мій
З'ясуй мені, прохаю я».

Шакунтала

17
Ось про походження моє
І як це сталося колись
Правдиву істину тепер
Пізнаєш. Слухай, що скажу.

18
До нас прийшов сюди колись
Святий аскет і запитав,
Хто я така, і ось тоді
Йому все Канва розповів.

19
Так Канва відповів тоді,
Коли аскет його спитав;
Таке походження моє,
Тому я й Канвова дочка.

20
Не знавши рідного свого,
За батька Канву визнаю.
Тобі я все розповіла,
Що чула я тоді сама.

Душ'янта

21
Отже, царева ти дочка,
Красуне, це ти довела.
Тебе за жінку я візьму,
Скажи, чого бажаєш ти?

22
Своє намисто золоте,
Царську кирею, обручки,
Такі, що діаманти в них
Цінніші, мабуть, міст усіх;

23
І хутра дорогі, скарби
І царство забирай моє,–
Усе твоє, о чарівна,
Лише за жінку будь мені.

24
З тобою одружуся я
Тим шлюбом, що зовуть у нас
«Гандгарвів шлюб», бо від усіх
Найкращий він, о боязка!

Шакунтала

25
Мій батько з пустині пішов,
Великий царю, по плоди.
Ось незабаром прийде він,
Тоді віддасть мене тобі.

Душ'янта

26
До тебе прагну я, струнка,
З тобою хочу я зійтись,
Лише для тебе я живу
І серце б'ється та тремтить.

27
Тобі я приятель і друг,
Кохана, захисник я твій.
Ти подаруй себе мені,
За жінку будь мені, молю!

28
Кохаю, гарна, я тебе,
Мене кохаєш ти також,
Повинні одружитись ми,
Найкращий є Гандгарвів шлюб.

Шакунтала

29
Якщо це є законний шлюб
І вільна я, о царю мій,
Ти зараз вислухай, яку
Умову ставлю я тобі.

30
Ти виконати те, що я
Скажу таємно, присягайсь.
Нехай той син, що народжу,
Такий же буде цар, як ти.

31
Хай успадкує він твій трон.
Якщо ти обіцяєш це,
Тоді, Душ'янто, зараз ми
Одружимось з тобою тут.

32
«Хай буде так,– цар відповів
Негайно, не вагався він.–
В столицю потім, о струнка,
Тебе до себе я візьму.

33
Присяги не порушу я.
Такого слова варта ти».
Так обіцяв Душ'янта-цар
Вродливій дівчині стрункій.

34
І по закону руку взяв
І зараз злігся з нею він.
А потім, втішивши її,
Він обіцяв їй знов і знов:

35
«Велике військо надішлю
У складі чотирьох частин,
Щоб до столиці довезти
Тебе аж у самий палац».

36
Так обіцявши, він пішов
Із пустині, могутній цар.
Проте він думав увесь час,
Що скаже той пророк святий.

37
«Побожний старець і аскет,
Чи вдіє Канва щось мені?» –
Запитував себе в думках.
І до столиці він дійшов.

38
А Канва в той же самий час
Якраз додому повернувсь.
Шакунтала була смутна,
Тому не стрінула його.

39
Але пророк пізнав усе,
Бо мав такий небесний дар.
І задоволене сказав,
Бо очі мав, що бачать все:

40
«Хоч дозволу я і не дав,
Таємно одружилась ти,
Та вчинок не злочинний твій
І не злочинний ось чому:

41
Найкращий-бо Гандгарвів шлюб
Для кшатріїв, коли зійшлись
Таємно і без молитов
Коханий та кохана вдвох.

42
Великий, мудрий, чесний цар
Душ'янта,– перший від усіх.
З тобою злігшися, тепер
Він вже, вважай, твій чоловік.

43
Народиш сина ти колись,–
Великим буде владарем.
Він царюватиме у нас,
Собі підкорить землі всі».

44
Плоди, що Канва їх приніс,
Поклав він долі й відпочив.
Дочка Шакунтала, йому
Помивши ноги, каже так:

45
«Мій чоловік Душ'янта-цар
Найкращий від усіх людей.
Будь же ласкавий, тату мій,
До нього й родичів його».

Канва

46
Тебе люблю я, а тому
До нього теж прихильний я.
Бажання вибирай собі:
Зроблю все, що захочеш ти.

47
Їй бог любові підказав
Бажання висловити так:
«Хай завжди чесний буде цар,
А царство сильне та міцне».

Шакунтала народила чудового сина Сарвадаману. Коли хлопчик уже став юнаком і виявив надзвичайну відвагу, Канва вирішив відрядити його до Душ'янти з Шакунталою, отож і мовив їй:

48
«Твій хлопчик виріс, час настав
Коронувати юнака».
Сказав так Канва і усіх
Покликав учнів він своїх:

49
«Беріть Шакунталу,– сказав,–
І сина та разом везіть
їх до столиці, до царя:
Цеп гарний хлопчик – син його.

50
Задовго мешкати в батьків
Жінкам не личить: це псує
їх славу, вдачу та ім'я.
Тож якнайшвидше їх везіть».

51
Пустинники сказали: «Так».
Шакунтала і син пішли
До міста того, що його
«Слоновим містом» люди звуть.

52
Так мати чорнобрива йшла,
А з нею синьоокий син
Шляхом, що до столиці вів,
І до палацу досягли.

53
Прийшли. І зараз служники
Цареві звістку подали;
Стоїть вона, а з нею син,–
Як сонце гарний був юнак.

54
Пустинники, сказавши все,
Додому разом геть пішли.
Шакунтала, вклоняючись,
Вітала ввічливо царя:

55
«О царю, цей юнак – твій син.
його коронувати слід.
Від тебе маю я його,
Як ми умовились, зроби.

56
Ти пам'ятаєш, як тоді
У пустині, де жив пророк,
Мій батько Канва, склали ми
Умову, що ти сам ствердив».

57
Про все Душ'янта пам'ятав.
Та, вислухавши, відповів:
«Ні, не пригадую. Скажи,
Хто ти така? Чого прийшла?

58
З тобою не кохався я,
Не мав з тобою жодних справ,
Лишайся тут чи геть іди,
Мені однаково, повір».

59
І засоромилась вона,
Почувши отакі слова,
І непритомна та смутна,
Мов нерухомий стовп, стоїть.

60
Гнів чорні очі розпалив,
Уста скривилися, тремтять.
І скоса дивиться, немов
Спалити зором хоче вщент.

61
З обуренням лице своє
Вона вкриває. Але все ж
Чеснота, що в пустинниць є,
Бадьорості їй надала.

62
Задумавшись лише на мить,
Розгнівана йде до царя,
Наблизилась і почала
З обуренням казати так:

Шакунтала

63
Могутній царю! Знаєш все,
Навіщо ж так говориш ти:
«Ні, не пригадую»,– немов
Якийсь недобрий чоловік.

64
Відомо серцю твойому,
Що правда і що кривда є.
Ти правду-істину скажи,
Дарма не ображай мене.

66
Хто душу відлучив свою
Від правди, той грабіжник вже,
Той злодій, що пограбував
Когось, зустрівши на шляху.

66
«Я був там сам»,– гадаєш ти,
Але бог Кама знає все,
Йому відомий вчинок твій,
Навіщо ж, царю, так брехать?

67
Гадає злодій, що ніхто
Його не бачить. А боги
І та душа, що в ньому є,
Напевне бачили усе.

68
Тому, що я прийшла сама,
Мене і ображаєш ти.
Пошани варта я якраз
Тому, що я сама прийшла.

69
За віщо перед усіма
Так зло мене образив ти?
Це ж місце не безлюдне. Тож
Я прошу, вислухай мене.

70
Душ'янто, якщо слів моїх
Не здійсниш ти у цюю ж мить,
Хай зараз голова твоя
На сто розіб'ється шматків!

71
Зароджує собі дітей
У жінці чоловік її.
Мовляв, удруге він родивсь,
Тому й дружиною вона.

72
Коли вже народився син,
Тоді вбезпечено усе.
І задоволені діди –
Ті, що померли чи помруть.

73
Дружина – господиня ж бо,
Вона народжує дітей,
її життя – це чоловік:
Усе, що скаже він, закон.

74
Для чоловіка жінка є
І друга половина, й друг,
А також певне джерело
Чесноти, щастя і утіх.

75
Якщо вона раніш помре,
На небі чоловіка жде.
Коли ж раніш вмер чоловік,
Вона негайно йде за ним.

76
Тож намагаються добуть
Собі жінок чоловіки,
Щоб забезпечити себе
І тут, і там – в обох світах.

77
Себе, як сина, родить знов
В своїй дружині чоловік,
Тому повинен шанувать,
Як матір, власну жінку він.

78
У виді сина, що родивсь,
Побачивши своє лице,
Як у свічаді, він радий,
Неначе в рай вже увійшов.

79
Коли до батька прибіжить
Хлопча,хоч в пороху й брудне,
Цілує й пестить сина він,
Бо щастя вищого нема.

80
Чому зрікаєшся тепер
Ти сина, що стоїть отут?
На батька скоса погляда,
Але нічого: він – твій син.

81
Торкнутися йому дозволь
До тебе, обійми його,
Найвище щастя для батьків –
Свойого сина обійнять.

82
Чи ти не бачив на селі
Селян щасливих і радих,
Що, стрінувши своїх дітей,
Цілують, обіймають їх?

83
Від тебе, гарного, родивсь
Оцей чудовий, гарний син.
В прозорім озері немов
Себе самого бачиш ти.

84
Колись ти по лісах блукав,
Шукав газелей, полював.
Мене в пустині ти знайшов,–
В святого Канви я жила.

85
Ну що ж, додому я піду,
Якщо зрікаєшся мене.
Але хлопчина цей – твій син,
Не смієш вигнати його».

