Про те, що світ – це не глянцева сторінка з журналу «Наталі» я зрозуміла вже давно. А надто, коли до мене дійшло, що «сороковий роковий» рубіж мого жіночого життя уже зовсім близько.
Огидне, смердюче Z, в якому я провела свої найкращі роки, не принесло мені нічого, окрім розчарувань. А мрій же було… Господи! Років з п’ятнадцять тому я була певна, що сорокову річницю зустріну в Парижі, або в Нью – Йорку… В крайньому разі я була згодна і на Москву. Але лише з багатим і солідним чоловіком.
Мрії побачити світ і вигідно вийти заміж почали навідувати мене ще тоді, коли я мешкала у рідному Н., невеличкому райцентрику, що знаходився у двох годинах їзди автобусом від того самого Z.
Н. було схожим на всі містечка нашої області. В центрі – купка багатоквартирних будиночків, лікарня та школа, там же – базар з автостанцією, що просмерділи пивом та матюками, величезний приватний сектор і невеличкий заводик тракторних запчастин на виїзді з селища.
Батько мій працював інженером на тому самому заводику, мати – вихователькою в дитсадку. Крім того мама обробляла город і порала величеньке хазяйство, що складалося з різнокаліберного птаства та свиней. Дивлячись на її обвітрене лице та спрацьовані руки, я ще тоді присягнула собі, що моє життя не пройде поміж свиней та чужої дітлашні, котра нічим не відрізнялася від брудних верескливих поросят.
Отже, першим моїм кроком було отримати вищу освіту. Розумом мене Бог не обділив, і я поступила на економічний факультет N-ського університету. З надією не тільки вивчитися, але й вигідно вийти заміж.
Це були роки страшних душевних мук. Я швидко збагнула, що дуже відрізняюсь від модних і розкутих міських дівчат. Дружити ж з такими як сама дівчатами з гуртожитку, котрі приїхали до N-ську не тільки з містечок, а й просто з «калхозів», було нижче моєї гідності і могло завадити перспективним планам. Адже по друзям могли судити й про мене. І я приліпилася до наймоднішої дівчини з нашої групи. Я копіювала її манеру розмовляти, чвиркаючи крізь зуби по слову, тихий голосок, який співбесідник не міг розчути і почувався через це дурнем, натужну «масковську» вимову, вираз обличчя, завжди такий, наче моя однокурсниця з’їла на сніданок протухле яйце і досі його перетравлює, розгойдану ходу, манеру одягатись, зверхність в усьому, щоб не робила ця дівуля. Я певна, вона й на унітазі сиділа з виразом оцієї зневаги до всього і всіх на знудженому обличчі. Аби мати можливість вчитися міським манерам я безбожно лестила своїй «подрузі», а вона мене час від часу привселюдно змішувала з гівном. Але я терпіла все задля світлого майбутнього.
Та пройшло п’ять літ, а заміж я так і не вийшла. Один з коханців, якого я вважала найпершим кандидатом в чоловіки, якось опісля незле проведеної ночі (інтиму я встигла теж навчитись і вміла багато чого) сказав поблажливо:
- Ти очєнь стараєшься, дєвочка. Но райцентру нікагда нє стать сталіцєй.
І я приїхала додому. З новесеньким дипломом, на якому красувався новенький же тризубець. Заводик наш, на диво, ще працював, і батько влаштував мене в економічний відділ, де крім мене сиділи дві маразматичні бабусі. Пропрацювавши там два роки, я відчула, що божеволію.
В «жіночих» журналах і романах в цьому місці неодмінно мусить з’явитися Він… І Він з’явився! Він був зам директора з економічних питань одного з заводів міста Z і приїхав у справах до нашого директора. Наше випадкове – для нього, звісно, - знайомство завершилося тим, що я опинилася в Z, в гуртожитку, щоправда, але в окремій кімнаті і в економічному відділі його заводу з перспективою зайняти місце завідувачки, котра вже підійшла до межі пенсійного віку.
