Сита небесна

Наткнувся якось князь у хащі лісовій на борть-пасіку. По галяві колоди стоять, бджілки бринять, й дідок - сива борода біля них клопочеться.

Та так скрушно плаче - світу білого не баче.Як скочить князь з коня:

- А хто це, батьку, вашу сивину чіпати посмів? Я їх зараз, як псів! - хапонувсь за меча.

-Та, Бог з тобою, сину! - змайнув сльозу дідусь, - то тато мене поскуб за вуха, що я діда не послухав. Казано, бач, мені з липи лико драти... а з неї бджілки медок будуть брати. Ось я з в’яза й надер! Було ж мені отепер!

Здивувався вельми князь. Заходить до хатини, а там... два ще древніші діди сидять - бадьоро постоли плетуть, аж хвиля встає.

-Що ж ви, батьки мої дорогі, їли, що ж ви пили, що до таких літ дожили?! - кланяється князь в ноги.

Це ми, князю, на житнім хлібі та на бузиняній ситі - й дужі, й ситі!