Д у ш ' я н т а

86
Я сина, що родила ти,
Шакунтало, не визнаю,
Не можна вірити тобі,
Неправду кажеш, брешеш ти.

87
Хіба можливо, щоб твій син
Так виріс за короткий час?
Адже ж дорослий він стоїть,–
Юнак стрункий, міцний як стовп.

88
І невідомо щось мені
Все те, що ти розповіла.
Тебе не знаю я. Іди,
Не залишайся. Геть іди!

Шакунтала

89
Як зернятко, малі гріхи
Ти в інших бачиш, царю мій,
Свої ж, такі, як більви плід,
Чогось не добачаєш ти.

90
Велика правда, царю мій,
Завжди законом є для нас.
Умови ті, що сам ти склав,
Не відкидай, правдивим будь!

91
Якщо навмисне брешеш ти
О істини не визнаєш,
Тоді піду я геть сама.
Нечесний, сам лишайся тут!

92
Все ж царюватиме мій син
Без тебе навіть на землі.
Від гір високих до морів,
Душ'янто,– бо могутній він».

93
Скінчила. Раптом залунав
В повітрі голос неземний.
його почув Душ'янта, двір,
Міністри всі, що там були:

94
«Душ'янто-царю, справді ж бо
Юнак цей сином є твоїм.
Ти мусиш виховать його,
Шакунталу не ображай!

95
Обоє ви – його батьки.
Ти годуватимеш його
І прізвище йому даси,–
Нехай він зветься Бгарата!»

96
Почувши голос той богів,
Зрадів ясний Душ'янта-цар,
Брахманам та міністрам всім
Промовив він такі слова:

97
«Панове, чули ви оцей
Небесний голос, що віщав?
Я можу визнати тепер,
Що справді це мій власний син.

98
Коли б його я визнав так,
Поклавшись на її слова,
Великий сумнів був би все ж
Щодо походження його».

99
І, визнавши, поцілував
У голову та обійняв
Цар сина, а навколо всі
Брахмани славили його.

100
I цар зазнав найвищих втіх,
Коли він сина обіймав,
Ласкаво потім вшанував
Шакунталу-дружину так:

101
«Коли з тобою ми зійшлись,
Вступили у таємний шлюб.
Тебе того не визнавав,
Що сумнів знищити хотів.

102
Адже ж подумать міг би люд:
Була це примха, та й усе.
Що ж то за шлюб без перешкод?
І я навмисне діяв так.

103
Обурившись, сказала ти
Чимало неприємних слів.
Усе прощаю я тобі,
Дружино люба ти моя».

104
і тут ясний Душ'янта-цар
Свою царицю наділив
Скарбами різними, вбранням
І пригостив її як слід.

105
А синові, що народивсь
В Шакунтали, він дав ім'я
Бгарати і при цім сказав:
«Нехай він буде цар-юнак!»

ЕПІЗОД ПРО НАЛЯ І ДАМАЯНТІ
(Уривки)

ЯК НАЛЬ І ДАМАЯНТІ ПОКОХАЛИСЯ

1
Жив цар колись, що звався Наль,
Могутній Вірасени син.
Вродливий, доброчесний був.
На конях добре знався він.

2
І на чолі царів усіх
Стояв, як Індра між богів.
І сяяв він над усіма,
Як сонце, що вгорі блищить.

3
Побожний, добрий вед знавець,
Правдивий,чесний,у боях
Хоробрий, нішадгійський цар
Великим військом керував.

4
Жаданий для жінок-красунь,
Взірець для добрих всіх мужів,
Найкращий від усіх стрільців,
Він, як сам Ману, царював.

5
В Відарбгів посідав престол
Могутній, славний Бгіма-цар.
Нащадків він бажав собі,
Був чесний, а дітей не мав.

6
Жадаючи собі синів,
Приносив жертви всім богам.
Аж ось прийшов до нього гість
Великий Дамана-пророк.

7
Святого Бгіма частував
Удосталь, прагнучи синів.
Цариця вшанувала теж
Пророка, як закон велить.

8
І задоволений брахман
Уволив побажання їх:
Дочку-красуню та синів,
Героїв трьох, їм обіцяв.

9
Крім Дамаянті, ще синів –
Дама, Данта і Даману,
Хоробрих,чесних та міцних,
Які підкорять світ увесь.

10
Була вродлива та струнка,
Ласкава й лагідна дочка;
Уславилися на землі її чеснота і краса.

11
Коли царівна літ дійшла,
Сто подружок і сто служниць
Про неї дбали увесь час,
Неначе про саму Шачі.

12
Царівна сяяла між них
В блискучих шатах і вбранні,
Як блискавка Савдамані,
Найяскравіша з блискавок.

13
А очі в неї чарівні,
Довгасті, як в богині Шрі.
Такої вроди не знайти
Між півбогів і між богів.

14
Мабуть, нема і між людей
Такої ніжної краси.
Своєю вродою вона
Зачарувала всіх богів.

15
Відважний Наль, як дужий тигр,
Не мав суперників собі,
Вродливий, ніби Кама-бог,
Що владарює над людьми.

16
Невпинно славили усі
Царівні Налеву красу,
Так само й Налеві-царю –
Царівни вроду чарівну.

17
І закохалися вони,
Не бачившись, через чутки;
Кохання в серці їх обох
Цвіло й зростало все буйніш.

18
Коли, нарешті, Наль не міг
Кохання стримати свого,
Самотній він пішов у гай,
Що поблизу палацу був.

19
І от фламінго бачить він
Там незвичайних,золотих.
Гуляючи поміж кущів,
Він птаха одного впіймав.

20
Аж раптом птах заговорив
І Налеві сказав таке:
«Ти, царю, не вбивай мене,
Я послугу тобі зроблю.

21
Царівні Дамаянті все
Про тебе, Налю, розповім.
Крім тебе, ні про кого вже
Не буде думати вона».

22
Ось що сказав той птах, і цар
його негайно відпустив.
Знялись фламінго разом всі
І до Відарбгів ген летять.

23
Коли ж столиці досягли,
Злетіли в палацовий сад.
Уздріла Дамаянті їх,
І здивувалася вона.

24
На тих фламінго золотих
Замилувавшися, жінки
З'юрмились і хотіли вже
Ловити знадливих птахів.

25
Але розбіглися вони
Скрізь по діброві чарівній.
За ними кинулись жінки,
їх намагались наздогнать.

26
Царівна одного із них
Впіймала майже. Раптом він
По-людському заговорив
І мовив їй такі слова:

27
«Ти чула, Дамаянті, є
В Нішадгів цар великий Наль,
Прегарний, як Ашвінів два,
Такого між людей нема!

28
Коли,чудова,станеш ти
Його дружиною навік,
І врода, і життя твоє
Найвищої мети дійдуть.

29
Ми бачили усіх богів,
Гандгарвів, півбогів, людей,
Але такого, як цар Наль,
Вродливого – нема ніде.

30
А ти – найкраща між жінок,
Як Наль – поміж чоловіків.
Чудовий він, чудова ти
І буде це найкращий шлюб».

31
Почувши дивні ці слова,
Вродлива Бгімова дочка
Відповіла йому: «А ти
Те саме Налеві скажи!»

32
«Скажу»,– царівні відповів
Птах незвичайний, золотий.
Він до Нішадгів полетів
І Налю все переказав.

НАЛЬ ГРАЄ В КОСТІ

1
Дізналась Дамаянті: Наль
У кості грає, славний цар,
Як божевільний – день і ніч,
Мов розуму позбувсь свого.

2
Розумна Бгімова дочка
Злякалась, розпачу дійшла.
Замислилась,як помогти
Цареві в цій біді страшній,

3
Порятувати в скруті цій
І відвернути від костей;
Коли він майже все програв,
Наважилась на крок такий.

4
І Врігасену на ім'я,
Стареньку мамку, що була
Розумна й здібна до розмов,
Покликавши, сказала їй:

5
«Міністрів запроси сюди,
Мовляв, так їм звелів сам цар,
Хай скажуть, що він вже програв,
Який ще залишився скарб».

6
Коли почули про наказ
Міністри, радники двірські,
Збагнули: «В небезпеці й ми» –
І кинулись усі в палац.

7
Підданці вірні теж прийшли,
Цариця привітала їх,
Доповіла про них царю,
Та Наль нікого не пустив.

8
Цариці він не відповів,
І Дамаянті в свій покій,
Образу терплячи в душі,
Прийшла нещасна і сумна.

9
А цар, віддавшися костям,
Як божевільний програвав,
І бідна Дамаянті знов
Звернулася до мамки так:

10
«Варшнею-джуру ти поклич,
Скажи, мовляв, сам цар звелів;
Хай прийде він сюди мерщій!
Важлива справа в мене є!»

11
Почувши цей сумний наказ,
Побігла мамка й привела
Варшнею-джуру, а разом
І інших вірних царських слуг.

12
Розумна Бгімова дочка
Привітним, ніжним голоском
Звернулась до Варшнеї так:
«Наспів тепер рішучий час!

13
Прихильний був до тебе цар
Завжди і всюди, друже мій!
Йому зробити мусиш ти
Велику послугу тепер!

14
Що більш він грає і що більш
Пушкара в нього виграє,
То більш зростає пристрасть в нім
Страшна, нестримна до костей.

15
Коли Пушкара кине кість,
Перемагає він завжди,
А Наль поразки зазнає
Та лиха лютого від гри.

16
І він не слухає порад,
Що друзі подають йому.
І навіть на мої слова
Уваги не звертає Наль.

17
Гадаю, я невинна в тім,
Що Наль не слухає мене.
А, може, збожеволів він?
Адже не чує слів моїх!