І ось минуло дванадцять років. Я сиджу за тим же столом, біля того самого вікна, що і в перший день. Навпроти мене риється в папірцях завідувачка Неоніла Григорівна, огидна бабця, котра не думає залишати свій пост і в подальші десять років. Людмила, дівчина, з якою я починала працювати, стала огрядною жінкою, матір’ю двох дітей від двох не дуже вдалих, але шлюбів. Таня, дівчисько, котре прийшло до відділу пізніше, і спершу захоплено вчилось у мене так, як я колись вчилася у своєї N-ської подруги, перестало на мене зважати і – о іронія долі! – вискочило таки заміж за досить заможного суб’єкта та покинуло працювати. Настя, новенька, що згодом сіла на її місце, була значно молодша від мене і мені почало здаватись, що вона крадькома підсміюється над моїми потугами зберегти молодіжний стиль в одежі та макіяжі. Волосся моє почало сивіти і від цього знання не могла врятувати ніяка фарба. Фігуру зберегти мені вдалося, але обличчя… Я і в юності не могла похвалитись гарною шкірою, а нині навіть дорогі креми не могли приховати того факту, що у мене на лиці «чорти горох молотили», як говорила колись моя простосерда бабуся. А після роботи мене очікувала кімната в остогидлім гуртожитку і телевізор.
А як же Він? – спитаєте ви… А Він працював на своєму посту, пив незміряно і нажив собі виразку шлунка. Мав трьох постійних коханок і штук вісім тимчасових. Десь на обрії маячила його дружина, з якою він так і не розлучився. Мене він іноді закликав до себе як ото султан Роксолану. Ясна річ, що я теж не сиділа склавши руки, але обидва мої теперішні коханці – бізнесмен і стоматолог-приватник були одружені і розлучатись не збиралися.
І ось одного огидного осіннього дня, коли зранку хочеться не прокинутись, а повіситись, у мене зламалася мобілка.
Мобільний телефончик – складничок «Samsung» подарував мені коханець-бізнесмен тоді, коли така річ вважалася предметом розкоші. Не те, що нині, коли навіть товстуха Людка виховує своїх двох бевзів по старезній «Мотороллі», закороченій на дві копійки за хвилину у мережі Life.
І ось тепер моя мобілочка наказала довго жити. Вислухавши смертний вирок від зачумленого життям майстра з «Радіо кухні», я підрахувала свої статки і замислилась.
Звичайно, для стильності треба було б придбати новесенький телефончик з фотоапаратом, відеокамерою та іншими наворотами. Але ті часи, коли мені дарували дорогі речі, безповоротно відійшли в минуле. Купувати таке самій – справжній жінці не просто соромно – ганебно. Та й з грошима у мене як завжди було напряжно. Модні речі і дорога косметика з’їдали більшу частину моєї зарплатні, а ще ж були поїздки на курорти і туристичні путівки… Відомо ж, що під лежачий камінь вода не потече… Словом, я рушила проспектом Ілліча, зазираючи в усі телефонні крамнички з комісійними включно.
Неподалік від проспекту Ливарників, що перетинав центральну вулицю впоперек, я помітила у підворітні вказівник з написом: «НКВД. Мобільні телефони, скупка продаж.»
«НКВД» виявилося невеличкою крамничкою, нашвидкуруч переробленою з приватної квартири. Глянувши на назву і ще раз подивувавшись почуттю гумору хазяїна закладу, я бадьоро смикнула на себе білу ручку євро дверей.
Погляд мій вперся у виставку CD та DVD дисків. Повернувшись ліворуч, я уздріла таку ж виставку з комп’ютерними іграми, а за прилавком – патлатого хлопчину, котрий весь поринув у борню з компом. Поруч, біля невеличкої скляної шафочки з мобілками, меланхолійно жувала жуйку лахмата, недбало вдягнена дівуля найненависнішого мені віку – трохи за двадцять.
- У вас єсть прілічниє мабільниє тєлєфони? – спитала я голосом, що аж випромінював зверхність та зневагу.
Дівуля не звернула на мій тон та вираз обличчя жодної уваги. Вона належала, очевидно, до тієї групки пофігістів, які не знічуються навіть перед англійською королевою.
