Про мам-ляльок

Сьогодні, буцім то, якесь свято. Трохи прохолодно, але мами з дітками вийшли на вулицю, до парків, а що б трохи зігрітися, прямують до маленьких кав’ярень. В одній з таких кав’ярень завітали і ми, з Сергієм.

За сусіднім столиком, сидить молода мама, швидше подібна до дорогої лялька, уся розмальована з маленькою дівчинкою, що усе трималася за животик рукою і майже сповзала з крісла.
- Мамо болить. Животик у мене болить. Терпіти більше не можу. Ну зроби щось. – Майже голосила дівчинка.
- Непотріб мала, усе свято зіпсувала. То - то у неї болить, то - то. Зараз піду до аптеки і куплю ліки. А ти посидь тут. – Взяла сумочку і пішла.
- Дівчинко, а як тебе звати? – Запитую нагнувшись до дівчинки.
- Зоя. Але у мене дуже болить животик, а мама мене не слухає і сварить.
- А давно у тебе болить животик?
- Давно. Як тільки прокинулася.
- А ти солодке любиш?
- Дуже–дуже люблю. Шоколадки.
- А сьогодні, що ти їла?
- Шоколадки їла.

Я присів до дівчинки, погладив по голівці, по спинці, поклав руку на животик. Худенька. Навіть дуже. А животик здутий і твердий
- Ой. А мене там гріє, щось булькає і перестає боліти. – Прошепотіла дівчинка, ніби якусь таємницю. – Й, уже зовсім не болить і щось їсти захотілося?

Мами довго не було і я замовив дівчинці яєчню, з перепелиних яєць з «пармезаном» і чай, з медом і лимоном.

Мами довго не було. Довго, як для нас дорослих. А Зоя ніби й не помічала. Для дівчинки часу не існувало.

Фарбована лялька повернулася не скоро, уся схвильована і з пігулками в руці.
- Зараз вип’єш і боліти перестане. Ти вибач, я там подружку зустріла… На пий…
- Мамо, я не хочу твоїх ліків. Сама їх пий. А я не буду. У мене нічого не болить. – І тут дзвінкий ляпас.

Маленька Зоя тримається за щоку, оченята повні сліз.
- Ах ти негідниця мала. - Бризкала слиною лялька. – Ти ще й обманювати мене посміла. Я тобі… На косметику відклала, а на тебе потратила. – Репетувала, наче одна була у кав’ярні. І знову замахнулася. Та вдарити не встигла. 

Якось, інтуїтивно перехопив її руку, стиснув, до болю у власних пальцях, та відпустив. Усі погляди уже прикуті до маленької дівчинки. Настала мертва тиша.
- Ти… - Мене поволі розбирала злість. – Навіть не самка. Бо й та любить і захищає своїх дитинчат від небезпеки. Не знаю хто ти. Але запам’ятай, ще раз руку піднімеш на дівчинку, це буде в останній раз. Обіцяю. - І тоді, звернувся до дівчинки, що, як мале звірятко притислося до Сергія, відчувши захисток
- Зоя, а ти не бійся. Животик у тебе більше не болітиме і мама не підніматиме руку. А підніме, нагадай, що я їй сказав, що то буде в останній раз, коли її рука підніметься.

Ховаючи очі від людей, як мокра курка, мама-лялька попленталася до виходу. Слідом за нею пішла і маленька Зоя. 

Ми, ще посиділи, випили кави. Не хотілося нікуди йти і розмовляти, ні про що, не хотілося. І хоч сьогодні свято, але , якось стало зовсім не по святковому. Пригадалося власне дитинство.

«У мене боліла голова. Дуже боліла. І хоч був гарячий, сонячний літній день, мене морозило. Бабуся покликала сусідку, фельдшера, що працювала у сільському ФАПі. Та, оглянувши мене і поставивши під пахву термометр, простягнула кілька великих пігулок.
- Подаєте, по одній, три рази в день і усе минеться.

Дід, сидів на лавці і мовчки усе спостерігав, а коли фельдшерка пішла, невдоволено забурмотів.
- Викинь. А краще, у гноєві закопай, щоб курка не з’їла. Теж мені ліки знайшла. Обман один.