18
Благаю, джуро, я тебе:
Допоможи хоч ти мені!
Не вистачає сил моїх!
Загибелі чекаю я!

19
Найкращих коней запряжи
Царевих, як думки, прудких.
Бери обох моїх дітей
І одвези їх в Кундіні!

20
Лишивши там обох дітей
І коней у моїх батьків,
Зостанься, коли хоч, і сам
Або деінде оселись!»

21
І ці царицині слова
Варшнея всі переказав
Міністрам, радникам царським,
Нічого не змінивши в них.

22
Поміркувавши, ті дали
Свій дозвіл. Вік узяв дітей
І швидко кіньми їх довіз
До діда Бгіми в Кундіні.

23
А там залишив коней, віз
І Налевих обох дітей,
Що звались:Індрасеном – син,
А Індрасеною–дочка.

24
Із Бгімою, старим царем,
Він попрощався і, сумний,
Додому повернув мерщій
І до Айодг'ї сам подавсь.

25
А там, на превеликий жаль,
За візника став у царя,
Що в тій країні панував
І Рітупарна мав ім'я.

НАЛЬ ТІКАЄ ДО ЛІСУ

1
Варшнея-джура геть пішов,
А славний Наль невпинно грав.
Програв Пушкарі чисто все:
І царство, і усі скарби.

2
Пушкара посміхнувся зло
І мовив: «Царство ти програв.
Та граймо ще! Скажи лише,
Що закладаєш ти тепер?

3
Ще Дамаянті в тебе є,
Бо решту все ти загубив,
За добрий заклад дай її!
Коли є згода, граймо знов!»

4
Такі образливі слова
Збудили лютий гнів царя,
Відчувши прикрість на душі,
Не відповів нічого він.

5
Зирнувши на Пушкару, Наль
Розлютувався, розпаливсь
І царське убрання своє
Блискуче й пишне поскидав.

6
В самій сорочці залишивсь
Нещасний Наль,– усе програв
І геть пішов, бо втратив він
І щастя, й велич, і скарби.

7
А Дамаянті вслід за ним
В самій сорочці теж пішла.
Три ночі пробули удвох
Десь поза містом, у лісах.

8
Аж ось Пушкара, цар новий,
В столиці так оголосив:
«Хто Наля в себе прихистить,
Того позбавлю я життя!»

9
Пушкарів лютий цей наказ
Перелякав всіх городян,
І Налеві допомогти
Ніхто наважитись не міг.

10
Зневажений великий цар
У передмісті бідував.
Три ночі перебувши там,
Лише водою він жививсь.

11
Коріння, овочі збирав,
Бо голод дошкуляв йому.
І Дамаянті увесь час
Перебувала вкупі з ним.

12
Нещасний, виснажений Наль
Поглянув – угорі летять
Птахи не прості, а чудні,
Із золотавими крильми.

13
Колишній нішадгійський цар
Собі подумав: «Ось тепер
Дістану їжі й заразом
Ще й золота здобуду я!»

14
Щоб їх спіймати, кинув він
Свою сорочку на птахів.
її вхопивши, всі вони
Угору високо знялись.

15
Злетівши, проспівали ще
У небі синім злі слова.
А Наль нещасний па землі
Без одягу, нагий стояв.

16
«Ми – кості, дурню! Нам кортить
До краю знищити тебе,
Бо неприємно нам було,
Що в тебе ще сорочка є!»

17
Ці кості спостерігши, цар,
Що залишився сам нагий,
До Дамаянті поспішив
І мовив їй такі слова:

18
«Чудова! Гнів костей-птахів
Вже з царства скинув геть мене.
Голодний, більш не можу я
Терпіть нужденного життя.

19
Я від підданців вже зазнав
Зневаги досить і образ.
Аж ось ці кості, ці птахи
Взяли останній одяг мій.

20
Зневірений твій чоловік
Неначе розуму позбувсь.
Послухай, жінко, що тобі
Я зараз висловлю як друг!

21
Чимало різних тут шляхів.
Ведуть на південь всі. Поглянь!
Прямує крізь Аванті цей
Аж до Рікшавата-гори.

22
До Віндг'ї потім, де біжить
Пайошант-річка в океан;
Там,у пустинях, у святих,
Є всяка зелень та плоди.

23
Цей шлях в край Відарбгів веде,
А той – в країну Кошалів,
Що простягається якраз
Праворуч від південних гір».

24
Навмисне жінці він слова
Оці проказував не раз,
Пояснював, які шляхи
В яку країну приведуть.

25
Проте вона, зажурена,
Скорботна, та ласкава все ж,
Тихеньким, ніжним голоском
йому тоді відповіла:

26
«Тріпоче серце, і тремчу
Всім тілом я, уся дрижу,
Коли я чую ці лихі
Слова твої, о Налю мій!

27
Ти втратив царство,все добро
І без сорочки залишивсь.
Як ножу, кинувши тебе
У цьому лісі, десь піти?

28
Зневіривсь ти і зажуривсь,
Не ївши. Коли б я могла
Нещасному допомогти,
Це з радістю зробила б я.

29
Бо ліків кращих не знайдеш,
Ніж вірна жінка,– знають всі!
Вона в біді рятунок дасть.
Хіба неправду я кажу?»

30
А Наль: «Так, правду кажеш ти,
Кохана жінко,– у біді
Для чоловіка жінка є
Найкращі ліки на землі.

31
Не хочу зоставлять тебе,
Ти не лякайся, боязка!
Себе я краще загублю,
Ніж залишу тебе саму».

32
Вона ж: «Великий пане мій!
Якщо не кидаєш мене,
Навіщо ти розповідав,
Як до Відарбгів шлях іде?

33
Хоч не бажаєш, пане мій,
Зоставити свою жону,
Але примусить доля зла
У пущі кинути мене.

34
Ти натякаєш всякий раз
На ті шляхи, о Налю мій!
Скорбота, туга і нудьга
Зростають у моїй душі.

35
Коли у родичів моїх
Притулок хочеш ти знайти,
Обоє підемо до них
В Відарбгу, царю й пане мій!

36
Тебе вшанує Бгіма-цар,
Як звичай чемності велить,
У славі житимеш ти з ним
Щасливий, Налю, любий мій!»

РОЗЛУКА НАЛЯ З ДАМАЯНТІ

1
А Наль: «Я царював би там
Напевне, як і Бгіма-цар,
Проте – нехай я і в біді –
Ніколи не піду туди.

2
Коли з'явився вперше я
До тебе й радощів зазнав,
Чи можу я прийти тепер,
Щоб спричинити горе й сум?»

3
Наль говорив і хвилювавсь
І Дамаянті цим стомив;
Вона прикрила і його
Своєю сорочиною.

4
Отак одягнені, вони
Блукали в хащах довгий час.
їх голод мучив і жага.
Аж ось житло якесь знайшли.

5
І біля захистку цього
Колишній нішадгійський цар
Не міг стояти на ногах
І, зморений, додолу впав.

6
Брудний, у пороху,нагий
Цар Наль і Дамаянті з ним,
В одній сорочці на обох,
Лежали на сирій землі.

7
Царицю ніжну і струнку
Сон непробудний охопив,
Бо горе, втома та журба
Її знесилили цілком.

8
І спала жінка довгий час,
А чоловік її не спав.
Велику муку він терпів,
Ніяк забутися не міг.

9
В тяжкій турботі нудьгував
Та думав про свою біду,
Як царство, друзів втратив він
І опинився у лісах.

10
«Страждань великих я зазнав.
Яких іще зазнаю я?
Хіба не краща буде смерть
За жалюгідне це життя?

11
Зо мною вкупі і вона
Зазнає теж найгірших лих!
Коли ж залишиться сама,
Напевне, піде до батьків.

12
Адже ж дружині можу я
Завдать лише великих мук,
А як залишиться сама,
Щасливо житиме собі!»

13
Він довго думав і вагавсь
І ухвалив кінець кінцем,
Що буде краще, коли він
Залишить Дамаянті тут.

14
«Найкращий захист для жінок
Чеснота; захистить вона
Дружину вірную мою
Від небезпеки і образ».

15
Вагаючись, він жалкував
За Дамаянті довгий час,
Але злий Калі спокусив
Царицю кинути саму.

16
Єдина на обох була
Сорочка в них, і він хотів
Від неї відірвати шмат,
А решту жінці залишить.

17
Збирався так зробити це,
Щоб не прокинулась вона.
І по оселі навмання
Никав і всюди зазирав.

18
Невпинно нишпорив, шукав,
Аж ось знайшов, кінець кінцем,
Кинджал без піхов, що лежав
Забутий долі, у кутку.

19
Кинджалом тим одрізав Наль
Сорочки шмат і тягу дав.
А Дамаянті залишив
В глибокім сні на самоті.

20
Проте він незабаром знов
До того повернувсь житла
І плакав, ревно жалкував,
На бідну жінку дивлячись.

21
«Не сміли сонце й вітерець
Торкнутися її чола.
Тепер вона лежить сама,
Голодна на сирій землі.
22
Лише шматок сорочки є
В нещасної, що спить нага;
Коли ж прокинеться вона,
То збожеволіє, мабуть.

23
Ця добра Бгімова дочка,
Що я самотню залишив,
Як піде в непроглядний ліс,
Де змії й хижаки живуть?

24
Хай захистять усі боги,
Ашвіни й Марути тебе!
Але найкращий захист твій
Це те, що вірна жінка ти».

25
Отак, найкращий на землі,
Лихі слова Наль промовляв,
І мов причинний він подавсь,
Бо Калі ним заволодів.

26
І повертався ще не раз,
А потім знову геть тікав:
То злому Калі підпадав,
То серцю свойому скорявсь.

27
А серце, наче з двох шматків,
Хитається туди-сюди:
Сахається, тікає геть,
То до житла вертає знов.

