Підійми свої очі до Сонця

Підійми свої очі до Сонця. Чи зможеш дивитися на нього?

Адже вона – лише Око Того, Хто є Батьком Небес. Як же можна дивитися на Нього Самого?

Є очі плоті, і є Око Віщого – Око душі. І двоє сліпі там, де зряче Одне.

І підняв я очі свої та й побачив хмару, яка сяяла більше Сонця, і ввійшов я на неї, як би захоплений Силою Незримою.

І зробив я три кроки в Небо, і вже не впізнав себе.

Зробивши перший крок, я став більше плоті своєї і плоті світу, але бачив її ясно. І промовив я до Того, Хто вів мене: «Боже хвали моєї! Тішуся перед Лицем Володаря! Ти, що дав мені тіло, звільнив мене від нього, перетворивши на прах одежі мої, щоб я побачив славу Твою!»

І бачив я, як згоряла плоть моя в Вогні. У тому вогні, який пожирає дерево. І я бачив я душу свою, яка була як розпечене залізо. Але Серце моє горіло червоним з синьою облямівкою, і холод тім'я моє обгорнув.

І зробив я крок другий. І все земне – вмить зникло, але яскравими фарбами раптом з’явилося Інше: Біле Місто на високому пагорбі, чудовий ліс і море, яке не знає берегів.

І промовив я до Того, Хто вів мене: «Господи, Той до Кого направляю я думи свої! Ти, у помислах моїх, веди мене від пізнаного до Незбагненного! Бо в мені – Промисел Твій, дозволь мені пити з Криниць Твоїх, щоб Мудрість Твою осягнути!»

І побачив я, як світло перетворюється у звук, і чув, як Вогонь говорив до мене: «У Мені оновлення твоє!» І ще було те, що не в силах розповісти я. І був я – лише одне Серце. І зробив я третій крок. І ось – де я, а де Той, Хто вів мене? Світло розчиняється у Світі, Незбагненний, такий як Темрява. Наче я раптом прокинувся від сну, що снився мені в моєму сні...

І я промовив до Того, Хто вів мене – без слів, без звуку – у тиші: «Боже у Серці моєму! Що можу сказати, якщо я – Сам Ти?»

Безмовність була мені у відповідь..