Баба, звичайно, з дідом не погоджувалася, але сперечатися не стала. Не вигідна справа. До вечора затягнеться і все одно буде по його. Взяла вила і пішла до хліва.
- А ти запам’ятай. Коли щось болить, то болить не просто так. То не біль – то крик твого тіла. Твоє тіло намагається достукатися до твого розуму, просить твоєї допомоги. Ти чого кульгаєш?
- Вчора на будяки наступив.
- Усі повиймав?
- Не знаю.

Дід взяв мою ногу, щось довго, підсліпувато роздивлявся, помотав головою.
- Ти тут посидь. Я зараз.

Повернувся з голкою і пляшкою гасу (керосину).

Довго колупався голкою у ступні, і щоразу, як на щось натикався я голосно зойкав від болю.

Та у тебе, пів будяка в нозі, уже й гноїтися почало. Запалення. Колючки діставати треба, а не ліки пити.

Напередодні, у мене цілу ніч нога «палала», сіпала. Заснув аж під ранок. Босоніж вибіг на вулицю, за біганиною й про біль забулося. Тільки потім голова розболілася.

Дід перев’язав ногу, змочивши конопляну косичку в гасі, і посадовив біля себе.

А коли дід посадовив, то уже мусиш сидіти і слухати, доки сам не скаже, що йди.
- Мене колись батько вчив, а мого батька, вчив його батько і так велося багато років. Так батько вчив, що найголовніше у житті, тим більше чоловікові, бути здоровим. Інакше, жодна дівка у селі не вийде за тебе заміж. То тепер усім байдуже. А тоді було так. Усі дбали, аби в роду усі були здорові, аби рід продовжувався. Тепер, уже й тих родів не залишилося. Одні недоноски без роду й без племені. Не годиться так людині. У Природі, серед усього живого, був, є і завжди буде, Природний відбір. Жодному вченому, жодному правителю його не відмінити.

Мій тато завжди говорив, що коли відчуваєш себе недобре, ніколи не панікуй, але й ніколи не відкладай справу на завтра, а вирішуй сьогодні, бо завтра, не те, що може бути пізно, але й може уже не бути. Любі зміни у організмі людини, завжди про щось говорять. Біль, гарячка, тривога, просто так, ні з чого не виникають. А коли організм просить, відмовляти і відкладати неможна.

Мені скоро сімдесят, а подивися на мене – хоч сьогодні до вінця. І синів поховав і доньку із Сибіру дочекався, вас, внуків няньчу, завжди радію життю, ніколи не плакався, бо народився справжнім чоловіком, господарем, воїном, сам вирішував свої проблеми. А баба? Любить похворіти. І то, на старості років. Колись, вона такою не була. Біла кістка.

Байдужість і лінь – причина кволості, передчасної старості й усіх хвороб.

У здоровому організмі нічого і ніколи не болить, не температурить тебе, не трясе і настрій завжди відмінний. А коли що? Шукай причину. Вона мусить бути. Бо ліки – то є обман.

Можна обманути себе, когось, але Природу не обманеш. Щось справжнє, ніколи не заміниш несправжнім, усе на виду.

Хто хоче бачити – бачить, хто хоче чути – чує, а кому байдуже – той не живе, а існує. Багато, й самі не знають для чого.

Силу, не завжди можна подолати силою, а добром, теплом, любов’ю і мудрістю – подолаєш завжди.

Будь завжди мудрим і не втрачай голову. Усі потаємні двері відчиняються, але не перед кожними. Запам’ятай».

Приїхав додому, а перед очима - маленька Зоя. Усміхнена, щаслива. Її захистили. Може вперше в житті. Тому вона така щаслива.

Та усе нещастя в тому, що її захистили від тої, яка сама, мала би її захищати.

Але, усе буде гаразд. Хочеться вірити. Мама-лялька, її більше ніколи не вдарить, бо не зможе звести руку – завжди відчуватиме мою руку на зап’ястку і біль.

Тільки, багато несподіванок на шляху у маленької Зої. Їй не можна солодкого. Їй не можна нервувати. Любий дитячий стрес і - цукровий діабет. Перші признаки панкреатиту уже є.
Моєї допомоги вистачить на довго, але не на завжди.

І скільки, ще таких, мам-ляльок, є по світу!?

07.04.2017.
Рівне –Кам’яногірськ