28
Але нарешті Калі злий
Здолав його, і Наль утік,
Покинув Бгімову дочку,
Хоч побивався і тужив.

29
Він майже розуму позбувсь,
Бо Калі злий його здолав:
Цар Наль без вороття утік,
А бідолашну залишив.

ЯК ДАМАЯНТІ ВРЯТОВАНО ВІД ЗМІЯ

1
Вона прокинулась тоді,
Коли вже Наля не було.
Спочила трохи, а проте
У лісі страшно їй самій.

2
Побачивши, що Наль утік,
Упала в розпач, не на жарт
Злякалася і почала
Крізь сльози кликати його:

3
«Гей, чоловіче, царю мій!
Мій пане! Друже любий мій!
Залишив ти мене саму,
Загину в лісі я тепер!

4
Законів добрий ти знавець,
Ти завше справедливий був,
Але покинув тут мене
В той час, коли заснула я.

5
Як міг ти зрадити мене,
Дружину, що кохав колись?
Жорстокосердий і лихий
Мене, безвинну, загубив.

6
Ось як ти здійснюєш тепер
Ту клятву, що давав тоді
В присутності усіх богів,
Коли обрала я тебе.

7
Хіба вже не існує смерть?
Не підлягають люди їй?
Як можу жити я хоч мить
Сама без тебе, пане мій?

8
3 дружини вірної не слід
Глумитися чоловікам!
Хіба не бачиш, Налю мій,
Як я злакалася й тремчу?

9
Напевне, ти сховався десь!
Ось зараз я знайду тебе!
За деревами стоячи,
Чому не відгукнешся ти?

10
Жорстокий ти, о царю мін!
З тобою я прийшла сюди.
Нудьгую, плачу тут сама,
Не хочеш втішити мене!

11
Оплакую не себе я –
Турбуюсь я тому, що ти
Без мене в нетрах лісових
Блукати мусиш, пане мій!

12
Зазнавши голоду й жаги,
Стомившися, о Налю мій,
Увечорі вже більш мене
У джунглях не зустрінеш ти!»

13
І розхвильована вона,
Немов вогненний смолоскип,
Блукала ген туди й сюди
Та плакала на самоті.

14
Біжить і падає, і все
Біжить і кличе знов його.
І плаче, бідна, увесь час,
І бродить в пущі лісовій.

15
«Ще більше доведеться нам
Зазнати лиха, Налю мій;
Злий ворог переміг тебе,
Загибель він готує нам.

16
Не перетворить Калі злий
На злого владаря мого!
Замість щасливого життя
Найгірших злиднів дійдеш ти!»

17
Так довго плакала вона
І чоловіка свойого
Шукала в джунглях, де було
Багато лютих хижаків.

18
Так голосила довгий час
Нещасна Бгімова дочка.
Гукала: «Гей, о пане мій!»
Мов навіжена, між дерев.

19
Скорботно плакала вона –
Орлиця кличе й стогне так –
І сльози в розпачі лила
Дружина Налева струнка.

20
Жахливий велетенський змій,
Загроза для усіх тварин,
Вхопив її в той час, коли
Тікати кинулась вона.

21
Пожерти намагався змій
Нещасну Бгімову дочку,
її ж турбує не своя,
А доля Налева гірка.

22
«Мій чоловіче, я сама
У лісі, змій мене вхопив!
Чому тебе немає тут,
Щоб бідолашну врятувать?

23
Ти зможеш існувати сам,
Мене лишивши, пане мій!
Куди прямуєш ти тепер?
Адже загибель тут моя!

24
Коли ти, визволившись знов,
Здобудеш щастя та скарби,
Хто зможе втішити тебе
І пригорнути, обійнять?»

25
Аж ось в той час, коли вона
Стогнала і гукала так,
Якраз у лісі йшов ловець
Та дичини собі шукав.

26
Почувши жалісливий зойк,
До неї швидко він побіг
І бачить: змій вхопив її
І вже пожерти намірявсь.

27
Тоді відважний той ловець
На змія-велетня напав
І в голову йому встромив
Щонайгострішу з стріл своїх.

28
Упав на землю мертвий змій,
А спритний і меткий ловець
Нещасну Бгімову дочку
З жорстоких визволив обійм.

29
Водою освіжив її,
Погодувавши, пригорнув
І запитав: «Хто ти така,
Чому сама у пущі цій?

30
Як злиднів лютих ти дійшла?
Шановна, розкажи мені!»
Так він розпитував:вона ж
Докладно все розповіла.

31
Ловець уважно розглядав
Красуню цю напівнагу.
Сорочки шмат не покривав
їй повних перс і ніг струнких.

32
Гладенька шкіри білизна,
Ясне обличчя, брів розліт,
Дзвінкий і ніжний голосок,–
Усе сподобалось йому.

33
їв неї закохавсь ловець,
Побачивши таку красу.
За всякі способи він бравсь,
Приваблював і спокушав.

34
Одразу домагався він,
Проте пручалася вона,
Цариця чесна, що була
Віддана Налеві свому.

35
Вогонь обурення палав
В її ображеній душі,
Але ловець напосідав
І майже подолав її.

36
В нім розгорівся не на жарт
Страшної пристрасті вогонь.
Але цариця, що царя
І царство втратила своє,

37
На цілий голос, рішуче
Промовила такий проклін:
«Якщо я Налеві свому
Завсіди вірна є й була,

38
Нехай цей лиходій-ловець
На землю мертвий упаде!»
Мов дерево, що грім вразив,
Злочинець мертвий долі впав.

ЗУСТРІЧ ДАМАЯНТІ З ПУСТИННИКАМИ ТА З КАРАВАНОМ

1
У джунглях Дамаянті йшла
Три дні, три ночі й добулась
До пустині, дерева де
І квіти, як в раю, цвіли.

2
Аскети там жили святі
Васіштха, Атрі і Бгріху,
Що пристрасть стримали свою,
Спокійні, чисті і ясні.

3
Вода й повітря править їм
За їжу; одяг шкіряний
Чи з листя покриває їх;
Бажань не відають вони.

4
На кожнім кроці в хащах цих
Видніли пустині святі;
Аскети в них жили й прудкі
Газелі, мавпи і птахи.

5
Красуня ніжна й молода,
З волоссям довгим та рясним,
Натрапивши на ці місця,
Зраділа у душі своїй.

6
Волоссям вкривши наготу,
Несміливо ступила крок
Дружина Налева струнка
У пустинь до отців ясних.

7
І ця перлина між жінок,
Вклонившись чемно, підійшла
До них привітна й мовчазна
І стала, як закон велить.
8
«Прийшла ти, дочко, в добрий час»,
Пустинники сказали їй.
І приголубили її
Ласкаво, як годилось їм.

9
«Спочинь,– їй мовили вони,–
Чим можемо допомогти?»
Красуня їм відповіла:
«Скажіть мені, святі отці,

10
Чи в вас горить святий вогонь?
Чи тут живуть щасливо всі
Тварини, люди та птахи
Спокуті вашій завдяки?»

11
Аскети їй відповіли:
«Спасибі, в нас усе гаразд.
Хто ти, о дочко, відкіля?
Чого бажаєш ти від нас?

12
Твої принади та краса
Дивують нас, о чарівна.
Дай відповідь, скажи нам все,
Спокійна будь і не лякайсь.

13
«Чи ти богиня цих лісів?
А, може, тих великих гір?
А, може, цих річок? Скажи,
О бездоганна, нам усе».

14
Відказує вона на те:
«Я не богиня цих лісів,
Ані отих великих гір,
Ні цих річок, святі отці!

15
Лише ж бо жінка я,
Хай буде це відомо вам.
Усе докладно розповім,
Ви ж проявіть до мене жаль.

16
Чи можу жити я сама
Без чоловіка?» – І нараз
Слізьми гіркими залилась
Нещасна Бгімова дочка.

17
«Ти, Дамаянті, не журись,
Побачиш ще щасливі дні»,–
Так відказали їй святі,
Що їм відома правда вся.

18
«Спокутуючи тут, в лісах,
Ми пророкуємо тобі:
Мине недовгий час, і ще
Зустрінеш Наля ти свого.

19
Найкращий з кшатріїв усіх,
Безжурним знову стане він,
Звільниться від гріхів тяжких
І знов поверне всі скарби.

20
На страх неситим ворогам
В своїй столиці славний цар
Життям щасливим заживе
І друзів звеселить своїх.

21
Щасливого побачиш ти
Царя свого в щасливий день»,-
Так підбадьоривши її,
Святі пустинники усі

22
Відразу позвикали геть,
І пустинь зникла, і вогні,
Як марево чи дивний сон.
Замислившись, стоїть сама

23
Нещасна Бгімова дочка
І що подумати – не зна:
«Чи мрію я? Чи, може, сню?
Чи чудо сталося якесь?
24
Куди поділися святі,
І пустинь, і вогні пожертв,
Прозора річка й береги,
Пророки і брахмани всі?»

25
Роздумуючи довгий час,
Бліда стояла та смутна,
Бо долю Налеву гірку
Ніяк забути не могла.

26
А потім, рушивши вперед,
Великий стріла караван,
Багато в нім було людей,
Слонів, і коней, і возів.

27
Проходив річку він убрід
Прозору, чисту, як кришталь,–
По берегах росли кущі,
Квітки пахучі й очерет.

28
Літали та співали там
Папуги, кокіли, чайки,
А повз гарненький острівець
Силенна-сила риб пливла.

29
Побачивши той караван,
Вродлива Бгімова дочка
Пустилась швидше і якраз
Потрапила у самий стиск.

30
Засмучена, уся брудна,
Від втоми схудла та бліда,
Без одягу, сливе нага,
Неначе божевільна йшла.

31
На неї дивляться усі:
Одні, злякавшись, геть біжать,
А ці сміються, той її
Ласкае словом, той кричить.