- Усьо в шафі, - буркнула вона, продовжуючи ремигати.
Я обдивилася виставку і зітхнула. Те, що на ній лежало, було соромно прилюдно вийняти з сумочки.
Патлатий хлопчина раптом відірвався від екранної війни і буркнув:
- Пакажі єй отот, красний…
Дівуля завагалась. Тоді патлатий прошипів ледь чутно:
- Помні про Вєлікую Ночь…
Дівуля перестала жувати і в її стуманілих очицях щось блиснуло. Вона полізла під прилавок і дістала звідти мобілку-складничок LG, темновишневого кольору.
- Пачті новая, - сказала, - і нєдорого…
З крамнички я вийшла закоханою в свою знахідку. Крім телефону «енкаведистка» вручила мені зарядник, навушники та вигадливу мотузочку для ношення на шиї. Тут таки я придбала за десятку темновишневий, в тон, футлярчик. Покупка була непоганою. Нехай нова мобілка не фотографувала і не знімала на відео… В ній відчувався стиль… І ціна була терпимою. Я вже вирішила, що на роботі збрешу про подарунок від коханця, а ціну підвищу утричі.
Вдома я продовжувала вивчати телефончик. Він не носив на собі ніяких відбитків особистості колишньої хазяйки. Нічого, взятого з Інтернету, чи ще звідкись. Тільки те, що було в телефоні від початку – чотири пейзажі в якості заставок і щось із двадцять мелодій – строга класика. Щоправда, в розкладі, який я перегорнула назад і вперед, було підкреслено перше травня та сьоме листопада. У травневій пам’ятці стояло: Брокен, Герм., у листопадовій – р. Борова, Укр.
Коли я дібралася до диктофона, було десь близько десятої вечора. Я вже сиділа на ліжку в своїй, купленій у дорогому бутику, пухнастій жовтій піжамі, а телевізор бурмотів чергову щовечірню порцію маячні. Записів було декілька. Я прослухала усі, але не розчула нічого, крім віддаленого белькотіння, котре змішувалося у вухах з надривним голосом теледиктора. Розібрати вдалося лише два слова – емен та хетан. Спати хотілося неймовірно. Я вимкнула телевізор, вирішила, що позатираю записи завтра, поклала телефончик на стіл і клацнула вимикачем.
Отямилася я на Вознесенському мосту. В піжамі, боса і зі сплячою дитиною на руках. Телефончик висів у мене на шиї і поблимував червоним індикатором, наче оком. Я бігла по мосту в бік Острова, а у вухах лунало оте емен – хетан.
«Сплю, - майнуло в голові, - сплю, а це мені сниться…»
В лице мені дув холодний грозовий вітер. Над Островом палахкотіли блискавиці жовтневої грози, напевне – останньої в цьому році. Я скотилася з траси по крутосхилу і побігла берегом. Дитина продовжувала спати.
Ноги нічого не відчували, наче я ступала по пуховиках. Довкола зімкнулася посадка. Акації аж стогнали від скаженого вітру. Телефончик бурмотів заспокійливо ті самі два слова і я йшла крізь вітер, наче ніж крізь масло.
Блискавки роздирали небо просто у мене над головою. Від гуркоту громовиці закладало вуха. Поруч зі мною стара акація раптом спалахнула блакитним вогнем і розщепилася надвоє. Щепи бризнули в різні боки як автоматні черги, і одна з них вп’ялася мені у щоку. Та я уже проскочила посадку, збігла вниз і ледве вивернулася від другої блискавки, котра хльоснула по трьом височенним тополям.
Телефончик продовжував бурмотіти, і я не побігла берегом прямо, а звернула трохи вбік, піднялася на розкислу від дощу грунтівку, і через кільканадцять метрів скотилась по траві в зарослу кущами балку, котра була від мене по праву руку. Ще через кілька хвилин я вже була неподалік Ріки, над головою нависала скеля, а просто переді мною виникли двоє – дівиця-«енкаведистка» та комп’ютерний гравець з тієї ж крамнички.
