Материнська любов

Дві сестри Наталка і Ольга жили хата проз хату: колишню батьківщину ділив навпіл невисокий тин.

Родина у них була дружня; тож, допомагали одна одній чим могли, радилися й ділилися всім, як батько й мати вчили. От тільки у Наталки гамірно і весело на подвір’ї, бо дав Бог їй дітей цілу купу. У свої неповних 30 літ вона народила вже п’ятеро малюків. А старша, Ольга, була бездітною. Ще в юності застала її у полі велика злива; дівчина промокла до кістки, все тіло ніби захололо. А було то восени. Відтоді і почалися її хвороби… Ніби й чоловік її любить, і живуть у достатку. Надбали і в хаті, і в клуні. А для кого, коли дітей немає?.. 
Журиться Ольга, з чоловіком радиться, чи не взяти їм малятко з притулку. Он скільки безбатченків після приходу совєтів з їхніми новими порядками! Та Микола придумав інший варіант…
Якось ввечері дві сестри сиділи на призьбі. Наталка відкрила свій секрет: за півроку, десь посеред зими, вона має знову народжувати. А їм ой як важко, ледве кінці з кінцями зводять…
— Наталю, народи для нас дитятко. Ми любитимемо і жалітимемо, як рідне. І добро все наше буде йому. Ти ж щодня його бачитимеш. І грудьми своїми вигодуєш. А я із старшими тим часом поратимусь, – Ольга говорила так щиро, що на очах заблищали сльози. Сестри обнялися і так сиділи б мабуть довго, якби Наталку не знайшов найменший, півторарічний Андрійко, який ще шукав материну пазуху перед сном.
— Добре, Олю. Я погомоню з Іваном; думаю, він погодиться, — і ще раз обійняла свою сестру. 
Довгими зимовими вечорами, коли сестри вишивали, співаючи українських пісень, а діти бавилися поруч, селом ходили чутки, що нарешті Ольга чекає первістка. Мало того, при надії ходять мабуть обидві сестри, бо й Наталка значно округлилася. А, може, то від частих пологів стала гладшати?.. Людям аби тільки язики не гуляли! 
…Бабу-повитуху, що жила у кінці села, покликали пізно ввечері до Ольжиної хати. За вікном завивала січнева заметіль. Наталка благополучно народила шосте дитятко — гарненьку дівчинку. Бабі добре віддячили і просили, аби та усім говорила, що пологи приймала в Ольги.
Зростало дівчатко у достатку і батьківській любові. От тільки більше любило гратися у сусідньому дворі разом з братиками і сестричками. Ольга зразу й ревнувала, а потім зрозуміла, що дитині так веселіше і їй легше. 
А Наталка, коли бачила свою кровинку, то серце її стискалося до болю, на очі набігали сльози, а руки так і тяглися, щоб погладити-приголубити русявеньку голівку. 
Одного разу діти бавилися у піжмурки, а найменше дівчатко, вже Ольжине, ніяк не могло перелізти через невисокий перелаз. Наталка, яка йшла по воду, підняла малу на руки і міцно притисла до грудей, від яких рано відлучила її, аби ніхто не розкрив сімейну таємницю. Жінка розглядала ніжне дитяче обличчя, а трирічна дівчинка запитала:
— Тьотю, а чому, коли ви мене берете на руки, то так лагідно, як пір’їнку, а коли мама, то завжди десь придавить?
Наталка не мала слів для відповіді, сльози, як горох, котилися по її щоках. Дитина розгублено дивилася на свою тітку, витирала їй сльози, міцно обіймала за шию…
— Не плачте, тьотю, я вас теж дуже люблю. Як свою маму, — заспокоювало малятко Наталку. — Пустіть мене, я побіжу ховатися. Я до вас ще прийду, тільки не плачте.