32
Господар каравану враз
Гукнув: «Гей, хто ти? Звідкіля?
Кого шукаєш по лісах?
Збентежила ти нас усіх.
33
Скажи нам правду, може, ти
Богиня цих лісів чи гір?
А може, краю усього?
Тоді ми вклонимось тобі.

34
А, може, чарівниця ти
Або повія мандрівна?
Прохаємо – нас захисти,
Нічого злого не чини!

35
Зроби, щоб караван оцей
Щасливо путь свою скінчив,
Подбай, шановна, щоби ми
Скарбів та щастя здобули!»

36
Скінчив господар. А вона,
Турбуючись в душі своїй
Лише про Наля долю злу,
Ось що на те відповіла:

37
«Гей, люди, слухайте мене,
Дорослі, юнаки, діди,
Господарі та служники,
Усі, хто в каравані є!

38
Звичайна жінка я, але
Дочка й невістка двох царів,
Сама цариця й муж мій цар,
Його зустріти мрію я.

39
Мій батько є Відарбгів цар,
А чоловік – Нішадгів цар –
Герой відважний, славний Наль,
Шукаю всюди я його.

40
Коли що-небудь чули ви
Про Наля любого мого,
То все, благаю, розкажіть
На радість щирую мою».

41
Великий був той караван,
його господар звавсь Шучі.
До Дамаянті він звернувсь:
«Шановна, слухай річ мою.

42
Господар каравану я
І можу клятву дать тобі,
Що в цьому натовпі людей
Нема нікого з йменням Наль.

43
І в джунглях люди не живуть,
Є тільки звірі й хижаки,
Медведі, леви та слони,
Є сарни, а людей нема.

44
Крім тебе, досі в пущі цій
Людей не бачив я ніде,
Нехай ласкавий захистить
Нас Манібгадра, Якшів цар».

45
Вона питає знов усіх
Господарів та служників:
«Куди прямує караван?
Про це дізнатись хочу я».

46
Шучі їй каже: «Караван
Цареві чедів Субаху
Належить, і в країну ту
Невдовзі маємо вступить».

ЗАГИБЕЛЬ КАРАВАНУ ТА ПЕРЕБУВАННЯ ДАМАЯНТІ В ЦАРЯ ЧЕДІВ

1
Почувши ці його слова,
Нещасна Бгімова дочка
За караваном теж пішла,
Свою продовжуючи путь.

2
І лісом довго йшли густим
Та диким. Бачать: ось блищить
Прозоре озеро, а в нім
Барвистих лотосів квітки.

3
Навколо луки простяглись
Зелені, дивно запашні;
Птахи співають і летять,
Розкішні квіти там цвітуть.

4
Прозора й свіжа ця вода
Приваблювала караван:
Втомившись, хочуть носії
Зупинку влаштувати тут.

5
Господар згодився. І вмить
Розташувався караван
На березі коло води,
Щоб відпочити уночі.

6
Але опівночі, коли
Спокійно й тихо табір спав,
З сусідніх джунглів до води
Зійшлися лісові слони.

7
Пахучий піт струмився з них,
Напитися прийшли вони,–
А раптом бачать караван
І тих слонів, що в нім були.

8
Зачувши свійських тих слонів,
Ці дикі лісові слони,
Немов скажені, всі гуртом
Шалено кинулись на них.

9
Страшний, жорстокий напад був
На караванових слонів,
Мов скелі з височенних гір,
Навалою скотились вниз.

10
Згрудившись, заступили шлях
До джунглів лісові слони,
А шлях до озера замкнув
Великий караван, що спав.

11
Розчавлювати всіх і все
Слони ногами почали:
«Рятуйте»,– голосно кричать
Нещасні люди, біжучи.

12
Напівпрокинувшись, вони
Ховаються по чагарях
І гинуть там від гострих ікл,
Слонячих хоботів та ніг.

13
Позбувшися поводирів,
Схопилися верблюди враз.
Стрибали, бігли навмання
І убивались від страху.

14
А люди в розпачі кричать
І борсаються на землі,
Дехто на дерево заліз,
Дехто загинув у яру.

15
Така вже доля в них була,
Що напад лютий і страшний
Трьох диких лісових слонів
Згубив і знищив караван.

16
Гучний усюди крик лунав,
Сягаючи аж до небес.
Пожежа потім зайнялась.
«Тікай, рятуйся»,– зойк стояв.

17
«Скарби розкидані лежать.
Чому біжиш? Бери собі!
Вони належать нам усім!»
Світ за очі втікає люд!

18
Гукають, верещать, кричать,
З одчаю кидаються геть.
«Чи ошаліли ви? Назад!»
Ніхто уваги не звертав.

19
В той час, як цілий караван
Загинув у біді страшній,
Відчула Бгімова дочка,
Прокинувшись, великий жах.

20
Лотосоока бачить скрізь
Спустошення якесь страшне,
Якого у своїм житті
Не бачила вона ніде.

21
Омлівши зовсім від жалю,
Насилу дихає вона.
І дехто з тих, хто врятувавсь
І хто поранений вже був,

22
Зійшовшись, гомоніли так:
«За віщо нам така біда?
Ми Манібгадрі молитов
Співали, як закон велить.

23
Куберу, якшів владаря,
Незмінно шанували ми,
Не обминали й тих богів,
Що убезпечують нам шлях.

24
Якісь ворожії птахів,
Мабуть, наслали лихо це!
Бо зорі всі сприяли нам,
Коли звертались ми до них».

25
А інші, що усе майно
Своє згубили, кажуть їм:
«Це жінка, що до нас прийшла
У караван, така страшна,

26
Що має вигляд не такий,
Як люди смертні; відьма це.
Своїм чаклунством лиха тут
Накоївши, згубила нас.

27
До якшів, ракшасів, бісів
Належить, мабуть, жінка ця.
Від неї горе узялось –
Про це й балакати шкода!

28
Якщо зустрінемо лиху,
Що знищила весь караван,
її відразу заб'ємо
Камінням гострим та гіллям.

29
Нам треба стратити її
За згубу нашого добра».
Нещасна Бгімова дочка,
Почувши про їх намір злий,

30
Побігла в ліс мерщій, бо жах
І сором мучили її;
Засмучена, блукала в нім,
Гіркими плачучи слізьми.

31
Промандрувавши довгий час,
Надвечір міста добулась,
Столиці, де жив Субаху,
Ясний, правдивий чедів цар.

32
Вона в лахмітті, півнага
В столицю чедів увійшла,
Розпатлана й така худа,
Що ледь трималась на ногах.

33
Немов на божевільну ту,
Дивилися на неї всі,
Як опинилася вона
В столиці Субаху-царя.

34
Із передмістя дітлахи
За нею з тюканням біжать,
І в Гх оточенні вона
Аж до палацу дотяглась.

35
Цариця-мати, що була
В палаці, бачить цю юрбу
І каже мамці: «Приведи
До мене жінку ту сюди.

36
Бо бідолашну зацькують,
Нещасну визволити слід;
Я бачу, що краса її
Увесь палац осяє мій.

37
Мов божевільна йде вона,
Але вродлива, наче Шой».
Побігла мамка й привела
Дружину Налеву в палац.

38
І от цариця-мати їй
Таке питання задає:
«Вродлива надзвичайно ти,
Хоча й журба гнітить тебе;

39
Скажи, хто ти, що сяєш так,
Як блискавка між чорних хмар?
Хоча й не маєш ти оздоб,
Таких красунь як ти – нема!

40
Без чоловіка ти, сама.
Хіба не боязко тобі?»
А Бгімова дочка таку
Цариці відповідь дає:

41
«Ні, чоловік у мене є,
Йому я вірная жона,
Родину маю, а живу,
Де доля випаде мені.

42
Я їм коріння та плоди,
Ночую там, де притулюсь,
І найславетніший з усіх
Мене кохає чоловік.

43
Я чесна жінка, і як тінь
За ним усюди я ходжу.
В житті злигоднів він зазнав:
Йому не пощастило в грі.

44
Програвши в кості геть усе,
До лісу потім він утік
В самій сорочці, й між дерев
Він як причинний там блукав.

45
Втішаючи його, і я
Пішла у ліс слідом за ним.
І сталася така біда,
Коли голодний він страждав:

46
Спіймати захотів собі
Птахів на їжу, але він
Свій одяг втратив і нагий
У лісі з туги побивавсь.

47
Ночей багато не могла
Я спати, стежила за ним.
Коли вже сон мене знеміг,
То чоловік у ліс шмигнув.

48
Він півсорочки в мене взяв,
Безвинну кинувши мене...
Шукаю, бідна, я його
Тепер усюди повсякчас.

49
Не бачу я його ніде!
Де мій коханий, красень мій?
Мій чоловіче дорогий,
Не можу я знайти тебе!»

50
Так плакала вона ридма,
Струмки пекучих сліз текли.
Цариця-мати й каже їй,
Коли замовкла вже вона:

51
«Хороша! В мене поживи,
Цим дуже звеселиш мене,
А чоловіка вже твого
Знайдуть прислужники мої.

52
А, може, прийде він і сам,
Мандруючи у цих краях.
У нашім царстві живучи,
Зустрінешся напевно з ним».

53
Відповіла на ці слова
Нещасна Дамаянті так:
«Царице, в тебе оселюсь,
Але умови ось мої:

54
Не їстиму об'їдків я,
Також не митиму я ніг,
І з жодним із чоловіків
Не хочу зовсім розмовлять.

55
А хто на мене зазіхне,
Ту ж мить таких нахаб лихих
Нещадно мусиш покарать.
Оце й умови всі мої.

56
А чоловіка як знайти,
Дізнаюсь від брахманів я.
Влаштується на добре все,
Коли я в тебе оселюсь.