Обидві їхні постаті гойдалися в сріблястих патьоках зливи і крізь них просвічували кущі й дерева. Я ще раз нагадала собі, що сплю і провела рукою по сухій піжамі.
Дівиця вихопила у мене дитину і задоволено ошкірилась. Комп’ютерщик вміло розкладав вогнище під захистом скелі, куди не діставав дощ. Мале – здоровенький щокатий хлопчик в блакитній фланелевій кофточці і памперсі – раптом прокинулось і заверещало. Закричала і я – аби видертися з обіймів кошмару. Я згадала, де бачила цю дитину – у візочку, який котила по проспекту Ілліча щаслива Таня, а поруч гордо крокував її багатій-чоловік. Сон ставав занадто схожим на фільм жахів.
Коли продерла очі – голова боліла, наче з похмілля. Все тіло гуділо, ніби я й справді пройшлася пішки від свого гуртожитку на Литейників до Острову. На додаток – на щоці красувалася здоровезна подряпина. Якраз там, де в мене влучила щепка.
На роботу, однак, я прийшла в пристойному вигляді. Навіть подряпину вдалося замаскувати тональним кремом. Новий мобільничок сподобався всім. А стара відьма Неоніла Григорівна аж позеленіла – у неї-то був древній Siemens, яким нині гидують навіть шестикласниці. А поміняти на новий – жаба давить. Це при її-то статках!
У перерві я підійшла до Людки. Колега якраз заварила собі бронебійної кави, дістала з сумочки печиво, що коштувало напевне гривень двадцять за кіло і книжку Пауло Коельо «Щоденник мага». Людка, хоч і виховувала сама двох обалдуїв, ніколи не відмовляла собі в дорогих солодощах і в розумних книжках. Це при її-то злиднях! Воістину – куди коні з копитами, туди і раки з клешнями, як говорила моя бабуся.
Але зараз Людчині езотеричні знання могли стати мені у пригоді.
- Людочко, - сказала я солодко, - ти не знаєш, що таке емен – хетан?
- Ну, - озвалася Людка, прожувавши, - це замовляння, яке відьми промовляють перед тим, як летіти на шабаш.
- А що воно означає? – не відставала я.
- Здається – «і тут і там», - закотила Людка очі, згадуючи, - по-давньоєврейському. Але це не має значення. Мантра – це перш за все звукові вібрації. Як ото у Пелевіна, в книжці про рекламщика – аби було складно і ритмічно… І подіяло. А перекладалося – «дайте мені солоний огірок».
Я знизала плечима. В цю хвилину до нашого кабінету влетіла Настя.
- Дєвачкі, какой ужас! – заторохтіла вона, - У Танькі, каторая до міня здєсь работала, рєбьонок умєр! Прєдставляєтє! Только что она званіла Нєонілє! Кашмар!
Отямилася я на підлозі, а Людка з Настєю бризкали мені в лице водою. Неоніла Григорівна, котра підійшла пізніше, підтвердила сумну звістку і відіслала мене додому.
- Всьо такі і в нєй єсть что-то чєлавєчєскоє, - почула я вже за дверима голос шефині, - вєдь оні с Татьяной дружілі…
Весь жовтень я ходила сама не своя. В телефончику було порожньо – напевне я все-таки зітерла і пам’ятки і диктофонні записи. Але я почала боятися своєї іграшки. Днями не виймала з сумочки, не перезаряджала, але він все одно бадьоро блимав індикатором. Дзвінки він приймав і відправляв, аж поки я не згадала, що в ньому немає SIM – карти… Переборовши спокусу викинути мобілочку з вікна, я дала її подивитись своєму приятелю-стоматологу. На моє здивування, там опинилася картка з мого колишнього телефону, хоча я могла присягнути, що її туди не вставляла. Я трохи заспокоїлась – зрештою могла й забути…
30-го жовтня я вийшла у перерву подихати свіжим повітрям, а коли повернулась, то віднайшла на столі баночку з французьким кремом «L’Oreal» для нормальної шкіри. Людки на той час у кабінеті не було, рівно як і Неоніли Григорівни, а Настя могла лише сказати, що це рекламний зразок, який залишив для мене «какой-то обкурєний хакєр». Коли я спитала, чому комівояжер здався їй схожим на хакера, Настя хмикнула і відповіла, що якось зустрічалася з дурнем, звихнутим на комп’ютерах, і з того часу їхню братію нюхом чує. Я хотіла тут-таки викинути крем, але чомусь полізла за мобілкою і півгодини гралася нею, а коли прийшла додому, то баночка мирно спочивала на дні моєї сумочки.
