Волос і його рідня

— Ну, то вип’ємо, Василю, за твоє здоров’я! Вітаю тебе з днем народження і з Новим Роком! Тебе й твого тезка, Аполлона! — підніс чарку Славко.

— Що я — Василь і що сьогодні під Новий рік, і що сьогодні мені п’ятдесят років, то це так. Але при чому тут Аполлон? — зчудувався Василь. — Таке дивне привітання!

— Що ж тут дивного? Ми ж святкуємо сьогодні народження нового сонця. Аполлон — бог сонця у греків...

— Але не Василь. Ну, ще міг би бути моїм родичем Волос, воно й подібно звучить, — напівпогодився Василь.

— Та ще додай Уласа, скотарського бога, — докинув Славко, щось собі маючи на умі, але не поспішаючи...

— Це діло треба розжувати, — сказав Василь, накладаючи в тарілку закуску до чарки, знаючи свого друга: між жартівливими заувагами щось і путнє скаже. — Бо як узяти до уваги, що скотарський бог — Улас чи Волос, чи то може Велес, то тут може й є якась рація. З усього видно, що це був якийсь дохристиянський простонародній божок, дуже популярний між скотарями, бо чого ж би то його божниця стояла в Києві на Подолі ще в історичні часи? Так і звалася: Велесове капище. Але при чому тут Аполлон?

— Як можеш ти так звисока казати? «Божок»! — образився за Волоса Славко. — Таж побут і звичаї наших предків переплетені й насичені присутністю культу Волоса.

— Наприклад?

— Наприклад, хоч би й наші колядки, магічне закликання нового сонця. Адже ж сам Волос, себто його представники, воли, стоїть при народженні молодого сонця, що чомусь... ні, не чомусь, а точно народжується в яслах, у стайні, як і випадає богові-бичкові...

А над тим дитятком сірі воли стояли,
На святе дитятко своїм духом дихали...

навіть проспівав свою улюблену колядку Славко.

— А ще приказка каже: «Сонце — це білий віл!». А ще в цю ніч, як ти сам знаєш, воли говорять людським голосом і обмірковують, що діється навколо, пророкують, що має бути.

— Ну, це забобон, повір’я, — відмахнувся Василь. — Ніхто ніколи не чув їхньої людської мови.

— Звичайно! Такі безвірники, як їх тезко, Василь!

— Е, е, чекай! Я ще не назвав Волоса своїм тезком, — образився й собі Василь. — Кажи, що далі? Яку гармату тримаєш ти за спиною на доказ, що Василь-Волос-Аполлон- воли мають між собою щось спільне? Які такі інші приклади культу Волоса, скотарського бога, маєш ти на думці?

— А ось у весільних піснях весь час проходить утотожнення: бик-сонце-коровай. Ось приклади: «А я богатий, а я рогатий, у піч не влізу!» — співають коровайниці. «А піч наша та бичка привела!» А ще ясніше:

Де ж ти бував, святий короваю?
Бував же я у чистому полі,
Стояв же я ярою пшеницею,
А тепер стою на тисовім столі,
А тепер стою на ляннім обрусі,
Видав же я місяця з зорею...

Хочеш ще прикладів? Ось:

Ой, Бог нам дав,
Наш коровай удавсь,
Ясний коровай, як місяченько.
Як яснеє сонечко...

Василь незрушено на це каже:

— Ці пісні — живі кадри з мислення неолітиків. Нема межі між бичком-сонцем-короваєм. Нема бар’єрів логіки, що перешкоджала б переходити одному явищу в інше.

— Але бог у цьому мисленні цілком конкретний. Ось, як пісня каже про присутність Волоса... не тільки на весіллі:

А в полі-полі Плужок ходить,
А за тим плужком
Сам бог із ріжком...

Себто рогатий.

Василь уже нетерпляче перебив:

— Але ж це все з етнографії... Спресовані згустки колишніх світоглядів, та й годі. Я можу додати ще до образу: бог не тільки за плугом ходить, йому посвячується й майбутній урожай. Від нього все залежить. «Волосові на бороду» залишають жниці жмут незжатого урожаю в час обжинок. Це теж належить до культу. А на нашій мові це — «дикий засів», ритуал, що походить із ще нижчого шару вірувань, коли взагалі ще не вміли сіяти, а тільки приходили на те саме місце збирати та почали здогадуватися, що треба на розплід залишити, «Волосові на борідку».

Розворушившись, сам же Василь і додає:

— А скільки приказок, що вияскравлюють цей культ волів-корів! Не кажуть «світанок», а кажуть «Сірий віл у вікно заглядає». Не кажуть «день», а кажуть: «Білий віл усіх людей підняв».

— І зрозуміло. А як уявляли ці наші предки, що створили приказки, світ. «Світ це якийсь велетенський віл. Очі його — це озера, а щоб перелетіти від хвоста до спини, ластівці потрібно було цілої доби. А як він ревнув, то чутно було на сто гір, на тисячу городів, за сто річок...» Сестри його, віли, — це хмари в небі...

Славко задоволений, що, нарешті, розворушив приятеля.

— Я думаю, що цей віл-всесвіт і був громовержець в уяві творців культу з таким образовим ґрандіозно-поетичним мисленням. А ти так зневажливо відмахуєшся...