57
З брахманами пораджусь я,
Як чоловіка ж бо знайти;
Коли ти згодна, залишусь
Я в тебе, й буде все гаразд.

58
Коли ж незгодна ти, тоді
Я в іншім місці оселюсь».
І задоволена стара
Цариця-мати каже їй:

59
«Як зажадала ти, усе,
Моя красуне, я зроблю».
Так заспокоїла вона
Ласкаво Бгімову дочку.

60
А рідній доньці, що ім'я
Сунанди мала,каже так:
«Оця красуня молода
За робітницю буде в нас.

61
Вона ровесниця тобі.
Дружи із нею повсякчас.
Гуляйте, бавтеся собі,
Як сестри, в злагоді живіть».

62
Сунанда радісно пішла
Із почтом подружок своїх,
Повівши Бгімову дочку,
Як мати наказала їй.

63
І Дамаянті зажила
Спокійно у палаці тім.
Задовольнялися усі
її бажання та думки.

ЗУСТРІЧ ДАМАЯНТІ З НАЛЕМ

1
За дозволом своїх батьків
Звеліла Дамаянті раз
Покликати у покій свій
Того, хто Налем їй здававсь.

2
А Наль, побачивши її,
Вже стримати себе не міг,
Відчув страшенний біль і сум,
Аж сльози полились з очей.

3
Коли ж заплакав чоловік,
Відчула й Дамаянті сум,
Журбу велику і тяжку,
Проте не плакала вона.

4
В одежі темній та брудній,
З волоссям у одній косі
Стоїть вона й сама брудна
І мову починає так:

5
«Гей, Вахукої Чи бачив ти,
Щоб доброчесний чоловік
Свою дружину залишив,
Що спала в пущі лісовій?

6
Дружину вірную свою,
Знесилену, в самотині...
Чи хто покинув би колись,
Крім Наля, славного царя?

7
Хіба ж образила вона
Коханого свого хоч чим,
Що він, покинувши її
У джунглях диких, взяв і втік.

8
Перед богами усіма
Тебе обрала я колись,–
Як міг ти кинути мене,
Дружину, матір двох дітей?

9
А ти ж мене за руку брав
Перед вогнем і присягавсь:
«Я твій»,– це чули всі боги!
А як справдив ти слово те?»

10
Отак нагадує йому
Минуле вірна жінка знов.
А сльози із її очей
Пливуть, немов з гори струмки.

11
Її скорботу Наль відчув,
На чорні очі дивлячись,
Слізьми затоплені тепер,
І відповідь таку дає:

12
«Невинен зовсім я у тім,
Що царство загубив своє,–
В тім винен Калі, боязка,
І в тім, що кинув я тебе.

13
Коли він лихо це вчинив,
Ти прокляла його тоді,
Блукаючи в страшних лісах,
Серед пустих і диких хащ.

14
В моному тілі Калі жив,
І твій проклін палив його,
Бо ще палкіш пече вогонь,
Коли в багатті він горить.

15
Проте я подолав його,
Себе приборкав каяттям.
Чудово: вже настав кінець
Стражданням нашим і біді!

16
Мене покинув Калі злий,
Тому я зміг сюди прийти;
Крім тебе, любая моя,
Нікого не кохаю я.

17
А як живий ще чоловік
І вірно любить, о струнка,
Не може жінка будь-кого
Обрати іншого собі.

18
Усюди вістуни царські
Тепер звістують по землі:
«Поклала Бгімова дочка
Удруге взяти шлюб собі.

19
І мужа обирає вже,
Що буде до вподоби їй».
Тож Рітупарна-цар сюди,
У місто це, здаля примчав».

20
Почувши жаль в його словах,
Хороша Бгімова дочка
До нього руки простягла
І мовила такі слова:

21
«Не вірити, о пане мій,
Мені не маєш права ти.
Бо, обминувши всіх богів,
Тебе обрала я колись.

22
Для того, щоб знайти тебе,
Брахмани скрізь, по всій землі
Мандруючи, слова мої
Проказують,як молитви.

23
І мудрий Парнада-брахмаїї,
Прибувши в місто, де ти жив,
В Айодг'ю, у палац царський,
До Рітупарни завернув.

24
Переказав мої слова
І відповідь мені приніс,
Але це тільки засіб був
Знайти тебе, о Налю мій!

25
Крім тебе, царю мій, нема
Нікого в світі, хто за день
Проїде сотню йоджанів
І кіньми долетить сюди.

26
Вклоняючись до ніг самих,
Я присягаюся тобі:
Ніколи не чинила зла
І іі думці грішна не була.

27
Всесвітній свідок – Вітер-бог,
Що бачить і проймає все,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.

28
І сонце те, що гріє нас
Гарячим променем своїм,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.

29
І місяць, що усіх живих
Пильнує в темряві пічній,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.

30
Воги великі, що весь світ
Тримають у своїх руках,
Вкоротять хай життя мені,
Коли неправду я кажу».

31
Вона скінчила, і згори
Небесний голос залунав:
«О Налю, правду я скажу,
Вір: Дамаянті без вини.

32
Це ж цноту берегла свою
Усюди Бгімова дочка,
Охороняли ми її
Три роки, стежачи щодня.

33
Це надзвичайний засіб був,
Щоб відшукати десь тебе.
Щодня приходить сто мужів,
Добувсь до неї тільки ти!

34
Вона достойна-бо тебе,
Як ти – її, тож не журись.
І сумнівам не підпадай,
До Дамаянті знов іди!»

35
Ще вітер промовляв, а дощ
Квітчаний вже струмив з небес;
В повітрі в барабани б'ють,
І віє легіт чарівний.

36
Побачивши такі дива,
І Наль відкинув сумнів свій,
Бо впевнитися міг тепер,
Що жінка вірная йому.

37
Той одяг, що на ньому був,
Засяяв і очистивсь знов,
Каркоту-змія він згадав
І вмить такий став, як раніш.

38
Коли з'явився знову Наль
Цілком такий, як був колись,
Зраділа Бгімова дочка
І з криком обняла його.
39
І Наль, вродливий, як і був,
Тепер поцілував її,
Обняв обох своїх дітей,
Ласкавий, лагідний, радий.

38
Дружина прихилила теж
Його обличчя до свого,
Проте сил бракувало їй,
Зітхала й плакала вона.

41
Наль вірну жінку обіймав,
Хоч і брудна вона була,
І довго ще відважний цар
її сльозами умивавсь.

42
Цариця-мати, до царя
Пішовши, все розповіла,
Як Дамаянті, їх дочка,
Дружину Наля знов знайшла.

43
Наль, освятившись, до царя
З'явився. Бгіма проказав:
«Настав тепер щасливий день,
До Дамаянті ти вернувсь».

44
А потім Дамаянті й Наль
Одне одному цілу ніч
Розповідали про свої
Пригоди різні у лісах.

45
Жили так Дамаянті й Наль
В царських палатах і були
Щасливі вельми і раді,–
Кохання знов з'єднало їх.

ЛЕГЕНДА ПРО ЮНАКА-АСКЕТА РІШ'ЯШРІНГА

1
У царстві Анга жив колись
Преславний Лопамудра-цар.
Були чутки, що з примхи він
Брахмана якось ошукав

2
Його покинули усі,–
Брахмани, навіть хатній жрець,
А Індра-бог заборонив
Дощам в його країні йти.

3
Води нема, посохло все,
Народ страждає у біді,
І цар брахманів запросив
Щонаймудріших та метких,

4
Що можуть способів добрать
Таких, щоб знов пішли дощі:
«Вживіть тих засобів, щоб н:ім
Дощів Парджанья надіслав».

5
І на запитання царське
Свій висновок дали усі.
Брахман, що наймудрішим був,
Цареві ось що відказав:

6
«Обурив Індру-бога ти,
Коли брахмана ошукав,
Подбай, щоб Ріш'яшрінга той,
Аскетів син, сюди прийшов.

7
Він в пустині не знав жінок,
Бо цнота – це його мета,
Коли б добитися того,
Щоб він сюди прибув до нас,

8
Негайно нам дощів подасть
Парджанья. Певний я у цім».
Покаявсь Лопамудра-цар,
Брахманів всіх перепросив,

9
А потім сам відвідав їх
І щедро всіх задовольнив.
Раділи і підданці всі,
Що знову цар за них подбав.

10
Міністрів, радників своїх
Цар наймудріших запросин
І з ними радивсь, як би так
їм Ріш'яшрінгу заманить.

11
Добрали способу вони,
Бо спритні й мудрі всі були,
Законів, звичаїв знавці
І здібні до державних спран.

12
Цар иайславетніших гетер
Звелів до себе запросить.
І до бувалих цих жінок
Звернувся з закликом палким:

13
«Красуні! Ви влаштуйте так,
Щоб Ріш'яшрінгу нам здобуть.
Нехай довіриться він вам,
А потім спокусіть його».

14
А ті злякались: гнів царя,
Проклін пророка – річ страшна!
«Ой ні, це неможлива річ!» –
Сказавши так, втекли, бліді.

15
А Джарадвеша на ім'я,
Єдина з них, відповіла:
«Я спробую, о царю мій,
Тобі здобути юнака.

16
Ти згоду дай мені лише
На вимоги мої усі;
Я Ріш'яшрінгу спокушу,
І син пророка буде тут».

17
І цар погодився цілком
На побажання всі її.
І грошей ще подарував,
Перлин і дорогих скарбів.

18
А та гетера молода,
Вродлива й спритна,узяла
Ще кілька подруг і гуртом
Із ними вирушила в ліс.

19
Щоб намір здійснити, вона
Улаштувала пустинь-ліс
На кораблі. Цей хитрий план
Сам цар преславний ухвалив.
20
Дерева штучні там були,
Чудові квіти та плоди,
Кущі, ліани, чагарі,
Духм'яні овочі смачні.