Я поблідла, схудла і жахалася кожного шереху. Спала лише при світлі. На роботі робила помилку за помилкою. Людка заявила, що мене зурочено.
- Я знаю одного екстрасенса, - сказала вона таємниче, - він язичник і лікує замовляннями…
- Може тобі краще сходити до церкви? – порадила Неоніла Григорівна.
До церкви я сходила і чесно відстояла всю відправу. Ніякого полегшення мені це не принесло. До екстрасенса йти було страшнувато, але Людка запропонувала віднести йому мою фотографію. Наступного дня вона викликала мене до коридору і зашепотіла:
- Той чоловік сказав, що ти попала добряче… Тобі треба зараз же до нього йти, бо надходить Велика Ніч, а тоді тобі вже нічого не допоможе!
- І скільки він бере…за допомогу? – хмикнула я, - стільки ж скільки баба Марфа з газетної реклами, чи трохи більше?
- Гаразд, - посмутніла Людка, - він так і сказав, що ти не повіриш… На Заході Хеллоуін святкують в ніч 30-го жовтня, але справжня Ніч Самайн, Ніч Великої Тьми – з 6-го на 7-ме листопада. Тобто – сьогодні… Тобі треба бойову мантру читати не перестаючи… Або… Слухай, дай-но свою мобілку!
Я не без побоювань вручила їй LG. Людка залізла в «установки», знайшла розділ «привітання» і швидко настукала щось на клавіатурі.
- Для чогось же існує автоматика, - сказала вже бадьоріше, - ти її завжди з собою носиш, от вона і буде повторюватись, мантра, доки не виповниться належна кількість.
Ввечері я знову спіймала себе на тому, що граюся мобільником. Потім встала, дістала з шафи ділового костюма в якому кілька разів відвідувала оперативні наради замість Неоніли Григорівни, одяглася і дістала з сумочки баночку з кремом.
«Маргарита робила це голою», - майнув туманний спогад з колись прочитаного класика.
Але роздягатися не довелося. Лице приємно защипало, шкіра стала гладенькою, а зморшки розгладились. Такою я почала собі подобатись. Повісила на шию мобілку, що заспокійливо підморгувала червоним оком, і зовсім не злякалася, коли мені в ноги нахабно ткнувся мій таки пиловсмоктувач «Самсунг», схожий на великого жовто - чорного джмеля.
Вітер засвистів мені у вухах. Вогні міста злилися у сяючі смуги. «Самсунг» прибавив швидкості. Ну, звісно ж! Прилетіти на шабаш на мітлі в наші часи напевне все одно, що приїхати в елітарний клуб на «Запорожці».
Я неслась у східному напрямку. Зрідка внизу блимали вогники, або блискала на хвилю якась водяна смужка. Потім піді мною промайнули якісь споруди, схожі на єгипетські піраміди в мініатюрі. Терикони… То це – Донбас? Так швидко? Внизу блиснули сріблясті цистерни нафтосховищ, потім – вогні якогось міста. Смужка ріки внизу перетворилася на смугу. Річка-невеличка, куди їй до нашої Ріки… Я летіла понад берегом, аж поки «Самсунг» не знизився над місцем, де в річку впадала ще одна, менша річечка. Над річечкою височіла круча, на якій ми благополучно й приземлились.
Я озирнулась. Просто переді мною, за лісочком, відблискував вогнями якийсь промисловий монстр, що націлився в небо численними трубами. Місто, над яким я знижалась, лишилося збоку. Я лишила свого «джмеля» і рушила на невиразний гомін людських голосів.