Вже давно минула дванадцята. Вже годинник побіг вперед, а розмова точиться далі.

— А як ти, Славку, відтворюєш складання цього культу? Я сам не раз про це думав, — раптом запитав Василь. — Чому така асоціяція? Могутня звірина — сонце. Якими шляхами цей культ з’явився у нас?

— Як уявляю я? Може... може, упритул до вірувань наших предків стояли єгипетські? — замислився Славко. — Єгиптяни зображували небо, як корову. Ну, корова привела теля. Це й є молоде сонце. От яку суть можна вбачати в колядці: вони стоять біля ясел при народженні молодого дитятка-сонця, члена свого роду і одночасно сонця правди, як співаємо в тропарі: «Рождество твоє, Христе, Боже наш...»

Василь подумав і перефразував щойно сказане:

— Поєднання давніх вірувань із космічним образом у вигляді людському... А в слов’ян Волос уявлявся красним молодим чоловіком у білій кереї із сопілкою. Він ходить у небі по своїх пасовищах, пасе незчисленні отари, грає на сопілці... Дуже добрий! Через плече висить калита, а в тій торбі — повнісінько усякого добра! Роздає, хто тільки що попросить. Отож і пішла приказка: «Над сиротою і бог з калитою». Цей бог — Волос.

Славко докинув:

— І бояни, народні співці, — його, Велесові, внуки.

Василь вигукнув:

— О-о-о! Аж тепер мені розвиднилося! То ж у греків бог сонця, Аполлон, також так виглядає. Він у білих шатах, грає на лірі, їздить по небі, дуже добрий, і... і патрон музик та поетів, як і наш Волос. А справді... Зміни В на Я — вийде той самий Аполлон. У латинян — Палес. От тільки німці цілком позбавлені поезії. Там пельц — «шкура». Дуже прозаїчно. Ніякий не добродій, не бог мистецтва, поезії й музики...

Помовчали.

— Тільки я ще не дійшов до тямку, — чому Велес  — додав Василь все таки.

Славко, пригубивши вже якусь не третю чарчину, почав здалека.

— Твій день народження — день народження сонця? Так? Так. А сонце, згідно з архаїчними віруваннями, — Волос, віл? Цього мало? На мою думку, вистачає. Волос — Велес — Василь — лише переміна складів. Вистачає, — підсумував уже трохи підхмелений Славко.

Василь знову не погодився:

— Ні, не вистачає! Якщо в стародавніх людей віл асоціювався із сонцем, то мали б бути й археологічні підтвердження.

— Є вони! Ти забув? У трипільців улюблений сюжет на кераміці — букранії, роги. Цей священний для них знак широко представлений саме на ритуальному посуді. Ти це знаєш!

— І правда, — згадав Василь. — На одному навіть зображено дві жінки, що танцюють у рогатих масках.

— Ну, а що усатівські кургани під Одесою, самі круглої форми, себто коло-сонце, — це тобі нічого не каже? А знайдені в могилах голови волів, покладені разом із покійниками? А знайдені в могилах статуетки волів? Хоч стародавні й бузувіри, — а все таки наші предки.

— А як ти гадаєш, — підхоплює Василь, — крім цих Велеса-Аполлона-Палеса, є щось подібне в інших народів Европи?

— Уся неолітична Европа святкувала день сонця, щороку першого травня. Белтейн, себто день Бела, Белінуса. Того ж самого рогатого бога-сонця, тільки трохи інакше названого. Тут — якесь наближення до східного Ваала, теж по-суті вола-бика, сонячного божества. Я не зовсім твердий у прикладах, але міг би щось навести...

Василь перебив:

— Ні, ні, не треба! Бел, Ел... це інша казань. Мене все ж таки цікавить, як це з Волоса вийшов Василь.

— Як? Ти ж знаєш, що по-грецькому  значить «цар». А в ще давніших віруваннях цар був той самий, що «жертва». Жертву клан плекав, викохував, а потім релігійно заколював. Таки цю рогату. Ото із тієї інституції жертви-базилевса і виросла модерна парость: царя-влади. Це також цікава тема. Цар — не патріярх! Походження цих інституцій цілком різне. Але менше з тим... Отже десь тоді й народилося ім’я Базіль, Василій... Одне нашароване на другому, пізніше на давнішому. — Славко подумав. — Це вже ми досягли мало чи не палеолітичного шару...

— Але ж це все, що ми переворушили, покищо, не виходить за рамки... Ну-у... неоліту, коли вже усвідомлена вартість цього доброго друга, — не більше, як реманент, аксесуар орно-плужного господарства... Як би так краще сказати? — поправився Василь. — Коли уява про Всесвіт не виходила за рамки зооморфного образу велетенського тотемного звіра... Палеолітом тут і не пахне...

— О, ще й як! А ти забув історію Аполлонової мами, вовчиці Латони?

І Славко вже намірився був ускочити в новий тур дискусії про ім’я «Василь», як ненароком зиркнув на вікно.

— Г-е-й, а нам у вікно вже заглядає сірий віл! — вигукнув.

— Як же це ми не помітили, що проговорили цілу ніч? Де й час подівся! Ну, то дай, Боже, здоров’я, Василю! З Новим роком!