21
Предивний був той корабель,
Вражав він виглядом своїм,
І пустинь лісова на нім –
Неначе мрія чарівна.

22
Близенько корабель стояв
Від лісу, де пророк той жив.
Вона ж звеліла служникам
Ще більш наблизити його.

23
А промітній своїй дочці
Сказала, що робити слід:
У пустинь наказала їй
Відразу до аскета йти.

24
Гетерина дочка пішла
До лісу, де пророк жиче,
І Ріш'яшрінгу-юнака
Невдовзі в пустині знайшла.

Гетера

25
Аскете, як ся маєш тут?
Чи є городина, плоди?
Чи добре жити тут тобі?
Я хочу привітать тебе.

26
Аскетів подвиги зросли?
Чи більше сяє батько твій?
Чи втішений із тебе він?
Чи веди тут вивчаєш ти?

Ріш'яшрінга

27
Як надзвичайно сяєш ти?
Тобі вклонитись мушу я,
Щоб ноги вмила, дам води,
Коріння принесу й плодів.

28
Сідай на ліжко трав'яне,
Що вкрите шкурою кози.
Де ж пустинь є твоя, скажи?
Здається, ти – безсмертний бог.

Гетера

29
Близенько пустинь тут моя,
Он там, де та гора стоїть.
Вклонятися тобі не слід,
І до води я не торкнусь.

30
Не ти вклонятися мені,–
Тобі вклонитись мушу я.
Мені обов'язок велить
Тебе, аскета, цілувать.

Ріш'яшрінга

31
«Я спілих дам тобі плодів.
Банани, манго – маю все».
Плодів цих не взяла вона,
йому ж натомість подала

32
Гірлянди з квітів запашних,
Розкішний одяг, ще й вина,
Напоїв, ласощів таких,
Щоб роз'ятрити юнака.

33
Схвильований, сміявся він,
Радів і бігав, пустував.
Вона ж м'яча сплела з ліан
І з хлопцем гратись почала.

34
Та й пригорнула юнака
Вона до тіла свойого,
В обіймах тиснула його
І цілувала без кінця.

35
Отож вона й перемогла
І спокусила юнака.
Проте поводилася так,
Немов соромиться сама.

36
і геть пішла: вогонь пожертв,
Мовляв, їй треба розпалить,
А він схвильований лишивсь,
Зазнавши дивних насолод.

37
Зітхав частенько, сумував,
Бо серцем він жадав її.
Аж ось невдовзі повернувсь
Додому сам Вібгандака,

38
Каш'япів син, пророк святий,
Що очі чорножовті мав
І шкіру волохату скрізь,
А нігті – довгі і тверді.

39
Він ще співає молитов
І бачить: син сидить сумний,
Зітхає, дивиться кудись,
Схвильований. Пророк спитав:

40
«Ще, сину, дров не нарубав?
Жертовний посуд не помив?
Корову ще не годував?
Теля до неї не водив?

41
Ти не такий, як був раніш,
Похнюпився і зажуривсь.
Скажи, що трапилося тут?
Сюди, мабуть, приходив хтось?»

Ріш'яшрінга

42
Аскет приходив – не малий
І не великий; мав, проте,
Волосся довге. Спритний він!
І сяє, наче бог який.

43
Як сонце, постать осяйна,
І чорні очі, як вогні,
Блискуча шкіра, а стрічки
У косах дивних золоті.

44
І мотузочок золотий
Під шиєю його блищить.
А нижчя – кулі дві круті,
Ні волоска нема на них.

45
А стан, який чудовий стан!
Опуклі стегна ніг струнких
І пояс, як у мене, є,
Але у нього – золотий.

46
А голос ніжний, чарівний,
Що душу гріє й веселить:
Коли я слухаю його,
Здається, то кокіли спів.

47
Він, стрінувши мене, зрадів
І надзвичайно зворушивсь,
За руки взявши, пригорнув
Мене до тіла свойого.

48
Своє обличчя до мого
Він притулив і промовляв
Слова пекучі, чарівні,
Такі, що я зніяковів.

49
Не хтів він взяти ні води,
Ні овочів, що я приніс.
«Бери,– казав він,– ось тобі
Ті овочі, що сам я їм».

50
І справді, зовсім не такі
Вони, як наші: шкірка в них
Гладенька, а пахучий сік
П'янить, немов солодкий мед.

51
Він потім дав мені води
Чудової, що діє так:
Як випив, зразу ж я зрадів,
Аж затрусилася земля.

52
Оці гірлянди та квітки
Лишивши тут, собі пішов
До пустині, де сам живе
І сяє, мабуть, як святий.

53
До нього прагну, батьку мій,
У пустині з ним хочу жить,
Чинити подвиги, як він,
Без нього занудьгую я.

Вібгандака

54
Із гарним виглядом біси
Блукають, сину, по землі,
І завше їм кортить одне,–
Аскетам шкоди наробить.

55
І спокушають, сину, нас,
З'явившись, мов красуні, в ліс,
І нищать подвиги усі,
Знов обернувшись на бісів.

56
Коли Вібгандака пішов
Якось улітку по плоди,
Гетера повернулась знов,
Щоб Ріш'яшрінгу спокусить.

57
Схвильований юнак зрадів
І мовив, біжучи навстріч:
«До тебе зараз хочу я,
Й щоб батько нас не захопив».

58
І юнака вона взяла
І привела на корабель,
Там грались, бавились вони
Та й до столиці допливли.

59
Цар зараз у гарем провів
Цього аскета-юнака,
І величезний дощ пішов,
Вода всі ниви залила.

60
І дочку Шанту ще віддав
Йому за жінку цар радий.
Брахманам теж надарував
Скарбів, маєтків і корів.

61
А пастухам, що стерегли
Худобу царську, наказав:
«Коли Вібгандака-мудрець
Про сина запитає вас,

62
Скажіть: «Худоба ця і все
Є власністю твого синка.
Ми служники твої, святий,
Наказуй, що робити нам».

63
Зібравши квітів та плодів,
Утомлений прийшов пророк
Додому й сина не знайшов –
Обурився страшенно він.

64
Розгнівався святий, бо вже
Підозру мав він на царя.
І наче нищівний вогонь,
Хотів спалити царство все.

65
Голодний, втомлений прийшов
До пастухів. А ті його
Почесно вшанували, й він
Заночував у них, мов цар.

66
А вранці запитав їх так:
«Скажіть, чиї ви пастухи?»
Відповіли вони: «Це все
Є власністю твого синка».

67
Усюди зустрічав мудрець
Те саме і те саме чув.
Поволі згаснув гнів його,
Коли він до царя добувсь.

68
Вклонився цар йому, а син
Яснів, мов Індра між богів,
А Шанта сяяла струнка,
Як блискавка між чорних хмар.

69
Розглянувши усе, пророк
Забув обурення своє,
Ласкаво привітав царя
І сина доручив йому,

70
Але з умовою, щоб тон
До пустині вернувся знов
Тоді, коли в самого син
Народиться. Той обіцяв.

71
І виконав, як обіцяв,
До батька знову повернувсь,
А жінка Шанта йшла за ним,
Немов за місяцем зоря.

ЗАКЛИК КШАТРІЙКИ ВІДУЛИ
дo свого сина Санджаї,
якого подолали вороги –
цар і народ сіндгів.

Відула

1
Мені на горе ти родивсь,
На радість ворогам своїм.
Не мій ти і не батьків син!
Від кого ж народився ти?

2
Бо невідомий гнів тобі,
Ти сумнівів не зазнаєш:
До євнуха подібний ти –
Якийсь несправжній чоловік!

3
Ти сам себе не ображай,
Не принижайсь, як незначний!
А підбадьоривши себе,
Не бійся та відважним будь!

4
Страхуне підлий, гей, вставай!
Не смій подоланим лежать!
Радіють вороги твої,
А друзі никнуть від журби.

5
Засипати малий струмок,
Напхати мишачі лапки,
Чи вгамувати страхуна,–
Це річ однаково легка.

6
Здихай, як пес, але жало
У змія вирви перед тим!
Завзяття появи своє,
Не бійся втратити життя!

7
Як сокіл на птахів летить,
На ворогів ти нападай!
Як він ширяє в небесах,
Сміливим будь у боротьбі!

8
Чому, як мертвий, ти лежиш?
Чи вбила блискавка тебе?
Страхуне підлий, гей, вставай!
Твій ворог переміг: не спи!

9
Ще не померлий ти, збудись!
Обов'язок виконуй свій!
Не стій позаду, не ховайсь
І силу появи свою!

10
Ти запалай, як смолоскип,
Яскраво, хоч на мить одну!
Нехай не жевріє життя,
Немов соломи жмут чадний!

11
Нам краще спалахнуть на мить,
Аніж чадіти довгий час;
В родині царській народивсь
Слухняний і плохий осел!

12
Відважний кшатрій, що лишивсь
Свого життя в палкім бою,
й цим знищивши свої гріхи,
Не може втратити душі.

13
Чи щось здобуде він, чи ні –
Це не турбує мудреця:
Виконує повинність він,
Життям своїм не дорожить.

14
Свою відвагу ти збуди,
І шляхом певним ти прямуй!
Найбільше поважай закон!
Навіщо це життя тобі?

15
Заслуги й подвиги свої
Ти втратив, боягузе, всі.
Немає щастя, насолод –
Навіщо це життя тобі?

Санджая

16
Тобі навіщо світ увесь,
Якщо мене не бачиш ти?
Оздоби й насолоди всі,–
Навіщо це життя тобі?

Відула

17
Той, хто поклався у житті
На силу рук своїх міцних,
Дістане щастя на землі
й блаженство потім в небесах.