На цьому лисуватому горбі зібралося ціле світське товариство. Чоловіки в дорогих костюмах, жінки у вечірніх сукнях… Я захвилювалася за своє вбрання, але тут-таки наштовхнулась на гарненьку мулатку в строгому діловому костюмі сріблястого кольору і трохи заспокоїлась. Лице мулатки видалося мені дивно знайомим. Я придивилася й охнула. Ну, аякже… Леді Ліза… Держсекретар… Сполучені Штати… Тут, на цій горі! Неймовірно!
А довкола виднілося все більше і більше облич, знайомих мені з телевізору та кольорових журналів… Ось хазяйським кроком прогулюється прем’єр-міністр під руку з дружиною, що прославилася два роки тому любов’ю до заморських апельсинів… Ось кучерявий кум теперішнього президента… А ось колишній президент, згорблений наче гоблін, теж з дружиною… Ось тонкогубий, лисуватий король Закарпаття, а поруч з ним – красуня телеведуча. Ось мер Києва під руку з чорношкірим євангелістом… А ось і наші з Z – губернатор, міський голова та бізнесмен, що був суперником мера на виборах… Здуріти можна! Який бомонд! Навіть священики є – оцього бачила по телевізору, і цього…А оцей знову із Z… Директор одного з наших заводів, загорнутий замість плаща в Андреєвський прапор… А ось, у кепці… Гості з Росії! Невже й президент їхній тут? Ні, напевне лише прислав представника, як американці…
Жінки тим часом поступово облишили своїх партнерів і зібралися докупи. Я тихенько наблизилась до блискучого гурту, і тут раптом з натовпу чоловіків вийшов рудуватий чоловік азіатського типу… Лишенько! Перший багатій країни… Ну так, той самий…
«Той самий» обдивився нас і рявкнув:
- Чєво сталі? Пашлі на кухню, карови! Сєйчас апєратівка начньотся, а у вас єщьо нічєво нє гатово! В руках у татарського красеня раптом опинився справжній батіг, яким він і ляснув над нашими головами. Ми кинулися вбік, до білих плям, котрі виявилися наметами. Там уже стояли похідні печі, столи і всіляке кухонне причандалля.
Подальше злилося в суцільний жах… Ми працювали як заведені. Поруч зі мною смаглява Ліза зі знанням справи рубала голови чорним півням. Ми з пані прем’єршею начиняли ковбаси, при чому я намагалася не думати про те, що м’ясо не дуже-то схоже на свинину. Інші жінки теж метушилися, ковзаючись в модельному взутті по вологій траві і псуючи дорогу одіж.
Чоловіки тим часом зайняли місце за столом для нарад, що стояв просто неба. Місце головуючого залишалось вільним… В повітрі повисло напружене чекання.
Рівно опівночі терновий кущ неподалік від нашої похідної кухні спалахнув вогнем…
Чоловік, котрий вийшов з нього, не мав ні рогів, ні хвоста, ні ратиць. Це був просто огрядний бородатий старий, одітий в чорне. На голові він мав чорного ж таки широкополого капелюха.
- Не можуть уявити мене кимось іншим, ніж старим жидом, - буркнув він так голосно, що його почули навіть ми, кухонні рабині. – ще двісті років тому являвся на шабаші красенем, а тут… Ні розуму, ні фантазії…
Старигань сопучи пройшов до столу і зайняв місце головуючого. Оперативка розпочалася. До мене долітали лише уривки фраз, з яких я зробила висновок, що хазяїн шабашу незадоволений і розпікає всіх підряд.