18
Але в занепаді такім
Відваги збувся ти тепер,
І шляхом підлим довгий час
Ти намагаєшся іти.

19
Аз кшатрія, що міць свою
Не виявляє, як герой,
Глузують, кажуть: «Злодій цей
Життя бажає зберегти».

20
Ти був малий. Пророкував
Тобі брахман великий так:
«Зазнавши лиха, мудрий цей
У щасті переможе всіх».

21
Пригадуючи ті слова,
Чекаю на звитягу я.
Кажу їх, сину мій, тобі
І ще казатиму не раз.

22
Сім'ї шляхетної дочка,
Як гарний лотос на воді,
Цариця – я зазнала втіх:
Мій чоловік кохав мене!

23
Ти бачив, як колись прийшла
В одежі гарній, дорогій,
В оздобах, золотих квітках,
Щаслива серед друзів я.

24
Коли ж побачиш ти тепер
Мене з дружиною, сумних,
Тоді й охоту до життя,
Напевне, втратиш, сину мій.

25
Шляхетний красень, молодий,
Розумний, вчений і тямкий,
Славетний в світі,– як ти міг
Ганьби безмежної дійти?

26
Мені здається: на заріз
Ведуть рахманного бика,
Коли на тебе подивлюсь,
Як ворогові ти піддавсь.

27
Покіль позаду них ти йдеш,
Спокою не зазнаю я,
Бо в нашім роді ще ніхто
Не підкорявся ворогам.

28
Не варто й жити, коли ти
Скорився ворогам своїм,
Єдиний в кшатріїв закон:
Героєм будь завжди і скрізь!

29
Лихих карати мусить він
Та інші касти підкорять,
Чи в нього є помічники,
Чи ні – завжди незмінний він!

Санджая

30
Загартувала серце ти,
Як чорну крицю, у собі.
Мабуть, нема в тобі жалю,–
Сувора і нестримна ти.

31
Нікчемний кшатрій я. Чому ж
Поводишся зо мною так?
Спонукуєш мене на бій,
Ніби не мати, а чужа.

32
Я твій єдиний син, а ти
Звертаєшся до мене зле,
Немов ніде по всій землі
Не хочеш бачити мене.

33
Нащо тобі усі скарби,
Оздоби, і життя твоє,
Коли твій любий син життя
Своє загубить у бою?

В і д у л а

34
У мудрих є основи дві
Для вчинків – користь і закон,
На них зважаючи, тепер
Підбурювала я тебе.

35
Радіє кшатрій, коли він
Геть знищив ворогів усіх,
Бо гнів обурює його
І гніву підлягає він.

36
Жага здолати ворогів
Невпинно спонука його:
Або життя своє згуби,
Або над ворогом пануй!

37
Як знищиш сіндгів геть усіх,
Тоді вшаную я тебе!
Бо перемога, бачу я,
Вже забезпечена тобі.

Санджая

38
Дідизну порятую я
Або загину сам, помру.
Мені відкривши слави шлях,
Ти успіх бачиш наперед.

39
Бажав я вислухать тебе,
Чекав від тебе слів нових,
Нічого я не говорив,
Твоєї мови пильнував.

40
Мов чарівним питвом тепер
Ти підбадьорила мене:
Зберу я родичів усіх,
І винищимо ворогів!

41
Як стріли доброго коня,
Так гострі ті слова на бій
Його погнали, й він усе
За словом матері вчинив.

ВЕЛИКА БИТВА
КАУРАВІВ З ПАНДАВАМИ
Кінець чотирнадцятого дня.
Бій Дрони й Арджуни –
п'ятнадцятого дня.

1
Коли свій напад почала
Пандавів нездоланна рать,
Побігли проти Дрони всі,
Здолати прагнули його.

2
Найкращий кшатрій і герой,
У битві Дрона стрінув їх.
Великий розпочався бій,
Втомились люди й коні вкрай.

3
І лаються, гукають всі,
І Панду, й Куру вояки.
Заплющує їм очі сон,
Бо люто стомлені вони.

4
Знесилившися, колісниць
Не можуть рухати в бою.
Тяжка, жахлива ніч була,
Що з трьох складається частин.

5
Вона все нищила життя,
Не мала ні кінця, ні меж
Для тих, що вбили ворогів
І що поранені були.

6
Настала північ. Сон міцний
Чимдужче насувавсь на рать,
І кшатрії вже не могли
Тяжкий продовжувати бій.

7
Вже стріли витратили всі,
Однаково – свої й чужі.
Але тинялися вони,
Іще соромлячись спочить.

8
І за обов'язком своїм
Вони з лав війська не втекли;
А в кого бракувало стріл,
Поснули: сон їх охопив.

9
Помітивши цей'прикрий стан,
Арджуна голосом гучним,
Герой преславний, наказав,
Звертаючись до вояків:

10
«Панове! Сон вас засліпив.
Спочиньте, люди, уночі!
Здається, військо зникло геть
У пітьмі, в пороху бруднім.

11
Якщо є згода, вояки,
Спочити трохи раджу вам.
На бойовищі тут поспіть
Хоч би годиночку одну!

12
Коли ж осяє місяць вас,
Бадьорі прокидайтесь знов!
Пандави,видно, знов підуть
Із Кауравами у бій».

13
Йому подякували всі
За милостиві ці слова.
Всі відпочили вояки:
Годину лиш їх сон тривав.
14
За дозволом Арджуни, сну
Вони міцному віддались.
Забувши навіть про бої,
Лежала мовчки й спала рать.

15
На кінській спині дехто спав
Або на колісниці ліг,
Лежали інші на слонах
І навіть на землі сирій.

16
При зброї: в панцирях, з мечем,
Тримали булави,списи,
Лук, стріли гострі, сагайдак,–
Поснули всі – хто тут, хто там.

17
Слони, мов гори, що на них,
Як змії, хоботи лежать,
Заснувши, подихом своїм
Як вітром дихали униз.

18
А коні, впряжені в вози,
Лежали долі коло них;
Так коні, вояки й слони
Принишкли у глибокім сні.

19
Як мертве, спало військо все,
Бо битва виснажила їх;
Здавалося, якийсь митець
Намалював картину цю.

20
А місяць – радість для очей –
Зійшов на сході чарівний,
Цар лотосів, такий блідий,
Як у закоханих щока.

21
І сяєвом залив своїм
Весь світ, що прояснів умить,
А морок темний та густий
Розсіявся і геть пропав.

22
Промінням місяць чарівний
Обидва табори збудив,–
Так світло сонячне живить
Ліс денних лотосів в воді.

23
Як повний місяць – океан
На хвилю зрушує грімку,
Так величезна й дужа раті,
Прокинулась і лагуля.

24
І знову розпочався бій,
Запеклий, лютий і страшний,
Немов себе і світ увесь
Вони згубить заповзялись.

25
Зачервонів уранці схід,
Пекуче сонце знов зійшло,
Мов золотий обруч, блищить
І осяває небосхил.

26
Лишивши коні та вози,
Вояцтво таборів обох
До сонця руки простягло
Та проказало молитви.

27
А Дрона Кауравів всіх
На дві частини поділив:
І він на Пандавів напав,
Дурйодгана йшов перед ним.

28
Арджуні Крішна наказав,
Розглянувши частини ті:
«Ліворуч ворогів лиши,
Праворуч – хай свої стоять!»

29
«Зроблю я так, як ти велиш»,–
Арджуна Крішні відказав
І так поїхав, що лишив
Ліворуч Дрону й Карну вдвох.

30
А Бгіма тільки-но почув
Все те, що Крішна говорив,
Герой хоробрий відказав
Арджуні голосом гучним:

31
«Арджуно! Ти жахаєш всіх!
Послухай, що тобі скажу:
Настала та рішуча мить,
Що долю вирішить твою.

32
Коли не здійсниш ти тепер
Все те, що виконати слід,
Безтямно згубиш ти себе
І нас усіх занапастиш!»

33
Арджуна з Дроною тоді
Двобій завзятий почали,
Учитель з учнем – два майстри
Великі в справах бойових.

34
Як кидали вони списи,
На колісниці стоячи!
Серця і очі всіх людей
Мов зачаровані були.

35
Спинили всякії бої
І від здивовання дрижать,
На герць запеклий дивлячись,
Що вчитель з учнем почали.

36
Як на змаганні, між двох військ
Літали колісниці дві;
Праворуч кожен повертав,
Щоб ворога перемогти.

37
І милувалася вся рать
З захопленням на лютий герць:
То диво дивнеє було,
Як бився Дрона і Пандав!

38
Так б'ються люто в небесах
Два соколи за м'яса шмат.
Хоч як учитель намагавсь
Суперника перемогти,

39
Арджуна раптом відбивав
Всі стріли й напади його;
І бачить Дрона: подолать
Арджуну неспроможний він.

40
І, знаючи всі види стріл,
Стрілять він ними розпочав.
Він різних пострілів вживав
За назвами п'ятьох богів.

41
Нарешті Брахмову стрілу
Премудрий Дрона ще пустив,
Щоб із Арджуною удвох
Все людство знищить на землі.

42
І затрусилася земля,–
Ліси та гори, що на ній,
І гучно вітер застогнав,
І океан розхвилювавсь.

43
Обидва війська охопив
Шалений, невимовний жах.
І затремтіла рать уся,
Коли злетіла та стріла.

44
Але Арджуна не здвигнувсь:
Назустріч Брахмовій стрілі
Свою пустив він, чарівну,
І вбивчий загасив вогонь.

45
І ще лютіший запалав,
Нечуваний, шалений бій,
Де жоден з двох богатирів
В змаганні не перемагав.

46
Неначе в хмарі, зникло все
У цім двобої запальнім.
І дощ рясний смертельних стріл
Арджуну з Дроною укрив.