- Ви шо, спісок патєрялі, каво баяться нада! – гудів його бас над принишклим зборищем, - Вітя, сукін син, пачєму палавіна чєлавєчєской енергії два года назад ушла на сторону? Шо значіт – ісправілісь! В етам гаду нє далі і палавіни таво, шо било! Шо значіт – гасіть свєтлиє сіли? Какой такой націоналізм? Льоня, падлєц, ти жє мєня увєрял, что націанальная ідея здєсь нє работаєт! Так, тєпєрь канкрєтна па регіонам… Z – а ну паднімайтєсь! Женя, да нє ти, а Женя Альфрєдовіч! Ти думаєш, абрєзаніє тєбє паможєт? Пачєму Остров єщьо дишіт? Гдє масти і діснейленди? А ти, гаспадін мер…То, шо транспорт екологіческі чістий угробіл – хвалю! Но етаго – нєдастаточно! Плохо работаєтє, гаспада! Саціальних благ лішу адназначно! А на Закарпатьє у нас шо - благадать? Пачему прєкратілісь наводнєнія? Кієв… Ну па Кієву – атдєльно пагаварім…
Врешті, оперативка закінчилась, почулися полегшені зітхання. Головуючий сказав уже не так суворо:
- Ви, астальниє, нє думайте, шо лучшій від імєєтє. Юра, пєрєдай Вовану, шо за Кавказ с нім будєт атдєльний базар. А ти, Ліза… Да аставь ти етіх курєй і падайді пабліже… Слєдующая апєратівка будєт у вас, в штатє Мен. Я вам тожє много чєго імєю сказать, гатовьтєсь. Заіка ваш пусть астайотся в Бєлом домє, ат нєго всьо равно толку мало… А фєдєральную рєзєрвную сістєму – всю ка мнє! Я вам пакажу, чєй глаз на доларє нарісован! Засєданіє акончєно, свабодни!
Ми швиденько почали накривати на стіл. Все це подобалося мені все менше і менше… М-да, це не «Майстер і Маргарита»… Нудота, наче на комсомольському зібранні… І оця клята кухня…
Перед столом тим часом почали вихилятися якісь страхіття в масках, завиваючи щось несусвітнє. Хазяїн шабашу вигідно розвалився в кріслі і сказав незадоволено:
- Ета шо, тіпа – пабєдітєлі с Євровідєнія? Я жє сказал – даставіть Руслану! Чєво? Асобая защіта? Блін, марока с етімі любімчікамі Древніх… Давайтє шо-то рєгіональноє, а етіх – вон!
На місце співаків у масках звалилася звідкись зверху баба з явно штучними грудьми і кривими чоловічими ногами, що виглядали з-під міні – спідниці. Не розгубившись перед високими гостями, баба затрясла грудьми і заголосила:
- Харашо! Всьо будєт харашо! Я ето знаю!
Господи, це ж треба так очманіти, щоб не пізнати одразу Вєрку Сердючку… Головуючий кілька хвилин слухав її репетування, тоді плюнув:
- Во, блін, і тут трансвестіти… Я же сказал – рєгіональноє… Автентічноє, ви, уроди! Бистро!
Після кількахвилинної паузи перед кріслом головуючого поставили літню, але ще вродливу жінку у вишиванці. Вона, здається, спала стоячи. Здоровило, схожий на охоронця, штовхнув її в спину і тоді жінка заговорила гарним глибоким голосом:
- Коли роздавав Бог талан усім народам, дав він німцям – дисципліну і порядок, французам – елегантність та красу, росіянам - владність, євреям – здібності до торгівлі…
Спляча пані довго перебирала всі народи Європи, аж я навіть трохи задрімала…
- …і ось, коли всі пішли, - продовжувала жінка, - побачив Бог у куточку дитинку - Україну, що скромна була, тиха й покірлива, і про талан просити не насмілилась… «Що ж мені робити, - зітхнув Господь, - увесь талан розібрали вже інші народи… Нагороджу я тебе вмінням співати…»
- Палєзная сказка, - задоволено мовив хазяїн шабашу, - і нєчєго зєвать, гаспада… Табачніка і прочіх дома слушать будєтє… Ну, а тєпєрь – пускай пайот!
Але жінка раптом розплющила очі, зойкнула і впала у траву. Тіло її на очах стало прозорим, а потім зникло зовсім.
- Роззяви! – рявкнув хазяїн – нє удєржалі! А ну, падать сюда свєжатінку! Кто абєщал даставіть? Z?
І тут мене схопили двоє здоровенних охоронців і поволокли до столу.
- Пєть умєєш? – спросив хазяїн.
Я лише ротом зіпала… Жодної пісні я не знала повністю, окрім, хіба що «Несе Галя воду», але зараз нездатна була видушити й звуку. Хазяїн незадоволено хмикнув і коротко кинув:
- К столу!
Звідкись взялася величезна таріль, і за хвилину я вже лежала на тій тарелі, а довкола столу розсідались гості. Наді мною став мій шеф і коханець, від якого добре тягнуло коньяком… Що, він теж тут? Але ж люди добрі, мене ж зараз просто…
- Зжеруть…, - пробубонів шеф, - а ти, дурепа, думала – тебе запросили на бал? Такі, як ти – для нас харч! І тільки…
Він підняв обома руками ніж з хвилястим лезом. Я спостерігала все це, нездатна поворухнутись. Ніж опустився і потрапив… просто в мобілку. З телефона раптом вилетіла яскрава блакитна блискавка. Шефа відкинуло назад, він загорлав і схопився за живіт. Обличчя гостей за столом корчилися, вигиналися, перетворювалися на собачі морди… Хазяїн шабашу, підібравши поли, рвонув до тернового куща, як мафіозі в американському бойовику – до останнього вертольота. На цьому в очах мені потемніло, і я відключилася.
Отямилась я в лікарні… Швидку викликала сусідка по блоку, почувши в моїй кімнаті крик і гуркіт. Я лежала на підлозі, серед скалок посуду і решток мобілки. Лікарі вирішили, що це – мікроінсульт. Я й сама рада була б в це повірити.
Добросерда Людка єдина з колег забігала до мене. Вона ж викликала мою маму. Та плакала і умовляла мене повернутися додому.
- І роботу тобі найдемо, і чоловіка… Живуть же люди… На біса тобі оце Z! Скоро сорок – а ти все в гуртожитку… Квартиру не купити – ціни он які… Заміж – за кого? Всі порядні мужики твого віку давно жонаті… А вдома у мене є один на приміті… На батьковому заводі робить… Вдівець… І без дітей… Поїхали додому, доцю…
Я кивала, обіцяла подумати, хоча знала, що не повернуся. Це була б повна поразка. Крах…
З лікарні я виписалась після Нового Року. Прибралася у своїй кімнатці. Під килимом знайшла темно-вишневу пластмасову скалочку і вимела її геть. З огидою, наче таргана.
Наступного дня вийшла на роботу. У перерві спитала в Людки:
- Слухай, а що за мантру ти мені тоді написала в телефоні?
- А, - згадала Людка, - бойову Перунову мантру… «Слава Перуну, Богу прі і боріння». Всю лиху силу випалює напріч…Тільки бачиш – не помогло… Ти все одно захворіла. Той екстрасенс як у воду дивився.
- Ага, - сказала я, - а чого я не бачила сьогодні шефа? Жодного разу не зайшов…
Людка вагалася між бажанням розповісти і страхом мене розхвилювати.
- А він помер ще місяць тому, - сказала врешті, - тієї ж ночі, коли тебе «швидка» забрала… Прорвало виразку шлунку… не врятували… Ой, ти біла зовсім! І хто мене за язика тягнув!
- Нічого, - сказала я, - нічого…
Я поволі йшла проспектом Ілліча. Зазирнула в знайому підворітню біля Ливарників, мимоволі шепочучи Перунову мантру. Замість крамнички з телефонами там нині був магазин «Усе по 55». Я зітхнула з полегшенням.
А навесні, коли всі осінні жахи почали забуватись, я раптом побачила на площі Дем’яна Бєдного замість вивіски крамнички парфумів такий напис: «КПСС. Мобільні телефони. Скупка. Продаж.»
З-за мутного скла до мене шкірилися лахмата дівуля та її напарник. Наближалося перше травня. Я звільнилася з роботи, зібрала речі, і поїхала додому, в свій райцентр.
К і н е ц ь
facebook.com/Ridivira
twitter.com/Ridivira
plus.google.com/Ridivira